Справа № 748/838/25 Суддя (судді) першої інстанції: Іванюк Т.І.
27 січня 2026 року м. Київ
Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В.В.,
суддів: Василенка Я.М., Карпушової О.В.,
розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Чернігівській області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення, за апеляційною скаргою Управління патрульної поліції в Чернігівській області Департаменту патрульної поліції на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 21 липня 2025 року,
ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського районного суду Чернігівської області з адміністративним позовом до Управління патрульної поліції в Чернігівській області, в якому просив скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА № 4223037 від 08.03.2025.
Ухвалою Чернігівського районного суду Чернігівської області від 20.03.2025 адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Чернігівській області, направлено за територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Козелецького району Чернігівської області.
Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 21.07.2025 позовні вимоги задоволено.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, відмовивши в задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що вчинене правопорушення підтверджено відеозаписом, втім такий не зберігся не з вини відповідача. Відповідач наголошує, що позивач не заперечував, що зріст дитини 137 см, що додатково підтверджує правомірність оскаржуваної постанови. Також, відповідач вважає, що належним відповідачем є Департамент патрульної поліції.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач просить відмовити в її задоволенні та залишити без змін оскаржуване рішення суду першої інстанції.
Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, 08.03.2025 поліцейським 1 взводу 1 роти 1 батальйону Управління патрульної поліції Опанасенком Максимом Вадимовичем було винесено постанову Серії ЕНА № 4223037, якою на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн за вчинення ним правопорушення передбаченого ч. 10 ст. 121 Кодексу України про адміністративні правопорушення .
Не погоджуючись з правомірністю притягнення до адміністративної відповідальності, позивач звернувся до суду з позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку про недоведеність вини позивача у вчиненні ним адміністративного правопорушення.
Аналізуючи обставини справи, доводи апелянта та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та вказує на відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.
Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП України) є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
Стаття 7 КпАП України передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
За визначенням, що міститься у ст. 9 КпАП України адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
Тобто, притягненню до адміністративної відповідальності особи обов'язково повинна передувати належна та вчинена у відповідності до вимог чинного законодавства поведінка суб'єкта владних повноважень, а також встановлення останнім факту вчинення особою адміністративного правопорушення, відповідальність за вчення якого передбачена чинним законодавством.
Закон України «Про дорожній рух» № 3353-XII (далі - Закон № 3353-XII) регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об'єднань).
За визначенням, що міститься у ст. 14 Закону № 3353-XII учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів.
До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.
Учасники дорожнього руху зобов'язані, у тому числі, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Згідно п. 1.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
На виконання п. 1.5 ПДР дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров'ю громадян, завдавати матеріальних збитків.
Пункт 1.9 ПДР встановлює, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
За приписами п. 21.11 «б» ПДР забороняється перевозити дітей, зріст яких менше ніж 150 см, у транспортних засобах без використання дитячих утримуючих систем, що дають змогу пристебнути дитину за допомогою ременів безпеки, передбачених конструкцією цього транспортного засобу; на задньому сидінні мотоцикла та мопеда, крім:
- транспортних засобів, що здійснюють регулярні, регулярні спеціальні та нерегулярні пасажирські автобусні перевезення, за умови дотримання встановлених цими Правилами обмежень швидкості руху;
- спеціалізованих санітарних автомобілів бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, оперативних транспортних засобів Міноборони, МВС, Національної поліції, ДСНС, Держприкордонслужби, Служби безпеки, Управління державної охорони під час виконання ними невідкладного службового завдання.
За визначенням, що міститься у п. 1.10 ПДР дитяча утримуюча система це обладнання, що здатне утримувати дитину в сидячому або нахиленому положенні, яка у разі зіткнення або різкого гальмування транспортного засобу зменшує небезпеку травмування дитини, що в ньому перебуває, шляхом обмеження рухливості її тіла.
Відповідно до пунктів 21.12-21.16 ПДР дитячі утримуючі системи повинні використовуватися у транспортних засобах, обладнаних ременями безпеки чи системами з'єднання дитячої утримуючої системи, передбаченими їх конструкцією, та відповідати вимогам чинних в Україні правил і нормативів.
Дитячі утримуючі системи встановлюють на місцях для сидіння, крім першого ряду. У разі перевезення дитини віком до трьох років у легковому автомобілі на місці для сидіння першого ряду допускається встановлення дитячих утримуючих систем, які встановлюються проти напрямку руху з обов'язковим відключенням фронтальної подушки безпеки цього місця для сидіння (у разі її наявності).
Дитячі утримуючі системи встановлюють та використовують відповідно до інструкцій виробників цих систем та транспортних засобів.
Характеристики дитячої утримуючої системи повинні відповідати масі та зросту дитини, яка у ній перевозиться.
Діти повинні перебувати у дитячих утримуючих системах у пристебнутому положенні.
Отже, забороняється перевозити дітей, зріст яких менше ніж 150 см, у транспортних засобах без використання дитячих утримуючих систем, тобто обладнання, що встановлюють на місцях для сидіння та здатне утримувати дитину в сидячому або нахиленому положенні.
Відповідальність за порушення правил перевезення дітей передбачена ч. 10 ст. 121 КпАП України.
Відповідно до ст. 251 КпАП України доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Керуючись ст. 252 КпАП України орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
На вимогу ч. 1 ст. 283 КпАП України розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.
За приписами ч. 2 ст. 283 КпАП України постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 77 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Як не заперечується сторонами у справі, відеозапис події не зберігся у відповідача, так як його термін зберігання 30 днів.
Отже, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту вчинення спірного адміністративного правопорушення.
Як наслідок, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що оскаржувана постанова прийнята працівником відповідача без наявних на те правових підстав з огляду на відсутність належних і допустимих доказів недотримання ОСОБА_1 вимог п. 21.11 «б» ПДР.
Окрім того, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 28.08.2019 у справі № 152/976/17 фіксація саме вчинення адміністративного правопорушення позивача, а не притягнення до адміністративної відповідальності, підтверджує правомірність накладення відповідачем адміністративного стягнення та буде вважатися належним доказом по справі.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 08.07.2020 у справі № 177/525/17, сам факт визнання особою вини у порушенні ПДР не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень за відсутності інших належних доказів і не звільняє відповідача від доведення правомірності свого рішення.
Також, Верховний Суд у постанові від 08.07.2020 у справі № 463/1352/16-а вказав, що у силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи.
Таким чином, суд попередньої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими, а правові підстави для задоволення вимог апеляційної скарги - відсутні.
Згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, № 303-A, п.29).
Перевіривши мотивування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку за наслідками розгляду даної справи.
Керуючись статтями 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
Апеляційну скаргу Управління патрульної поліції в Чернігівській області Департаменту патрульної поліції на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 21 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Чернігівській області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення - залишити без задоволення.
Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 21 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. В. Карпушова