27 січня 2026 року № 826/12523/17
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії: головуючого - судді Діски А. Б., суддів: Жукової Є.О., Білоноженко М. А., розглянувши в приміщенні суду в місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, про стягнення допомоги та зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач) з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач 1), Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (далі також - відповідач 2), в якому просив суд:
- визнати постанову Кабміну від 5 квітня 2017 р. № 262 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» протиправною та скасувати її, в частині виплати учасникам бойових дій допомоги до 5 травня в розмірі 1200 грн., як таку, що не відповідає Конституції як правовому акту найвищої юридичної сили та прямої дії, частині 3 статті 2 та частині 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551 - ХІІ від 22.10.1993 (в редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-ХIУ), як нормативно правовому акту вищої юридичної сили;
- стягнути з Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат на користь позивача 5360 грн., як недоплачену у 2017 році допомогу до 5 травня в розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком згідно частини 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551 - ХІ від 22.10.1993 (в редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-XIУ);
- зобов'язати Кабінет Міністрів України та Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат не порушувати щорічно ч. 3 ст. 22 та п. 6 ст. 92 Конституції України стосовно соціального захисту ветеранів війни-учасників бойових дій і Закон України №3551 - XII від 22.10.1993, ч. 3 ст. 2 та ч. 5 ст. 12 (в редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-ХIУ);
- визнати, що відповідачами завдано позивачу моральної шкоди.
Також позивачем заявлено клопотання, в якому просить звернутися до Верховного Суду України, якщо є сумнів, для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання стосовно того, що :
1) вимоги пункту 26 Розділу VІ. Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного Кодексу України, в частині застосування статті 12 частини п'ятої Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551 - ХІ від 22.10.1993 (в редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-ХIУ) у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, не відповідають статті 22 (ч.3), статті 46 (ч. 3) та пункту 6 ст. 92 Конституції України, як правовому акту найвищої юридичної сили та прямої дії ст. 8 Конституції України);
2) Постанова Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2017 р. № 223, в частині виплати до 5 травня учасникам бойових дій у 2017 році допомоги в розмірі 1200 грн., не відповідає ч.3 ст.2 та ч.5 ст. 12 Закону № 3551 - XII, як нормативно - правовому акту вищої юридичної сили, статті 22 (ч. 3), статті 46 (ч.3) та пункту 6 ст.92 Конституції України, як правовому акту найвищої юридичної сили та прямої дії (ст.8 Конституції України).
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що постанова Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2017 року № 262 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» суперечить Конституції України, а також частині третій статті 2 та частині п'ятій статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22.10.1993 (у редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-XIV), як нормативно-правовому акту вищої юридичної сили, оскільки звужує обсяг соціальних гарантій, прямо встановлених законом. Позивач зазначає, що Кабінет Міністрів України, приймаючи спірну постанову, фактично змінив визначений законом розмір щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, чим вийшов за межі наданих йому повноважень та порушив принцип верховенства права.
Крім того, позивач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007, яким роз'яснено обов'язок органів державної влади, у тому числі Кабінету Міністрів України, діяти з дотриманням положень статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 95 та 96 Конституції України, та наголошено на недопустимості звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод громадян при прийнятті нових законів чи інших нормативно-правових актів. На думку позивача, зазначене рішення має преюдиційне значення для судів загальної юрисдикції при розгляді цієї справи.
Позивач також вказує, що фінансування соціальних гарантій не може ставитися у залежність виключно від наявності бюджетних коштів, оскільки держава, встановивши відповідні соціальні гарантії законом, зобов'язана забезпечити їх реалізацію у повному обсязі, а посилання на бюджетні обмеження не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.10.2017 відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 262 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» протиправною та скасувати в частині виплати учасникам бойових дій допомоги до 5 травня в розмірі 1200 грн., як таку, що не відповідає Конституції України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.10.2017 відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат в іншій частині позовних вимог за правилами загального позовного провадження, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-IX (в редакції Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ» від 16.07.2024 № 3863-IX (далі - Закон № 3863-ІХ), який набрав чинності 26.09.2024, установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя.
До початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, крім випадку, передбаченого абзацом четвертим цього пункту.
Не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративні справи, які були передані до Київського окружного адміністративного суду та розподілені між суддями до набрання чинності Законом України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом №3863-ІХ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 КАС України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.
На підставі пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2825-IX (в редакції Закону № 3863-ІХ) та Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 № 399, проведено автоматизований розподіл адміністративних справ, які не розглянуті окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України.
За результатами розподілу, справа № 826/12523/17 передана на розгляд та вирішення Хмельницького окружного адміністративного суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Хмельницького окружного адміністративного суду від 10.03.2025 справу передано на розгляд колегії суддів у складі головуючої судді Божук Д.А., суддів Тарновецького І.І., Гнап Д.Д.
Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 24.03.2025 адміністративну справу № 826/12523/17 передано на розгляд Київського окружного адміністративного суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.04.2025 справу розподілено судді Дісці А. Б.
Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 19.05.2025 було визначено склад колегії: головуюча суддя - Діска А. Б., судді - Жукова Є. О., Кочанова П. В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.05.2025 прийнято справу до свого провадження колегією суддів. Розгляд справи ухвалено проводити за правилами загального позовного провадження та призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 12.06.2025. Запропоновано учасникам справи в 15-денний строк з дня отримання копії даної ухвали надати суду письмові пояснення щодо актуальності даного спору та процесуальної позиції по суті заявлених позовних вимог.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.06.2025 задоволено клопотання представника Кабінету Міністрів України про відкладення розгляду справи та ухвалено відкласти підготовче судове засідання у справі на 04.09.2025.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.09.2025 відкладено підготовче судове засідання у справі на 20.10.2025. Запропоновано ОСОБА_1 в 15-денний строк з дня отримання копії цієї ухвали надати суду письмові пояснення щодо актуальності даного спору та процесуальної позиції по суті заявлених позовних вимог.
Відповідно до протоколу судового засідання від 20.10.2025 сторони в судове засідання не з'явились. Від представників відповідачів до суду надійшли клопотання про закриття підготовчого провадження у справі в порядку письмового провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 закрито підготовче провадження у справі № 826/12523/17. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 24.11.2025.
20.10.2025 до Київського окружного адміністративного суду надійшов відзив Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, зі змісту якого вбачається, що відповідач 2 заперечує проти задоволення позову та вважає позовні вимоги необґрунтованими, посилаючись на те, що у спірний період правовідносини щодо виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня регулювалися пунктом 26 розділу VI Прикінцевих положень Бюджетного кодексу України, яким передбачено застосування статей 12- 16 та 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у порядку та розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України з урахуванням наявних фінансових ресурсів, у зв'язку з чим Кабінет Міністрів України правомірно встановив розміри відповідної допомоги, а відповідач, діючи в межах чинного на той час законодавства та наданих повноважень, не мав правових підстав для здійснення виплат у розмірах, відмінних від установлених відповідною постановою Кабінету Міністрів України.
У зв'язку з перебуванням члена колегії суддів - Кочанової П. В. у відрядженні відповідно до розпорядження керівника апарату Київського окружного адміністративного суду здійснено заміну складу колегії суддів у справі № 826/12523/17 із застосуванням автоматизованої системи документообігу суду. Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 24.11.2025 визначено склад колегії: головуюча суддя - Діска А. Б., судді - Жукова Є. О., Білоноженко М.А.
В судове засіданні позивач не з'явився, причини неявки суду не повідомив, будь-яких клопотань від позивача до суду не надходило. Відповідачі заперечили проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. Суд з'ясував позицію сторін щодо можливості продовження розгляду справи в порядку письмового провадження. Зважаючи на думку сторін, колегія суддів ухвалила перейти до розгляду справи за правилами письмового провадження.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, суд зазначає наступне.
ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , яке видано 22.05.2012 ТВО директора Департаменту кадрової політики МО України.
Як вказує позивач, у грудні 2017 року Київським міським центром по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат йому, як учаснику бойових дій, було нараховано та виплачено щорічну разову грошову допомогу до 5 травня у розмірі 1 200,00 грн, що, на думку позивача, є меншим за розмір, встановлений частиною п'ятою статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якої така допомога має виплачуватися у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком.
Судом встановлено, що 05.04.2017 з метою забезпечення виплати разової грошової допомоги ветеранам війни, особам, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», прийнято постанову № 223 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі також - Постанова КМУ № 223), відповідно до якої встановлено, зокрема:
1) у 2017 році виплату разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - грошова допомога), здійснює Міністерство соціальної політики шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій, які розподіляють їх між структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - районні органи соціального захисту населення).
Районні органи соціального захисту населення перераховують кошти через відділення зв'язку або установи банків на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання) у таких розмірах:
інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин:
- I групи - 3500 гривень;
- II групи - 3100 гривень;
- III групи - 2700 гривень;
учасникам бойових дій та колишнім неповнолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 18 років) в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків, - 1200 гривень;
особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, - 3500 гривень;
членам сімей загиблих і дружинам (чоловікам) померлих інвалідів війни, дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій, учасників війни та жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге, - 600 гривень;
учасникам війни та колишнім в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, особам, які були насильно вивезені на примусові роботи, дітям партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістським режимом у тилу ворога - 500 гривень.
Незгода позивача з даною постановою щодо визначення розміру разової грошової допомоги зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Конституційний Суд України в рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 визначив, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.
Відтак, враховуючи предмет спору, суд повинен перевірити, чи прийнято спірну постанову Кабінету Міністрів України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано.
Відповідно до статті 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
За приписами статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України, зокрема, забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.
Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України».
Відповідно до статті 4 Закону України від 27.02.2014 № 794-VІІ «Про Кабінет Міністрів України» (тут і далі - у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) (далі також - Закон № 794-VІІ) Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язанням інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності (частина перша статті 19 Закону №794-VII).
Відтак, діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, зокрема у сфері соціальної політики та забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Відповідно до частини першої статті 117 Конституції України, якій кореспондує частина перша статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. При цьому такі акти мають прийматися на підставі та на виконання Конституції і законів України.
Частиною другою статті 95 Конституції України встановлено, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.
Зазначене свідчить про те, що реалізація соціальних гарантій пов'язана з бюджетним регулюванням та фінансовими можливостями держави.
Водночас, суд зауважує, що відповідно до статті 1 Конституції України Україна є соціальною державою, однією з ознак якої є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України з урахуванням фінансових можливостей держави.
Отже, держава, реалізуючи бюджетну політику, зобов'язана здійснювати справедливий і неупереджений розподіл суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами, дотримуючись принципу збалансованості бюджету.
Правовий статус ветеранів війни, а також обсяг і зміст гарантій їх соціального захисту визначені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі також - Закон № 3551-XII), який є спеціальним нормативно-правовим актом у цій сфері та підлягає застосуванню при вирішенні спірних правовідносин.
За змістом статті 1 Закону № 3551-ХІІ (тут і далі - у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), він спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров'я й активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.
Пільги учасникам бойових дій встановлені статтею 12 Закону № 3551-XII, якою передбачено, зокрема, право на щорічну разову грошову допомогу до 5 травня у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.
Разом із цим суд зазначає, що частиною першою статті 17 Закону № 3551-XII передбачено, що фінансування витрат, пов'язаних із реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.
Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28 грудня 2014 року № 79-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року, розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України» (далі - Закон України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII) доповнено пунктом 26, яким передбачено, зокрема, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Таким чином, з моменту набрання чинності Законом України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII Кабінету Міністрів України надано повноваження щодо визначення розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, встановленої статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
З метою забезпечення виплати разової грошової допомоги ветеранам війни, особам, на яких поширюється дія Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», Кабінетом Міністрів України кожного бюджетного року приймалися відповідні постанови.
Предметом оскарження у цій справі є постанова Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 223 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань».
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 року №223 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» встановлено, що у 2017 році виплату разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту і Про жертви нацистських переслідувань, здійснює Міністерство соціальної політики шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій, які розподіляють їх між структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - районні органи соціального захисту населення).
Районні органи соціального захисту населення перераховують кошти через відділення зв'язку або установи банків на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання) у таких розмірах, зокрема учасникам бойових дій та колишнім неповнолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 18 років) в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків, - 1 200,00 гривень.
Тобто на час нарахування та виплати позивачу відповідної допомоги у 2017 році, що були здійснені на підставі постанови КМУ №223, такий порядок нарахувань та виплат був чинний.
Таким чином, суд дійшов висновку про правомірне нарахування позивачу разової грошової допомоги у відповідності до норм законодавства, що були чинні у вказаний спірний період.
При цьому суд зазначає, що органи соціального захисту населення при нарахуванні та виплаті разової грошової допомоги до 5 травня не наділені дискреційними повноваженнями щодо визначення її розміру, а зобов'язані діяти виключно відповідно до порядку і розмірів, установлених Кабінетом Міністрів України. Отже, виплата позивачу разової грошової допомоги у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України № 223, була обов'язком відповідного органу та не могла бути здійснена в іншому розмірі.
З урахуванням наведеного, суд відхиляє доводи позивача щодо стягнення з Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат на користь позивача 5 360 грн як недоплаченої у 2017 році щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком відповідно до частини п'ятої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22.10.1993 (у редакції Закону від 25 грудня 1998 року № 367-XIV) як такі, що визнаються судом необґрунтованими.
Суд, оцінюючи правомірність дій Кабінету Міністрів України та прийнятого ним нормативно-правового акту, виходить із того, що така оцінка має здійснюватися з урахуванням законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин. Зміна підходів до правового регулювання соціальних виплат у подальшому або прийняття рішень Конституційного Суду України після спірного періоду не може впливати на правову оцінку дій суб'єкта владних повноважень, які були вчинені відповідно до чинних на той час норм права.
У рішенні Конституційного Суду України по справі № 18/183-97 від 03 жовтня 1997 року зазначається, що загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Разом з тим, у рішенні Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 зазначено, що одним із визначальних елементів регулювання суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між рівнем соціального захисту громадян та фінансовими можливостями держави. У цьому ж рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що надання Верховною Радою України Кабінету Міністрів України права у випадках, передбачених законом, встановлювати порядок та розміри соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов'язується з його функціями, визначеними пунктами 2 та 3 статті 116 Конституції України.
Конституційний Суд України також наголосив, що соціально-економічні права не є абсолютними, а механізм їх реалізації може змінюватися державою з урахуванням фінансових можливостей, у тому числі шляхом пропорційного перерозподілу бюджетних коштів з метою забезпечення балансу інтересів усього суспільства та запобігання загрозам економічній безпеці держави.
Суд зазначає, що положення Закону України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII були чинними, не визнавалися неконституційними Конституційним Судом України, а тому підлягали застосуванню при визначенні суми допомоги до 5 травня у 2017 році.
Окремо суд зауважує, що Рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2020 у справі 1-247/2018(3393/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України, окреме положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12,13,14,15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Конституційний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що Бюджетним кодексом України не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України. Встановлення пунктом 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу іншого, ніж у статтях 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», законодавчого регулювання відносин у сфері надання пільг ветеранам війни спричиняє юридичну невизначеність при застосуванні зазначених норм Кодексу та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що суперечить принципу верховенства права, встановленому статтею 8 Конституції України.
З резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 27.02.2020 р. № 3-р/2020 слідує, що окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Крім того, суд наголошує, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України встановлено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Суд виходить із загальновизнаного у правозастосовній практиці принципу tempus regit actum, відповідно до якого правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень оцінюється з урахуванням норм права, чинних на момент їх вчинення. Зазначений принцип унеможливлює покладення на суб'єкта владних повноважень негативних правових наслідків у зв'язку зі зміною правового регулювання після виникнення та реалізації спірних правовідносин.
Отже, зазначене рішення Конституційного Суду України не впливає на правову оцінку спірних правовідносин, які виникли та були реалізовані у 2017 році.
Суд також враховує, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 223 застосовувалися однаково до всіх осіб відповідної категорії та не містили ознак вибіркового чи дискримінаційного підходу. Виплата разової грошової допомоги здійснювалася за єдиним механізмом та у фіксованому розмірі, що свідчить про дотримання принципів правової визначеності та рівності перед законом.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що, приймаючи постанову Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 223 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», та встановлюючи розміри разової грошової допомоги до 5 травня, Кабінет Міністрів України діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Конституції України та законів України, з урахуванням наявних фінансових ресурсів, у зв'язку з чим правові підстави для визнання положень зазначеної постанови протиправними та її скасування відсутні.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що аналогічні за своєю правовою природою правовідносини були предметом розгляду Європейського суду з прав людини.
Так, в ухвалі від 03 червня 2014 року у справі «Серебрянський проти України» (заява № 54704/10) Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що вимога заявника щодо виплати щорічної разової грошової допомоги до Дня Перемоги у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком не становила «законні сподівання» у розумінні практики Європейського суду з прав людини (пункт 36 ухвали).
Європейський суд з прав людини зазначив, що національний суд розглянув доводи заявника та навів належні підстави для свого рішення, яке не може вважатися свавільним або необґрунтованим. При цьому Суд зауважив, що хоча закони України про Державний бюджет на відповідні роки вплинули на розмір виплат заявнику, національні суди обґрунтовано виходили з відсутності зворотної дії рішень Конституційного Суду України, зокрема рішення від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, та дійшли висновку, що заявник отримав виплату, на яку мав право відповідно до національного законодавства, чинного на момент її здійснення.
За таких обставин Європейський суд з прав людини визнав, що втручання у майнові права заявника не відбулося, а скарга є явно необґрунтованою.
У контексті зазначеного суд також звертає увагу, що за відсутності чинної на момент виникнення спірних правовідносин норми, яка б прямо передбачала право позивача на отримання щорічної разової грошової допомоги у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком, таке право не може розглядатися як «існуюче майно» або «законне сподівання» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім того, суд повторно наголошує, що згідно з положеннями частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зі змісту статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, однак не охоплює питання доцільності управлінських чи політичних рішень, якщо такі рішення прийняті в межах компетенції суб'єкта владних повноважень та у спосіб, визначений законом.
Водночас, положення статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України свідчать, що суд, ухвалюючи рішення у справі, не може перебирати на себе повноваження суб'єкта владних повноважень або визначати зміст його управлінських рішень, а здійснює перевірку їх правомірності виключно з точки зору відповідності Конституції України та законам України.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що адміністративний суд не наділений повноваженнями підміняти законодавця або Кабінет Міністрів України у питаннях формування бюджетної політики та визначення розмірів соціальних виплат, якщо відповідні рішення прийняті в межах наданої законом компетенції, з дотриманням встановленої процедури та не визнані неконституційними у встановленому порядку.
Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 440/2722/20, в якій зазначено, що за наявності чинного нормативного регулювання, яке передбачає визначення розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня Кабінетом Міністрів України, суди не вправі змінювати встановлений урядом розмір такої допомоги.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у зразковій справі № 9901/14/20, де наголошено, що судовий контроль не може підміняти дискреційні повноваження органів державної влади у сфері бюджетного регулювання та соціальної політики за відсутності встановлених порушень Конституції України чи закону.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року у справі № 520/9704/19 зазначено, що визначення розмірів соціальних виплат, які фінансуються з Державного бюджету України, є складовою бюджетної політики держави та не може коригуватися судом у разі чинності відповідного нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України.
