26 січня 2026 року м. Київ справа №320/39663/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Кочанової П.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» звернулось до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС у Київській області №1384/0902 від 71.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 1020,00 грн. за порушення п.85.2 ст.85 ПК України,
- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС у Київській області №1383/0902 від 17.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 500 000,00 грн. за порушення ч.1 ст.15 ЗУ від 19.12.1995р. №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовується в електронних сигаретах, та пального» із змінами та доповненнями.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про хибність висновків, викладених в акті перевірки, який став підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень. Стосовно ППР № 1384/0902 від 17.01.2022 запит про надання інформації не містив необхідного реквізиту - печатки контролюючого органу, відповідно таких документ був позбавлений юридичної сили та не породжував для позивача жодних правових наслідків, тому останній переконаний, що обґрунтовано не надав на такий запит відповіді, стосовно ППР № 1383/0902 від 17.01.2022 вказує, що висновок податкового органу щодо незаконного зберігання пального (без діючої ліцензії) є безпідставним та таким, що не відповідає дійсності, оскільки поставка пального здійснювалась безпосередньо до транспортних засобів підприємства та було заправлено безпосередньо до паливних баків транспортних засобів та механізмів, які використовує ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» у власній господарській діяльності.
Наполягає, що в ході здійснення фактичної перевірки Головним управлінням не встановлено факт зберігання пального, про що свідчить відсутність таких відомостей в Акті перевірки. Крім цього, зазначає, що Акт було складено не за місцем проведення фактичної перевірки, тому, за сукупності викладених факторів переконаний, що контролюючим органом не доведено наявність порушення вимог законодавства позивачем, відповідно податкове повідомлення-рішення вважає протиправним, просить скасувати.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.11.2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав правомірності спірного податкового повідомлення-рішення, прийнятого у межах наданих контролюючому органу повноважень, у зв'язку з виявленими під час перевірки порушеннями вимог законодавства з боку позивача.
У відзиві на позовну заяву відповідач просить суд здійснити розгляд справи за участі представника відповідача, з приводу чого суд зазначає таке.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Тобто, за загальним правилом, відкриті у спрощеному позовному провадженні справи розглядаються судом без виклику сторін за наявними у справі матеріалами. Однак суд за власною ініціативою або за клопотанням сторони може призначити судове засідання за наявності достатніх для цього обґрунтованих підстав.
Відповідно до частини шостої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін:
1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу;
2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Згідно з частиною сьомою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
Суд зауважує, що відповідачем не обґрунтовано заявлене клопотання про розгляд справи за участі представника ГУ ДПС у Київській області.
Суд наголошує, що лише наявність в учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи у судовому засіданні не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов'язковому порядку у судових засіданнях усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання.
В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії.
З огляду на наведене, на переконання суду, судове засідання у справах незначної складності, які розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження, доцільно призначати та проводити у тому випадку, коли обставини справи та наявні у ній матеріали не дають у сукупності суду можливості надати правову оцінку спірним правовідносинам та вирішити спір без застосування тих процесуальних інструментів, вжиття яких можливо лише у судовому засіданні (наприклад, допит свідків, виклик спеціаліста, перекладача, проведення виїзного судового засідання тощо). Якщо ж вчинення таких процесуальних дій не є обов'язковим для розгляду та вирішення справи, судове засідання може не проводитися.
Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують обов'язкового проведення судового засідання для встановлення об'єктивної істини, а повний та всебічний розгляд справи, а також принцип змагальності процесу є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
Також суд зауважує, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеп v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року, заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Крім цього, у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.11.2006 (скарга 73053/01 «CASE OF JUSSILA v. FINLAND», суд вказав на те, що: «Європейський Суд не сумнівається в тому, що письмове провадження у справі часто може виявитись більш ефективним, ніж усний розгляд, для перевірки та забезпечення того, що платник податків надав точний звіт про свій майновий стан, підкріплений всіма необхідними документами. Суд не вважає переконливим довід заявника, що в ході розгляду цієї справи виникли міркування щодо достовірності, які потребували надання пояснень в усній формі.... та приймає довід держави-відповідача, що будь - які питання факту та питання права в цій справі могли бути належним чином розглянуті та вирішені на підставі матеріалів, наданих у письмовому вигляді. ... Оскільки заявнику була надана повна можливість наводити свої доводи у письмовому вигляді та надавати коментарі щодо відомостей, які надходили від податкових органів, Суд дійшов висновку, що вимоги справедливого судочинства були дотримані...».
З урахуванням викладеного, суд зазначає, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагає проведення судового засідання, а лише бажання учасника процесу усно викласти під час проведення судового засідання свої аргументи, які можуть бути висловлені письмово, не зумовлює необхідність проведення судового засідання.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання відповідача про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.
Позивач із доводами контролюючого органу не погодився, надав відповідь на відзив, в якій, посилаючись на приписи п. 73.3 ст. 73 ПК України, наполягав, що запит було складено з порушенням вимог податкового законодавства, тому останній звільняється від обов'язку надавати відповідь на такий запит, а також доводив необґрунтованість ППР з підстав, аналогічних, викладених у позовній заяві.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» код ЄДРПОУ: 348664234, місцезнаходження: 60412, Чернігівська область, Глибоцький р-н., с. Чагор, вул. Приміська, буд. 1А, основний вид діяльності: 42.11 Будівництво доріг і автострад
Головним управління ДПС у Київській області на підставі Наказу від 01.11.2021 № 2495-п, направлень на проведення фактичної перевірки від 23.11.2021 №8357/10-36-09-00-10, № 8358/10-36-09-00-10, відповідно до приписів п.п. 80.2.5 п. 80.2 ст. 80 Податкового кодексу України, у період з 23.11.2021 по 02.12.2021 було проведено фактичну перевірку об'єкту ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» за адресою: Київська область, Києво-Святошинський р-н., с. Петропавлівська вул. Білоцерковська, 7-А, з метою здійснення контролю за дотриманням суб'єктами господарювання норм законодавства щодо виробництва обліку та обігу спирту, спиртовмісної продукції, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах та пального.
Відповідач наполягає, що перед початком перевірки посадовими особами ГУ ДПС посадовій особі ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» (начальнику Київського підрозділу - Рибальці Руслану В'ячеславовичу» були пред'явлені всі необхідні документи, визначені п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України, вказана особа ознайомилась з направленнями та отримала копію наказу про проведення перевірки про що власноруч зробила відмітку в направлені на проведення фактичної перевірки.
Вказані обставини підтверджуються наявними матеріалами справи.
За наслідком здійснення фактичної перевірки Головним управлінням ДПС у Київській області складено Акт «Про результати фактичної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства та іншого законодавства з питань виробництва, зберігання та обігу пального, контроль за виконанням якого покладено на органи ДПС» від 03.12.2021 № 2170/10-36-09-00-10/34864234 (далі - Акт перевірки, Акт)ю
У висновках вказаного Акту зазначено про встановлення порушення вимог ч. 1 ст. 15 Закону України від 19.12.1995 року №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів і пального» із змінами та доповненнями від 02.12.2010 року№2755- VI.
Представник ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» від підписання Акту відмовився, у зв'язку із чим, працівниками ГУ ДПС у Київській області складено Акт відмови від підписання Акту перевірки від 03.12.2021 № 1279/10-36-09-00-10/34864234, з огляду на що Акт фактичної перевірки було направлено на юридичну адресу товариства засобом поштового зв'язку, та отримано уповноваженою особою ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» , що підтверджується корінцем рекомендованого повідомлення про вручення, наявного в матеріалах справи.
Крім цього, сторони вказують, що під час здійснення фактичної перевірки посадовими особами контролюючого органу керівнику Київського підрозділу ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» було вручено запит про надання інформації та документального підтвердження, який отримано керівником Київського підрозділу ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» Рибалкою Р.В. 23.11.2021, про що у відповідній графі Запиту міститься відповідна позначка (підпис).
На підставі означено Акту відповідачем були прийняті спірні податкові повідомлення-рішення: №1384/0902 від 71.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 1020,00 грн. за порушення п.85.2 ст.85 ПК України та №1383/0902 від 17.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 500 000,00 грн. за порушення ч.1 ст.15 ЗУ від 19.12.1995р. №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовується в електронних сигаретах, та пального» із змінами та доповненнями.
Позивач із вказаними податковими повідомленнями-рішеннями не погодився оскаржив їх в адміністративному порядку.
Рішенням Державної податкової служби України «Про результати розгляду Скарги» від 09.06.2023 № 14726/6/99-00-06-03-01-06 Скарга підприємства залишена без задоволення, податкові повідомлення-рішення: №1384/0902 від 71.01.2022 та №1383/0902 від 17.01.2022 - залишені без змін.
Вважаючи прийняті податкові повідомлення-рішення протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. №2755-VI, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ПК України).
Пунктом 19-1.1 статті 19-1 Податкового кодексу України (надалі - ПК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що контролюючі органи виконують такі функції: 19-1.1.14. здійснюють контроль у сфері виробництва, обігу та реалізації підакцизних товарів, контроль за їх цільовим використанням, забезпечують міжгалузеву координацію у цій сфері; 19-1.1.16. здійснюють заходи щодо запобігання та виявлення порушень законодавства у сфері виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального; 19-1.1.17. проводять роботу щодо боротьби з незаконним виробництвом, переміщенням, обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального.
Відповідно до підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.
Згідно з пунктом 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.
Підпунктом 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України встановлено, що фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Порядок проведення фактичної перевірки визначений статтею 80 ПК України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовані ПК України.
Відповідно до підпункту 20.1.4. пункту 20.1 статті 20 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.
Відповідно до пункту75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Відповідно до підпункту 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Порядок проведення фактичної перевірки врегульований статтею 80 ПК України.
Фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи) (пункт 80.1 статті 80 ПК України).
Відповідно до вимог пункту 80.5 статті 80 ПК України допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення фактичної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу, яка визначає умови та порядок допуску посадових осіб контролюючих органів до проведення документальних виїзних та фактичних перевірок.
Відповідно до пункту 80.2.2 статті 80 ПК України фактична перевірка може проводитися на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, копія якого вручається платнику податків або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції під розписку до початку проведення такої перевірки, та за наявності хоча б однієї з таких підстав: у разі наявності та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації від державних органів або органів місцевого самоврядування, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, зокрема, щодо здійснення платниками податків розрахункових операцій, у тому числі із забезпеченням можливості проведення розрахунків за товари (послуги) з використанням електронних платіжних засобів, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій та інших документів, контроль за наявністю яких покладено на контролюючі органи, виробництва та обігу підакцизних товарів.
З огляду на наведені норми чинного законодавства, однією з основних умов для проведення фактичної перевірки є наявність підстав для її проведення, при цьому така підстава обов'язково має бути зазначена в наказі про проведення перевірки.
Згідно з абзацом третім пункту 81.1 статті 81 ПК України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, зокрема, копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу.
Суд зауважує, що оскаржуючи наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень.
При цьому таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.
Зі змісту адміністративного позову випливає, що позивач обґрунтовує позовні вимоги в тому числі і протиправністю проведення фактичної перевірки у зв'язку з відсутністю підстав для її проведення та видачі наказу про її призначення.
Суд зауважує, що юридичною підставою для проведення фактичної перевірки позивача зазначено пп. 80.2.5 п. 80.2 ст. 80 ПК України, який передбачає наявність та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації від державних органів або органів місцевого самоврядування, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, зокрема, щодо здійснення платниками податків розрахункових операцій, у тому числі із забезпеченням можливості проведення розрахунків за товари (послуги) з використанням електронних платіжних засобів, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій та інших документів, контроль за наявністю яких покладено на контролюючі органи, виробництва та обігу підакцизних товарів. Однак, у наказі від 01.11.2021 № 2495-п відсутні дані про те, яким чином відповідач отримав та який держаний орган або орган місцевого самоврядування надав таку інформацію, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи.
Формулювання конкретного змісту наказу є дискрецією контролюючого органу, однак з обов'язковим дотриманням вимог норм абзацу третього пункту 81.1 статті 81 ПК України щодо змісту наказу про проведення перевірки. При встановленні в одному підпункті статті декількох самостійних підстав для проведення перевірки конкретна з них не обов'язково має бути сформульована тотожно до змісту правової норми, якою ця підстава встановлена, проте повинна бути чітко визначена та відповідати правовій нормі.
Відтак, для проведення фактичної перевірки мають існувати фактичні обставини та передумови, які дозволяють податковому органу керуватись вказаною правовою нормою при призначенні (проведенні) такої перевірки.
Вищезазначений наказ не містить джерело отримання інформації про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, а лише констатовано факт доцільності проведення фактичної перевірки з метою перевірки дотримання вимог діючого законодавства.
В даному наказі не відображено в рамках яких заходів контролюючого органу встановлено невідповідність діяльності позивача вимогам чинного законодавства; на підставі яких відомостей або документів (дата, номер, підпис уповноваженої особи) були встановлені факти сумнівності; сумнівність яких саме операцій (дата операції, характер та наслідки такої операції та інші докази вчинення таких операцій, показання свідків, працівників) була встановлена податковим органом.
Вищевказаний наказ на проведення перевірки не містить інформації, яка б свідчила про наявність та/або отримання в установленому законодавством порядку інформації від державних органів або органів місцевого самоврядування, та про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, зокрема, щодо здійснення платником податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності патентів, ліцензій та інших документів, контроль за наявністю яких покладено на контролюючі органи, виробництва та обігу підакцизних товарів, та у зв'язку з якими у контролюючого органу виникає обґрунтована та законодавчо встановлена необхідність для здійснення належного податкового контролю.
Не надав таку інформацію та відповідні докази і відповідач, заперечуючи позовні вимоги у відзиві на позовну заяву.
У відзиві представник відповідача посилається на пп. 80.2.5 п. 80.2 ст. 80 ПК України, вважаючи, що фактична перевірка господарської одиниці позивача проведена саме з підстав, визначених положенням цього підпункту статті 80 ПК України. Однак, такі твердження представника відповідача не відповідають дійсності, що спростовується змістом вищенаведеного наведеного наказу, яким юридичною підставою для проведення фактичної перевірки є пп. 80.2.2 п. 80.2 ст. 80 ПК України.
У спірному випадку обов'язковою фактичною підставою для проведення перевірки суб'єкта господарювання має бути наявна належним чином отримана інформація, яка свідчить про можливі порушення платником податків законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Належних доказів отримання такої інформації відповідач суду не надав, чим не підтвердив наявність фактичних підстав для проведення перевірки господарської одиниці позивача.
Системно проаналізувавши положення статей 75-81 ПК України, суд дійшов висновку, що вимоги до змісту наказу про призначення як планової документальної перевірки, так і позапланової документальної перевірки, документальної невиїзної перевірки, фактичної перевірки сформульовані лише в абзаці 3 пункту 81.1 статті 81 ПК України, де вказано, що в наказі зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися.
Отже, установлене статями 75-81 ПК України правове регулювання податкових перевірок визначає певні обов'язкові умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, дотримання яких може бути належною підставою для прийняття керівником податкового органу наказу про проведення перевірки.
Суд вважає за необхідне зазначити, що інформація, на підставі якої прийнято наказ про проведення перевірки, повинна містити інформацію про хоча і можливі, проте, конкретні порушення позивачем законодавства, контроль за яким покладено на податкові органи.
Відтак, для проведення фактичної перевірки мають існувати вказані вище фактичні обставини та передумови, які дозволяють податковому органу керуватись вказаною правовою нормою при призначенні (проведенні) такої перевірки.
Процедурні порушення при призначенні перевірки мають наслідком протиправність прийнятого керівником податкового органу наказу про проведення перевірки.
Дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, може бути підставою для визнання правомірними дій контролюючого органу щодо їх проведення. У свою чергу порушення контролюючим органом вимог щодо призначення та проведення перевірки призводить до відсутності правових наслідків такої. У випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію щодо дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок.
У постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 21.02.2020 (справа №826/17123/18) зроблено висновок, що незалежно від прийнятого платником податків рішення про допуск (недопуск) посадових осіб до перевірки, оскаржуючи в подальшому наслідки проведеної контролюючим органом перевірки у вигляді податкових повідомлень-рішень та інших рішень, платник податків не позбавлений можливості посилатись на порушення контролюючим органом вимог законодавства щодо проведення такої перевірки, якщо вважає, що вони зумовлюють протиправність таких податкових повідомлень-рішень. При цьому таким підставам позову, за їх наявності, суди повинні надавати правову оцінку в першу чергу, а у разі, якщо вони не визнані судом такими, що тягнуть протиправність рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки, - переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства.
Також у постанові від 22.09.2020 у справі № 520/8836/18 Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій контролюючим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Невиконання вимог закону щодо підстави для проведення перевірки призводить до визнання перевірки незаконною та не породжує правових наслідків такої перевірки, акт перевірки, виходячи із положень щодо допустимості доказів, закріплених частиною другою статті 74 КАС України, не може визнаватися допустимим доказом у справі, оскільки одержаний з порушенням порядку, встановленого законом. Таким чином податкове повідомлення-рішення, прийняте за наслідками перевірки та на підставі акта перевірки, який є недопустимим доказом, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню. Встановлені судами обставини щодо протиправності призначення та проведення відповідачем перевірки, за наслідками якої і було прийнято оскаржуване податкове повідомлення - рішення, є достатніми для висновку про протиправність податкового повідомлення - рішення. З урахуванням цього Суд касаційної інстанції зазначив про відсутність необхідності перевірки порушення позивачем вимог Податкового кодексу України, як підстави для донарахування суми грошового зобов'язання.
Зміст висновків наведеної постанови свідчить про те, що установивши таке порушення процедури проведення перевірки, наслідком якого є визнання протиправними її результатів, до аналізу інших обставин, що слугували підставою ухвалення суб'єктом владних повноважень індивідуальних актів, суд не повинен переходити, з огляду на викладену вище сталу і послідовну практику Верховного Суду, відступу від якої у встановленому законом порядку не здійснювалося.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №821/371/17, від 27.02.2020 у справі №П/811/3206/15 та від 26.03.2020 у справі №813/823/16, від 11.07.2022 у справі №120/5728/20-а, від 19.07.2023 у справі № 826/15828/18, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Враховуючи викладене, ГУ ДПС у Київській області не дотрималося вимог пункту 81.1 статті 81 ПК України, відповідно до якого посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення фактичної перевірки за наявності підстав для її проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, зокрема, копії наказу про проведення перевірки, в якому, окрім іншого, зазначаються підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом.
Отже, суд дійшов висновку, що фактична перевірка, яка проведена контролюючим органом, є незаконною.
Як наслідок акт такої перевірки з викладеними у ньому висновками, є доказом, здобутим з порушенням закону, й не має юридичної значимості, а тому прийняте на його підставі податкове повідомлення-рішення не може бути визнано правомірним.
Отже, встановлені судом обставини щодо протиправності призначення та проведення контролюючим органом фактичної перевірки позивача, за наслідками якої і були прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення, є достатніми для висновку про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, а тому згідно правових висновків Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 520/8836/18, відсутня необхідність перевірки порушення позивачем вимог Закону України від 06.07.1995 №265/95-ВР Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, як підстави для нарахування штрафних санкцій позивачу.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Разом із цим, суд вважає за необхідно також надати правову оцінку спірним податковим повідомленням-рішенням.
Стаття 15 Закону № 481/95-ВР визначає умови провадження діяльності з імпорту, експорту, оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами, пальним та зберігання пального.
Статтею 17 Закону № 481/95-ВР встановлена відповідальність за порушення норм цього Закону. Так, за порушення норм цього Закону щодо виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим та зерновим дистилятом, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, дистилятом виноградним спиртовим, спиртом-сирцем плодовим, біоетанолом, алкогольними напоями та тютюновими виробами, пальним та зберігання пального посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Цією нормою встановлено щонайменше 22 випадки, за наявності яких до суб'єктів господарювання (у тому числі іноземних суб'єктів господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів та визначено розмір таких. Визначені цією нормою розміри штрафів є або фіксованими, або у відсотковому співвідношенні до вартості товару із визначенням граничної межі.
Отже, стаття 15 Закону № 481/95-ВР містить значну кількість вимог до імпорту, експорту, оптової і роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами, пальним та зберігання пального, а стаття 17 Закону № 481/95-ВР містить значну кількість підстав для застосування фінансових санкцій у вигляді штрафу в залежності від характеру виявленого правопорушення.
Склад правопорушення відповідач стверджує, що штрафні санкції застосовані на підставі акта перевірки у зв'язку із порушенням позивачем вимог Закону № 481/95-ВР щодо зберігання пального без наявності відповідної ліцензії.
Відповідно до змісту акта фактичної перевірки, перевіряючими встановлено, що ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» отримано ліцензію на право зберігання пального (виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки) від 12.01.2021 № 10130414202100006 (місткість резервуару - 10000 л.) за адресою зберігання: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Петропавлівська Борщагівка, вул. Білоцерківська, б. 7-А).
Згідно інформації ГУ ДПС у Київській області суб'єктом господарювання повідомлялось лише про один об'єкт оподаткування за цією адресою - резервуар для зберігання нафтопродуктів РН1-10-1900 № 1, об'ємом 10 куб. м.
Проте, під час здійснення заходу контролю, перевіряючими встановлено факт зберігання дизельного палива у кількості 31355,83 л без отримання ліцензії на зберігання пального. Вказаний висновок контролюючий орган обґрунтовує фактом отримання підприємством партії пального від ТОВ «БІЛАЙТ ГРУП», згідно зареєстрованої акцизної накладної № 3469 від 27.11.2020, яка наявна у матеріалах справи.
За поясненням позивача, кількість поставленого пального об'ємом 31255,83 л, що вказана в акцизній накладній, є об'ємом з допустимою похибкою для перевезення пального при температурі 15 градусів С.
Вказане пальне було доставлено до місця розвантаження - заправки ТЗ і механізмів власними автотранспортним засобом № НОМЕР_1 , що підтверджується наявними матеріалами справи.
Позивач наполягає, що пальне було повністю використане 27.11.2020 виключно для власного споживання, а саме - заливалось в баки транспортних засобів та механізмів, які були задіяні підприємством на об'єктах будівництва.
З наявних матеріалів справи судом встановлено, що станом на листопад 2020 року у володінні та користуванні підприємства було 53 одиниці, як власних так і орендованих, автотранспортних засобів та механізмів, в т.ч. мобільний асфальто-бетонний завод, які були задіяні на різних об'єктах по капітальному ремонту доріг в с.Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області.
Перелік даних транспортних засобів та механізмів визначений Наказом директора №5 від 06.01.2020 про норми витрат ПММ на автомобілі транспортної дільниці ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» з додатком № 1 до наказу, що містить перелік транспорту з вказаною місткістю паливних баків міститься в матеріалах справи (а.с. 88-91 т. 1), також наявність техніки та машин позивача, якій останній використовує у своїй діяльності підтверджується копіями свідоцтв про реєстрацію ТЗ (а.с. 45-87 т. 1) та копіями договорів оренди ТЗ та механізмів (договір оренди рухомого майна № 18/05-18-К від 11.05.2018 з актом прийому-передачі та свідоцтвами про реєстрацію машин (а.с. 109-115) договором оренди майна № 18/05-18 від 18.05.2018 з додатками та актом прийому-передачі від 18.06.2018 (а.с. 116-121 т.1), договором оренди №02/03-20 від 02.03.2020 Мобільного асфальтного заводу ASTEC Portable, актів приймання-передечі механізмів та устаткувань (а.с. 123-127 т.1).
З наявних матеріалів судом встановлено, що загальна місткість паливних баків, згідно даного переліку складає 18 600л., місткість паливного баку мобільного асфальтного заводу згідно технічного паспорту на агрегат складає 18 м3, тип палива - дизель.
Базування транспортних засобів, будівельної техніки і механізмів підприємства відбувається на 03 «База Білоцерківська» за адресою Київська область, Києво-Святошинський район, с. Петропавлівська Борщагівка вул. Білоцерківська, 7 а підтверджується копією договору оренди земельної ділянки від 19.11.2020 та акту прийняття в експлуатацію тимчасової бази від 20.11.2020 наявні у матеріалах справи.
Розташування мобільного асфальтного заводу, який орендується підприємством на підставі договору оренди № 02/03-20 від 02.03.2020 у період виконання робіт по укладанню асфальту - м.Київ, вул. 9-го Травня, вбачається з копії договору оренди №02/03-20 від 01.03.2020, акту приймання передач мобільного асфальтного заводу ASTEC № 4 від 26.11.2020 до договору оренді № 02/03-20, наявних у матеріалах справи.
За поясненням позивача, що не спростовано відповідачем, починаючи з червня 2020 року підприємство активно проводить будівельні роботи по ремонту доріг в якості генерального підрядника:
Зокрема, позивачем здійснювався капітальний ремонт дорожнього покриття проїзної частини по вул. Васильківська в с.Петропавлівська Борщагівка Києво-Святоишнської району Київської обл., в т.ч. укладка асфальтного покриття дороги, на підставі Договору на закупівлю робіт «Капітальний ремонт дорожнього покриття проїзної частині вул. Васильківська (на ділянці від вул.Черкеська до вул.Білогородська, в с.Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської обл №67/20 від 18.09.2020, що підтверджується актами приймання виконаних робіт форми КБ-2в, КБ-3 за листопад 2020, що містяться у матеріалах справи;
Також позивачем здійснювався капітальний ремонт дорожнього покриття проїзної частини по вул.Харківська в с.Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської обл., згідно договору на закупівлю робіт «Капітальний ремонт дорожнього покриття проїзної частини вул.Харківська в с.Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської обл.» № 90/20 від 08.10.2020р. (період робіт на даному етапі листопад 2020 року - перевезення ЩПС на об'єкт згідно договору купівлі-продажу ЩПС № 01/06 від 01.06.2020р.); та інші об'єкти.
