ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.05.2025Справа № 910/5335/21 (910/6911/24)
За позовом ОСОБА_1
до 1. Приватного акціонерного товариства "Енергополь-Україна"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Всходні Інвест"
про визнання недійсними угод
в межах справи №910/5335/21
За заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будакс" (м. Київ, вул. Кондратюка, 1, ідентифікаційний номер 38511196)
до Приватного акціонерного товариства "Енергополь-Україна" (04201, м. Київ, вул. Кондратюка, 1, ідентифікаційний номер 20022334)
про банкрутство
Суддя Яковенко А.В.
Секретар судового засідання Муханьков Ю.В.
Представники сторін: згідно з протоколом судового засідання.
У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №910/5335/21 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будакс" про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Енергополь-Україна".
До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства "Енергополь-Україна" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Всходні Інвест" про визнання недійсними угод.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання призначено на 24.02.2025.
21.02.2025 до суду надійшло клопотання відповідача-2 про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 відкладено розгляд справи на 21.04.2025.
27.02.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові докази по справі.
11.04.2025 до суду від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву.
15.04.2025 канцелярії суду від відповідача 2 надійшли додаткові докази по справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2025 відкладено розгляд справи на 28.05.2025.
У судове засідання, призначене на 28.05.2025, з'явився представник відповідача 2 надав пояснення по суті спору, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог, представник відповідача 1 через канцелярію суду 26.05.2025 подав клопотання про відкладення розгляду справи.
Розглянувши клопотання відповідача 2 про відкладення розгляду справи, суд відмовляє в його задоволенні з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав:
1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання;
2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними;
3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи;
4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Отже, відкладення судового засідання є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце його проведення, а відсутність доказів направлення учаснику справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; перша неявка в судове засідання учасника справи, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції чи необхідність витребування нових доказів.
Водночас неявка представника учасника справи, належним чином повідомленого про час та місце цього засідання, не свідчить про безумовну необхідність відкладення судового засідання.
Так, відповідно до частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі:
1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;
2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки;
3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;
4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.
Крім того, суд звертає увагу на те, що у випадку неможливості забезпечення явки представника у судове засідання відповідний учасник справи не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у засіданні суду іншого представника з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Водночас неможливість такої заміни представника підлягає доведенню на загальних підставах, чого у встановленому законом порядку здійснено третьою особою не було.
Суд також звертає увагу на те, що з метою дотримання процесуальних прав сторін, рівності сторін перед законом і судом, змагальності, дотримання принципів диспозитивності та пропорційності, судове засідання у даній справі судом вже неодноразово відкладалося.
За таких обставин, суд зазначає, що у відповідачів було достатньо часу та можливості для того, щоб в повному обсязі реалізувати свої процесуальні права, встановлені положеннями Господарського процесуального кодексу України.
Враховуючи вищенаведені обставини, у суду відсутні підстави в черговий раз відкладати розгляд справи у судовому засіданні на іншу дату.
У судовому засіданні 28.05.2025 року проголошену вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва
10.08.2009 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Всходні Інвест» (надалі - «Позикодавець» та Акціонерним товариством закритого типу «Енергополь - Україна» (після зміни організаційно-правової форми «Приватне акціонерне товариство «Енергополь - Україна» (надалі - «Позичальник») укладено договір позики №1/U (надалі Договір 1), відповідно до умов якого позикодавець в порядку та на умовах, визначених Договором, зобов'язаний надати позичальнику позику, а останній зобов'язується прийняти позику, використовувати за цільовим призначенням і повернути з нарахуванням відсотків позикодавцеві у визначений Договором термін (відповідно до п. 1.1 Договору 1).
Згідно п. 2.1 Договору 1 позика передається з метою фінансування поточної діяльності позичальника.
Пунктом 2.2 Договору 1 встановлено, що загальна сума позики за договором становить 5 000 000,00 (п'ять мільйонів) доларів США 00 центів. В межах загальної суми позичальник може отримувати грошові кошти частинами протягом всього терміну надання позики, не пізніше однак ніж до дня 30 листопада 2009. Розмір та строк кожного траншу визначається позичальником самостійно. Позикодавець надає кожний транш після подання позичальником письмової заявки.
Згідно п. 4.1 Договору 1 позичальник зобов'язується після підписання цього Договору зареєструвати його в Національному Банку України (територіальному управлінні НБУ) та одержати реєстраційне свідоцтво відповідно до вимог чинного законодавства України. Крім того, відповідно до вимог українського законодавства, позичальник зобов'язується одержати письмове підтвердження згоди українського уповноваженого банку на обслуговування позики і проведення будь-яких операцій по цьому Договору.
Відповідно до п. 4.2 Договору 1 Договорів набуває чинності з моменту його реєстрації в Національному Банку України. Позика може бути надана позичальнику тільки після реєстрації договору та одержання відповідного реєстраційного свідоцтва.
Пунктом 4.5 Договору 1 встановлено, що позика надається в безготівковому порядку шляхом переказу суми позики на розрахунковий рахунок позичальника.
Відповідно до п. 6.2 Договору 1 Договір припиняє дію з моменту виконання сторонами всіх передбачених у ньому зобов'язань.
Згідно п. 7.1 Договору 1 умови договору можуть бути змінені за взаємною згодою сторін, шляхом підписання повноваженими представниками сторін додаткової годи до договору, зміни до договору набувають чинності після зареєстровування в Національному Банку України. Зміни здійснюється після одержання позичальником повідомлення про реєстрацію змін до договору в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву та Київській області та наявності відповідного реєстраційного свідоцтва, про що позичальник зобов'язаний відразу повідомити позикодавця.
01.12.2009 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Всходні Інвест» (надалі - «Позикодавець» та Акціонерним товариством закритого типу «Енергополь - Україна» (після зміни організаційно-правової форми «Приватне акціонерне товариство «Енергополь - Україна» (надалі - «Позичальник») укладено договір позики №2/U (надалі Договір 2), відповідно до умов якого позикодавець в порядку та на умовах, визначених Договором, зобов'язаний надати позичальнику позику, а останній зобов'язується прийняти позику, використовувати за цільовим призначенням і повернути з нарахуванням відсотків позикодавцеві у визначений Договором термін (відповідно до п. 1.1 Договору 2).
Згідно п. 2.1 Договору 2 позика передається з метою фінансування поточної діяльності позичальника.
Пунктом 2.2 Договору 2 встановлено, що загальна сума позики за договором становить 2 750 000,00 (два мільйони сімсот п'ятдесят тисяч) доларів США 00 центів. В межах загальної суми позичальник може отримувати грошові кошти частинами протягом всього терміну надання позики, не пізніше однак ніж до дня 31 січня 2010. Розмір та строк кожного траншу визначається позичальником самостійно. Позикодавець надає кожний транш після подання позичальником письмової заявки.
Згідно п. 4.1 Договору 2 позичальник зобов'язується після підписання цього Договору зареєструвати його в Національному Банку України (територіальному управлінні НБУ) та одержати реєстраційне свідоцтво відповідно до вимог чинного законодавства України. Крім того, відповідно до вимог українського законодавства, позичальник зобов'язується одержати письмове підтвердження згоди українського уповноваженого банку на обслуговування позики і проведення будь-яких операцій по цьому Договору.
Відповідно до п. 4.2 Договору 2 Договір набуває чинності з моменту його реєстрації в Національному Банку України. Позика може бути надана позичальнику тільки після реєстрації договору та одержання відповідного реєстраційного свідоцтва.
Пунктом 4.5 Договору 2 встановлено, що позика надається в безготівковому порядку шляхом переказу суми позики на розрахунковий рахунок позичальника.
Відповідно до п. 6.2 Договору 2 Договір припиняє дію з моменту виконання сторонами всіх передбачених у ньому зобов'язань.
Згідно п. 7.1 Договору 2 умови договору можуть бути змінені за взаємною згодою сторін, шляхом підписання повноваженими представниками сторін додаткової годи до договору, зміни до договору набувають чинності після зареєстровування в Національному Банку України. Зміни здійснюється після одержання позичальником повідомлення про реєстрацію змін до договору в Головному управлінні Національного Банку України по м. Києву та Київській області та наявності відповідного реєстраційного свідоцтва, про що позичальник зобов'язаний відразу повідомити позикодавця.
В подальшому між Товариством з обмеженою відповідальністю «Всходні Інвест» та Приватним акціонерним товариством «Енергополь - Україна» укладено додаткові угоди до Договору позики №1/U від 10.08.2009, якими серед іншого було змінено термін повернення позики, а саме:
- Додатковою угодою від 01.12.2010 строк продовжено до 31.12.2011;
- Додатковою угодою від 05.12.2011 строк продовжено до 31.12.2012;
- Додатковою угодою від 07.09.2012 строк продовжено до 31.12.2014;
- Додатковою угодою від 01.11.2015 строк продовжено до 01.12.2016;
- Додатковою угодою від 01.03.2016 строк продовжено до 30.04.2018;
- Додатковою угодою від 12.03.2018 строк продовжено до 30.09.2018;
- Додатковою угодою від 29.03.2019 строк продовжено до 30.12.2019;
- Додатковою угодою від 05.11.2019 строк продовжено до 30.12.2020.
