01010, м. Київ, вул. Князів Острозьких, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua
Головуючий суддя у першій інстанції - Бородавкіна С.В.,
Суддя-доповідач - Епель О.В.
19 січня 2026 року Справа № 620/3769/25
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Епель О.В.,
суддів: Карпушової О.В., Мєзєнцева Є.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2025 року у справі
за позовом ОСОБА_1
до Чернігівської районної військової адміністрації Чернігівської області
про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії
Історія справи.
1. ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Чернігівської районної військової адміністрації Чернігівської області (далі - Відповідач) в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду його заяви про направлення на альтернативну (невійськову) службу громадян, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації;
- зобов'язати відповідача розглянути повторно його заяву про направлення на альтернативну (невійськову) службу громадян, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації та прийняти рішення, з урахуванням правової оцінки суду, наданої у рішенні.
2. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2025 року у задоволенні адміністративного позову - відмовлено повністю.
Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби. Водночас, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
3. Не погоджуючись з таким рішенням суду, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на фактичні обставини справи та доводи, що були викладені у позовній заяві.
Також Апелянт акцентує увагу на тому, що право, передбачене ст. 35 Конституції України, яке включає в себе право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною невійськовою службою, Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 не обмежене.
При цьому, ОСОБА_1 посилається на приписи Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану». Звертає увагу на зміст Доповіді ООН щодо ситуаціі з правами людини в Україні 1 вересня - 30 листопада 2024 року та позицію Венеціанської комісії з питань альтернативної (немілітаризованої) служби в умовах воєнного стану.
Також Апелянт покликається на допущення Відповідачем процедурних порушень під час розгляду заяви ОСОБА_1 .
З цих та інших підстав Апелянт вважає, що оскаржуване ним рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин, з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому.
4. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2025 було відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а від 12.09.2025 - призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.
5. У строк, встановлений судом, відзив на апеляційну скаргу не надходив.
6. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
7. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін з наступних підстав.
8. Обставини справи, встановлені судом першої інстанції.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 /т.1 а.с. 9 зворот -10/.
Згідно довідки від 18.07.2024 №618, виданої Церквою Адвентистів Сьомого дня ОСОБА_1 є членом Церкви Адвентистів Сьомого дня з 12.03.2011 року та є членом церкви на території Центральної Конференції Українського Уніону, м.Городня, Чернігівської області /т.1 а.с.10 зворот/.
14.01.2025 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Чернігівської РВА Чернігівської області із зверненням щодо заміни виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою /т.1 а.с. 12-13/.
Листом 04.02.2025 №РЛ-13/0601/05 Чернігівська РВА Чернігівської області повідомила позивача, що альтернативна служба, а саме її застосування, є заміщенням проходження строкової військової служби в мирний час, заміна військової служби альтернативною (невійськовою) під час війни чинним законодавством не передбачена /т.1 а.с. 13 зворот - 14/.
9. Позивач, вважаючи свої права порушеними, звернувся до суду з цим позовом.
10. Нормативно-правове обґрунтування.
Так, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Згідно з положеннями статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/202, затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався.
Зокрема, останнім Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 469/2024 від 23 липня 2024 року , продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.
Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12 травня 2015 року № 389-VIII.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 року №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 року № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
У відповідності до частини 1 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частини 3 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно з частиною 2 статті 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Приписами статті 3 Закону №2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", Закон України "Про Збройні Сили України"; Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"; інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону №2232-ХІІ на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону №3543-ХІІ).
Відповідно до частини 8 статті 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 року №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно із статтею 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10.11.1999 року постановою Кабінету Міністрів України №2066 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення №2066).
Згідно з пунктами 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
Висновки суду апеляційної інстанції.
11. Переглядаючи оскаржуване рішення суду з урахуванням доводів Апелянта, колегія суддів зазначає, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24.
12. Крім того, як правильно зазначив суд першої інстанції, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану, як і не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних.
Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
При цьому, відповідно до частини 3 статті 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
13. А відтак, Відповідач, відмовляючи Позивачу у заміні виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, діяв у відповідності до ст. 19 Конституції України.
14. Доводам Апелянта щодо допущення Відповідачем процедурних порушень, колегія суддів оцінку не надає, оскільки суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції (ч. 5 ст. 308 КАС України).
15. Колегія суддів приймає до уваги посилання Апелянта на правову позицію ЄСПЛ, викладену зокрема у рішенні по справі «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану», втім зазначає про відсутністьпідстав вважати, що право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації, що не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ беззастережно застосовними. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.
16. Об'єднана палата у зазначеній вище справі також акцентувала увагу на тому, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров'я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.
Крім того, неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-Vasiles against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).
Щодо пропорційності такого обмеження об'єднана палата у зазначеній вище справі визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент. Відмова від носіння і використання зброї, на чому наполягає Апелянт, утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, їх необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень. Водночас, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов'язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.
17. Аналізуючи всі доводи апеляційної скарги, колегія суддів також приймає до уваги висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
18. Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» висновки ЄСПЛ є джерелом права.
19. Отже, перевіривши рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст. 308 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що судом повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України.
20. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
21. Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2025 року - без змін.
22. Розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2025 року- без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Судове рішення виготовлено 19 січня 2026 року.
Головуючий суддя О.В. Епель
Судді: О.В. Карпушова
Є.І. Мєзєнцев