Таким чином, судом не встановлено обставин, які б свідчили про перевищення Кабінетом Міністрів України наданих йому законом повноважень, недотримання принципу верховенства права, порушення вимог правової визначеності або прийняття оскаржуваної постанови з відступом від приписів Конституції України та законів України.
Суд також зазначає, що заявлені позивачем вимоги про зобов'язання відповідачів утримуватися від можливих порушень у майбутньому, а саме утримуватися від порушення у подальшому положень частини третьої статті 22 та пункту 6 статті 92 Конституції України, статті 2 та частини п'ятої статті 12 Закону № 3551-XII, не спрямовані на поновлення конкретного, вже порушеного права, а мають превентивний та декларативний характер. Такі вимоги фактично зводяться до встановлення загального обов'язку дотримуватися законодавства, що не відповідає завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та виходить за межі повноважень адміністративного суду.
У частині позовних вимог про визнання завдання відповідачами позивачу моральної шкоди суд зазначає таке.
Відповідно до статті 56 Конституції України та статей 23, 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі встановлення факту протиправної поведінки суб'єкта владних повноважень, наявності моральної шкоди, причинного зв'язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою, а також вини.
Разом з тим, у ході розгляду справи судом не встановлено протиправності дій відповідачів, оскільки нарахування та виплата позивачу щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у 2017 році здійснювалися відповідно до чинного на той час законодавства та постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 223, протиправність якої не доведена позивачем.
Разом з тим, у ході розгляду справи судом не встановлено протиправності дій відповідачів, оскільки нарахування та виплата позивачу щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у 2017 році здійснювалися відповідно до чинного на той час законодавства та постанови Кабінету Міністрів України від 05.04.2017 № 223, протиправність якої позивачем належними та допустимими доказами не доведена.
Крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди, її характер, обсяг, а також причинний зв'язок між діями відповідачів та такими негативними немайновими наслідками.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача щодо визнання завдання йому моральної шкоди.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищенаведене, на думку суду, у спірних правовідносинах відповідач діяв у межах вимог статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в тому числі, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також обґрунтовано.
Також позивачем заявлено клопотання, в якому він просить суд звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності Конституції України пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2017 року № 223.
Розглянувши зазначене клопотання, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для його задоволення з огляду на таке.
Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Відтак, зі змісту вищенаведених приписів законодавства вбачається, що суд при вирішенні справ застосовує Конституцію України як акт прямої дії, а у разі встановлення невідповідності правового акта Конституції України не застосовує такий акт, проте не наділений повноваженнями самостійно звертатися до Конституційного Суду України з поданням про визнання законів чи інших нормативно-правових актів неконституційними.
Разом з тим, відповідно до Конституції України та Закону України "Про Конституційний Суд України", право на звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням належить виключно суб'єктам, визначеним Конституцією України, до яких суд першої інстанції не належить.
Крім того, суд зазначає, що пункт 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України вже був предметом розгляду Конституційного Суду України та визнаний таким, що не відповідає Конституції України, рішенням від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, яке, відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, не має зворотної дії в часі та не впливає на правовідносини, що виникли у 2017 році.
За таких обставин клопотання позивача про звернення до Верховного Суду України для ініціювання питання щодо внесення подання до Конституційного Суду України є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Натомість позивачем не надано достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються її позовні вимоги.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Доказів понесення сторонами витрат, пов'язаних з розглядом справи, матеріали справи не містять, у зв'язку з чим їх розподіл судом не здійснюється.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат про стягнення допомоги та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Головуючий суддя Діска А.Б.
Судді: Жукова Є.О.
Білоноженко М. А.