У листопаді 2020 року підприємство не мало ліцензії на зберігання пального. ПММ купувалось та поставлялось в достатній кількості, власним транспортом, яка в цей же день могла бути використана в роботі транспорту та механізмів на об'єктах будівництва, де були задіяні транспортні засоби, будівельна техніка та механізми підприємства для виконання дорожньо- будівельних робіт.
Так, відповідно до договору поставки № 26-2/11/2020 від 26.11.2020 ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» було придбано у ТОВ «БІЛАЙТ ГРУП» паливо дизельне ДП-3-Євро5-ВО (2710 19 43 00) в кількості 31 120,00 л (а. с. 33 т. 1), що підтверджується видатковою накладною № Т0000003145 від 27.11.2020, ТТН на відпуск нафтопродукту №0000003148 від 27.11.2020 (а.с. 122 т. 1), акцизна накладна від 27.11.2020 № 3469 (а.с. 41 т.1) на поставку пального додається).
Вказане пальне було доставлено до місця розвантаження - заправки ТЗ і механізмів власним автотранспортним засобом державний № НОМЕР_1 .
За поясненнями позивача, 27.11.2020 отримане пальне було повністю використано виключно для власного споживання, заливалось в баки транспортних засобів та механізмів, які були задіяні підприємством на об'єктах будівництва.
Використання поставленої партії пального в кількості 31 120,0 л (заправка автотранспорту, техніки та механізмів) відбувалась на підставі заправочних відомостей із зазначення найменування ТЗ та /або механізму та кількість ПММ (в літрах), яка була заправлена в паливні баки (копії заправ очних відомостей містять у матеріалах справи а.с. 128-130 т. 1).
Згідно наданих відомостей, 27.11.2020, підприємством була проведена заправка автотранспорту, техніки та механізмів, задіяних на об'єкті капітального ремонту дорожнього покриття по вул.Васильківській, на об'єкті капітального ремонту дорожнього покриття по вул.Харківській та залишок - в автомобільний транспорт в на базі «Білоцерківська» по вул.Білоцерківській, 7а в с.Петропавлівська Борщагівка Києвосвятошинського району Київської області в загальній кількості 31 120,0 л.
Відтак, поставка пального від ТОВ «БІЛАЙТ ГРУП» 27.11.2020 здійснювалась безпосередньо до транспортних засобів підприємства.
Вказане підтверджується копіями заправочних відомостей від 27.11.2020р., шляховими листами та змінними рапортами на роботу автотранспорту та механізмів, задіяних на вище зазначених об'єктах будівництва від 27.11.2020р, де підприємство виконувало будівельні та ремонтні роботи в якості генерального підрядника (а.с.157-176 т. 1).
Проаналізувавши вказані фактичні обставини справи та наявні матеріали справи суд зазначає наступне.
З 1 січня 2016 року Податковий кодекс України (далі - ПК України) визначав, що діяльність з реалізації пального обумовлювалася обов'язком суб'єкта господарювання зареєструватися платником акцизного податку, а також виконувати вимоги, пов'язаних із обігом пального. Водночас, законодавець встановив, що приміщення для навантаження-розвантаження, зберігання пального виключно для потреб власного споживання пального не є акцизним складом (підпункт 14.1.6), а суб'єкти господарювання, які використовують приміщення, розташовані на митній території України, для навантаження-розвантаження, зберігання пального виключно для потреб власного споживання пального не є розпорядниками акцизного складу (підпункт 14.1.224).
До 1 липня 2019 року діяльність з виробництва, реалізації та зберігання пального не підлягала ліцензуванню.
З 1 липня 2019 року набрав чинності Закон України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів», яким внесено зміни до ПК України та Закону № 481/95-ВР.
З цього часу Закон № 481/95-ВР почав додатково визначати основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі пальним, забезпечення його високої якості та захисту здоров'я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом пального на території України, а норми ПК України встановили більш ширше поняття акцизних складів, в тому числі, визначили критерії, за яких відповідна територія/ємність не вважається акцизним складом.
Відповідно до абзацу восьмого частини другої статті 17 Закону №481/95-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлена відповідальність за зберігання пального без наявності ліцензії у вигляді штрафних санкцій в сумі 500 000 гривень. Водночас така санкція не може бути застосована у випадку, якщо місце зберігання пального є таким, яке за змістом статті 15 Закону № 481/95-ВР звільняє суб'єкта господарювання від обов'язку отримувати відповідну ліцензію.
Крім того, абзацом двадцять третім частини другої статті 17 Закону №481/95-ВР встановлена відповідальність за надання послуг із зберігання пального іншим суб'єктам господарювання та/або реалізація пального іншим особам на підставі ліцензії на право зберігання пального, отриманої на підставі заяви виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки відповідно до статті 15 цього Закону, у вигляді штрафних санкцій в сумі 500 000 гривень.
За змістом частин сьомої, восьмої, десятої, шістнадцятої статті 15 Закону № 481/95-ВР суб'єкти господарювання (у тому числі іноземні суб'єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензії на право оптової торгівлі пальним та зберігання пального на кожне місце оптової торгівлі пальним або кожне місце зберігання пального відповідно, а за відсутності місць оптової торгівлі пальним - одну ліцензію на право оптової торгівлі пальним за місцезнаходженням суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) або місцезнаходженням постійного представництва. Суб'єкт господарювання (у тому числі іноземний суб'єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії. Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального терміном на п'ять років, а річна плата на право зберігання пального становить 780 гривень.
Частинами тридцять другою, тридцять восьмою статті 15 Закону № 481/95-ВР встановлено, що ліцензія видається за заявою суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво), до якої додається документ, що підтверджує внесення річної плати за ліцензію. Для отримання ліцензії на право оптової або роздрібної торгівлі пальним або на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:
документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об'єкта в експлуатацію, будь-якого цільового призначення;
акт вводу в експлуатацію об'єкта або акт готовності об'єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об'єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об'єктів у місці оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, необхідних для оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального;
дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.
Суб'єкти господарювання, що здійснюють зберігання пального, яке не реалізовується іншим особам і використовується виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки, копії зазначених документів не подають. Такі суб'єкти господарювання у заяві зазначають про використання пального для потреб власного споживання чи переробки, загальну місткість резервуарів, що використовуються для зберігання пального, та їх фактичне місцезнаходження, а також фактичне місцезнаходження ємностей, що використовуються для зберігання пального (частина сорок третя статті 15 Закону № 481/95-ВР).
При цьому, згідно з частиною дев'ятнадцятою цієї статті ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:
підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;
підприємствами, установами та організаціями системи державного резерву;
суб'єктами господарювання (у тому числі іноземними суб'єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто- та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.
Суб'єкти господарювання, які здійснюють роздрібну, оптову торгівлю пальним або зберігання пального виключно у споживчій тарі до 5 літрів, ліцензію на роздрібну або оптову торгівлю пальним або ліцензію на зберігання пального не отримують (частина двадцять перша статті 15 Закону №481/95-ВР).
Статтею 1 Закону № 481/95-ВР надано визначення поняттям, зокрема:
зберігання пального - діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик;
місце зберігання пального - місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.
Однак, Закон № 481/95-ВР не визначає, що саме розуміється під власним споживанням пального, а так само, під поняттям «споруди», «обладнання», «ємності». При цьому, якщо загальні визначення понять «споруда» та «обладнання» є більш чітко окресленими, то поняття «ємність» таким не є і за загальним правилом охоплює абсолютно усі споруди, обладнання, резервуари чи інші пристрої, які мають щонайменшу місткість, до яких можна віднести і паливні баки автомобілів, обладнання, пристроїв. Тому застосування такого поняття в абсолютному значенні у Законі № 481/95-ВР робить його вимоги непередбачуваними для суспільства, позаяк, кожен суб'єкт господарювання, який придбав пальне і використовує його, зобов'язаний отримати ліцензію на зберігання пального, що, однак, суперечить правовому змісту запровадження державою вимог щодо ліцензування діяльності зі зберігання пального, метою чого було, зокрема, підвищення контролю за обігом пального не тільки у розрізі суб'єктів господарювання, які займаються такою діяльністю, але й місць, на яких провадиться діяльність зі зберігання пального.
У зв'язку з тим, що Закон № 481/95-ВР не дає чіткого розуміння, які саме місця слід вважати місцем зберігання пального, на кожне з яких суб'єкт господарювання зобов'язаний отримати ліцензію, суд вважає, що задля вирішення спірного у цій справі питання підлягають врахуванню норми ПК України, які надають визначення поняттям, пов'язаним з обігом пального, зокрема, й місць його зберігання.
Згідно з підпунктом 14.1.6 пункту 14.1 статті 14 ПК України акцизний склад - це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.
Не є акцизним складом, зокрема: б) приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб'єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) - власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам.
Критерій, визначений цим підпунктом, щодо загальної місткості ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не застосовується до ємностей суб'єктів господарювання, які є розпорядниками хоча б одного акцизного складу;
в) приміщення або територія незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб'єкт господарювання - платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;
г) паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або обладнанні чи пристрої;
ґ) приміщення або територія, у тому числі платника податку, де зберігається або реалізується виключно пальне у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила його розлив у таку тару.
Відповідно до підпункту 14.1.6-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України акцизний склад пересувний - транспортний засіб (автомобільний, залізничний, морський, річковий, повітряний, магістральний трубопровід), на якому переміщується та/або зберігається пальне або спирт етиловий на митній території України.
Транспортний засіб набуває статусу акцизного складу пересувного протягом періоду його використання для:
а) переміщення в ньому митною територією України пального або спирту етилового, що реалізується (крім пального або спирту етилового, що переміщується митною територією України прохідним транзитом або внутрішнім транзитом, визначеним підпунктом "а" пункту 2 частини другої статті 91 Митного кодексу України);
б) зберігання в ньому пального або спирту етилового на митній території України;
в) ввезення пального або спирту етилового на митну територію України, з якого сплачено акцизний податок або на умовах, визначених статтею 229 цього Кодексу.
Транспортний засіб, в якому переміщується та/або зберігається пальне або спирт етиловий, право власності на які належить декільком розпорядникам акцизного складу пересувного, є декількома акцизними складами пересувними, кількість яких дорівнює кількості власників пального або спирту етилового, що переміщується та/або зберігається в такому транспортному засобі.
Транспортний засіб, в якому переміщується та/або зберігається пальне або спирт етиловий, право власності на які переходить від одного суб'єкта господарювання до іншого, вважається іншим акцизним складом пересувним.
Не є акцизним складом пересувним:
транспортний засіб, що використовується суб'єктом господарювання, який не є розпорядником акцизного складу та платником акцизного податку, для переміщення на митній території України власного пального або спирту етилового для потреб власного споживання чи промислової переробки;
паливний бак транспортного засобу.
При цьому, відповідно до підпункту 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 ПК України реалізація пального або спирту етилового для цілей розділу VI цього Кодексу - будь-які операції з фізичної передачі (відпуску, відвантаження) пального або спирту етилового з переходом права власності на таке пальне або спирт етиловий чи без такого переходу, за плату (компенсацію) чи без такої плати на митній території України з акцизного складу/акцизного складу пересувного: до акцизного складу; до акцизного складу пересувного; для власного споживання чи промислової переробки; будь-яким іншим особам.
Не вважаються реалізацією пального операції з фізичної передачі (відпуску, відвантаження) пального на митній території України:
у споживчій тарі ємністю до 5 літрів (включно), крім операцій з реалізації такого пального його виробниками;
при використанні пального суб'єктами господарювання, які не є розпорядниками акцизного складу/акцизного складу пересувного, що передано (відпущено, відвантажено) платником акцизного податку таким суб'єктам господарювання виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки.
До власного споживання також відносяться операції із заправлення пальним за договорами підряду при одночасному виконанні таких умов:
а) замовники за договорами підряду не здійснюють реалізацію пального іншим особам, крім реалізації бензолу поза межами митної території України в митному режимі експорту;
б) заправлення здійснюється в паливний бак машин, механізмів, техніки та обладнання для агропромислового комплексу, паливний бак транспортних засобів спеціального призначення або паливний бак спеціального обладнання чи пристрою, які: призначені для виконання робіт на землях сільськогосподарського або лісового призначення, на землях, наданих гірничим підприємствам для видобування корисних копалин та розробки родовищ корисних копалин, а також для виконання робіт з будівництва доріг; належать іншим особам; виконують роботи протягом строку дії договору підряду виключно на зазначених у цьому пункті землях, що перебувають у власності або користуванні замовника;
в) транспортні засоби, що здійснюють заправлення в паливний бак машин, механізмів, техніки та обладнання для агропромислового комплексу, у паливний бак транспортних засобів спеціального призначення або в паливний бак спеціального обладнання чи пристрою, зазначені в підпункті "б" цього підпункту, повинні бути обладнані витратомірами-лічильниками на кожному місці відпуску пального наливом з такого транспортного засобу.
Згідно з підпунктами 14.1.224, 14.1.224-1 ПК України розпорядник акцизного складу - суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на право виробництва спирту етилового, алкогольних напоїв, зареєстрований платником акцизного податку, або суб'єкт господарювання - платник акцизного податку, який здійснює виробництво, оброблення (перероблення), змішування, розлив, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізацію пального на акцизному складі та має документи, що підтверджують право власності або користування приміщеннями та/або територією, що відносяться до акцизного складу.
Розпорядник акцизного складу пересувного - суб'єкт господарювання - платник акцизного податку, який є власником пального або здійснює діяльність з виробництва спирту етилового та який з використанням транспортного засобу незалежно від того, кому належить такий транспортний засіб: реалізує або зберігає пальне або спирт етиловий; ввозить пальне на митну територію Україні, з якого сплачено акцизний податок або на умовах, визначених статтею 229 цього Кодексу.
При переході від одного суб'єкта господарювання до іншого права власності на пальне або спирт етиловий, що переміщується та/або зберігається у транспортному засобі, відбувається зміна розпорядника акцизного складу пересувного.
Не є розпорядником акцизного складу пересувного суб'єкт господарювання (перевізник, експедитор), який здійснює транспортування пального або спирту етилового.
Системний аналіз наведених норм ПК України та Закону № 481/95-ВР у їх взаємозв'язку дають підстави для формулювання такого правового висновку.
Зберігання пального нерозривно пов'язане із наявністю у суб'єкта господарювання споруд та/або обладнання, та/або ємностей, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування (місця зберігання пального).
Наявність у суб'єкта господарювання обов'язку з отримання ліцензії на право здійснення діяльності зі зберігання пального, яка опосередковується придбанням та використанням суб'єктом господарювання пального для задоволення своїх власних виробничих потреб при провадженні його господарської діяльності (не пов'язаної з метою отримання доходу від зберігання пального як виду економічної діяльності) залежить саме від наявності у суб'єкта господарювання місця зберігання пального, яке за своїми ознаками (характеристиками) відповідає визначенню «акцизного складу» та/або «акцизного складу пересувного», незалежно від того чи зареєстрований такий суб'єкт платником акцизного податку, розпорядником акцизного складу та/або наявністю підстав для реєстрації такого місця як акцизного складу. Відповідно, у випадку, якщо наявне у суб'єкта господарювання місце зберігання пального відповідає ознакам, які ПК України встановлює як виключення з визначення «акцизного складу» та/або «акцизного складу пересувного», такий суб'єкт не має обов'язку отримувати ліцензію на право зберігання пального у такому місці.
Отже, для оцінки наявності в діях суб'єкта господарювання складу правопорушення у вигляді здійснення діяльності зі зберігання пального без отримання відповідної ліцензії, з'ясуванню підлягають місце та спосіб його зберігання, мета придбання, технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей), обсяги споживання, закупівлі та обставини використання пального. Ці обставини складають об'єктивну та суб'єктивну сторони правопорушення. Сам по собі факт наявності «на балансі» у суб'єкта господарювання невикористаного пального не є достатньою обставиною для його кваліфікації як зберігання пального без отримання відповідної ліцензії.
Подібна правова позиція щодо визначення випадків та критеріїв, за яких у суб'єкта господарювання виникає обов'язок отримати ліцензію на право зберігання пального, була предметом дослідження Верховного Суду у постанові від 31 травня 2022 року (справа № 540/4291/20).
Отже, враховуючи наведені положення, зокрема, підпункту 14.1.6 пункту 14.1 статті 14 ПК України, встановлені судами обставини справи та правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 31 травня 2022 року (справа № 540/4291/20), суд дійшов висновку, що підстави вважати, що діяльність позивача підпадає під визначення «зберігання пального», яка підпадає під вимоги ліцензування у розумінні Закону № 481/95-ВР відсутні, відповідно, позивач не мав обов'язку отримувати ліцензію для здійснення такої діяльності.
Крім того, суд звертає увагу, що перевірка дотримання вимог Закону № 481/95-ВР здійснюється податковими органами шляхом проведення фактичних перевірок, за результатами якої у випадку встановлення порушення норм цього Закону, складається акт перевірки, який згідно з усталеною позицією Верховного Суду є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.
Діяльність суб'єкта господарювання зі зберігання пального у місці, яке не підпадає під винятки, передбачені статтею 15 Закону № 481/95-ВР та ПК України, без наявності відповідної ліцензії утворює склад правопорушення, за яке передбачена відповідальність у вигляді штрафних санкцій в сумі 500000 грн. Такі штрафні санкції застосовуються податковим органом у випадку виявлення під час проведення фактичної перевірки складу податкового правопорушення, передбаченого Законом № 481/95-ВР, що має бути зафіксовано у відповідному акті перевірки.
Під час розгляду справ, пов'язаних із притягненням суб'єктів господарювання до відповідальності за таке правопорушення, предметом доказування є саме підтвердження або спростування виявлених та зафіксованих в акті перевірки порушень вимог Закону № 481/95-ВР, в якому має бути чітко зазначено, в чому полягає порушення суб'єктом господарювання вимог законодавства, яких саме норм та на підставі яких обставин ґрунтується цей висновок.
Дослідженням акта перевірки у цій справі встановлено, що у ньому зафіксовано обставини придбання позивачем пального і міститься посилання на докази, якими підтверджується кількість придбаного пального. Однак, безпосередньо в акті перевірки відповідачем не зазначено інвентаризації пального на зберіганні, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, відбір зразків пального.
Сам факт поставки пального на користь позивача, що останнім не заперечується, жодним чином не свідчить про факт зберігання пального без відповідної ліцензії.
