08 січня 2026 року
м. Київ
справа № 484/320/24
провадження № 61-2109св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року під головуванням судді Мельничука О. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2025 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні домоволодінням шляхом виселення,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила:
- усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй домоволодінням за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення із вказаного будинковолодіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позов обґрунтовувала тим, що їй на підставі договору дарування від 03 березня 2015 року належить 1/4 частка житлового будинку з відповідною часткою господарчих будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці комунальної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,1376 га, кадастровий номер 4810400000:043:0017.
У вказаній частині будинку зареєстровані позивач та відповідачі у справі (її колишній чоловік та його матір) та син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Подружні стосунки у позивача з відповідачем не склалися та фактично припинені з січня 2022 року, а рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 вересня 2023 року шлюб було розірвано.
На теперішній час відповідачі самостійно переселилися проживати із житлового будинку до господарських споруд (літньої кухні), де проживають і до тепер. Тобто, безперешкодно, на власний розсуд позивач своїм будинковолодінням користуватися не має змоги, а дозволу на вселення до господарських споруд (літньої кухні) відповідачам не надавала.
Крім того, позивачка має намір, як власник реалізувати своє право на продаж 1/4 частини житлового будинку, тому неодноразово зверталася до відповідачів з проханням звільнити літню кухню, але добровільно відповідачі не бажають звільнити вказані господарські споруди (літню кухню).
Також позивач не має можливості зняти відповідачів з реєстрації, оскільки для цього необхідна згода співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Первомайський міськрайонний суд Миколаївської області рішенням від 01 листопада 2024 року відмовив у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, виходив з того, що спір виник між чоловіком та жінкою, які перебували у шлюбних відносинах, одному з яких належить на праві особистої приватної власності частина спірного житлового будинку, відповідачі у справі вселилися до спірного будинку як члени сім'ї власника і продовжують користуватися ним і після припинення шлюбних відносин між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 .
Місцевий суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності та враховуючи права власника житла, які гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням конкретних обставин справи, вважав, що не може розцінювати виселення відповідачів як законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету та є необхідним, а саме по собі проживання відповідачів за адресою: АДРЕСА_1 не свідчить про наявність будь-яких перешкод для позивача, як власника нерухомого майна.
Миколаївський апеляційний суд постановою від 21 січня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Виключив із мотивувальної частини рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року висновок суду про доведеність факту домашнього насильства, що мало місце 21 червня 2024 року.
В іншій частині рішення суду залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, однак з мотивувальної частини рішення необхідно виключити висновок суду про доведеність факту домашнього насильства, яке мало місце 21 червня 2024 року, так як суд першої інстанції дослідив обставини, які не були заявлені у позовній заяві, а отже не відносяться до предмета доказування, яким є усунення перешкод у праві користування на підставі частини третьої статті 116 ЖК України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У лютому 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Ключенкова Х. В., через підсистему «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу та доповнення до неї на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2025 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Так, апеляційний суд застосував частину шосту статті 367 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 14 грудня 2020 року у справі № 161/8070/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; підпункт «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/57877/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 171/1584/18; частини другої статті 406 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 21 серпня 2019 року провадження № 14-298цс19, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц; статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 686/15481/22 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення відповідачів на підставі частини третьої статті 116 ЖК України проте, суд першої інстанції не робив такого висновку та взагалі ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині оскаржуваного рішення не зазначав частину третю статті 116 ЖК України.
Також місцевий суд в оскаржуваному рішенні застосував норми глави 32 ЦК України, судом апеляційної інстанції в цій частині не скасовувалося та не змінювалося рішення суду першої інстанції, однак доводи позивача в апеляційній скарзі щодо наявності підстав для виселення відповідачів з домоволодінням з підстав, передбачених статтею 406 ЦК України, апеляційний суд не розглянув, а вказав лише на те, що позивач таким чином змінила підстави позову, що не відповідає дійсності.
Арґументом касаційної скарги також є те, що висновок суду першої інстанції про те, що саме по собі проживання відповідачів за спірною адресою не свідчить про наявність будь-яких перешкод для позивача, як власника нерухомого майна, однак такий висновок не відповідає обставинам справи, оскільки зі сторони відповідача постійно чиняться перешкоди та погрози звернутися до поліції із заявою про викрадення їх майна, яке перебуває у літній кухні та гаражі.
Зазначене було відображено і у апеляційній скарзі про те, апеляційний суд не надав ніякої правової оцінки наведеним доводам.
Виселення відповідачів з домоволодіння позивача є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки відповідно до виписок АТ КБ «Приватбанк», які містяться у матеріалах справи, ОСОБА_3 було отримано за період з 01 січня 2022 року по 15 квітня 2024 року в перерахунку на гривні у 2022 року - 174 797,70 грн, у 2023 році - 211 045,47 грн, а у період з 01 січня 2024 року по 15 квітня 2024 року - 60 687,60 грн, що свідчить про стабільні надходження коштів та можливість ОСОБА_3 орендувати житлове приміщення та не чинити перешкоди в користуванні домоволодінням позивачу. Крім того, ОСОБА_3 зобов'язана утримувати свого непрацездатного сина ОСОБА_2 , який потребує матеріальної допомоги.
Відповідачі чинять перешкоди у здійсненні позивачем права користування та розпорядження своїм майном. ОСОБА_2 відібрав у позивача ключі від гаража та розмістив там своє майно (автомобіль та рибальське приладдя), тоді як позивач змушена тримати свій автомобіль у дворі під відкритим небом. Також позивач одноосібно сплачує комунальні послуги.
Відносно відповідачів працівником Первомайського РВП ГУНП в Миколаївській області було винесено термінові заборонні приписи, які забороняли у будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою ( ОСОБА_1 ). У зв'язку з цим, позивач зверталася за отриманням відповідної психологічної допомоги до Первомайського центру соціальних служб для дітей сім'ї та молоді та почала проходити програму для потерпілих від домашнього насильства.
Доказів того, що відповідач ОСОБА_2 та позивач після розірвання шлюбу ведуть спільне господарство, проживають однією сім'єю і є членами її сім'ї відповідачами не було надано, тому право відповідачів на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 05 березня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області.
19 березня 2025 року цивільна справа № 484/320/24 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 03 березня 2015 року належить 1/4 частка житлового будинку з відповідною часткою господарчих будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці комунальної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), загальною площею 0,1376 га, кадастровий номер 4810400000:043:0017.
У вказаній частині будинку зареєстровані: з 17 березня 2015 року позивачка, з 19 жовтня 2017 року - відповідач ОСОБА_3 , з 06 листопада 2017 року - колишній чоловік ОСОБА_2 , з 15 березня 2023 року син сторін - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідачі вселилися у спірну частину житлового будинку за спірною адресою зі згоди власника - позивача ОСОБА_1 та проживали у ньому як члени її сім'ї - чоловік, свекруха (мати чоловіка).
Заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 07 вересня 2023 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
Також у матеріалах справи є Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта про те, що за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не зареєстровано права власності на нерухоме майно.
Відповідно до довідки серії 12 ААВ № 652614 від 21 лютого 2023 року ОСОБА_2 є особою з інвалідністю другої групи.
Крім цього, судом досліджено постанови Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 червня 2024 року (справа № 484/2694/24), від 21 червня 2024 року (справа № 484/2425/24), постанови Миколаївського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, від 21 серпня 2024 року, заборонні приписи серії АА451107 від 17 квітня 2024 року, серії АА337457 від 17 квітня 2024 року, лист Первомайського центру соціальних служб від 26 квітня 2024 № 345/5.01-21 та виписку за період з 01 січня 2022 року по 15 квітня 2024 року ОСОБА_3 .
Також у матеріалах справи є довідка про доходи ОСОБА_3 , яка видана Первомайським об'єднаним управлінням ПФУ в Миколаївській області та довідка про доходи ОСОБА_2 , яка видана Управлінням соціального захисту населення Первомайської міської ради.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами другою та третьою статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.
Отже, зазначене дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім'ї.
Згідно з частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Однак згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі « МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Під час вирішення питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Разом із цим, статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Відтак будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об'єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.
У справі, що переглядається, встановлено, що відповідачі вселилися до належної позивачу 1/4 частки домоволодіння як члени сім'ї власника будинка. Пізніше між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 шлюбні відносини не склалися і між ними було розірвано шлюб 07 вересня 2023 року заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області. На теперішній час ОСОБА_2 (колишній чоловік) та ОСОБА_3 (матір чоловіка) проживають у господарській будівлі (літня кухня), оскільки не мають власного житла, що підтверджується матеріалами справи.
Також з матеріалів справи вбачається, що відповідачі у справі є пенсіонерами, крім того ОСОБА_2 є особою з інвалідністю II групи, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААВ № 652614 від 22 лютого 2023 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильних висновків, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули право на мирне володіння майном як члени сім'ї ОСОБА_1 , і вони можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселилися до будинковолодіння, тому підстав, передбачених статтею 116 ЖК України, для їх виселення, немає. Виселення відповідачів із спірного будинку може призвести до виникнення негативних для них наслідків, пов'язаних з відсутністю житла.
Суди встановили, що відповідачі у справі правомірно вселилися та на законних підставах зареєстровані у спірному житловому будинку, іншого житла на праві власності не має, що підтверджується матеріалами справи.
Позивач не надала доказів того, що відповідачам належить на праві власності чи іншому речовому праві придатне для проживання житло, в яке вони могли б вселитися, для того щоб стверджувати, що виселення зі спірного будинку не становитиме для них надмірного тягаря і втручання у право на житло.
З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову, оскільки виселення відповідачів з єдиного житлового будинку, в якому вони постійно проживали тривалий період часу, буде суперечити приписам статті 8 Конвенції та практиці ЄСПЛ, згідно з якою втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Доводи заявника стосовно того, що апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення відповідачів на підставі частини третьої статті 116 ЖК України, однак рішення суду першої інстанції такого висновку не містять, а також те, що суд першої інстанції послався на норми глави 32 ЦК України не заслуговують на увагу з огляду на наступне.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З огляду на зазначені статті, суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення в межах апеляційної скарги та може дійти висновку, що відсутність посилання на частину третю статті 116 ЖК України у рішенні суду першої інстанції, як заявник зазначає у касаційній скарзі, не впливає на його законність та обґрунтованість, судом дотриманні норми матеріального та процесуального права та є по суті правильним, тому це не може бути підставою для його скасування.
Твердження позивача, що апеляційний суд не розглянув її доводів щодо наявності підстав для виселення відповідачів із домоволодіння з підстав передбачених статтею 406 ЦК України спростовуються матеріалами справи.
Так, із оскаржуваної постанови вбачається, що апеляційний суд вказав на те, що в апеляційній скарзі позивач фактично змінила підставу позову, що в силу частини шостої статті 367 ЦПК України не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, погоджується з таким висновком апеляційного суду, так як апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц).
Тому, з урахуванням приписів частини третьої статті 49 ЦПК України, суд апеляційної інстанції був позбавлений можливості вирішити цей спір з урахуванням підстав позову, змінених у апеляційній скарзі.
Щодо тверджень позивача про те, що відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні своїм майном, а саме те, що ОСОБА_2 відібрав ключі від гаража та літньої кухні і не дає їй можливості користуватися ними, також погрожують звернутися до поліції із заявою про викрадення їх майна, то матеріали справи не містять доказів на підтвердження зазначених доводів.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 501/1664/19).
Апеляційний суд, спростовуючи доводи про те, що відповідачі не беруть участі у сплаті комунальних послуг за утримання спірного будинку правильно вважав, що позивач не позбавлена можливості на звернення до суду з позовом про стягнення з відповідачів частини сплачених нею комунальних послуг та витрат на утримання будинку.
Доводи заявника про те, що ОСОБА_3 має можливість орендувати житло, так як має постійні грошові надходження, що підтверджується виписками з рахунку наданих АТ КБ «ПриватБанк», які є матеріалах справи, а також вона зобов'язана утримувати свого непрацездатного сина, який потребує матеріальної допомоги, колегія судів не бере до уваги, так як утримання повнолітнього сина не є предметом цього позову, а тому ніяких правових наслідків для вирішення даного спору не має.
Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 14 грудня 2020 року у справі № 161/8070/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; підпункт «в» пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/57877/17, від 13 листопада 2019 року у справі № 171/1584/18; частини другої статті 406 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц; статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2023 року у справі № 686/15481/22 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Отже, обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведеній справі суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами прийнято рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законне і обґрунтоване судове рішення у цій справі.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії
суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров