вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"20" січня 2026 р. Справа № 910/7255/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Демидової А.М.
суддів: Євсікова О.О.
Владимиренко С.В.
за участю секретаря судового засідання: Мельничука О.С.
за участю представників учасників справи:
від прокуратури: Синюк І.А.
від позивача: не з'явився
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: Сироткіна С.О.
від відповідача-3: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київської міської прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 (повне судове рішення складено 21.10.2025)
та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 (повний текст рішення складено 21.10.2025)
у справі № 910/7255/25 Господарського суду міста Києва (суддя Марченко О.В.)
за позовом Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави
в особі Міністерства освіти і науки України
до:
1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (відповідач-1);
2. Національного університету "Києво-Могилянська академія" (відповідач-2);
3. Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича (відповідач-3)
про визнання недійсним договору від 22.11.2023 № 9447 та зобов'язання вчинити дії
Короткий зміст і підстави позовних вимог
У червні 2025 року Подільська окружна прокуратура міста Києва (далі також - Прокуратура) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі також - Міністерство, позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі також - Відділення ФДМУ, відповідач-1), Національного університету "Києво-Могилянська академія" (далі також - Університет, відповідач-2) та Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича (далі також - Підприємець, відповідач-3), в якому просила суд:
- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 22.11.2023 № 9447 (далі - Договір), укладений між Відділенням ФДМУ, Університетом і Підприємцем, предметом якого є частина нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, загальною площею 90,3 кв.м, що знаходиться за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ (далі - нежитлове приміщення), що обліковується на балансі Університету;
- зобов'язати Підприємця звільнити за актом приймання-передачі з оренди орендоване нерухоме майно, що належить до державної власності, а саме: частину нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, загальною площею 90,3 кв.м, що знаходиться за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, що обліковується на балансі Університету.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що майно закладу освіти передано в оренду суб'єкту господарювання за Договором щодо частини нежитлового приміщення, що обліковується на балансі Університету, від 22.11.2023 з порушенням вимог ч. 1, 4 та 6 ст. 80 Закону України "Про освіту", оскільки за його умовами в оренду передається державне майно для цілей, не пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Прокурор вказував, що спірні приміщення на час укладення Договору перебувають на балансі Університету і не можуть використовуватися не за призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним процесом навчального закладу, або з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення
Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 у справі № 910/7255/25 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що з огляду на відсутність в Університету можливості самостійно забезпечити харчування як навчального персоналу, так і студентів, Відділення ФДМУ за погодженням із Міністерством правомірно передало в оренду нежитлове приміщення, яке за своїм призначенням є їдальнею з допоміжними приміщеннями, для забезпечення освітнього процесу та обслуговування учасників освітнього процесу, що відповідає положенням частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту", а тому відсутні правові підстави вважати, що Договір укладено з порушенням вимог закону, що є обов'язковою умовою для визнання його недійсним у розумінні положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Короткий зміст додаткового рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25 стягнуто з Київської міської прокуратури на користь Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича 40 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Додаткове рішення мотивовано тим, що враховуючи обставини даної справи, її складність, предмет та підстави позовних вимог, прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, а також обсяг наданих адвокатом Підприємцю послуг, розмір заявленої Підприємцем суми витрат на професійну правничу допомогу (83 500,00 грн) є надмірно великим у порівнянні з фактично наданими адвокатом послугами, а тому стягненню з Київської міської прокуратури підлягає 40 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись із рішенням Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 у справі № 910/7255/25, Київська міська прокуратура звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати як таке, що ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, зокрема ст. 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", ст. 203, 215, 216 ЦК України, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Також, скаржник просить скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25, вказуючи, зокрема, що позивачем у справі є не прокурор, а Міністерство освіти і науки України, а тому відповідний розподіл судових витрат, зокрема, щодо розгляду справи, повинен здійснюватися з урахуванням належного позивача.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 (колегія суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого, Євсікова О.О., Владимиренко С.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25; розгляд апеляційної скарги призначено на 16.12.2025 об 11:45.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.12.2025 продовжено строк розгляду апеляційної скарги Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25; розгляд апеляційної скарги відкладено на 20.01.2026 об 11:50.
Позиції учасників справи. Клопотання учасників справи
Позивач подав до Північного апеляційного господарського суду заяву, в якій зазначає, що на підставі звернення Університету від 07.09.2023 № 10/836 та враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства (протокол від 22.09.2023 № 24), Міністерством надано позитивні висновки щодо погодження рішення про намір передачі державного майна в оренду з метою розміщення громадського харчування, їдальні, буфету, пекарні, що не здійснює продаж товарів підакцизної групи. Балансоутримувача про прийняте рішення повідомлено листом Міністерства від 26.09.2023 № 1/14715-23. Пріоритетним є встановлення обставин фактичного використання орендованого майна та відсутність/наявність зв'язку з освітнім процесом у цьому контексті. З огляду на наведені скаржником підстави апеляційного оскарження прийнятого судом першої інстанції рішення, Міністерство покладається на прийняття судом законного та об'єктивного судового рішення.
Також, у вищенаведеній заяві заявник просить здійснювати розгляд справи за відсутності представника Міністерства.
Відповідач-1 у відзиві на апеляційну скаргу проти апеляційної скарги заперечує і просить суд залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 у даній справі - без змін, зазначаючи, зокрема, що правочин щодо надання в оренду майна для обслуговування учасників освітнього процесу та надання послуг із виробництва та реалізації продукції громадського харчування, організації її споживання повністю відповідає нормам чинного законодавства про освіту та про управління державним майном, а тому відповідає вимогам статті 203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги чинності правочину. Відповідно, відсутні підстави недійсності правочину, визначені статтею 215 ЦК України. Відділення ФДМУ наголошує на тому, що господарська діяльність орендаря та мета Договору оренди безпосередньо пов'язані із забезпеченням освітнього процесу, а твердження прокурора із цього приводу є абсолютно необґрунтованими.
Також, відповідач-1 подав до Північного апеляційного господарського суду додаткові пояснення у даній справі та клопотання від 19.01.2026 про розгляд справи без участі його представника, за наявними в матеріалах справи документами.
Відповідач-2, не погоджуючись із доводами та вимогами апеляційної скарги, також подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 у даній справі - без змін. За доводами відповідача-2, відповідно до статуту Університет надає послуги, зокрема, з підготовки фахівців із вищою освітою. Університет не має можливості самостійно реалізувати таку складову матеріально-технічного забезпечення як організація харчування працівників та студентів, оскільки не здійснює господарську діяльність у цій сфері, тому залучив на договірних умовах інших суб'єктів господарювання, що мають право надавати відповідні послуги.
На переконання відповідача-2, прокурор необґрунтовано вважає, що організація харчування не стосується освітнього процесу та/або обслуговування працівників та студентів; прокурором не враховано, що мета використання орендованого майна може бути пов'язана як із забезпеченням освітнього процесу, так і з обслуговуванням учасників освітнього процесу; прокурор не довів, що передача частини приміщень в оренду негативно вплинула на навчально-виховний, навчально-виробничий процес, на наукову діяльність або погіршила соціально-побутові умови осіб, які навчаються або працюють у закладі.
Відповідач-2 наголошує на тому, що діяльність орендаря забезпечує обслуговування учасників освітнього процесу і не погіршує соціально-побутові умови працівників та студентів Університету, а прокурором не надано доказів, які б підтверджували, що укладання Договору оренди якимось чином погіршило соціально-побутові умови учасників освітнього процесу.
Також відповідач-2 вказує, що прокурор в обґрунтування своїх вимог про визнання Договору недійсним посилається на постанови Верховного Суду, в яких містяться загальні вимоги стосовно використання державного майна, наданого закладам освіти. При цьому посилання прокурора на постанови Верховного Суду не спростовують правомірність укладеного Договору, оскільки при його укладенні, на переконання відповідача-2, дотримано усіх необхідних вимог законодавства
Відповідач-3 також подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому проти апеляційної скарги заперечує і просить суд залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 у даній справі - без змін, вказуючи, що судом було виконано всі вимоги, передбачені статті 236 ГПК України, а тому рішення суду першої інстанції є справедливим, обґрунтованим та ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин.
Відповідач-3 наголошує на тому, що стаття 80 Закону України "Про освіту" визначає, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу; однак Закон не вимагає пов'язаності послуг із наданням освітніх послуг; організація харчування є додатковою діяльністю для здійснення освітньої діяльності та належить до матеріально-технічного забезпечення освітнього процесу, а наявність закладів харчування є обов'язковою умовою для отримання ліцензії на провадження діяльності з підготовки фахівців у сфері вищої освіти та може забезпечуватись іншим суб'єктом господарювання; надання послуг громадського харчування здобувачам освіти, педагогічним працівникам є за своєю сутністю обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Також відповідач-3 звертає увагу, що, як зазначено апелянтом та підтверджується доказами, наданими Прокурором до позовної заяви, Фізична особа-підприємець Слєпухов Костянтин Миколайович здійснює діяльність у такій сфері як діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування. Відповідно до Національного класифікатора України "Класифікація видів економічної діяльності ДК 009:2010", прийнятого Наказом Держспоживстандарту від 11.10.2010 № 457, діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування належить до класу 56.10. Цей клас охоплює послуги з надання харчування споживачам, незалежно від того, чи їх подають у спеціалізованих місцях громадського харчування або в ресторанах самообслуговування, чи їх споживають у приміщенні, забирають із собою або замовляють додому. Отже, відповідач-3 здійснює діяльність із надання послуг громадського харчування здобувачам освіти, педагогічним працівникам.
Доводи Прокурора щодо розміру судових витрат на правничу допомогу є безпідставними та, на переконання відповідача-3, спростовуються рішенням суду, яке враховує висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21; судом першої інстанції при винесенні додаткового рішення було враховано всі обставини щодо визначення розміру витрат на правову допомогу та підстав для стягнення судових витрат із Київської міської прокуратури, застосовано норми процесуального права відповідно до висновків Верховного Суду.
Крім того, відповідач-3 подав клопотання про стягнення судових витрат, в якому просить суд відшкодувати на користь Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича судові витрати на надання правничої допомоги в розмірі 44 500,00 грн.
Явка представників учасників справи
У судове засідання 20.01.2026 з'явились представники Київської міської прокуратури та відповідача-2.
Представники позивача, відповідача-1 та відповідач-3 або його представник у судове засідання не з'явились.
Усі учасники справи належним чином повідомлені судом про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.
Разом із тим, суд враховує зазначені вище клопотання позивача та відповідача-1 про розгляд справи без участі їхніх представників.
Враховуючи, що явка учасників справи в судове засідання обов'язковою не визнавалась, а неявка в судове засідання представників позивача, відповідача-1 та відповідача-3 або його представника не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, враховуючи аргументи апеляційної скарги і доказове наповнення матеріалів справи, колегія суддів вважає за можливе здійснити перегляд оскаржуваного судового акта в апеляційному порядку без їх участі в судовому засіданні.
У судовому засіданні скаржник вимоги апеляційної скарги підтримав і просив суд її задовольнити.
Представник відповідача-2 проти апеляційної скарги заперечував і просив суд залишити її без задоволення
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, відповідно до даних вебсайту "Prozorro.Продажі" 27.10.2023 Відділенням ФДМУ проведений трираундовий англійський аукціон щодо оренди державного нерухомого майна: частина нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, площею 90,3 кв.м, за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, 04070, що обліковується на балансі Університету (https://prozorro.sale/auction/LLE001-UA-20231016-65126/).
Передумовою для проведення аукціону стала заява Фізичної особи-підприємця Асташева Олега Євгеновича від 07.08.2023 № 07/08/01, подана з ініціативою щодо оренди частини державного нерухомого майна - нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, загальною площею 90,3 кв.м, за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, з метою розміщення закладу громадського харчування (їдальні, буфету, пекарні) без продажу підакцизних товарів у межах закладу освіти.
На підставі вказаної заяви 14.08.2023 Відділення ФДМУ надіслало відповідний запит до балансоутримувача - Університету з проханням підтвердити намір передачі майна в оренду та надати технічну і фінансову документацію.
Міністерство листом від 26.09.2023 № 1/14715-23 погодило Університету рішення про намір передати майно в оренду.
Листом від 28.09.2023 № 10/912 Університет повідомив Відділення ФДМУ про те, що Міністерство і Університет погоджують проведення Відділенням ВДМУ у встановленому законодавством порядку аукціону на передачу в оренду державного нерухомого майна - нежитлового приміщення загальною площею 90,3 кв.м, перший поверх навчального корпусу № 2, розташованого за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, 04070, заявник - Фізична особа-підприємець Асташев Олег Євгенович; мета використання - розміщення громадського харчування, їдальні, буфету, пекарні, що не здійснює продаж товарів підакцизної групи у закладі освіти; строк оренди - п'ять років.
На підставі вказаного, наказом Відділення ФДМУ від 06.10.2023 № 1057 включено зазначений об'єкт до Переліку нерухомого державного майна, щодо якого прийнято рішення про передачу в оренду на аукціоні (далі - Перелік першого типу).
16.10.2023 в електронній торговій системі Prozorro.Продажі було оголошено аукціон № LLE001-UA-20231016-65126 (лот № 51352).
Аукціон відбувся 27.10.2023. Згідно з протоколом № LLE001-UA-20231016-65126 про результати електронного аукціону переможцем аукціону визнано Підприємця.
02.11.2023 Підприємець сплатив забезпечувальний депозит у сумі 35 500 грн (платіжна інструкція від 02.11.2023 № 574), а також авансовий внесок у сумі 42 600 грн (платіжна інструкція від 02.11.2023 № 573).
Наказом Відділення ФДМУ від 06.11.2023 № 1193 затверджено протокол електронного аукціону № LLE001-UA-20231016-65126 стосовно оренди державного нерухомого майна - нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, загальною площею 90,3 кв.м за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, 04070, що обліковується на балансі Університету.
Листом від 10.11.2023 № 30-04/7424 Відділення ФДМУ проінформувало Підприємця про необхідність до підписання договору оренди внести на рахунок Відділення ФДМУ авансовий внесок з орендної плати у розмірі 1 (однієї) місячної орендної плати, визначеної за результатами проведення аукціону в сумі 35 500 грн та ПДВ 7 100 грн, а також забезпечувальний депозит у сумі 35 500 грн, визначений розділом 11 "Змінювані умови" Договору оренди; після сплати орендарем авансового внеску та забезпечувального депозиту Відділення ФДМУ підписує договір оренди кваліфікованим електронним підписом та надсилає балансоутримувачу, а після підписання останнім - орендарю для подальшого його підписання кваліфікованим електронним підписом.
