Дата документу 21.01.2026 Справа № 334/1882/25
Єдиний унікальний №334/1882/25 Головуючий у 1 інстанції Коломаренко К.А.
Провадження № 22-ц/807/302/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
21 січня 2026 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Енергодарської міської ради про визнання права власності,-
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Енергодарської міської ради про визнання права власності.
В обґрунтування позовної заяви позивач посилається на те, що відповідно до договору купівлі-продажу зареєстрованого на Товарній Біржі «ІНТЕР» 12.05.2000 року, реєстрацію якого підтверджено підписом директора Товарної Біржі «ІНТЕР» Романовим Е.Ф., 3-х кімнатна квартира АДРЕСА_1 , жилою площею 40,3 кв.м, належить ОСОБА_1 . Даний договір був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, про що свідчить відповідний запис на зворотньому боці договору. Відповідно до технічного паспорту квартира АДРЕСА_1 розташована на 8 поверсі 9-ти поверхового будинку та складається з 3-х кімнат житловою площею 40,3 кв.м, загальною площею 70,5 кв.м. 30.09.2024 року позивачка звернулася до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ з заявою про реєстрацію прав власності на квартиру. Однак, 07.10.2024 року отримала рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 754276330 мотивоване тим, що: «…КП «Енергодарське БТІ» ЕМР не має змоги виконати вимоги ч. 2 ст.13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме : змінити податкову адресу на підконтрольну територію України. Враховуючи вищевказані обставини, зазначене підприємство не може здійснювати господарську діяльність поза межами міста Енергодар, як наслідок КП « Енергодарське БТІ» ЕМР на підконтрольній території України не функціонує. В Енергодарської міської військової адміністрації та органів місцевого самоврядування м. Енергодара відсутній доступ до інформації, яка знаходиться у комунального підприємства «Енергодарське бюро технічної інвентаризації Енергодарської міської ради через перебування м. Енергодара на території , що окупована військовими рф з 04.03.2022 року…». Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року №309 було визначено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією. У відповідності до зазначеного Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Енергодарська міська територіальна громада Запорізької області визнано тимчасово окупованою територією України із 04.03.2022 року. З метою подальшої реалізації прав власника щодо звернення за відшкодуванням шкоди завданої країною-агресором позивачка звернулася до державного реєстратора за внесенням відомостей про право власності на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Однак, здійснити реєстрацію права власності на квартиру позивачки з причин викладених в Рішенні про відмову впроведенні реєстраційних дій не можливо, у зв'язку з чим позивачка ОСОБА_1 вимушена звернутись до суду з вказаним позовом.
Просили: визнати за ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 право приватної власності на 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 40,3 кв.м, загальною площею 70,5 кв.м..
Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судом першої інстанції статті 392 ЦК України.
Енергодарська міська рада не скористалася своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що докази порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача в матеріалах справи відсутні, обставини, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачу нерухомого майна не підтверджено, тому відсутні підстави для застосування положення ст. 392 ЦК України та задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачем до позовної заяви долучено копію договору купівлі-продажу, зареєстрованого на Товарній Біржі «ІНТЕР» 12.05.2000 року, реєстрацію якого підтверджено підписом директора Товарної Біржі «ІНТЕР» Романовим Е.Ф., відповідно до якого ОСОБА_1 придбала 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 40,3 кв.м. Даний договір був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, про що свідчить відповідний запис на зворотньому боці договору.
26 травня 2000 року Енергодарським бюро технічної інвентаризації на ім'я ОСОБА_1 складено технічний паспорт (з додатками) на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , згідно якого трикімнатна квартира має загальну площу 70,5 кв.м, житлову 40,3 кв.м., підсобної площі 25,2 кв.м. та складається з кімнат 19.6, 11.1 та 9.6 кв.м, кухні площею 8,9 кв.м, ванної кімнати площею 2,6 кв.м, вбиральні площею 1,3 кв.м, коридору площею 12,4 кв.м.
У позовній заяві вказано, що оригінал договору купівлі-продажу, зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, перебуває у позивача.
Крім того, судом встановлено, що 30.09.2024 року позивачка звернулася до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) м. Київ з заявою про реєстрацію прав власності на квартиру.
Разом з тим, 07.10.2024 року отримала рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 754276330 мотивоване тим, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: не отримання інформації про права, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі як предмета матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Зазначено про їх поділ на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України) і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об'єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.
З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об'єктом цивільних правовідносин.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність").
У теорії цивілістики під майновими правами розуміється: 1) у широкому значенні речового права суб'єктивне цивільне право як таке, що стосується майнових цінностей і має грошову оцінку, наприклад, право власності на похідні права, зобов'язальні права (права з договорів, що укладаються з приводу передання майна у власність або користування), майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, тощо; 2) у вузькому значенні - як суб'єктивне право, яке здатне бути самостійним об'єктом обороту; тобто у разі передання майнового права набувач отримує його як можливість претендування на майно або вчинення власних дій відносно майна.
Крім того, вказане питання було предметом дослідження як у рішеннях ЄСПЛ, так і Верховного Суду України та Верховного Суду.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном" (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі "Броньовські проти Польщі", заява N 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі "Сук проти України", заява N 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини" від 02 березня 2005 року, заяви N 71916/01, 71917/01 та 10260/02).
У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути, у тому числі, "легітимні очікування" та "майнові права" (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії", заява N 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, N 10741/84).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі "Федоренко проти України" (N 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі "Стреч проти Сполучного Королівства", заява N 44277/98).
В іншій справі "Н.К.М. проти Угорщини" (NKM v. Hungary, скарга N 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що "правомірні очікування" підлягають захисту як власне майно і майнові права.
У постанові від 30 січня 2013 року N 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як "право очікування", яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав.
Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.
Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі N 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі N 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі N 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі N 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі N 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі N 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах N 6-1502цс15 та N 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі N 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі N 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах N 6-3129цс15 та N 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі N 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі N 6-1111цс16.
Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Згідно із статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює згідно з законом по своїй волі, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Позивач ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 .
Право власності позивачів на вказану квартиру підтверджується договором купівлі-продажу, що зареєстрований на Товарній Біржі «ІНТЕР» 12.05.2000 року, реєстрацію якого підтверджено підписом директора Товарної Біржі «ІНТЕР» Романовим Е.Ф., відповідно до якого ОСОБА_1 придбала 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 40,3 кв.м. Даний договір був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, про що свідчить відповідний запис на зворотньому боці договору.
Окрім цього, 26 травня 2000 року Енергодарським бюро технічної інвентаризації на ім'я ОСОБА_1 складено технічний паспорт (з додатками) на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , згідно якого трикімнатна квартира має загальну площу 70,5 кв.м, житлову 40,3 кв.м., підсобної площі 25,2 кв.м. та складається з кімнат 19.6, 11.1 та 9.6 кв.м, кухні площею 8,9 кв.м, ванної кімнати площею 2,6 кв.м, вбиральні площею 1,3 кв.м, коридору площею 12,4 кв.м.
У позовній заяві також вказано, що оригінал договору купівлі-продажу, зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, перебуває у позивача.
Таким чином, позивач має оригінали правовстановлюючих документів на квартиру, отже її право власності на нерухоме майно підтверджується.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Тобто, законом надано право особі, яка вважає себе власником, звернутися до суду з відповідним позовом про захист свого права власності. При цьому, враховуючи специфіку цивільного та цивільного процесуального законодавства, на таку особу покладається обов'язок доведення наявності обставин та підстав визнання права власності на спірне майно.
Предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна з підстав того, що це право оспорюється або не визнається іншими особами на такий об'єкт.
Однак, як встановлено судом першої інстанції, позивачем не доведено того, що відповідач ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно.
Навпаки, як слідує з письмової заяви уповноваженого представника відповідача, останній не заперечує проти позовних вимог позивача.
Враховуючи викладене, колегія суддів в повному обсязі погоджується з висновком суду першої інстанції, що у випадку позивача документ (договір купівлі-продажу, що зареєстрований на Товарній Біржі «ІНТЕР» 12.05.2000 року, реєстрацію якого підтверджено підписом директора Товарної Біржі «ІНТЕР» Романовим Е.Ф., відповідно до якого ОСОБА_1 придбала 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 40,3 кв.м., який був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, про що свідчить відповідний запис на зворотньому боці договору), що посвідчує набуття її прав та позначка на ньому, яка свідчить про проведення державної реєстрації до 01.01.2013 року збережений в оригіналі, та був долучений до пакету документів з яким позивачка звертались до державного реєстратора у відповідності до норм чинного законодавства, для проведення державної реєстрації речового права на об'єкт нерухомого майна. Таким чином позивачкою подано всі необхідні документи для проведення реєстрації права власності у реєстрі речових прав.
Суд першої інстанції правильно зазначив, належним способом захисту прав та інтересів позивача має бути оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій.
Таким чином, правильний є висновок суду першої інстанції, що матеріалами справи не підтверджується інснування обставин, з якими закон пов'язує визнання за позивачем права власності в порядку ст. 392 ЦК України, як і не встановлено обставин за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачці нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, за наявності у позивачів оригіналу Свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Будь-які докази звернення до відповідача, за наслідками якого можуть мати місце перелічені обставини, як суду першої інстанції, так і апеляційному суду не представлено.
Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції статті 392 ЦК України спростовуються вищевикладеним.
Посилання в апеляційній скарзі на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, які мають суттєве значення, є безпідставними, оскільки скаржник не надав належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин.
Інших доводів апеляційна скарга не містить.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 22 січня 2026 року.
Головуючий
Судді: