Номер провадження: 22-ц/813/4776/25
Справа № 496/5888/15-ц
Головуючий у першій інстанції Мельничук Н. І.
Доповідач Лозко Ю. П.
28.10.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 05 лютого 2016 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 , про стягнення заборгованості за договором позики,
встановив:
У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом у якому просив стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 заборгованість за Договором позики від 18 березня 2013 року у розмірі 16 207,68 доларів США, що еквівалентно 381204,63 грн з кожного, а разом 32415,36 доларів США, що еквівалентно 762409,27 грн за офіційним курсом НБУ станом на 17.12.2015 року, яка складається з основної суми боргу 13 000 доларів США, 9 516 доларів США - пені та 9 899,36 доларів США - інфляції.
18 березня 2013 року ОСОБА_1 в інтересах сім'ї та за згодою дружини - ОСОБА_3 , за договором позики отримав від ОСОБА_2 13 000 доларів США, що на дату підписання Договору було еквівалентно 105 560 грн за курсом 812,00 грн за 100,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 13.09.2013 року.
У травні 2015 року позивача звернувся до ОСОБА_1 із нотаріально посвідченою заявою № 18/02-24, про необхідність погашення боргу за Договором позики від 18.03.2013 року та можливість вчинення виконавчого напису. Однак, відповідач заборгованість не повернув та залишив вказане звернення позивача без відповіді.
Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 05 лютого 2016 року вказаний вище позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 березня 2013 року у розмірі 16 207,68 доларів США, що еквівалентно 381204,63 грн з кожного, а разом 32415,36 доларів США, що еквівалентно 762409,27 грн за офіційним курсом НБУ станом на 17.12.2015 року. Вирішено питання щодо судових витрат.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Акрабова О.М., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового висновку суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, з підстав наведених в оскаржуваному рішенні, просить скасувати заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 05 лютого 2016 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Скаржник зауважує про залишення судом першої інстанції того, що Договір позики від 18 березня 2013 року укладено у національній валюті України, тож помилковим є стягнення судом заборгованості з відповідачів у доларах США, а також нарахування інфляційних витрат на заборгованість у доларах США. Щодо заявленого позивачем розміру пені скаржник наголошує на необхідності застосування до таких вимог строку позовної давності, визначеного ч.2 ст. 258 ЦК України. Окремо скаржник зауважує про неналежне сповіщення його судом про дату, час і місце розгляду справи.
В судове засідання сторони не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах апеляційної скарги та обговоривши її доводи, апеляційний суд вважає скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи у справі рішення суд першої інстанції виходив з наявності форс-мажорної обставини викликаної повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України, що є підставою для звільнення відповідача від виконання грошового зобов'язання з урахуванням вимог ч. 6 ст. 762 ЦК України.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Як убачається з матеріалів справи, 18 березня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який посвідчений Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубля Тетяною Михайлівною та зареєстровано в реєстрі за № 226. Зазначений договір укладено в інтересах сім'ї та підписано сторонами за згодою дружини Позичальника - ОСОБА_3 , про що є відмітка у Договорі. Відповідно до умов Договору позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 13 000 доларів США, що на дату підписання Договору було еквівалентно 105 560 грн за курсом 812 грн за 100 доларів США, а відповідач зобов'язався повернути позивачу таку ж суму грошових коштів з кінцевою датою повернення суми позики до 13.09.2013 року.
У травні 2015 року позивач звернувся до ОСОБА_1 із нотаріально посвідченою заявою № 18/02-24, про необхідність погашення боргу за Договором позики від 18.03.2013 року та можливість вчинення виконавчого напису. Проте відповідач заборгованість не повернув та залишив вказане звернення без відповіді.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
З системного аналізу норм статті 1046, 1047 ЦК України вбачається, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в тексті останнього сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі N 355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі N 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі N 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі N 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі N 758/2418/17.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 464/3790/16-ц).
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускаються, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Колегія суддів погоджується із зауваженнями скаржника щодо безпідставного нарахування позивачем та стягнення судом першої інстанції індексу інфляції, зважаючи на таке.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом із тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17.
