23 грудня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 361/6079/24
номер провадження: 22-ц/824/16382/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 червня 2025 року у складі судді Писанець Н.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,
У червні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 18 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 у позику грошові кошти в сумі, яка еквівалентна 70 000,00 доларів США, та взяв на себе зобов'язання щодо повернення зазначеної суми.
Позивач вказував, що 22 березня 2018 року ОСОБА_3 відступила йому права вимоги за договором позики від 18 липня 2016 року, а 23 листопада 2018 року до договору позики були внесені зміни щодо строків повернення та суми позики, строк повернення позики був еквівалентний 75 000,00 доларам США. Зазначав, що на забезпечення зобов'язань за договором позики, 18 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д., предметом якого були: житловий будинок та земельна ділянка, що належали ОСОБА_1 .
Зазначав, що з часу відступлення та внесення змін до вказаних вище договорів, та після закінчення погодженого сторонами строку правочину - 23 грудня 2018 року, на який надавалась позика, ОСОБА_1 суму позики не повернув та з приводу пролонгації строків повернення або внесення інших змін до нього не звертався.
Вказував, що рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2023 року у справі №361/5361/19, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, визнано недійсним іпотечний договір, укладений 18 липня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Зазначав, що з травня 2024 року у нього з'явилась можливість звернутись із вимогою про стягнення суми боргу з ОСОБА_1 у еквіваленті 75 000,00 доларів США та 3% річних за час прострочення. Також вказував, що прострочення зобов'язань за договором позики виникло з 24 грудня 2018 року. При цьому у період трирічного строку загальної позовної давності - 12 березня 2020 року розпочався карантин, в подальшому з 24 лютого 2022 року розпочався воєнний стан, який триває й до тепер, а тому позовна давність не спливла.
Враховуючи наведене, позивач ОСОБА_2 просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за договором позики від 18 липня 2016 року у сумі 81 756 доларів 17 центів, яка складається із: основаного боргу у розмірі 75 000,00 доларів США та 3% річних у розмірі 6 756,17 доларів США.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18 липня 2016 року у сумі 81 756,17 доларів США.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 18 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, право вимоги за яким 22 березня 2018 року відступлено ОСОБА_2 . Додатковою угодою від 23 листопада 2018 року суму позики визначено в еквіваленті 75 000 доларів США та встановлено строк її повернення до 24 грудня 2018 року. Відповідач у визначений договором строк грошові кошти не повернув та не надав суду належних і допустимих доказів виконання грошового зобов'язання. При цьому перебіг позовної давності було продовжено у зв'язку із запровадженням карантину та дією воєнного стану. За таких обставин суд дійшов висновку про порушення ОСОБА_1 умов договору позики та наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_2 у повному обсязі.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що дійсно між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, однак судом першої інстанції не було прийнято до уваги, що предметом договору позики була грошова сума визначена у гривнях, а саме відповідно до пункту 1 договору позики ОСОБА_1 позичив грошову суму в розмірі 1 736 504 грн 00 коп., що було еквівалентно 70 000,00 доларам США згідно з курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день укладання договору. У договорі про відступлення права вимоги від 22 березня 2018 року за договором позики від 18 липня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 чітко визначили, що передається право вимоги погашення заборгованості в розмірі 1 575 218 грн 94 коп., що еквівалентно 60 000,00 доларів США. Звертає увагу, що у додатковій угоді від 23 листопада 2018 року сума боргу визначена в гривнях - 2 080 937 грн 00 коп.
Зазначає, що щодо визначення суми боргу, то останньою додатковою угодою до договору позики від 22 березня 2019 року було встановлено розмір грошового зобов'язання за договором позики - 1 635 378 грн 00 коп., що еквівалентно 60 000,00 доларів США по курсу НБУ на день укладання додаткової угоди, а також строк виконання зобов'язання до 23 квітня 2019 року. Зазначену додаткову угоду було укладено представником ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Вказує, що відповідно до договору позики від 18 липня 2016 року, договору про відступлення права вимоги за договором позики від 18 липня 2016 року, що було укладено 22 березня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , додаткових угод до договору позики (останньої додаткової угоди від 22 березня 2019 року) предметом позики була грошова суми, визначена в гривнях, в розмірі 1 635 378 грн 00 коп. Тому вважає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення про стягнення суми боргу визначеної в доларах США порушив вимоги діючого законодавства, встановлених ст.ст. 1046, 1049 ЦК України.
Також зазначає, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги та не враховано, що він повернув позивачу суму в розмірі 58 267,5 доларів США, що становить 1 588 156 грн 46 коп. Вказані обставини встановлені рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2023 року, яке набрало законної сили 28 травня 2024 року.
Вказує, що суд першої інстанції допустив порушення вимог ст.230 ЦПК України щодо порядку допиту свідків, а саме, свідки не підписали текст присяги, який не було приєднано до справи і їх розписки, що підтверджується аудіо і відеозаписом судових засідань 17 квітня 2025 року та 20 травня 2025 року.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Єлманова В.А. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що на підтвердження обставин договірних правовідносин даної позики, в тому числі валютності даних правовідносин, в ході розгляду справи у суді першої інстанції був допитаний свідок ОСОБА_5 (батько позикодавця), який підтвердив факти позики, іпотеки, відступлення позики, збільшення суми позики у листопаді 2018 року до 75 000 доларів США, дату закінчення строку повернення позики - 23 грудня 2018 року, сплату штрафних санкцій щомісячно за неповернення позики саме у доларах США та продовження дії договору позики на місяць, неповернення суми позики в розмірі 75 000 доларів США з грудня 2018 року. Також була допитана свідок ОСОБА_4 (представник за довіреністю позикодавця), яка підтвердила факти відступлення позики та іпотеки, збільшення суми позики у листопаді 2018 року до 75 000 доларів США, дату закінчення строку повернення позики 23 грудня 2018 року, валютності даних правовідносин - долари США, сплату штрафних санкцій щомісячно саме у доларах США за неповернення позики та продовження дії договору позики на місяць, неповернення суми позики в розмірі 75 000 доларів США з грудня 2018 року. Тобто матеріалами справи підтверджений факт видачі суми позики та, відповідно, суд встановив факт існування даних правовідносин.
Зазначає, що також на підтвердження обставин щодо валютності правовідносин позики в матеріалах даної справи наявна заява відповідача ОСОБА_1 по суті спору (відзив на позов), в якому він підтверджує сплату доларів США щомісячно. При цьому відповідач змінює позицію щодо природи даних платежів. Під час розгляду справи №361/5361/19 (визнання договору іпотеки недійсним) відповідач, визнавши позов, зазначив, що сплатив відсотки у розмірі 58 267,50 доларів США. У даній справі №361/6079/24 ОСОБА_6 зайняв позицію, що він сплатив позику в повному обсязі та почав стверджувати, що сплачував не відсотки, а погашав тіло позики, зазначаючи вже інший розмір - 78 367,50 доларів США.
З урахуванням наведеного вище, представник позивача - адвокат Єлманова В.А. просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 , а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною 1 ст.598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення ст.ст. 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із ч.2 ст.1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Крім того, ч.1 ст.1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст.627 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ст.76 ЦПК України).
Частиною 1 ст.77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У ч.ч.1-3 ст.89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, допитана у суді першої інстанції свідок ОСОБА_4 показала, що працювала за дорученням представником позикодавця ОСОБА_2 під час реалізації договору позики між ним та ОСОБА_1 . Останній приходив до офісу, спілкувався з нею та підписував додаткові угоди щодо внесення змін до строку дії договору позики.
Допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_5 показав, що є батьком позивача ОСОБА_2 та обізнаний щодо його фінансових справ. Свідок підтвердив знайомство з ОСОБА_1 як з особою, який повинен був виконувати умови договору позики від 18 липня 2016 року, однак їх не виконав, а лише приходив та продовжував строк дії договору шляхом підписання додаткових угод.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 18 липня 2016 року між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) був укладений договір позики, відповідно до п.1 якого ОСОБА_1 позичив (взяв у борг) у ОСОБА_3 1 736 504 грн 00 коп., що за курсом НБУ на день укладення цього договору становило еквівалент 70 000 доларів США.
Відповідно до п.2 укладеного договору, ОСОБА_1 підтверджує та заявляє, що він отримав суму позики до підписання цього договору.
Згідно з п.3 договору позики, позичальник зобов'язався повернути позикодавцю зазначену у п.1 цього договору позику до 12 год 00 хв. 18 серпня 2016 року.
Відповідно до п.4 договору позики, сторони договору погодили, що у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов'язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також неустойку в розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення, починаючи з першого дня.
Частиною 1 ст.512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, зокрема, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином.
Відповідно до ст.514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсягах та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено, що 22 березня 2018 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики від 18 липня 2016 року, відповідно п.1 якого первісний кредитор уступає новому кредитору право вимоги погашення заборгованості у сумі 1 575 218 грн 94 коп., що на день укладення цього договору становило еквівалент 60 000 доларів США.
Згідно з п.2 цього договору про відступлення права вимоги, первісний кредитор уступає новому кредитору право вимоги, вказане в п.1 даного договору за ціною 1 837 755 грн 43 коп., що на день укладення цього договору становило еквівалент 70 000 доларів США.
23 листопада 2018 року між ОСОБА_2 (новий кредитор, позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) було укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 18 липня 2016 року, згідно з яким:
1) п.1 договору позики викладено в новій редакції: позичальник ОСОБА_1 позичив (взяв у борг) у позикодавця 2 080 937 грн 77 коп., що на день укладення цього договору згідно з курсом НБУ становить еквівалент 75 000 доларів США;
2) п.3 договору позики викладено в новій редакції: позичальник зобов'язується повернути позикодавцю зазначений у п.1 цього договору борг до 12 години ранку 23 грудня 2018 року. Місце виконання зобов'язання - місто Київ.
Також сторони підтвердили право дострокового повернення боргу та встановили, що всі інші умови договору позики залишаються без змін (а.с.21, т.1).
Також судом першої інстанції установлено, що 18 липня 2016 року на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики між ОСОБА_3 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку ОСОБА_3 належне йому на праві власності нерухоме майно: житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,0929 га, кадастровий номер 3221286401:01:055:0007, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний іпотечний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. та зареєстрований в реєстрі за № 770 (а.с. 22-27, т.1).
23 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 18 липня 2016 року, за умовами якого ОСОБА_2 набув усіх прав та обов'язків іпотекодержателя за іпотечним договором, укладеним 18 липня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенком М.О. та зареєстрований в реєстрі за № 684 (а.с.28-29, т.1).
23 листопада 2018 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір про внесення змін та доповнень до договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. за реєстровим № 770.
Згідно з п.1 цього договору, сторони дійшли згоди викласти параграф 1.1 договору іпотеки від 18 липня 2016 року в новій редакції: «Згідно з договором позики, укладеним 18 липня 2016 року між ОСОБА_1 (позичальнику/іпотекодавець) та ОСОБА_2 (позикодавець/іпотекодержатель), ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 позику в розмірі 2 080 937 грн 77 коп., що на день укладення цього договору за курсом НБУ становить еквівалент 75 000 доларів США. ОСОБА_1 зобов'язаний повернути суму позики у термін, визначений договором позики та/або додатковими угодами до нього».
Відповідно до п.2 укладеного договору, всі інші пункти договору іпотеки залишаються без змін.
У п.3 укладеного договору зазначено, що отримана згода дружини іпотекодавця посвідчена 23 листопада 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенком М.О. за реєстровим № 2565. Іпотекодержателю даний факт до відома доведений (а.с.30-31, т.1).
Згідно з ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, у справі №361/5361/19 за позовом ОСОБА_7 , яка діє у інтересах неповнолітньої ОСОБА_8 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Прокудіна Л.Д., Орган опіки та піклування Зазимської сільської ради Броварського району Київської області про визнання договору іпотеки недійсним та скасування записів у реєстрі - визнано недійсним іпотечний договір, укладений 18 липня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л.Д. та зареєстрований в реєстрі за № 770.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно враховано, що у вказаній вище справі №361/5361/19 судами не встановлювались факти: виконання ОСОБА_1 договору позики від 18 липня 2016 року; щодо розміру наявної заборгованості; строків його виконання у будь-якій його частині.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що ст.204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Матеріали даної справи не містять доказів визнання недійсними: договору позики, укладеного 18 липня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , договору про відступлення права вимоги за договором позики, укладеного 22 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також договору про внесення змін та доповнень до договору позики від 23 листопада 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яким було визначено суму зобов'язання в еквіваленті 75 000 доларів США та строк його виконання.
Доказів спростування презумпції правомірності зазначених правочинів відповідач ОСОБА_1 суду не надав.
За таких обставин вказані договори в силу ст.204 ЦК України є правомірними.
У справі встановлено та не спростовано ОСОБА_1 , що він у визначений договором позики строк до 23 грудня 2018 року ні первісному кредитору - ОСОБА_3 , ні новому кредитору - ОСОБА_2 , борг у сумі еквівалентній 75 000,00 доларів США не повернув та належних і допустимих доказів виконання цього зобов'язання в інший спосіб, суду не надав.
Відповідно до ч.1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки ст.625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми (див. постанову Верховного Суду від 04 грудня 2025 року у справі № 757/24181/20-ц (провадження № 61-1080св25)).
Враховуючи, що відповідач ОСОБА_1 порушив боргове зобов'язання за договором позики, не повернувши борг до 23 грудня 2018 року у сумі еквівалентній 75 000,00 доларів США, то починаючи з 24 грудня 2018 року у позивача ОСОБА_2 виникло передбачене ч.2 ст. 625 ЦК України право нараховувати боржнику 3 % річних як компенсаційні виплати.
Позивач надав суду розрахунок заборгованості 3 % річних за період з 24 грудня 2018 року по 24 грудня 2021 року, в якому математично визначено, що розмір компенсаційної виплати за цей період становить 6 756,17 доларів США.
У червні 2025 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про застосування строку позовної давності.
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що з даним позовом про стягнення заборгованості за договором позики позивач ОСОБА_2 звернувся до суду 17 червня 2024 року.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.
Розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК України доповнено пунктом 3 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину».
Надалі, з метою удосконалення норм ГПК України, ЦПК України, КАС України в частині перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», в якому зокрема зазначено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» ЦПК України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Отже, у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають відповідні строки, у тому числі передбачені положеннями статті 257 ЦК України. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби СОVID-19, відмінено з 24 год 00 хв 30 червня 2023 року.
Законом України від 15 березня 2022 № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України було доповнено пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії».
Отже, строк позовної давності в силу положень пунктів 12, 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України продовжено на строк дії карантину та воєнного стану в Україні.
Таким чином, позовна давність для пред'явлення позовних вимог у цій справі станом на день звернення позивача до суду (червень 2024 року) не спливла, її перебіг був зупинений до кінця дії карантину, який був введений з 12 березня 2020 року та продовжувався до 30 червня 2023 року. Після припинення дії карантину строк, що залишився до кінця спливу позовної давності, продовжується на строк дії воєнного стану в Україні.
Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний у постанові від 13 листопада 2024 року у справі № 383/1645/23 (провадження № 61-12645св24)
Оскільки перебіг загальної позовної давності, передбаченої ст. 257 ЦК України, був продовжений на період дії карантину з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року та на період дії воєнного стану, який триває, то звернення ОСОБА_2 до суду з даним позовом 17 червня 2024 року, як і здійснений ним розрахунок 3 % річних за заявлений період, відбулося в межах строку позовної давності, у зв'язку з чим колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у застосуванні наслідків її спливу за заявою ОСОБА_1 .
Установивши вказані обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що дійсно 18 липня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, право вимоги за яким 22 березня 2018 року правомірно відступлено ОСОБА_2 , а чинною та дійсною додатковою угодою від 23 листопада 2018 року сторони у справі визначили суму зобов'язання в еквіваленті 75 000 доларів США та встановили строк її повернення до 23 грудня 2018 року. Водночас відповідач у визначений договором строк грошові кошти не повернув та не надав належних і допустимих доказів виконання зобов'язання, а подані ним розрахунки й посилання на додаткові угоди, не підтверджують погашення тіла позики.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суми основного боргу та 3 % річних, що становить 81 756,17 доларів США, з яких: 75 000,00 доларів США - основний борг та 6 756,17 доларів США - 3% річних.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що предметом позики за договором позики була грошова сума визначена в гривнях, а не доларах США, то вони є не обґрунтованими, виходячи з такого.
Аналіз змісту договору позики від 18 липня 2016 року, договору про відступлення права вимоги за договором позики від 22 березня 2018 року, а також договору про внесення змін та доповнень до договору позики від 23 листопада 2018 року вказує на те, що сторони щоразу визначали грошове зобов'язання у гривневому виразі з фіксацією його еквівалента в доларах США, та в останньому договорі про внесення змін та доповнень до договору позики від 23 листопада 2018 року сторонами остаточно визначено суму позики у розмірі 2 080 937 грн 77 коп., що еквівалентно 75 000,00 доларів США.
Такий підхід до фіксації позики є цілком розумним з огляду на економічні обставини обігу валюти на момент укладення правочину.
Тому, виходячи із принципу розумності, який має враховуватись під час аналізу реального змісту волевиявлення сторін, суд повинен надати пріоритет суті правочину, а не лише формальному зазначенню валюти в розписці.
Зміст договору позики від 18 липня 2016 року, договору про відступлення права вимоги від 22 березня 2018 року за договором позики від 18 липня 2016 року, договору про внесення змін та доповнень до договору позики від 23 листопада 2018 року, а саме, визначені в них суми, не дають підстав для висновку, що боргове зобов'язання виникло саме у гривнях. Навпаки сторони остаточно зафіксували суму боргу у валютному еквіваленті, що становить 75 000,00 доларів США, а тому відповідач зобов'язаний повернути узгоджену ним з позивачем суму саме в доларах США, що є належним та ефективним способом поновлення порушених прав позикодавця.
При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Отже відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені ст.193, ч.4 ст.524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У ст.1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження №14-134цс18) вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики разом з компенсаційними виплатами у розмірі, еквівалентному 81 756,17 доларів США.
Такий висновок відповідає вимогам ефективності й розумності, оскільки враховує реальну суть домовленостей сторін, що підтверджується змістом укладених між сторонами договорів та узгоджується з практикою Верховного Суду. Такий підхід дозволяє справедливо вирішити спір і реально захистити права позикодавця, що і є головним завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.2 ст.2 ЦПК України).
Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач повернув позивачу 58 267,50 доларів США, що еквівалентно 1 588 156 грн 46 коп., що встановлено рішенням суду, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані, оскільки ні рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 листопада 2023 року у справі № 361/5361/19, ні постанова Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, якою залишено вказане рішення суду без змін, не встановлюють таких обставин у розумінні ч. 4 ст. 82 ЦПК України, а інших судових рішень на підтвердження цих тверджень, ОСОБА_1 суду не надав, що суперечить вимогам ст.ст.12, 81 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було порушено процесуальні вимоги щодо порядку допиту свідків через те, що свідки, у порушення ч.6 ст.230 ЦПК, не підписали текст присяги і судом не було приєднано текст присяги та розписки до справи, то ці доводи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, виходячи з такого.
Як зазначалося вище, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі №143/280/17 (провадження №61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі №569/24347/18 (провадження №61-11630св19) дійшов висновку, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики.
Отже, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
У даній справі факт укладення ОСОБА_1 договору позики, подальшого відступлення права вимоги за договором позики від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , внесення змін до умов зобов'язання, а також факт неповернення ОСОБА_1 позичених коштів у встановлений строк, підтверджуються наведеними вище належними письмовими доказами, а саме, договором позики від 18 липня 2016 року, договором відступлення права вимоги за договором позики від 22 березня 2018 року та договором про внесення змін і доповнень до договору позики від 23 листопада 2018 року. У зв'язку з цим, за правилами ст.ст. 76-78, 81 ЦПК України, обставини щодо допиту свідків і можливих процедурних недоліків його оформлення не мають вирішального правового значення, оскільки показання свідків не можуть підміняти письмові докази існування, змісту та невиконання грошового зобов'язання.
Крім того, відповідно до ч.2 ст.2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У системі правових цінностей саме захист прав і законних інтересів людини стоїть на першому місці. Тому при вирішенні будь-яких процесуальних питань, суд повинен виходити не лише з формального дотримання букви закону, й з його призначення і мети, тобто, завдання цивільного судочинства, як керівного принципу, що має перевагу над усіма іншими міркуваннями.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ у справі «Волчлі проти Франції», ТОВ «Фріда» проти України»).
Правовий аналіз наведеного свідчить про те, що не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту процесуального порушення, яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення є нічим іншим ніж проявом правового пуризму (див. постанову Верховного Суду від 19 червня 2025 року у справі № 916/302/16).
Тому посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції процедури допиту свідків та не долучення їхніх письмових розписок, як підставу для скасування рішення, підлягає відхиленню, оскільки такі доводи мають виключно формальний характер, не свідчать про порушення прав ОСОБА_1 чи інших учасників справи, не вплинули і не могли вплинути на правильність вирішення спору по суті, а відтак не є достатньою та юридично значущою підставою для скасування законного й обґрунтованого рішення суду, ухваленого з урахуванням належних письмових доказів та завдання цивільного судочинства, яке відповідно до ч.2 ст.2 ЦПК України має пріоритет над надмірним процесуальним формалізмом.
Інші обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, спростовуються матеріалами справи та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 08 січня 2026 року.
Головуючий
Судді: