15 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/4380/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Кролевець О. А. - головуючий, Баранець О. М., Мамалуй О. О.,
за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д. А
та представників:
позивача - не з'явився
відповідача - Усатенко Д. І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 (головуючий - Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)
та рішення Господарського міста Києва від 14.08.2025 (суддя - Полякова К. В.)
у справі № 910/4380/25
за позовом Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича
до Державного бюро розслідувань
про стягнення 2 000 029 грн
Короткий зміст позовних вимог
1. Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного бюро розслідувань про стягнення 2 000 000,00 грн моральної шкоди та 29 грн матеріальної шкоди, що обґрунтована протиправною бездіяльністю Державного бюро розслідувань через не внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою позивача від 11.02.2022 № 39.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дії ДБР при розгляді заяви є незаконними, оскільки відповідачем не зареєстровано заяву, а саме не внесено відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) та не визначено Господарство потерпілою стороною в даному кримінальному провадженні. У зв'язку із такими діями відповідача Господарство не змогло захистити свої права, в результаті чого позивачу було спричинено моральну та матеріальну шкоду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
3. Рішенням Господарського міста Києва від 14.08.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 у задоволенні позову відмовлено.
4. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що внаслідок дій відповідача було порушено ділові зв'язки позивача, зокрема, не вказано, які це саме ділові зв'язки, з якими особами, неможливо продовжувати активну підприємницьку діяльність та порушено стосунки з оточуючими людьми, які глузували з позивача, тому підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 2 000 000,00 грн.
5. Щодо позовних вимог про стягнення 29 грн матеріальної шкоди, яка полягає у понесених позивачем витратах на направлення скарги до Шевченківського районного суду міста Києва про не внесення працівниками Державного бюро розслідувань відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви позивача від 11.02.2022 № 39, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині, оскільки дані витрати не є збитками, а відносяться до судових витрат у справі № 761/6199/22, що розподіляються за правилами, встановленими процесуальним законодавством.
6. Також стосовно зауважень відповідача про те, що він не є належним відповідачем у справі, оскільки листом від 17.02.2022 заява позивача від 11.02.2022 № 39 спрямована для виконання до ТУ ДБР у м. Львові та в подальшому ним розглянута по суті, суд зазначив, що, оскільки ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 14.04.2022 у справі № 761/6199/22 зобов'язано внести відомості за заявою позивача саме уповноважену особу Державного бюро розслідувань, а не ТУ ДБР у м. Львові, суд дійшов висновку, що позов пред'явлений до належного відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
7. Фермерське господарство Бурки Віталія Володимировича звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 і рішення Господарського міста Києва від 14.08.2025 та прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі у зв'язку з тим, що даний спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та стягнути з відповідача 2 000 029 грн моральної і матеріальної шкоди.
8. У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права (статтю 1066 Цивільного кодексу України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 761/12945/19.
9. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 2, 11, 13, 20, 74, 75, 77, 231, 278, 236, 237, 238, 282 ГПК України у подібних правовідносинах.
Позиція інших учасників справи
10. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечив проти доводів скаржника та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Розгляд заяв і клопотань
11. У касаційній скарзі Фермерським господарством Бурки Віталія Володимировича заявлено клопотання у якому скаржник просить суд звернутись до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України.
12. Відповідно до частини шостої статті 11 ГПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
13. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.
14. Утім заявлене скаржником клопотання за своїм змістом стосується не питання тлумачення положень статті 56 Конституції України та роз'яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов'язковим для всіх суб'єктів їх застосування і реалізації. Натомість це клопотання спрямоване на вирішення питання встановлення факту порушення суб'єктивного права скаржника - Господарства на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди та захисту цього права, тобто вирішення спору по суті.
15. Аналіз положень статті 56 Конституції України та статей 1167, 1173, 1174, 1176 ЦК України дає підстави для висновку про те, що положення статті 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас, положення Глави 82 "Відшкодування шкоди" ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави та порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
16. До того ж під час розгляду справи Верховним Судом не встановлено підстав, визначених частиною шостою статті 11 ГПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України таких як: (1) щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема, моральної шкоди, так і (2) щодо тлумачення положень статті 56 Конституції України.
17. Відтак Верховний Суд не вбачає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України і відповідно клопотання скаржника задоволенню не підлягає.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
18. 11.02.2022 позивач звернувся із заявою № 39 (вх. № 865зкп від 14.02.2022) до Державного бюро розслідувань щодо можливих протиправних дій, які полягають у невиконанні службовими (посадовими) особами Львівської обласної прокуратури ухвали слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 01.06.2020 у справі № 461/4357/20.
19. 17.02.2022 дане звернення позивача спрямовано Державним бюро розслідувань за вихідним № 865зкп/10-16-06-2764/22 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (далі - ТУ ДБР у м. Львові), що поширює свою діяльність на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську та Тернопільську області, з метою його вирішення та прийняття рішення по суті.
20. 19.02.2022 позивач направив до Шевченківського районного суду міста Києва скаргу від 19.02.2022 № 58 щодо не внесення працівниками Державного бюро розслідувань відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви позивача від 11.02.2022 № 39.
21. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 14.04.2022 у справі № 761/6199/22 скаргу позивача задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Державного бюро розслідувань виконати вимоги ч.1 ст.214 КПК України та невідкладно, але не пізніше 24 годин, внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальні правопорушення, викладені в заяві ФГ Бурки Віталія Володимировича від 11.02.2022 № 39, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
22. 24.06.2022 ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 14.04.2022 у справі № 761/6199/22 надійшла до Державного бюро розслідувань.
23. Листом Державного бюро розслідувань від 29.06.2022 № 12561-22/10-16-06-5967/22 дану ухвалу спрямовано для виконання до ТУ ДБР у м. Львові.
24. 19.07.2022 ТУ ДБР у м. Львові до ЄРДР внесено відомості за № 6202214011000090 щодо фактів викладених у звернені позивача від 11.02.2022 № 39 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України та в подальшому об'єднане з кримінальним провадженням № 62022140010000164 від 18.04.2022.
25. За наслідками проведеного досудового розслідування, постановою слідчого ТУ ДБР у м. Львові від 07.08.2023 прийнято рішення про закриття кримінального провадження № 62022140010000164 від 18.04.2022 з підстав визначених пунктом 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення.
26. На підтвердження понесення позивачем збитків у розмірі 29 грн щодо направлення скарги до Шевченківського районного суду міста Києва про не внесення працівниками Державного бюро розслідувань відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви позивача від 11.02.2022 № 39 позивачем надано до матеріалів справи копію чеку АТ "Укрпошта" від 19.02.2022.
27. Позивач вказує, що грубе порушення норм статей 40, 55, 56 Конституції України та норм Кримінального процесуального кодексу України з боку ДБР спричинило позивачу моральну шкоду у сумі 2 000 000,00 грн.
Позиція Верховного Суду
28. Перевіривши повноту встановлення судами першої і апеляційної інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзиві, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстави передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.
29. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).
30. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження
31. Так, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник, зазначає про застосування судами попередніх інстанцій норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 761/12945/19.
32. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
33. Відповідно до положень вказаної норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
34. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
35. Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
36. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України) таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
37. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
38. Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
39. Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
40. При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
41. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
42. Разом з тим, Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
43. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі.
Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.
44. Так Верховний Суд зазначає, що посилання скаржника на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму статті 1166 ЦК України без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 761/12945/19, є безпідставним, з огляду на таке.
45. У наведеній скаржником справі розглядався цивільний спір однієї фізичної особи до іншої фізичної особи про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок залиття квартири. Верховний Суд, постановою від 27.05.2021, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову, послався на статтю 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і виснував про те, що: "цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦК України щодо відшкодування шкоди, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності вини у завданні шкоди". При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач довела факт залиття її квартири внаслідок неправомірних дій відповідача, розмір завданих збитків, тоді як відповідач не спростувала своєї вини у залитті квартири позивача.
46. Водночас у справі, яка розглядається і судові рішення у якій є предметом касаційного перегляду, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що позивач не довів обставин заподіяння йому шкоди, зокрема діями/бездіяльністю ДБР під час розгляду заяви позивача, наявності причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та протиправними діями/бездіяльністю.
47. Разом з тим, Господарство залишило поза увагою те, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, за змістом приписів статті 1173 ЦК України є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.
48. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій установлюють наявність факту заподіяння позивачу шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом.
49. Тому правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначеній скаржником у касаційній скарзі справі відмінні за матеріально-правовим регулюванням, за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими у них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведеній до порівняння постанові Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.
50. Тому відсутні підстави вважати, що висновки Верховного Суду у справі № 761/12945/19 зроблені з урахуванням однакових фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, і з різним застосуванням одних і тих же норм права.
51. Отже, аргумент скаржника стосовно неврахування судами висновків Верховного Суду щодо застосування статті 1166 ЦК України, викладених у наведеній Господарством постанові, не знайшов підтвердження як підстава касаційного оскарження. Відтак вказана скаржником підстава касаційного оскарження, визначена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, також не підтвердилася.
52. Згідно з пунктом 5 частин першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
53. Зважаючи на те, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, вважає за необхідне закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
54. Разом з цим, стосовно визначеної скаржником підстави касаційного оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.
55. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
56. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
57. Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 вказав, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи
58. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно).
59. Отже, з'ясуванню підлягає як відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, так і наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
60. Водночас формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
61. Посилаючись на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України щодо необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, скаржник у касаційній скарзі зазначає про необхідність формування висновку щодо застосування положень статей 2, 11, 13, 20, 74, 75, 77, 231, 278, 236, 237, 238, 282 ГПК України у подібних правовідносинах.
62. Так, у статті 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
63. Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
64. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 цього ж Кодексу).
65. Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації юридичної особи.
66. У цій справі судам належало з'ясувати питання наявності чи відсутності підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої юридичній особі, через порушення ділових зав'язків позивача, неможливість продовжувати активну підприємницьку діяльність та порушення стосунків з оточуючими людьми, які глузували з позивача, діями ДБР.
67. За загальним правилом, згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
68. У частині другій статті 1167 цього ж Кодексу визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
69. Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
70. Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
71. За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
72. Застосовуючи положення статей 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 916/1423/17).
73. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18 сформульований висновок про те, що статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Утім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (пункти 6.11-6.13).
74. При цьому природа такого зв'язку має бути пряма, тобто дії відповідача мають завдавати шкоду позивачеві як conditio sine qua non ("умова, без якої не може бути") (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 у справі № 910/10501/19).
75. Вирішуючи виключну правову проблему стосовно самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (постанова від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).
76. Отже, для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння позивачеві моральної шкоди у цій справі необхідно встановити наявність усієї сукупності зазначених ознак складу цивільного правопорушення (наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою), тоді як відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає настання відповідальності.
77. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги Господарство послалося на протиправну бездіяльність Державного бюро розслідувань через невнесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою позивача від 11.02.2022 № 39. Позивач доводив, що такі дії ДБР при розгляді заяви є незаконними, оскільки відповідачем не зареєстровано заяву, а саме не внесено відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) та не визначено Господарство потерпілою стороною в даному кримінальному провадженні. У зв'язку із такими діями відповідача Господарство не змогло захистити свої права, в результаті чого позивачу було спричинено моральну та матеріальну шкоду.
78. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що Господарство не надало доказів на підтвердження своїх доводів про заподіяння шкоди його іміджу, приниження його ділової репутації. Зокрема суди зазначили, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що внаслідок дій відповідача було порушено ділові зв'язки позивача, не вказано, які це саме ділові зв'язки, з якими особами, неможливо продовжувати активну підприємницьку діяльність та порушено стосунки з оточуючими людьми, які глузували з позивача, тому підстави для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 2 000 000,00 грн відсутні. Також, щодо позовних вимог про стягнення 29 грн матеріальної шкоди, яка полягає у понесених позивачем витратах на направлення скарги до Шевченківського районного суду міста Києва про невнесення працівниками Державного бюро розслідувань відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви позивача від 11.02.2022 № 39, суди дійшли висновку, що дані витрати не є збитками, а відносяться до судових витрат у справі № 761/6199/22, що розподіляються за правилами, встановленими процесуальним законодавством.
79. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не обґрунтував із посиланням на відповідні докази, яким чином дії/рішення відповідача завдали моральної шкоди, принизили ділову репутацію позивача, як юридичної особи, у чому саме полягала неможливість діяльності позивача як юридичної особи та який зв'язок такої неможливості пов'язаний із діями відповідача. Позивач не зазначив, у чому саме полягала діяльність позивача як юридичної особи, та яким чином вона змінилася (у бік погіршення) у зв'язку з неправомірними діями відповідача.
80. Разом з цим, положення статей 2, 11, 13, 74, 75, 77, 236, 237, 238, 272 ГПК України є загально процесуальними вимогами стосовно принципів господарського процесу, дослідження доказів та обґрунтованості судового рішення. Тому формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених норм має бути зумовлене правовою проблемою у практиці їх застосування та необхідністю формування єдиної правозастосовчої практики щодо спірного питання. Таких обставин скаржник у касаційній скарзі не навів.
81. У контексті обраної скаржником підстави касаційного оскарження Верховний Суд констатує, що скаржник в касаційній скарзі лише окреслює свою позицію щодо правовідносин, що склалися між учасниками спору, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами першої і апеляційної інстанцій оцінкою встановлених фактичних обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Відтак посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах визнаються декларативними, необґрунтованими та відхиляються.
82. З огляду на наведене, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення і постанови з цієї підстави.
83. Також Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про необхідність закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства, оскільки сторонами спору у цій справі є юридичні особи, вимога позивача спрямована на захист цивільного права на відшкодування шкоди, відповідно, такий спір за змістом приписів глави 2 ГПК України підлягає вирішенню у господарській юрисдикції.
84. Суд акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
85. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.
86. За таких обставин, перевіривши застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судами фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість скарги та про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
87. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
88. Оскільки після відкриття касаційного провадження у справі виявилося, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича, в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
89. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
90. Згідно положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
91. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятих у справі судових рішень.
92. За таких обставин, доводи касаційної скарги, не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, у зв'язку з чим касаційна скарга в частині оскарження рішення місцевого суду і постанови суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Розподіл судових витрат
93. Відповідно до частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
94. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору (частина друга цієї ж статті).
95. Оскільки при вирішенні спору по суті позивачу відмовлено у позові, а його касаційна скарга залишена без задоволення із залишенням без змін оскаржуваних рішень, то витрати по сплаті судового збору не підлягають розподілу у силу звільнення позивача від сплати судового збору, що передбачено пунктом 11 частини другої статті 3 Закону України "Про судовий збір".
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 і рішення Господарського міста Києва від 14.08.2025 у справі № 910/4380/25 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Фермерського господарства Бурки Віталія Володимировича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 і рішення Господарського міста Києва від 14.08.2025 у справі № 910/4380/25 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 і рішення Господарського міста Києва від 14.08.2025 у справі № 910/4380/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. А. Кролевець
Судді О. М. Баранець
О. О. Мамалуй