Справа № 742/3766/25 Номер провадження 22-ц/814/1021/26Головуючий у 1-й інстанції Малицька О.Л. Доповідач ап. інст. Дряниця Ю. В.
27 січня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя: Дряниця Ю.В.,
судді: Пилипчук Л.І.,Чумак О.В.,
розглянувши у місті Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Марковича Андрія Юрійовича
на ухвалу судді Пирятинського міськрайонного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог - Виконавчий комітет Сухополив'янської сільської ради, як орган опіки та піклування, Служба у справах дітей Сухополив'янської сільської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, без участі матері,-
22 липня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, без участі матері.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідач всупереч вимогам ст. 180 СК України, як мати не виконує своїх обов'язків по відношенню до дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач просив суд встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 самостійно виховує та утримує сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою судді Пирятинського міськрайонного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог - Виконавчий комітет Сухополив'янської сільської ради, як орган опіки та піклування, Служба у справах дітей Сухополив'янської сільської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, без участі матері.
При постановленні ухвали районний суд виходив із того, що встановлення заявленого позивачем юридичного факту про його самостійне виховання дитини має відбуватись в ході розгляду сімейного спору сторін з приводу виконання ними обов'язків з виховання дитини та шляхом зазначення про доведеність чи ні означеного факту, як обґрунтування позову, у мотивувальній частині відповідного судового рішення, а не у його резолютивній частині, як фактично просить позивач.
Із підстав викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст. 186 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов висновку що заявлено вимогу, яка не може самостійно бути заявленою в цивільній справі, а тому вказав про відсутність підстав для відкриття провадження у справі.
Із ухвалою районного суду не погодився позивач та оскаржив її в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм процесуального права, просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зауважує, що згідно висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року по справі №201/5972/22 зурахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, питання, заявлене позивачем у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідною позовною заявою.
Вважає, що суд першої інстанції помилково не звернув уваги на викладені обставини та норми права, а також невірно витлумачив правові висновки суду касаційної інстанції, хибно відмовивши у відкритті провадження з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, дійшовши передчасного висновку щодо неможливості встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком у даній справі, оскільки заявлений спір стосується сімейних правовідносин та належить до цивільної юрисдикції.
27.01.2026 до Полтавського апеляційного суду надійшла заява представника позивача адвоката Марковича А.Ю. про розгляд справи за відсутності позивача та його представника.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд встановив такі обставини.
Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою у порядку позовного провадження, у якій просив установити факт того, що він самостійно виховує та утримує дитину, без участі матері.
Відмовляючи у відкритті провадження, районний суд виходив із того, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Посилаючись на правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, суд зазначив, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Спираючись на наведений правовий висновок суду касаційної інстанції, районний суд дійшов висновку, що позивачем у цивільній справі заявлено єдину позовну вимогу про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, яка не може бути належним та ефективним способом захисту, оскільки не може утворювати собою самостійний предмет доказування у справі, а навпаки може бути лише складовою іншого предмета доказування, певною фактичною обставиною, одним із обґрунтувань позовних вимог у спорі між сторонами щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Також, суд зауважив, що чинним законодавством передбачена можливість звернення до державних органів та інших закладів чи установ від імені та в інтересах дитини одним із батьків, зокрема з тим, з ким вона проживає, при цьому додатково рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини не вимагається.
В свою чергу, встановлення заявленого позивачем юридичного факту про його самостійне виховання дитини має відбуватись в ході розгляду сімейного спору сторін з приводу виконання ними обов'язків з виховання дитини та шляхом зазначення про доведеність чи ні означеного факту, як обґрунтування позову, у мотивувальній частині відповідного судового рішення, а не у його резолютивній частині, як фактично просить позивач.
Суд дійшов висновку, що саме по собі встановлення судом факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаного факту не залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього. Такий факт може бути підтверджений за рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав. Отже, захист порушених прав у зв'язку з невиконанням, не прийняттям участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов'язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом.
Тому суд першої інстанції, застосувавши положення п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, дійшов висновку, що у відкритті провадження слід відмовити.
Апеляційний суд з такими висновками районного суду не погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати.
Наведене відповідає позиціє Великої Палати Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах від 18.12.2019 у справі №688/2479/16-ц, від 26.02.2020 у справі №1240/1981/18, від 28.04.2020 у справі №607/15692/19.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про захист сімейних прав, у порядку, визначеному законом та у визначений законом спосіб, шляхом подачі позову.
При цьому, суд першої інстанції, мотивуючи відмову у відкритті провадження тим, що заявлена позивачем позовна вимога не може бути належним та ефективним способом захисту, оскільки не може утворювати собою самостійний предмет доказування у справі, а навпаки може бути лише складовою іншого предмета доказування, фактично допустив вирішення спору по суті позовних вимог на стадії відкриття провадження у справі.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Згідно статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Водночас не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Колегія суддів звертає увагу, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову (правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20), та не може бути підставою відмови у відкритті провадження у справі.
Із урахуванням викладеного, апеляційний суд доходить висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали з поверненням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.6 ч.1 ст.374, п.п.3,4 ч.1 ст.379, ст.ст.381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марковича Андрія Юрійовича - задовольнити.
Ухвалу судді Пирятинського міськрайонного суду Полтавської області від 21 жовтня 2025 року - скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Ю.В. Дряниця
Судді Л.І. Пилипчук
О.В. Чумак