Поряд з цим в акті перевірки не відображено відомостей про інвентаризації пального на зберіганні, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, відбір зразків пального, спосіб зберігання пального, технічні характеристики використаних для цього споруд (обладнання, ємностей), тощо.
Водночас, як уже зазначалось, ці обставини складають об'єктивну та суб'єктивну сторони правопорушення, відповідальність за вчинення якого встановлена приписами частини другої статті 17 Закону №481/95-ВР.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, суд вбачає наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання протиправним та таким, що підлягає скасування податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Київській області №1383/0902 від 17.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 500 000,00 грн. за порушення ч.1 ст.15 ЗУ від 19.12.1995р. №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовується в електронних сигаретах, та пального» із змінами та доповненнями.
Вирішуючи питання щодо наявності/відсутності підстав для визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №1384/0902 від 71.01.2022 про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 1020,00 грн. за порушення п. 85.2 ст. 85 ПК України суд зазначає наступне.
Згідно з п.44.6 ст.44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.
Наведеними нормою передбачено обов'язок платника податків вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, крім того, надавати посадовим особам контролюючого органу документи, необхідні для проведення контролюючим органом перевірки.
Відповідно до п.85.2 ст.85 ПК України платник податків зобов'язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов'язані з предметом перевірки. Такий обов'язок виникає у платника податків після початку перевірки.
Відповідно до п.85.4. ст. 85 Податкового кодексу України при проведенні перевірок посадові (службові) особи контролюючого органу мають право отримувати у платників податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об'єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності).
Згідно із п. 85.1 ст. 85 Податкового кодексу України забороняється витребування документів від платника податків будь-якими посадовими (службовими) особами контролюючих органів у випадках, не передбачених цим Кодексом.
Положеннями п.85.6., п.85.6 ст. 85 Податкового кодексу України передбачено, що у разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис.
Враховуючи зазначені вимоги пункту 85.6 статті 85 Податкового кодексу України, суд дійшов висновку, що Акт фактичної перевірки є неналежними та недопустимими доказом тієї обставини, що позивач відмовився від надання певних первинних документів до перевірки, оскільки факт такої відмови позивача в Акті фактичної перевірки не зафіксовано.
На переконання суду, порушення контролюючим органом визначеного законодавством порядку, визначеного пунктом 85.6 статті 85 Податкового кодексу України, має наслідком недоведеності та необґрунтованості твердження про ненадання первинних документів до перевірки платником податків, з огляду на відсутність доказів відмови платника податків надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів первинні документи, пов'язані з предметом перевірки.
Окрім того, суд не приймає до уваги твердження відповідача, що запит було складено та вручено позивачу належним чином з огляду на наступне.
Згідно з пунктом 73.3 статті 73 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій, завдань, та її документального підтвердження.
Такий запит підписується керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу і повинен містити: 1) підстави для надіслання запиту відповідно до цього пункту, із зазначенням інформації, яка це підтверджує; 2) перелік інформації, яка запитується, та перелік документів, які пропонується надати; 3) печатку контролюючого органу.
Письмовий запит про подання інформації надсилається платнику податків або іншим суб'єктам інформаційних відносин за наявності хоча б однієї з таких підстав:
за результатами аналізу податкової інформації, отриманої в установленому законом порядку, виявлено факти, які свідчать про порушення платником податків податкового, валютного законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (пункт 1);
виявлено недостовірність даних, що містяться у податкових деклараціях, поданих платником податків (пункт 3).
Запит вважається належним чином врученим, якщо його надіслано у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 42.2 Податкового кодексу України, документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).
Статтею 19 Податкового кодексу України, визначено, що платник податків веде справи, пов'язані зі сплатою податків, особисто або через свого представника. Особиста участь платника податків в податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах.
Представниками платника податків визнаються особи, які можуть здійснювати представництво його законних інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, на підставі закону або довіреності. Довіреність, видана платником податків - фізичною особою на представництво його інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, має бути засвідчена відповідно до чинного законодавства.
Представник платника податків користується правами, встановленими цим Кодексом для платників податків.
Як встановлено судом, матеріали справи не містять жодних відомостей та доказів того, що ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» оформило довіреність на представництво його законних інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків на ім'я Рибалки Руслана В'ячеславовича, яка була б засвідчена належним чином або наявні інші розпорядчі документи позивача, які уповноважують Рибалку Руслана В'ячеславовича бути його уповноваженим представником.
Податковий кодекс України розрізняє осіб, які уповноважені отримувати накази, направлення на проведення перевірки та осіб, які уповноважені отримувати запити про подання інформації.
Також матеріали справи не містять доказів направлення запиту контролюючого органу про надання платником податків документів на адресу позивача.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що Рибалко Р.В. не є тією особою, яка у розумінні закону має відповідні повноваження на отримання вимоги контролюючого органу про надання платником податків документів.
Таким чином, вказує, що відповідна вимога контролюючого органу, в даному випадку, не може вважатися належним чином врученою, з огляду на недотримання контролюючим органом порядку, визначеному статтею 42, 73 цього Кодексу, відповідно такий запит не породжував для позивача правових наслідків у вигляді безумовної необхідності надати документи контролюючому органу.
Відтак, суд констатує, що податкове повідомлення-рішення №1384/0902 від 71.01.2022 є необґрунтованим та протиправним, тому підлягає скасуванню.
Решта доводів та посилань сторін у справі висновків суду не спростовують.
Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та .доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 7515,30, що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією від 17.07.2023 № 733.
Враховуючи задоволення позову, на користь позивача слід присудити понесені ним судові витрати в розмірі 7515,30грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України суд,-
Адміністративний позов Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень -задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Київській області №1384/0902 від 17.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 1020,00 грн. за порушення п.85.2 ст.85 ПК України.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Київській області №1383/0902 від 17.01.2022 року про нарахування ТОВ «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» штрафної санкції в сумі 500 000,00 грн. за порушення ч.1 ст.15 ЗУ від 19.12.1995 №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовується в електронних сигаретах, та пального» із змінами та доповненнями.
Стягнути на користь Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХНО-БУД СЕРВІС» (код ЄДРПОУ: 348664234, місцезнаходження: 60412, Чернівецька область, Глибоцький р-н., с. Чагор, вул. Приміська, буд. 1А) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 7515 (сім тисяч п'ятсот п'ятнадцять) грн. 30 коп за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ ВП: 44096797; місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Святослава Хороброго, буд. 5, корпус «А»).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 26 січня 2026 року.
Суддя Кочанова П.В.