Справа № 344/13351/25
Провадження № 22-ц/4808/118/26
Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р.
Суддя-доповідач Томин
14 січня 2026 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі:
головуючої Томин О.О.,
суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 20 жовтня 2025 року, ухвалене в складі судді Кіндратишин Л.Р. у м. Івано-Франківську, повний текст якого складено 27 жовтня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутих грошових коштів,
У серпні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутих грошових коштів.
В обґрунтування позову зазначив, що в листопаді 2021 році позивач перерахував на картковий рахунок ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 22610 грн. з призначення платежу: поповнення картки по номеру. Жодних правовідносин між сторонами не існувало та будь-яких договорів щодо оплати робіт або надання послуг укладено не було.
31.10.2024 позивач надіслав на адресу відповідача вимогу про повернення грошових коштів в розмірі 22610 грн. протягом трьох днів у зв'язку з безпідставністю їх набуття. Лист було відправлено через АТ «Укрпошта» цінним листом з описом вкладення. Однак, на дану вимогу відповідач не реагував. Також на день звернення до суду грошові кошти позивачу не повернуті.
Вказує, що оскільки між сторонами будь-яких договорів щодо надання послуг або виконання робіт не укладалося, то у зв'язку з відсутністю правових підстав отримання грошових коштів, вони підлягають стягненню з відповідача як безпідставно набуте майно.
З огляду на викладене, просить суд стягнути з ОСОБА_1 на його користь 22610 грн безпідставно отриманих грошових коштів.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 20 жовтня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 22610 гривень безпідставно отриманих грошових коштів та 968 гривень 96 копійок судового збору.
Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 06 листопада 2025 року задоволено заяву представника позивача - адвоката Волошина І.В. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в сумі 3500,00 грн.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду від 20 жовтня 2025 року, відповідач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу. Вважає таке рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного встановлення обставин справи.
Вказує, що в позові позивач зазначав, що грошові кошти на загальну суму 22610 грн з призначенням платежу: поповнення картки по номеру, були перераховані відповідачу, однак жодних правовідносин між сторонами не існувало та будь-яких договорів щодо оплати робіт або надання послуг укладено не було. Однак, в судовому засіданні суду першої інстанції представник позивача стведжував, що кошти були перераховані як попередня оплата за непоставлений товар. Відповідно, суперечить собі, що свідчить про недобросовісність позивача.
Згідно із квитанціями АТ «КБ «ПриватБанк» вказані кошти надійшли на карту ОСОБА_1 з призначенням - поповнення карти по номеру, що не свідчать, що такі є оплатою за товар.
Ухвалюючи рішення, суд не звернув уваги, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 11 січня 2023 року по справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022св22).
Також звертає увагу, що місцевим судом не було розглянуто справу за наявних заяв сторін про розгляд справи без їх участі 09.10.2025, без відповідного запису протоколу із зали суду від 09.10.2025 про додаткову перерву. Тільки 16.10.2025 внесено дату слухання на 20.10.2025, чим порушено ч.ч. 2, 6 ст. 240 ЦПК України.
А 20.10.2025 відповідача було позбавлено права надати заперечення щодо вказаного представником позивача, що перераховані спірні кошти є оплатою за товар.
Крім того, вважає, що позивачем було порушено п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України при зверненні до суду. Так, останній повинен був додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Однак, тільки 26.09.2025 по клопотанню представника позивача були доучені відповідні фіскальні чеки до справи.
Просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду від 20 жовтня 2025 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволені позову в повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року відзив представника ОСОБА_2 - адвоката Волошина І.В. залишено без розгляду.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України, ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Частиною 6 статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Ціна позову у цій справі не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Отже, справа є малозначною в силу прямої вказівки закону.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, згідно з квитанціями АТ «КБ «ПриватБанк» 11.11.2021 ОСОБА_2 на картку ОСОБА_1 були перераховані грошові кошти, а саме: о 16:19 год. - 4999 грн, о 16:22 год. 4999 грн, о 16:24 год. - 4999 грн., о 16:26 год. - 4999 грн; а також 13.11.2021 о 14:12 - 2655 грн, що в загальному становить 22651 грн. Цільове призначення вказано - поповнення картки по номеру (а.с. 100).
30.10.2024 ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 з письмовою вимогою про повернення безпідставно набутих грошових коштів в сумі 22610 грн, яка залишилася без виконання (а.с. 6-7).
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивачем доведено, що він перерахував грошові кошти в сумі 22651 грн на рахунок відповідача, які останнім не були повернуті. Між сторонами будь-яких договорів не укладалось та відповідачем не були спростовані належними і достатніми доказами у справі доводи, викладені в позовній заяві, зокрема щодо підстав отримання грошових коштів в сумі 22610 грн. Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, то судом зазначено, що відповідно до ЦК України перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії воєнного стану. Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважав, що у зв'язку із задоволенням позову з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати у сумі 968,96 грн (судовий збір).
Однак, апеляційний суд не може погодитися із такими висновками, з огляду на наступне.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628.1475.19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».
У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753.8671.21 (провадження №61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду».
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення Глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Згідно зі статтею 1212 ЦК України передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (провадження №14-175цс21)).
Відповідно до статті 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Предметом регулювання Глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18)).
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №910/17324/19 (провадження №12-12гс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Положення частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією із сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (провадження №14-175цс21) вказано, що відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов'язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту.
Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_2 з 11 по 13 листопада 2021 року перераховано на рахунок ОСОБА_1 кошти у загальному розмірі 22610 грн 5-ма платежами із зазначенням призначення платежу: «поповнення картки по номеру».
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434св20), від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022св22), від 17 квітня 2024 року у справі № 127/12240/22 (провадження № 61/18405св23).
Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Колегія суддів зазначає, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
У справі, яка переглядається, позивач сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для їх сплати, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). У призначеннях платежу зазначено: «поповнення картки по номеру».
Оскільки позивач не був зобов'язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем, проте він неодноразово протягом кількох днів здійснював ці платежі, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною.
У позовній заяві позивач стверджував, що жодних правовідносин між сторонами не існувало та будь-яких усних чи письмових договорів щодо оплати робіт або надання послуг укладено не було. Мету перерахування відповідачу таких коштів не пояснив. З вимогою до відповідача про повернення цих коштів позивач звернувся майже через 3 роки з часу їх переказу, а до суду - майже через 4.
Ураховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що грошові кошти в розмірі 22610,00 грн, які належали позивачу, набуті відповідачем без достатньої правової підстави, а відтак наявні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України.
Суд не звернув уваги, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 22610,00 грн.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
У п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України зазначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
При цьому, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Зважаючи на задоволення вимог апеляційної скарги, з позивача на користь відповідача відповідно до положень ст.ст. 141, 382 ЦПК України необхідно стягнути судовий збір в розмірі 1816 грн. 50 коп., сплачений за подання апеляційної скарги.
Додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 липня 2023 року у справі №904/8884/21 (провадження №12-39гс22).
Оскільки рішення Івано-Франківського міського суду від 20 жовтня 2025 року скасовано та ухвалено нове, яким в позові відмовлено, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 06 листопада 2025 року теж слід скасувати.
Згідно вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Справа є малозначною в силу вимог закону, тому судове рішення у цій справі в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 20 жовтня 2025 року скасувати, ухвалити нове.
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про повернення безпідставно набутих грошових коштів.
Стягнути зі ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) 1816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять) грн 50 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.
Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 06 листопада 2025 року скасувати.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуюча О.О. Томин
Судді: І.В. Бойчук
О.В. Пнівчук
Повний текст постанови складено 14 січня 2026 року.