Також, аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19)».
Як убачається з Договору позики від 18 березня 2013 року сторонами погоджено грошове зобов'язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 у гривні, із визначенням еквіваленту у доларах США.
Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність стягнення заборгованості з відповідачів на користь позивача у доларах США, оскільки предметом зобов'язання була національна валюта України - гривня, колегія суддів зауважує, що за змістом частини другої статті 533 ЦК України, згідно з якою якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Спеціального порядку визначення суми, яка підлягає сплаті у гривнях, сторони в укладеному ними договорі не погодили.
У цій справі спір виник саме у зв'язку з невиконанням відповідачами у добровільному порядку договірного зобов'язання, в зв'язку з чим спір підлягає вирішенню судом. На момент розгляду справи судом платіж на виконання умов договору відповідач не здійснив.
Стягнення заборгованості за договором у судовому рішенні підтверджує наявність між сторонами невиконаного зобов'язання та обов'язок боржника сплатити кошти на користь кредитора в межах процедури виконання судового рішення (виконавчого провадження).
Так, формулюючи висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України у спірних правовідносинах, у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16Велика Палата Верховного Суду констатувала, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
Отже, відхиляючи відповідні доводи скаржника про те, що сума, яка підлягає за Договором позики від 18 березня 2013 року підлягає стягненню у гривнях, колегія суддів виснує, що такі не ґрунтується на нормах матеріального права.
Натомість стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованості у сумі, еквівалентній 13 000 дол. США за курсом Національного банку України на день виконання рішення, повною мірою відповідає приписам частини другої статті 533 ЦК України.
Стосовно вказаного висновку свідчить і те, що Велика Палата Верховного Суду вже висновувала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які підлягають стягненню з боржника, вносить двозначність у розуміння суті обов'язку боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 761/12665/14).
Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом Національного банку України на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.
Щодо нарахування пені у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання.
При цьому, ураховуючи звернення позивача ОСОБА_2 у травні 2015 року до ОСОБА_1 із досудовою вимогою про погашення заборгованості за Договором позики від 18 березня 2013 року та визначення у позовній заяві періоду прострочення з 14.09.2013 року по 14.09.2014 року, колегія суддів, зважаючи на вказані вище положення національного законодавства, виснує про необхідність обмеження нарахування відповідних штрафних санкцій періодом з 01.05.2014 року по 14.09.2014 року, що становить 137 днів.
Отже, оскільки сторонами у п. 4.1.2. Договору позики від 18 березня 2013 року погоджено право позикодавця на примусове стягнення суми позики з урахуванням пені з розрахунку 0,20% за кожен день прострочення розмір пені, що підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача ОСОБА_2 становить 3562 дол. США.
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.4 ч.1, абз.1 ч. 2, ч. 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду потрібно скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову, з вказаних вище підстав.
З урахування викладеного, колегія суддів виснує про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заборгованості за Договором позики від 18 березня 2013 року у загальному розмірі 16562 доларів США, за курсом НБУ на день виконання рішення по 8 281 доларів США з кожного.
Відповідно п.п.10, 13 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Ураховуючи загальний розмір позовних вимог, та звільнення позивача ОСОБА_2 від сплати судового збору на підставі п.8 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» з відповідачів на користь держави підлягає стягненню сума судового збору, зо підлягала сплаті у суді першої інстанції у розмірі 3 520,31 грн з кожного. При цьому, зважаючи на часткове задоволення апеляційної скарги за рахунок держави, встановленому Кабінетом Міністрів України, ОСОБА_1 належить компенсувати судовий збір, сплачений, за подання апеляційної скарги у розмірі 3 580,92 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Біляївського районного суду Одеської області від 05 лютого 2016 року змінити, зменшивши розмір стягнутої з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 18 березня 2013 року з 16 207,68 доларів США до 8 281 доларів США з кожного.
Зменшити розмір стягнутого з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь держави судового збору з 6 890 грн до 3 520,31 грн з кожного.
В іншій частині заочне рішення суду залишити без змін.
Компенсувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 580,92 грн.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: О.Ю. Карташов
В.В. Кострицький