Справа № 552/7957/24 Номер провадження 22-ц/814/350/26Головуючий у 1-й інстанції Кузіна Ж. В. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.
14 січня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючий суддя: Триголов В.М.
Судді: Лобов О.А., Чумак О.В.
Секретар: Грицак А.Я.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , адвоката Плохути Оксани Володимирівни на рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 травня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дяченко Вячеслав Анатолійович, про визнання договору дарування недійсним, -
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_3 , яка заповідала належне їй домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 позивачу та її сину ОСОБА_4 . Позивач надала сину доручення на оформлення спадкових прав та сином було отримано свідоцтво про спадщину. У квітні 2021 року син одружився з відповідачем. Позивач неодноразово надавала фінансову допомогу сину. За проханням відповідача, вона передала останній правовстановлюючий документ на зазначене домоволодіння та земельну ділянку. У послідуючому, син повідомив, що необхідно сходити в офіс для оформлення майна та отримання документів, що на думку позивача мало бути свідоцтво про спадщину, на що вона погодилась. У кінці листопада 2023 року у приватного нотаріуса Дяченко В. вона підписала якісь документи, які забрала відповідач. Через 2-3 дні після цього раптово помер син.
Позивач звернулась до відділення поліції із заявою про вчинення злочину за ч.2 ст. 190 КК України. Було порушено кримінальне провадження, яке закрито на підстав п.5 ч.1 ст. 284 КПК України.
Договір дарування від 22 листопада 2023 року є таким , що укладений під впливом обману, оскільки позивача введено в оману щодо його правових наслідків. На момент його підписання, позивач не отримала належного роз'яснення змісту та правових наслідків цієї угоди , вона не відповідала реальній волі на момент укладення договору.
Просила визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку з господарськими спорудами за адресою АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дяченко В.А. за № 3693.
Рішенням Київського районного суду міста Полтави від 29 травня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним залишено без задоволення.
Непогодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач ОСОБА_1 . Скарга мотивована тим, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права , без належної перевірки та обґрунтування всіх заявлених позивачем аргументів.
Апелянт вказує, що надаючи оцінку умовам підписаного договору дарування суд першої інстанції не встановив повно та всебічно дійсні обставини справи які в своїй сукупності свідчать що Позивач взагалі не знала про те, що підписує договір дарування своєї 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями, вона не мала наміру її дарувати. Вважала що підписує у нотаріуса документи для реєстрації права власності на належну їй частку житлового будинку, зважаючи на похилий вік, вади здоров'я через тяжкі хвороби що викликають ослаблення можливості розпізнавати звуки, неможливість розібрати значення слів співрозмовника, дзвін і свист у вусі, поганий зір вона не розуміла, який насправді документ підписує. Договір вона не читала, оскільки погано бачить без окулярів, через поганий слух не могла сприймати відповідні терміни і поняття, тому не знала і не могла знати, що підписує договір дарування.
Також позивач зауважує, що її син ОСОБА_4 та відповідач були обізнані що вона не бажає відчужувати спірне майно , оскільки мала намір написати заповіт, та заповісти його сину ОСОБА_4 . Проте у зв'язку із введенням її в оману про дійсну природу вчинюваного 22.11.2023 правочину із її власності вибула домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .
Зважаючи на викладене ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Плохута О.В. просить скасувати рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 травня 2025 року, та постановити нове про задоволення позовних вимог.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_4 .
23 жовтня 2021 року ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 .
Згідно договору дарування від 22 листопада 2023 року, який посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дяченко В.А. та зареєстрований в реєстрі за № 3693, ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар частку житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
Пунктом 5 договору сторони стверджують, що:
вони не визнані недієздатними та обмежено дієздатними;
укладення договору відповідає їх інтересам;
волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі;
умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін;
договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому;
нотаріусом доведено до відому обдарованого зміст заяви , поданої нотаріусом дарувальником про те. Що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю;
перебувають у родинних відносинах, обдаровуваний є сином дарувальника.
Пунктом 6 визначено, що сторони свідчать, що у тексті даного договору визначені усі істотні умови, що стосуються дарування зазначеної частки будинку. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового визначення.
Зміст ст.ст. 182, 226-236, 319, 334, 640,717-728 Цивільного кодекс України, ст.ст. 57,59, 60, 62, 65 Сімейного кодексу України, ст. 174 Податкового кодексу України, ст.ст.3,4,ч.1 ст.12, ч.12 ст.18 , ч.5 ст.20, ст.31-2, ст.34 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», сторонам нотаріусом роз'яснено.
Сторони стверджують, що зміст даного договору та зміст вищезазначених норм законодавства їм зрозумілий, питань, які залишилися б незрозумілими для них, немає.
У пункті 10 викладено, що сторони цього правочину, стверджують, що однаково розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки, про що свідчать їх особисті підписи на цьому правочину. Сторони цього правочину, стверджують, що цей правочин відповідає їх дійсним намірам.
Пункт 12 містить, що договір прочитано нотаріусом вголос в присутності сторін та самими сторонами особисто.
Договір підписаний сторонами особисто.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 червня 2024 року, яке видане приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Полтавської області Оканенко Т.Є., ОСОБА_1 отримала у спадщину частку житлового будинку з господарським спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано в установленому законом порядку.
Відповідно до постанови про закриття кримінального провадження від 30 вересня 2024 року встановлено, що у провадженні СВ ВП №1 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області перебували матеріали досудового розслідування за № 12024170430000647 від 21.06.2024 року за ознаками кримінального правопорушення , передбаченого ч.2 ст. 190 КК України. Відомості до ЄРДР внесені на підставі заяви ОСОБА_1 , яка надійшла до відділу поліції 21 червня 2024 року. В ході досудового розслідування, зокрема із заяви про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 встановлено, що у кінці листопада 2023 року у приватного нотаріуса Дяченко В. А. вона підписала якийсь документ, які забрала її невістка ОСОБА_2 .. Через 2 дні після цього раптово помер її син. Після цієї події вона виявила, що в дійсності за 2 дні до смерті сина, 22.11.2023 року у приватного нотаріуса вона підписала документи не щодо оформлення спадщини за заповітом своєї матері, як вона вважала, а договір дарування, згідно якого подарувала свою частку власності сину ОСОБА_4 . Внаслідок вчинення правочину, зміст та наслідки якого ОСОБА_1 , з її показань, не бажала та не розуміла, її син став власником всього нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 .
Після смерті сина ОСОБА_4 , ОСОБА_2 отримала у спадок як дружина майно за адресою АДРЕСА_1 у відповідній частині, що завдало значної шкоди ОСОБА_1 , яка на момент підписання договору дарування не мала на те в дійсності волевиявлення оскільки це не відповідало її інтересам, внутрішній волі. Підписання договору дарування не було нею усвідомлено, а умови його - зрозумілими та такими, що відповідали реальній домовленості з сином.
Досудовим розслідуванням встановлено відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 190 КК України. Кримінальне провадження закрито за п.5 ч.1 ст. 284 КПК України. Постанова у встановленому порядку не оскаржувалась.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог , суд першої інстанції виходив з того, що досліджені докази у їх сукупності, свідчать про відсутність підстав для визнання оспореного правочину недійсним, оскільки позивач не довела належними і допустимими доказами підстав заявлених нею вимог.
Колегія суддів погоджується із вказаним висновком виходячи з слідуючого.
Так, за змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
При зверненні до суду з позовом позивач, як на підставу для визнання оспорюваного договору дарування недійсними, посилалися на статті 230, 233, 234 ЦК України (укладення правочину під впливом помилки або обману), а також вказувала, що договір укладений за відсутності вільного волевиявлення , оскільки у неї існував намір лише на підписання документів що стосуються успадкованого нею майна.
Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Відтак, особливістю договору дарування є його безоплатний характер.
Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18) Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 230 ЦК України дає підстави зробити висновок, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися безпосередньо позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману в разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції, врахувавши відсутність у матеріалах справи належних, достатніх та достовірних доказів на підтвердження заявлених підстав недійсності оспорюваного договору дарування, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачами не спростовано презумпції правомірності договору дарування.
Посилання в апеляційній скарзі на неврахування судом обставин укладення оспорюваного договору дарування, а також на відсутність у ОСОБА_1 волі на укладення такого правочину, на незадовільний стан здоров'я позивача та на її намір відповідно до норм чинного законодавства оформити спадщину що залишилась після ОСОБА_3 , з урахуванням відсутності у матеріалах справи достовірних доказів, є безпідставними.
Верховний Суд неодноразово зауважував, що належним доказом, який би міг засвідчити належність підпису особи на письмових документах, є саме висновок почеркознавчої експертизи. Інші докази, які суд оцінює у їх сукупності, не є беззаперечними доказами на спростування чи підтвердження наявності волевиявлення особи (постанови Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 601/2139/21, від 24 травня 2023 року у справі №567/792/22, від 19 червня 2023 року у справі № 601/1965/21, від 21 червня 2023 року у справі № 567/874/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 369/5183/19, від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21).
Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є диспозитивність.
Відповідно до частин першої - третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Позивачами не надано доказів на підтвердження того, що на момент укладення оспорюваного правочину у ОСОБА_1 була відсутня воля на його укладення, що зовнішній прояв відповідав її внутрішній волі, про здійснення на неї тиску або введення її в оману щодо наслідків укладення правочину, про існування тяжких обставин, які зумовили її укласти договір дарування.
Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного правочину перебувала у безпорадному стані, не могла висловити свою волю та підписати договір дарування і таких обставин не було підтверджено в ході розгляду справи за результатами дослідження всіх наданих позивачами доказів.
Доводи представника позивачки зводяться до переоцінки доказів у справі, незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, однак не спростовують правильність застосування судом норм права відповідно до правових висновків Верховного Суду.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України , правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.
З огляду на наведене, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 травня 2025 року - без змін.
Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , адвоката Плохути Оксани Володимирівни - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду міста Полтави від 29 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий суддя: В. М. Триголов
Судді: О.В.Чумак
О.А. Лобов