22.11.2023 між Відділенням ФДМУ (орендодавець), Університетом (балансоутримувач) і Підприємцем (орендар) було укладено Договір, за умовами якого:
- інформація про об'єкт оренди - нерухоме майно: частина нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, загальною площею 90,3 кв.м, за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, 04070 (пункт 4.1 розділу І Договору);
- балансова залишкова вартість, визначена на підставі фінансової звітності балансоутримувача (частина перша статті 8 Закону України "Про оренду державного та комунального майна") - 2 311,54 грн без ПДВ; станом на останню дату місяця, що передувала даті оприлюднення оголошення - на 30.09.2023 (пункт 6.1 розділу І Договору);
- страхова вартість: сума, визначена в порядку, передбаченому абзацом третім пункту 175 Порядку № 483 (Порядок передачі в оренду державного та комунального майна) (застосовується, якщо ринкова вартість майна не визначалась) - 3 550 000 грн без ПДВ (пункт 6.2.1 розділу І Договору);
- цільове призначення майна - майно може бути використане орендарем з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо установами або закладами, визначеними у пункті 29 Порядку, і які не є пов'язаними із забезпеченням або обслуговуванням діяльності такої установи або закладу: послуги з громадського харчування, без продажу товарів підакцизної групи (їдальня, буфет, кафетерій, пекарня) (пункт 7.1 розділу І Договору);
- місячна орендна плата, визначена за результатами проведення аукціону - 35 500 грн без ПДВ (пункт 9.1 розділу І Договору);
- витрати на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю - компенсується орендарем в порядку, передбаченому пунктом 6.5 розділу ІІ Договору (пункт 9.2 розділу І Договору);
- розмір авансового внеску орендної плати: 1 (одна) місячна орендна плата (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану") - 35 500 грн без ПДВ (пункт 10.1 розділу І Договору);
- сума забезпечувального депозиту (згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану"): 1 (одна) місячна орендна плата - 35 500 грн без ПДВ (пункт 11 розділу І Договору);
- строк Договору - 5 (п'ять) років з дати набрання чинності Договором (пункт 12.1 розділу І Договору);
- співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення Договору - балансоутримувачу 50 відсотків суми орендної плати/державному бюджету 50 відсотків суми орендної плати (пункт 16 розділу І Договору).
Також, 22.11.2023 орендарем (Підприємець) і балансоутримувачем (Університет) було підписано акт приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності, за яким балансоутримувач передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нерухоме майно, що належить до державної власності.
Прокуратура вважає, що Договір укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, адже орендоване майно використовується для діяльності, не пов'язаної із забезпеченням освітнього процесу, тому Договір підлягає визнанню недійсним, а майно - звільненню.
Позивач вказував, що при вирішенні даного спору покладається на прийняття судом законного та об'єктивного рішення, а також пояснив, що Міністерство на підставі звернення Університету від 07.09.2023 № 10/836 та враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства (протокол від 22.09.2023 № 24), надало позитивні висновки щодо погодження рішення про намір передачі державного майна в оренду з метою розміщення громадського харчування, їдальні, буфету, пекарні, що не здійснює продаж товарів підакцизної групи; пріоритетним є встановлення обставин фактичного використання орендованого майна та відсутність/наявність зв'язку з освітнім процесом у цьому контексті.
Заперечуючи проти позову, відповідач-1 вказував, що твердження Прокуратури про неможливість передачі в оренду майна, що не використовується в освітній діяльності, не відповідають чинному законодавству України, а висновки Верховного Суду, на які посилається Прокуратура в позові, сформовані під час дії Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції від 10.04.1992 № 2269- ХІІ), а тому не можуть бути застосовані до спірних правовідносин; 27.12.2019 набрав чинності та 01.02.2020 введений в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ, яким врегульовано правові, економічні та організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим; положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-lX та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 (далі - Порядок № 483), дозволяють передавати в оренду приміщення закладів освіти за умови, що останні не використовується у діяльності таких закладів протягом трьох років та передача в оренду приміщення не погіршує соціально-побутових умов ociб, які навчаються або працюють у такому закладі; Закон України "Про освіту" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) в порядку виключення дозволяє надання в оренду об'єктів та майна закладів освіти лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу; надання послуг здобувачам освіти, їх батькам, педагогічним та науково-педагогічним працівникам вважається обслуговуванням учасників освітнього процесу; організація харчування може здійснюватися як закладами вищої освіти, так і з залученням інших суб'єктів господарювання; використання майна закладів освіти для виробництва та реалізації продукції громадського харчування, організації її споживання відповідає ознакам, які визначені частиною четвертою статті 80 Закону України "Про освіту", як виключення, для надання його в оренду; надання майна закладів освіти, яке використовується для обслуговування учасників освітнього процесу та може передаватись в оренду, може бути передане виключно у випадку, якщо не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі; правочин щодо надання в оренду майна відповідача-2, а саме приміщення, для обслуговування учасників освітнього процесу та надання послуг з виробництва та реалізації продукції громадського харчування, організації її споживання відповідачу-3 повністю відповідає нормам чинного законодавства України про освіту та про управління державним майном, а тому відповідає вимогам статті 203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги чинності правочину, а тому відсутні підстави недійсності правочину, визначені статтею 215 ЦК України.
Відповідач-2, заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказував, зокрема, що Договір укладено за погодженням з уповноваженим органом - Міністерством (листом від 26.09.2023 № 1/14715-23); Університет має право використовувати закріплене на праві господарського відання майно, в тому числі, для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування (що закріплено в статуті Університету); відповідач-2 не здійснює такі види діяльності щодо харчування як-от торгівля напоями та готовими стравами, а тому має підстави скористатися визначеним законодавством правом залучення на договірних умовах інших суб'єктів господарювання, що мають право надавати відповідні послуги; Підприємець (орендар) відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань здійснює види діяльності для організації харчування, а тому за результатами аукціону з ним правомірно укладено Договір; у позовній заяві не враховано, що мета використання орендованого майна може бути пов'язана як із забезпеченням освітнього процесу, так і з обслуговуванням учасників освітнього процесу; виходячи зі змісту Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 № 1187 (далі - Ліцензійні умови), на момент укладання Договору, пункт харчування є невід'ємною складовою матеріально-технічного забезпечення освітньої діяльності; прокурором не надано доказів, які б підтверджували, що укладання Договору якимось чином погіршило соціально-побутові умови учасників освітнього процесу; також прокурор не довів, що передача частини приміщень в оренду негативно вплинула на навчально-виховний, навчально-виробничий процес, на наукову діяльність або погіршила соціально-побутові умови осіб, які навчаються або працюють у закладі; у переданих в оренду приміщеннях не розміщувались аудиторії, лабораторії, кабінети, інші приміщення освітнього/виховного/виробничого/наукового призначення, а організація їдальні тільки поліпшила умови навчання студентів та роботу працівників, забезпечила їх права на організацію безпечного середовища, умов праці та обслуговування; орендоване майно Університетом використовується для послуг із харчування, які є необхідними для обслуговування учасників освітнього процесу, не погіршують їхніх соціально-побутових умов, забезпечують виконання ліцензійних вимог діяльності закладу, безпосередньо пов'язані з навчальним процесом, що цілком узгоджується з приписами частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту", а тому в даному випадку є відповідність укладеного Договору приписам законодавства; у разі визнання Договору недійсним поверненню підлягає не лише майно, але й кошти, які орендар сплатив у дохід державного бюджету та Університету з моменту укладення Договору.
Відповідач-3 також не погодився із заявленими позовними вимогами та вказував, що укладення Договору та передача приміщень Університету в тимчасове користування відповідачу-3 повністю відповідає нормам чинного законодавства України про освіту та про управління державним майном, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам, що свідчить про відсутність підстав недійсності правочину, визначених статтями 203, 215 ЦК України, та відсутність порушення інтересів держави, на яке посилається прокурор у позовній заяві.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови
Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (ст. 179 Господарського кодексу України, який був чинний до 28.08.2025), і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (ст. 627 ЦК України).
Як правильно встановлено місцевим господарським судом, 22.11.2023 між Відділенням ФДМУ (орендодавець), Університетом (балансоутримувач) і Підприємцем (орендар) за результатами проведеного електронного аукціону № LLE001-UA-20231016-65126 було укладено договір оренди № 9447 нерухомого майна, що належить до державної власності (Договір), за умовами якого відповідач-1 передає, а відповідач-3 приймає у строкове платне користування частину нежитлового приміщення 1-го поверху навчального корпусу № 2, літера В, площею 90.3 кв.м, за адресою: 04070, м. Київ, Контрактова площа, 4, що перебуває на балансі відповідача-2 і належить до сфери управління позивача.
Відносини сторін за правовою природою є договором найму (оренди).
Згідно із ч. 1 ст. 759, ч. 1 ст. 761, ч. 1 ст. 762 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі, або особа, якій належать майнові права. За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Перевіряючи доводи скаржника про порушення судом норм матеріального права, зокрема, ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", ст. 203, 215, 216 ЦК України, колегія суддів зазначає таке.
Частинами першою та другою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Колегія суддів зазначає, що, звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 та в постановах Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 04.06.2024 у справі № 910/11425/21, від 13.08.2024 у справі № 922/2219/19.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга) тощо.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
При розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину, й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони, та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Суд першої інстанції, розглянувши справу № 910/7255/25 по суті позовних вимог, дійшов висновку про те, що правових підстав для задоволення позову Прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства немає.
Перевіривши та надавши оцінку доводам скаржника, колегія суддів зазначає, що Закон України "Про освіту" регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.
Відповідно до частини першої статті 80 Закону України "Про освіту" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору оренди нерухомого майна) до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об'єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством.
Частиною четвертою статті 80 Закону України "Про освіту" передбачено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Підпунктом 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796, передбачено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, це надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.
Отже, законодавством передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачається лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов'язаність із навчально-виховним процесом чи його учасниками.
Як встановлено судом першої інстанції, згідно з наданим Комунальним підприємством Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" планом громадського будинку навчального корпусу № 2, розташованого за адресою: Контрактова площа, 4, м. Київ, передані в оренду нежитлові приміщення 1-го поверху навчального корпусу мають таке призначення: їдальня - 54,4 кв.м; підсобне приміщення - 15,5 кв.м; тамбур - 1,8 кв.м; кухня - 16,9 кв.м; вбиральня - 1,7 кв.м.
Пунктами 5 і 15 частини першої статті 1 Закону України "Про вищу освіту" визначено, що вища освіта - це сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти.
Ліцензування - це процедура визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність відповідно до ліцензійних умов провадження освітньої діяльності.
Відповідно до пункту 39 Ліцензійних умов до матеріально-технічного забезпечення освітньої діяльності до здобувача ліцензії (ліцензіата) встановлюються такі технологічні вимоги, зокрема, забезпечення пунктом харчування.
Згідно з пунктом 26 Ліцензійних умов медичне обслуговування, організація харчування та прання, ведення бухгалтерського обліку і діловодства, інші додаткові для здійснення освітнього процесу види діяльності ліцензіатів, передбачені законодавством, можуть забезпечуватися та здійснюватися шляхом залучення ліцензіатами на договірних умовах інших суб'єктів господарювання, що мають право надавати відповідні послуги.
Таким чином, наявність закладів харчування, що розміщені у будь-якій кількості та/або наближеності до Університету не скасовує обов'язкової умови мати пункт харчування безпосередньо у самому закладі для отримання ліцензії на провадження діяльності з підготовки фахівців у сфері вищої освіти.
Місцевий господарський суд правильно встановив, що за положеннями статуту Університет надає послуги, зокрема, з підготовки фахівців із вищою освітою.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності Університету є 85.42 Вища освіта; інші: 58.11 Видання книг; 58.12 Видання довідників і каталогів; 58.14 Видання журналів і періодичних видань; 58.19 Інші види видавничої діяльності; 72.19 Дослідження й експериментальні розробки у сфері інших природничих і технічних наук; 72.20 Дослідження й експериментальні розробки у сфері суспільних і гуманітарних наук.
Отже, судом першої інстанції правильно встановлено, що Університет не здійснює такі види діяльності щодо харчування як торгівля напоями та готовими стравами, а тому має підстави скористатися визначеним законодавством правом залучення на договірних умовах інших суб'єктів господарювання, що мають право надавати відповідні послуги.
Колегія суддів зауважує, що сторони, укладаючи Договір, у пункті 7.1 розділу І Договору передбачили умови, згідно з якими майно може бути використане орендарем з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо установами або закладами, визначеними у пункті 29 Порядку, і які не є пов'язаними із забезпеченням або обслуговуванням діяльності такої установи або закладу: послуги з громадського харчування, без продажу товарів підакцизної групи (їдальня, буфет, кафетерій, пекарня).
Враховуючи встановлені обставини, з огляду на відсутність в Університету можливості самостійно забезпечити харчування як навчального персоналу, так і студентів, Університет за погодженням із Міністерством правомірно передав в оренду нежитлове приміщення, яке за своїм призначенням є їдальнею з допоміжними приміщеннями, для забезпечення освітнього процесу та обслуговування учасників освітнього процесу, що відповідає положенням частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту", а відтак висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав вважати, що Договір укладено з порушенням вимог закону, що є обов'язковою умовою для визнання його недійсним у розумінні положень статей 203, 215 ЦК України, є правильним.
У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення позову в частині визнання Договору недійсним, відсутні підстави й для задоволення похідної позовної вимоги про зобов'язання відповідача-3 звільнити за актом приймання-передачі з оренди орендоване нерухоме майно.
Відтак, судом першої інстанції правомірно відмовлено в позові повністю.
Також Прокуратурою оскаржується додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25.
Відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У той же час, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
У рішенні Європейського суду з прав людини "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Як свідчать матеріали справи, відповідач-3 просив суд відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 83 500,00 грн.
На підтвердження понесених витрат заявником було надано суду копії: договору № 02-06/25 про надання правової допомоги від 13.06.2025, укладеного між Підприємцем (клієнт) і Адвокатським об'єднанням "Легаліті" (виконавець), за умовами якого клієнт доручає, а адвокатське об'єднання бере на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором; рахунку № 05/06/2025 від 13.06.2025, згідно з яким вартість правової допомоги у справі № 910/7255/25, представництво в Господарському суді міста Києва, підготовка та подання процесуальних документів, склала 83 500,00 грн; платіжної інструкції від 27.06.2025 № 910 про здійснення відповідачем-3 оплати вказаного рахунку.
Апеляційний господарський суд у даному випадку зважає на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (такий висновок міститься в п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, п. 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, п. 24 додаткової постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 903/326/21).
Суд першої інстанції врахувавши обставини даної справи, її складність, предмет та підстави позовних вимог, ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, а також обсяг наданих адвокатом Підприємцю послуг, дійшов обґрунтованого висновку, що розмір заявлених відповідачем-3 до стягнення витрат на професійну правничу допомогу є надмірно великим у порівнянні з фактично наданими адвокатом послугами, а тому поклав на Київську міську прокуратуру витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000,00 грн.
Колегія суддів відхиляє за неспроможністю доводи прокурора, що позивачем у справі є Міністерство, а тому відповідний розподіл судових витрат, зокрема, щодо розгляду справи, повинен здійснюватися з урахуванням належного позивача, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Наведені норми процесуального закону визначають загальний порядок розподілу судових витрат між сторонами у справі та іншими учасниками справи, що ґрунтується на принципі обов'язковості відшкодування судових витрат особи, на користь якої ухвалено судове рішення, за рахунок іншої особи, яка в цьому спорі виступає її опонентом.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Частинами першою та третьою статті 41 ГПК України передбачено, що у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
У справі, що розглядається, Подільська окружна прокуратура міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернулась із позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича визнання недійсним договору від 22.11.2023 № 9447 та зобов'язання вчинити дії.
Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України визначено, що представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, здійснює прокуратура.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", частина перша якої визначає, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абз. 1 та 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, постанові від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, постанові від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, постанові від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, постанові від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20).
Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава.
Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.
Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Частина третя статті 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Відповідно до частини четвертої цієї статті прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Водночас ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20).
Отже, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі відповідного уповноваженого органу, прокурор не замінює цей орган у судовому процесі, однак і не виконує функцію його представництва, оскільки представляє державу та є окремим самостійним суб'єктом звернення (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).
Частиною п'ятою статті 53 ГПК України встановлено, що у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
За приписами ч. 1 ст. 55 ГПК України органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті (стосовно права укладати мирові угоди).
Частини перша та друга статті 42 ГПК України містять переліки прав та обов'язків учасників справи, які не є вичерпними.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 вказала на те, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони у справі - позивача лише у випадках, передбачених відповідним процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом, він має ті ж права та обов'язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові відступила від висновків, викладених, зокрема, в постановах Верховного Суду у справах № 908/799/17 та № 908/2005/19, стосовно застосування норм ГПК України щодо розподілу судових витрат у справах за позовами прокурора в інтересах держави.
Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 зазначила, що у вирішенні питання щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду справ, провадження в яких відкрито за позовом прокурора в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позиція цього органу щодо заявленого прокурором позову не є вирішальним критерієм, оскільки прокурор бере участь у розподілі судових витрат нарівні з іншими учасниками справи.
Суд звертає увагу на те, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17).
Також суд враховує правові висновки Верховного Суду щодо правомірності стягнення судових витрат із прокуратури у справах за позовами прокурора в інтересах держави, які викладено в постанові від 19.01.2023 у cправі № 923/507/21.
Відтак, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованих висновків про те, що з прокуратури на користь відповідача-3 підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000,00 грн.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що в даній справі надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваних у даній справі судових рішень відсутні.
За таких обставин, підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Судові витрати
За ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, у тому числі, витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом частини другої статті 126 ГПК України до витрат на професійну правничу допомогу належать гонорар адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката.
Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.
Частиною восьмою статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 4 ст. 129 ГПК України).
13.06.2025 Підприємцем (клієнт) і Адвокатським об'єднанням "Легаліті" (виконавець) укладено договір № 02-06/25 про надання правової допомоги, за умовами якого:
- клієнт доручає, а адвокатське об'єднання бере на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором (пункт 1.1);
- адвокатське об'єднання, на підставі звернення клієнта, бере на себе зобов'язання з надання таких юридичних послуг, зокрема: представляти у встановленому порядку інтереси клієнта в судах, передбачених Законом України "Про судоустрій і статус суддів", в тому числі місцевих, з усіма процесуальними правами та обов'язками, які надано законом відповідачу, в тому числі з правом подання заперечень проти позову; підготовка та подання необхідних процесуальних та інших документів; вчиняти від імені клієнта будь-які дії, підписувати та подавати процесуальні та інші документи; знати про дату, час і місце судового розгляду, брати участь у судових засіданнях, знати про всі судові рішення, які ухвалюватимуться у справах та стосуватимуться моїх інтересів; знайомитися з матеріалами справ, заявляти клопотання і відводи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати думку з питань, які виникатимуть під час розгляду справ, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі (пункт 2.1);
- для надання юридичної допомоги клієнту адвокатське об'єднання від свого імені призначає адвоката Плахіна Євгенія Вікторовича (свідоцтво від 30.01.2006 № 227 про заняття адвокатською діяльністю), адвоката Багатченка Юрія Володимировича (свідоцтво від 29.11.2007 № 3095 про право на заняття адвокатською діяльністю) або інших адвокатів, що входять до адвокатського об'єднання, або залучає адвокатів на договірних засадах; від імені адвоката можуть діяти помічники адвоката; повноваження помічника адвоката посвідчуються як даним договором, так і окремо виданою та нотаріально-посвідченою довіреністю від клієнта (пункт 2.7);
- за послуги, що надаються адвокатським об'єднанням згідно з умовами даного договору, клієнт сплачує гонорар, який визначається у відповідних рахунках, які надаються щомісячно або за необхідності сплати, визначених у пункті 4.3 даного договору (пункт 4.1);
- оплата послуг адвокатського об'єднання здійснюється на умовах 100 % попередньої оплати та/або оплати наданих послуг на підставі виставлених адвокатським об'єднанням рахунків; наступна оплата послуг адвокатського об'єднання здійснюється клієнтом не пізніше наступного банківського дня відповідно до виставленого рахунка (пункт 4.2);
- за результатами надання юридичної допомоги складається акт виконаних робіт, що підписується представниками кожної із сторін; в акті вказується обсяг наданої адвокатським об'єднанням юридичної допомоги та її вартість; акт надсилається клієнту адвокатським об'єднанням електронною поштою або поштою (пункт 4.4);
- даний договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2025 (пункт 7.1).
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції відповідачем долучено до матеріалів справи: копію договору № 02-06/25 про надання правової допомоги від 13.06.2025; копію ордера серії АІ № 2061923 від 26.11.2025; копію рахунка № 03/11/2025 від 17.11.2025 на оплату правової допомоги у справі № 910/7255/25, що включає представництво у Північному апеляційному господарському суді, підготовку та подання процесуальних документів по справі в розмірі 44 500,00 грн; копію платіжної інструкції № 1000 від 19.11.2025 на суму 44 500,00 грн, згідно з якою послуги з надання правової допомоги оплачені в повному обсязі.
Частиною четвертю статті 126 ГПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).
У розумінні вказаної норми зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними із складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру, та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18.
Суд враховує правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19, стосовно того, що розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання розподілу витрат відповідача-3 на правову допомогу враховує висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, згідно з якими для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат; суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність.
У пункті 52 постанови від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17 Верховний Суд вказав, що визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України"), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (постанова Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Врахувавши принцип співмірності, колегія суддів зазначає, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності. Суд констатує, що витрати на підготовку заяв по суті справи (відзивів, відповідей на відзиви, заперечень), як правило, підлягають відшкодуванню, оскільки вони відповідають критерію необхідності (їх надання вимагається згідно з процесуальним законом). У той же час, витрати на аналіз законодавства, судової практики, підготовку додаткових пояснень чи інших процесуальних документів, які не є заявами по суті справи, і вчинення (виконання) яких не вимагається, згідно з процесуальним законом, не є обов'язковими для відшкодування у кожному без винятку випадку, проте можуть бути відшкодовані, якщо ця робота вплинула на розгляд справи.
Дослідивши подані відповідачем-3 під час апеляційного перегляду справи документи, суд вважає, що витрати на суму 44 500,00 грн є неспівмірними з предметом позову та складністю справи на стадії апеляційного провадження, витраченим адвокатом часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру, з огляду на обсяг справи, який не потребував багато часу.
Враховуючи, що заявлений відповідачем-3 розмір витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції відповідає укладеному між відповідачем-3 та Адвокатським об'єднанням договору та вимогам Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", підтверджений документально, суд дійшов висновку, що заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн відповідають критеріям ст. 126 ГПК України, є розумно необхідними, належно обґрунтованими та документально доведеними.
У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України, в тому числі витрати на правову допомогу відповідача-3, покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 74, 126, 129, 269, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Київської міської прокуратури залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2025 у справі № 910/7255/25 залишити без змін.
3. Стягнути з Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, буд. 45/9, ідентифікаційний код 02910019) на користь Фізичної особи-підприємця Слєпухова Костянтина Миколайовича ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
4. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.
5. Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
6. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строк, передбачені ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 26.01.2026.
Головуючий суддя А.М. Демидова
Судді О.О. Євсіков
С.В. Владимиренко