15 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 924/416/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуючої, Краснова Є. В., Мачульського Г. М.,
перевіривши матеріали касаційної скарги фізичної особи-підприємця Ступницької Галини Яківни
на рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.09.2025 та
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025
у справі за позовом фізичної особи-підприємця Ступницької Галини Яківни
до Кам'янець-Подільської районної державної адміністрації
про визнання права власності на об'єкт інвестування - багатоквартирний будинок, який розташований за адресою: м. Кам'янець-Подільський, вул. П'ятницька, 12 та пл. Польський ринок, 5/1,
Фізична особа-підприємець Ступницька Галина Яківна (далі - позивач, скаржник ФОП Ступницька Г. Я.) звернулась до суду з позовом до Кам'янець-Подільської районної державної адміністрації про визнання права власності на об'єкт інвестування - багатоквартирний будинок, який розташований за адресою: м. Кам'янець - Подільський, вул. П'ятницька, 12 та пл. Польський ринок, 5/1.
Господарський суд Хмельницької області рішенням від 11.09.2025, залишеним без змін Північно-західним апеляційним господарським судом у постанові від 03.12.2025, відмовив у позові.
Суд дійшов висновку, що позивач не довела набуття права власності на спірний багатоквартирний будинок. Суд установив, що підставою звернення з позовом є посилання ФОП Ступницької Г. Я. на виконання умов договору від 15.05.2019 № 11 щодо реконструкції (відтворення) втраченої історичної забудови, однак зазначений договір був визнаний судом недійсним, а фундаменти історичних об'єктів, передані позивачці, повернуті територіальній громаді міста в особі Кам'янець-Подільської міської ради. За таких обставин, як вказує суд першої інстанції, правові підстави виникнення у позивачки права власності на збудований об'єкт відсутні.
Місцевий господарський суд також звернув увагу, що позивач не надала жодних доказів належності спірного майна чи земельної ділянки під ним до сфери управління Кам'янець-Подільської районної державної адміністрації, не навела обставин порушення, невизнання чи оспорення її прав відповідачем. Суд першої інстанції дійшов висновку про неналежність Кам'янець-Подільської районної державної адміністрації як відповідача у спорі, оскільки відсутні докази порушення нею будь-яких прав позивачки.
ФОП Ступницька Г. Я. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.09.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та визнати за нею право власності на об'єкт нерухомого майна - трьохповерховий будинок за адресою вул. П'ятницька, 12 та пл. Польський ринок, 5/1 у м. Кам'янці-Подільському.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями вказану касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.
Скаржник підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає, зокрема:
- пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме - відсутність висновку Верховного Суду про застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року в межах концепції "правомірне очікування" у подібних правовідносинах, а також статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, за умови відсутності державної реєстрації права власності будь-яких інших осіб на цей об'єкт та земельну ділянку.
- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України - застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року та статті 392 ЦК України.
Водночас ФОП Ступницька Г. Я. у касаційній скарзі вказує на неправильне застосування норм матеріального права та грубе порушення процесуального законодавства, зокрема, статей 11, 73-74, 75, 79, 80, 238, 269, 282 ГПК України, в частині забезпечення принципу змагальності сторін, порушення системи оцінки доказів, межі перегляду апеляційної скарги.
Верховний Суд, вивчивши матеріали касаційної скарги, дослідивши зміст оскаржуваних судових рішень, дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі з огляду на таке.
Суди встановили, що Договір на реконструкцію (відтворення) втраченої історичної забудови від 15.05.2019 № 11 та акт прийому-передачі майна комунальної власності від 10.03.2021 були предметом розгляду у судових справах № 924/1330/23 та № 924/34/24.
Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 17.10.2024 у справі № 924/1330/23 скасував рішення Господарського суду Хмельницької області від 18.06.2024 та ухвалив нове рішення про задоволення позову, визнав недійсним договір від 15.05.2019 № 11 на реконструкцію (відтворення) втраченої історичної забудови, який укладений між ФОП Ступницькою Г. Я. та Виконавчим комітетом Кам'янець-Подільської міської ради в частині участі ФОП Ступницької Г. Я. у реконструкції (відтворенні) втраченої історичної забудови в межах існуючих фундаментів, що знаходиться в історичному ареалі міста № 1, за адресою вул. П'ятницька, 12 у місті Кам'янець-Подільський; визнав недійсним акт прийому-передачі майна комунальної власності від 10.03.2021, що складений на виконання вказаного договору в частині передання ФОП Ступницькій Г. Я. фундаментів втраченої історичної забудови, що знаходиться за адресою вул. П'ятницька, 12 у місті Кам'янець-Подільський; повернув територіальній громаді міста Кам'янець-Подільський в особі Кам'янець-Подільської міської ради спірні фундаменти втраченої історичної забудови.
Господарський суд Хмельницької області рішенням від 18.11.2024 у справі №924/34/24, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.02.2025, визнав недійсним договір від 15.05.2019 № 11 на реконструкцію (відтворення) втраченої історичної забудови, який укладений між ФОП Ступницькою Г. Я. та Виконавчим комітетом Кам'янець-Подільської міської ради в частині участі ФОП Ступницької Г. Я. у реконструкції (відтворенні) втраченої історичної забудови в межах існуючих фундаментів, що знаходиться в історичному ареалі міста №1, за адресою площа Польський ринок, 5/1 у місті Кам'янець-Подільський; визнав недійсним акт прийому-передачі майна комунальної власності від 10.03.2021, що складений на виконання вказаного договору в частині передання ФОП Ступницькій Г. Я. спірних фундаментів втраченої історичної забудови; повернув територіальній громаді міста Кам'янець-Подільський спірні фундаменти втраченої історичної забудови. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про удаваність договору реконструкції від 15.05.2019 та акта прийому-передачі від 10.03.2021, під якими відповідачі насправді мали на увазі інший правочин - договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості комунальної власності, що стало підставою для задоволення позову Кам'янець-Подільської міської ради у справі № 924/34/24.
Посилаючись на те, що фактом виконання умов договору від 15.05.2019 № 11 ФОП Ступницька Г. Я. отримала право на набуття права власності на об'єкт інвестування, позивачка звернулася з позовом у цій справі до суду.
Як вказує суд першої інстанції, позивачка просить визнати право власності на спірний багатоквартирний будинок, посилаючись на виконання умов договору на реконструкцію (відтворення) втраченої історичної забудови від 15.05.2019 № 11, який визнано недійсним у судовому порядку, з огляду на що, на думку суду, позивачкою не доведено набуття нею права власності на спірне майно.
Колегія суддів апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові посилається на висновок Верховного Суду, що викладений у постанові від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17 та від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18, щодо того, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Суди дійшли висновку, що позивачка не набула права власності на спірний об'єкт та не може вимагати його підтвердження за статтею 392 ЦК України, оскільки таке право ніколи не виникало і не існувало та врахували практику Верховного Суду щодо визнання права власності на об'єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав, сформовану, зокрема, у постановах від 27.02.2019 у справі № 761/32696/13-ц, від 03.04.2019 у справі № 1609/6643/12, від 15.05.2019 у справі № 522/102/13-ц, від 29.05.2019 у справі № 1609/6645/12, від 26.06.2019 у справі № 761/3428/15-ц.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції вказала, що обставини цієї справи істотно відрізняються від наведених правових позицій Верховного Суду. Практика, сформована Великою Палатою, стосується ситуацій, у яких інвестор виконав умови дійсного договору інвестування, об'єкт будівництва був належним чином введений в експлуатацію, а орган державної влади або інша особа безпідставно не визнавали або оспорювали первісне право власності інвестора на створений ним об'єкт нерухомості. Саме за наявності такого комплексу юридичних фактів стаття 392 ЦК України є належним і ефективним способом захисту порушеного речового права.
Оцінюючи доводи ФОП Ступницької Г. Я. щодо наявності у неї "правомірних очікувань" на набуття права власності на спірний об'єкт інвестування, суд апеляційної інстанції вказав таке.
"Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц та від 09 лютого 2022 року у справі №910/6939/20 виходила з того, що правомірні очікування особи можуть охоплюватися поняттям "майно" та "майновий інтерес" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, і як такі можуть підлягати судовому захисту у випадку їх порушення.
Разом із тим, вирішальним є те, що правомірні очікування не є ані речовим правом, ані підтвердженням виникнення такого права, і не замінюють собою передбачених законом юридичних фактів, необхідних для набуття права власності на нерухоме майно.
Ця правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, відповідно до яких майнові права та "право очікування" не є правом власності, а лише фіксують можливість набуття речового права за умови належного виконання передбачених законом і договором підстав.
Отже, сам факт вкладення позивачкою коштів у реконструкцію об'єкта, а також її суб'єктивна впевненість у законності участі у відповідних правовідносинах, не створюють у неї речового права на спірне майно, якщо первісна правова підстава набуття такого права була визнана судом недійсною, а державна реєстрація права власності не здійснена. Правомірні очікування, навіть будучи елементом захисту майнового інтересу, не можуть бути трансформовані судом у право власності поза передбаченим законом механізмом виникнення речових прав.
З огляду на викладене, посилання апелянта на порушення її "правомірних очікувань" не можуть слугувати правовою підставою для задоволення позову про визнання права власності."
Водночас Верховний Суд звертає увагу, що ФОП Ступницька Г. Я. у касаційній скарзі також посилається на правові висновки Верховного Суду щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статті 392 ЦК України, викладені у постанові від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц.
З огляду на вказане Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання про застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судові рішення у цій справі, і суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції з урахуванням таких висновків, а доводи касаційної скарги передбачають необхідність переоцінки Судом доказів, встановлення інших обставин, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій.
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17, дослідження доказів і встановлення обставин справи не може мати місце на стадії касаційного перегляду судових рішень, оскільки виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції в силу імперативних приписів статті 300 ГПК України, що не підлягають розширеному тлумаченню (пункт 128 постанови).
У пунктах 7.6- 7.8 рішення Конституційного Суду України від 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд з прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та вирішенні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою вирішення Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовчої практики.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
З огляду на те, що Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судові рішення, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, тому відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою згідно з пунктом 5 частини першої статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 924/416/25 за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Ступницької Галини Яківни на рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.09.2025 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуюча Л. І. Рогач
Судді Є. В. Краснов
Г. М. Мачульський