Справа № 359/12387/23 Головуючий у І інстанції Чирка С.С.
Провадження №22-ц/824/1725/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.
Іменем України
14 січня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Таргоній Д.О.,
суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,
за участі секретаря Спис Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сацика Романа Васильовича на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна,
У грудні 2023 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду із позовом, в якому просиввизнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя автомобіль марки «LINCOLN МКС», д.н. НОМЕР_1 та визнати за позивачем право на 1/2 його частину. Поділити майно подружжя - автомобіль марки «LINCOLN МКС», д.н. НОМЕР_1 , наступним чином:
- виділити у власність ОСОБА_1 автомобіль марки «LINCOLN МКС», д.н. НОМЕР_2 ;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 554 850,00 грн в рахунок компенсації вартості 1/2 частини цього автомобіля. Після виплати компенсації вартості 1/2 частини спірного автомобіля, право спільної власності подружжя на даний транспортний засіб припинити. Стягнути з відповідачки понесені ним судові витрати, пов'язані з розглядом даної справи.
В обгрунтування позову зазначав, що ОСОБА_2 перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою з 08 червня 2022 року. Сторонами у період шлюбу було придбано автомобіль марки «LINCOLN МКС», д.н. НОМЕР_3 , 2019 р випуску. Вартість автомобіля на час його придбання складала 30 000 доларів США, що по курсу Національного банку України - 36,99 грн за один долар США, станом на час подання позову до суду, складає 1109 700 грн. Вищевказана вартість також підтверджується даними спеціалізованого інтернет сайту мережі інтернет «AUTO.RIA», з яких вбачається, що середня ринкова ціна аналогічного автомобіля на даний час складає приблизно 25 000 доларів США. Даний транспортний засіб було зареєстровано саме на ім'я відповідачки. На даний час через погіршення відносин між сторонами, відповідачка почала проживати окремо від позивача, забрала спільно набуте в шлюбі майно, зокрема спірний автомобіль та відповідно всі документи на нього. Отже, внаслідок цього між ними виник спір з приводу поділу даного автомобіля, а тому виникла необхідність визначення належного права власності на це майно та його поділу.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 червня 2025 року позов задоволено частково. Поділено майно подружжя, а саме автомобіль марки «LINCOLN MKC» д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 року випуску, тип ТЗ: загальний легковий універсал, VIN код ТЗ НОМЕР_4 , наступним чином:
- виділено у власність ОСОБА_1 автомобіль марки «LINCOLN MKC» д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 року випуску, тип ТЗ: загальний легковий універсал, VIN код НОМЕР_5 ,
- стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 443 315 грн в рахунок компенсації вартості частини цього автомобіля.
В задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено.
Cтягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 4 433,15 грн.
Не погодившись з вказаним судовим рішенням, з апеляційною скаргою в інтересах відповідачки ОСОБА_1 звернувся її представник - адвокат Сацик Р.В., який, посилаючись на невідповідність рішення суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки показанням свідків. Крім того, суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про її допит як свідка, що прямо порушує принцип змагальності сторін і рівності їх процесуальних прав. Вказує, що допит відповідача в якості свідка міг би мати істотне значення для з'ясування джерела походження коштів, які були використані на придбання спірного транспортного засобу.
Скаржник також зазначає, що суд першої інстанції дав неправильну оцінку доказам, витребуваним з банківських установ, з яких, на думку відповідача, вбачається, що позивачем постійно здійснювались видаткові транзакції на рахунки міжнародних компаній, що займаються діяльністю, пов'язаною з онлайн-іграми, включаючи азартні. Такі операції мали регулярний характер, на різні суми, що свідчить про систематичне витрачання коштів не в інтересах сім'ї.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_2 , посилаючись на безпідставність доводів скарги, просить відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Зазначає, що твердження відповідача щодо витрачання коштів на шкоду інтересам сім'ї є лише суб'єктивним судженням одного з подружжя, який не згоден з порядком та обсягом коштів, що витрачає інший з подружжя і що беззаперечно саме по собі не може вказувати, що даний порядок та обсяг вказує на наявність шкоди.
Звертає також увагу суду на те, що належним способом захисту прав у вигляді спростування презумпції спільності майна подружжя, є відповідні позовні вимоги про визнання майна особистою приватною власністю чоловіка, дружини.
Вказує також, що самі покази свідків, в тому числі і покази відповідачки в якості свідка, щодо наявності, походження, розміру особистих коштів відповідачки та факту їх використання саме на придбання автомобіля, без підтвердження іншими належними та допустимими доказами (договорами, банківськими виписками, тощо) не є належними, а також достовірними та достатніми для підтвердження вищевказаних обставин, а тому суд першої інстанції правильно прийшов до висновку про відсутність доказів, які б підтверджували факт придбання автомобіля за особисті кошти відповідачки.
Крім того, позивач зауважує, що зазначаючи про необхідність відступу від рівності часток при поділі автомобіля, відповідачка тим самим визнає, що даний автомобіль є спільним майном подружжя, що автоматично спростовує її твердження про належність автомобіля до особистої приватної власності відповідачки.
У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Хлівний Я.М. підтримали апеляційну скаргу, просили її задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Мельник О.О. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, підтримавши доводи поданого раніше відзиву.
Заслухавши доповідь судді-доповідача по справі, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 08 червня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Бориспільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бориспільському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), був зареєстрований шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище подружжя ОСОБА_1 . Вказана обставина підтверджується копією повторно виданого свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_6 від 08.12.2023 року.
З витягу з Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ стосовно зареєстрованих транспортних засобів слідує, що 31.10.2023 року автомобіль марки «LINCOLN МКС», д.н. НОМЕР_3 , 2019 р випуску, тип ТЗ: загальний легковий універсал, VIN код Т3: НОМЕР_4 , колір: білий, був зареєстрований за ОСОБА_1 (а.с.12,13-14).
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що автомобіль «LINCOLN МКС», д.н.з. НОМЕР_3 , 2019 р випуску, було придбано сторонами під час перебування в шлюбі, відповідачкою ОСОБА_1 не підтверджено належними та допустимими доказами, що автомобіль був придбаний за кошти, які належали їй особисто, а тому спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя.
Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Згідно частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права й обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третьої статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту) незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
При цьому належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, серед іншого, є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції надав правильну оцінку дослідженим по справі доказам, у тому числі і показам свідків та обґрунтовано відхилив доводи відповідачки про те, що спірний автомобіль придбаний за її власні заощадження, оскільки належних та допустимих доказів суду на підтвердження вказаних фактів до суду не було подано.
Покази свідків, на які відповідачка посилалась в обґрунтування доводів щодо придбання спірного автомобіля за власні кошти, за відсутності інших належних та достовірних документальних доказів (договору дарування, виписок з банківських рахунків тощо) самі по собі не є належними та достатніми для підтвердження вищевказаних обставин.
Щодо доводів апеляційної скарги про застосування положень сімейного законодавства, якими врегульовано підстави для відступу від рівності часток при поділі спільного майна подружжя, апеляційний суд виходить з наступного.
У разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
У частинах другій, третій статті 70 СК України передбачено два випадки, коли суд має право відступити від принципу рівності часток подружжя у праві спільної власності:
- при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї;
- за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Аналіз положень ст. 70 СК України дозволяє дійти висновку про те, що негативна поведінка одного з подружжя, зокрема: ухилення від участі в утриманні дитини, не участь у матеріальному забезпеченню сім'ї, знищення чи пошкодження спільного майна або витрачання його на шкоду інтересам сім'ї, не є підставою для відмови у поділі спільного майна подружжя, а є визначальними при вирішенні питання судом щодо можливості зменшити частку такого з подружжя при здійсненні поділу спільного майна та відповідно збільшенні частки іншого подружжя.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (частина перша статті 175 ЦПК України).
У відзиві відповідач викладає заперечення проти позову (частина перша статті 178 ЦПК України).
Водночас, за вимогами статті 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом ухвалою суду об'єднуються в одне провадження з первісним позовом.
Отже, відзив подається відповідачем у тому разі, коли він заперечує позовні вимоги в цілому або частково, не маючи при цьому власних цивільно-правових вимог до позивача.
Зустрічним позовом при цьому є самостійні вимоги відповідача, пред'явлені ним до позивача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного провадження у цивільній справі.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_7 із зустрічним позовом про поділ спільного майна подружжя із відступом від рівності часток не зверталась, подавши до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти задоволення позову, помилково вважаючи, що застосування частини 2 статті 70 СК України може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про поділ майна в повному обсязі.
Крім того, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що виписки з рахунків позивача ОСОБА_2 , надані АТ КБ «ПРИВАТ БАНК» та АТ «Райффайзен Банк», не є належними та допустимими доказами, що підтверджують витрачання вказанихкоштів на шкоду інтересам сім'ї.
Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з'ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності відмови у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги, а також витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сацика Романа Васильовича залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухваленнята може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складене 15 січня 2025 року.
Суддя-доповідач Таргоній Д.О.
Судді: Борисова О.В.
Голуб С.А.