Крім того, між Товариством з обмеженою відповідальністю «Всходні Інвест» та Приватним акціонерним товариством «Енергополь - Україна» укладено додаткові угоди до Договору позики №2/U від 01.12.2009, якими також серед іншого було змінено термін повернення позики а саме:
- Додатковою угодою від 01.12.2010 строк продовжено до 31.12.2011;
- Додатковою угодою від 05.12.2011 строк продовжено до 31.12.2012;
- Додатковою угодою від 07.09.2012 строк продовжено до 31.12.2014;
- Додатковою угодою від 01.11.2015 строк продовжено до 01.12.2016;
- Додатковою угодою від 01.03.2016 строк продовжено до 30.04.2018;
- Додатковою угодою від 12.03.2018 строк продовжено до 30.09.2018;
- Додатковою угодою від 29.03.2019 строк продовжено до 30.12.2019;
- Додатковою угодою від 05.11.2019 строк продовжено до 30.12.2020.
На виконання Договорів позики 26.08.2009 в Національному банку зареєстровано Договір позики №1/U від 10.08.2009, що підтверджується реєстраційним свідоцтвом №11476, та 22.12.2009 зареєстровано Договір позики №2/U від 01.12.2009, що підтверджується реєстраційним свідоцтвом №11924, крім того додаткові угоди до Договору позики №1/U від 10.08.2009 та Договору позики №2/U від 01.12.2009 також були зареєстровані в Національному банку України.
Спір у справі виник, на думку позивача, у зв'язку із наявністю підстав для визнання Додаткових угод від 30.08.2018, 29.03.2019, 05.11.2019 до Договору позики №1/U від 10.08.2009 та Додаткових угод від 30.08.2018, 29.03.2019, 05.11.2019 до Договору позики №2/U від 01.12.2009, недійсними, у зв'язку із, перевищенням повноважень директора ПрАТ «Енергополь -Україна» на підписання таких додаткових угод за відсутності рішення Наглядової ради та/або Загальних зборів, та мають ознаки фраудаторності.
У відзиві на позовну заяву відповідач 2 наголосив, що сукупність дій ПрАТ «Енергополь-Україна» щодо отримання дозволу на укладання Договорів позики та відповідних реєстраційних свідоцтв Національного банку України; отримання від ТОВ «Всходні Інвест» позики у загальному розмірі 6 600 000,00 дол. США та її використання у власній господарській діяльності; повернення ТОВ «Всходні Інвест» частини позики на суму 300 000,00 дол. США; укладання впродовж 10 років додаткових угод до Договорів позики, які підписані різними керівниками ПрАТ «Енергополь-України» у різні періоди, а також реєстрація кожного з цих документів у Національному банку України, свідчить про схвалення ПрАТ «Енергополь-Україна» Договорів позики та додаткових угод до них в формі мовчазної згоди, і у вигляді поведінкових актів (конклюдентних дій), з огляду на що будь-які підстави для визнання спірних правочинів недійсними -відсутні.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні позову з огляду на наступне.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.
За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Відповідно до статтей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 тощо.
Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).
Так, позивач вказує, що спірні Додаткові угоди укладені без згоди загальних зборів учасників, оскільки повинні укладатися в такій самій формі, що й основний договір, а тому просить визнати такі правочини недійсними.
Положеннями частини 7 статті 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За приписами частин 1 та 2 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до статей 203, 204 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно із статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 2, 3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 статті 92 ЦК України).
На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
З огляду на положення статей 92, 241 ЦК України вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також відсутності подальшого схвалення правочину.
Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це, а також відсутності подальшого схвалення правочину.
Крім того, слід зазначити, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них.
У постанові від 27.06.2018 року у справі №668/13907/13-ц Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, що "для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання".
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
Як вбачається із Статуту Приватного акціонерного товариства «Енергополь-Україна», (надалі - Статут), виконавчим органом товариства є директор (п.7.4 Статуту).
Пунктом 7.4.1 Статуту передбачено, що до компетенції директора належать всі питання діяльності Товариства, крім тих, що віднесені до компетенції інших органів Товариства.
Відповідно п. 7.4.2 Статуту серед іншого до компетенції директора належить прийняття рішень про укладання одноразових правочинів на суму до 10% або декількох правочинів протягом одного календарного року з одним контрагентом від балансової вартості активів Товариства за даними останньої річної фінансової звітності Товариства, за винятком виконання правочинів вже затверджених наглядовою радою.
Позивач стверджує, що для укладення договорів позики керівник Приватного акціонерного товариства «Енергополь-Україна» мав отримати згоду загальних зборів учасників позивача.
У пункті 7.2.3 Статуту зазначено, що до виключної компетенції загальних зборів належить серед іншого прийняття рішення про укладення правочинів на суму, що перевищує 50 відсотків балансової вартості активів Товариства за даними останньої річної фінансової звітності Товариства.
Як вбачається з матеріалів справи відповідного рішення про надання згоди Загальні збори Приватного акціонерного товариства «Енергополь-Україна» не надавали.
Відповідно статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину. Без наступного схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені директором з перевищенням повноважень, тягне за собою визнання такого правочину недійсним.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
При оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
В той же час, зважаючи на те, що спірними коштами ПрАТ «Енергополь-Украна» користувався з 2009 року, отримання дозволу на укладання Договорів позики та відповідних реєстраційних свідоцтв Національного банку України; повернення ТОВ «Всходні Інвест» частини позики на суму 300 000,00 дол. США; укладання впродовж 10 років численних додаткових угод до спірних Договорів, які підписані різними керівниками ПрАТ «Енергополь України» у різні періоди, а також реєстрація кожного з цих документів у Національному банку України, крім того, відповідно до наданих протоколів Загальних зборів ПрАТ «Енергополь-Україна» вбачається, що діяльність керівників визнавалась задовольною, та затверджувались фінансові звіти підприємства, а згідно інформації, що міститься на сайті Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку України, річна звітність ПрАТ «Енергополь Україна» містить інформацію про укладання договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009, розмір заборгованості та строки її погашення (з урахуванням Додаткових угод до договорів про продовження строків повернення суми позики), таким чином, суд дійшов висновку, про фактичне схвалення спірних угод боржником, навіть з перевищенням директорів при укладенні таких правочинів своїх повноважень.
Щодо тверджень позивача про вчинення спірних угод на шкоду іншим кредиторам (фраудаторний правочин), із заінтересованою особою (акціонером) без наявності належного погодження загальних зборів чи наглядової ради та на невигідних умовах (з метою «штучного збільшення грошової відповідальності»), суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (наразі - КУзПБ), а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
21.10.2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.
Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
У правовідносинах банкрутства оспорювання правочинів боржника вчинених на шкоду кредитора врегульовано спеціальними нормами статті 42 КУзПБ, що не виключає можливості визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Постановою Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 уточнено висновок, викладений у постанові від 02.06.2021 № 904/7905/16, про те, що при застосуванні статті 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
За висновком Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі №911/1012/13, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.
Оскільки на момент укладення оспорюваних правочинів 30.08.2018 та 29.03.2019 провадження у справі про банкрутство ПрАТ «Енергополь-Україна» відкрито не було, положення ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосуванню підлягають.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна;
боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Позивач, посилаючись на вказану норму, зазначає, що спірні угоди від 30.08.2018 та від 29.03.2019 укладені з метою штучного збільшення своєї заборгованості перед відповідачем 2, при тому, що в нього вже були наявні зобов'язання перед кредиторами, які він не міг виконати. Таке штучне збільшення грошового зобов'язання, позивач вважає, що боржник допустив без відповідних майнових дій іншої сторони.
Суд критично оцінює такі доводи позивача, з огляду на наступне.
По-перше, спірними додатковими угодами продовжено лише термін повернення суми позики, а не взяття на себе боржником додаткових майнових зобов'язань, так як майнові зобов'язання у боржника виникли під час укладання договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009.
По-друге, продовження терміну повернення суми позики надавало боржнику можливість для виконання договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009 без примусового виконання таких договорів.
По-третє, згідно пунктів 2.1-2.2 Договорів позики, позика надається з метою фінансування поточної діяльності ПрАТ «Енергополь-Україна».
За даними ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ПрАТ «Енергополь-Україна» має наступні види діяльності: 41.10 Організація будівництва будівель (основний) та 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель.
Станом на 2008 рік (який передував отриманню позик від ТОВ «Всходні інвест») активи ПрАТ «Енергополь-Україна» складали близько 9 млн. грн. Разом з цим, за період з 2009-2020 роки ПрАТ «Енергополь-Україна» побудувало та здало в експлуатацію три багатоповерхових будинки під номерами 3, 5 та 7 по вулиці Кондратюка у м. Києві, саме за рахунок коштів, залучених від ТОВ «Всходні інвест».
Окремо, ПрАТ «Енергополь-Україна» почало будівництво четвертого будинку під номером 1 по вулиці Кондратюка у м. Києві за рахунок коштів, залучених від фізичних осіб через ТОВ «КУА «Імідж фінанс». Зазначене підтверджується, зокрема, річною звітністю ПрАТ «Енергополь-Україна» за період існування спірних договорів, яка розміщена у вільному доступі та згідно якої фінансування та будівництво будинків під номерами 3, 5 та 7 по вулиці Кондратюка у м. Києві, здійснювалось за рахунок коштів, залучених від польских компаній ТОВ «Всходні інвест», ПБГ (акціонер ТОВ «Всходні інвест») та української ТОВ «КУА «Діалог плюс», яка також отримала кошти від польських інвесторів - компанії ПБГ. Відтак, із фінансової звітності боржника прямо вбачається, що отримані від ТОВ «Всходні інвест» кошти за Договорами позики були надані та використані з метою фінансування поточної діяльності ПрАТ «Енергополь-Україна» - будівництва житлових будинків, за рахунок продажу квартир в яких ПрАТ «Енергополь-Україна» мало б повернути позику та відсотки ТОВ «Всходні інвест».
За таких обставин вбачається, що спірні угоди про продовження строків повернення позики надало можливість ПрАТ «Енергополь-Україна» використовувати залучені кошти в своїй господарській діяльності без шкоди кредиторам, оскільки відповідач 2 також на момент укладання таких правочинів вже був кредитором боржника, а тому у суду відсутні підстави для визнання додаткових угод від 30.08.2018 та 29.03.2019 недійсними.
Щодо додаткових угод від 05.11.2019 до договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009.
Частини 1 та 2 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства визначають, що правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав:
боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів
боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник уклав договір із заінтересованою особою;
боржник уклав договір дарування.
Відтак, положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства розширюють визначені приписами статті 215 ЦК України підстави для визнання недійсними правочинів та надає можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам Цивільного та Господарського законодавства, проте вчинена у період протягом трьох років, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам.
Приймаючи до уваги, що Додаткові угоди від 05.11.2019 до договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009 укладені у межах трирічного строку до відкриття провадження у справі про банкрутство ПрАТ «Енергополь-Україна», до даних правовідносин підлягає застосуванню стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
Суд зазначає, що провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство, в т.ч. щодо визнання недійсними правочинів, укладених боржником, і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.
Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.
Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.
Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. Суб'єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.
Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов'язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.
За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб'єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб'єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.
Тобто уповноважена особа, маючи суб'єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.
Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб'єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.
Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов'язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.
У зв'язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію КУзПБ), стаття 42 КУзПБ), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").
Велика Палата Верховного Суду кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:
"Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц).
Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов'язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.
Щодо фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом).
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Позивач, у своїй позовній заяві та додаткових поясненнях вказує, що спірні угоди укладені боржником із заінтересованою особою, оскільки відповідач 2 був кінцевим бенефіціарним власником боржника та мав/має прямий вирішальний вплив з відсотком володіння 49% до 27.06.20200, а після залишився його акціонером зберігши частку акцій в кількості 49%.
Так, ТОВ «Всходні-Інвест» було мажоритарним акціонером Боржника і володів 51% акцій останнього, однак уже в 2014 році їх кількість скоротилася до 49%. Відповідно, Боржник продовжив укладати додаткові угоди за Договорами позики уже після того, як відповідача 2 втратив контрольний пакет акцій (додаткові угоди, копії яких у матеріалах справи, укладалися, зокрема, в 2015, 2016, 2018 та 2019 роках), що виключає твердження Позивач про примус з боку ТОВ «Всходні-Інвест» .
З 2016 року ТОВ «Всходні-Інвест» не мав можливості голосувати на загальних зборах Боржника, оскільки запис про його право власності на акції було втрачено. Так, відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 № 514-VI у ред. станом на 01.05.2016 реєстрація акціонерів (їх представників) проводиться на підставі переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах, складеного в порядку, передбаченому законодавством про депозитарну систему України, із зазначенням кількості голосів кожного акціонера.
Згідно з ч. 9 ст. 22 Закону України «Про депозитарну систему України» в ред. станом на 09.12.2015 центральний депозитарій, а у випадку, встановленому цим Законом, - Національний банк України складає реєстр власників іменних цінних паперів на підставі інформації, отриманої від депозитарних установ, Національного банку України та депозитаріїв- кореспондентів, яка формується ними відповідно до записів на рахунках у цінних паперах їх депонентів (клієнтів) станом на 24 годину дня дати обліку в порядку, встановленому Комісією, та записів на рахунках у цінних паперах емітента, клірингової установи та Розрахункового центру станом на 24 годину дня дати обліку в порядку, встановленому Комісією.
Акції ТОВ «Всходні-Інвест» зберігалися на рахунку в Товариства з обмеженою відповідальністю «Піоглобал Капітал», однак постановою Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення санкцій за правопорушення на ринку цінних паперів від 09.06.2016 № 272 - ЦА - УП - ЮО за порушення вимог законодавства щодо цінних паперів щодо ТОВ «Піоглобал Капітал» було застосовано санкцію у вигляді анулювання ліценцій на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - депозитарної діяльності, після чого ТОВ «Всходні-Інвест» втратив доступ до своїх акцій і для його відновлення був змушений звертатися до суду із позовом.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.05.2019 у справі № 910/1744/19 за ТОВ «Всходні-Інвест» було визнано право власності на вказані акції, однак можливість реалізації останнього була відкладена аж до 04.02.2021, коли постановою Верховного Суду у цій справі зазначене рішення було залишене без змін, а його виконання - поновлене.
Відповідні обставини підтверджуються рішеннями Господарського суду міста Києва від 23.05.2019, постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2020, а також постанові Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/1744/19.
Таким чином, на момент укладання спірних додаткових угод у суду відсутні підстави вважати, що вони укладені із заінтересованою особою.
Окремо слід зазначити, що договори позики було укладено у 2009 році, коли у ПрАТ «Енергополь-Україна» не було ані власних активів, ані будь-яких інших значних кредиторів, а за умовами таких договорів та додаткових угод до них, ПрАТ «Енергополь-Україна» отримало у користування грошові кошти у фактичній сумі 6 600 000,00 дол. США з метою фінансування поточної діяльності - будівництва житлових будинків під незначний відсоток - 5,0-9,5%, без будь-якого забезпечення вимог щодо повернення коштів, хоча за загальною практикою жодна банківська або фінансова установа не надала б таку суму без забезпечення та за менше ніж 15% річних за користування позикою.
Більше того, протягом більше 10 років сторонами продовжувався строк повернення позики без застосування будь-яких штрафних санкцій до ПрАТ «Енергополь-Україна».
Як вже було зазначено, саме за рахунок даних коштів ПрАТ «Енергополь-Україна» здійснювало свою господарську діяльність з 2009 по 2020 роки ПрАТ «Енергополь- Україна» та побудувало і здало в експлуатацію три багатоповерхових будинки під номерами 3, 5 та 7 по вулиці Кондратюка у м. Києві.
Також, внаслідок укладення договорів позики ПрАТ «Енергополь-Україна» не прийняло на себе лише зобов'язання, адже їх виникненню передувало отримання боржником коштів, а в результаті отримання коштів у позику за вказаними договорами відбулося збільшення активів ПрАТ «Еенергополь-Україна», тобто останнє набуло можливість продовжувати свою господарську діяльність, що є запобіжником неплатоспроможності, а не навпаки, як зазначає позивач.
Таким чином, фактів настання для боржника будь-яких негативних економічних наслідків внаслідок вчинення спірних правочинів не вбачається.
Суд зауважує, що боржником за спірними додатковими угодами від 30.08.2018, 29.03.2019 та 05.11.2019 не здійснювалося дій з відчуження належного йому майна, не зменшувалося маси його активів, а отримання позики у 2009 році не призвело до неплатоспроможності боржника, тобто його укладення не завдало збитків боржнику або кредиторам, не свідчить про недобросовісну та нерозумну поведінку боржника.
Позивачем в даній справі не надано до суду і будь-яких належних та допустимих доказів, які-б підтверджували настання неплатоспроможності боржника внаслідок укладання спірних правочинів та неможливість у зв'язку з цим виконати зобов'язання перед іншими кредиторами.
При цьому, суд враховує, що можливість відновлення платоспроможності боржника та погашення вимог його кредиторів визначається за наслідками процедури розпорядження майном, яка ще не завершена, або ліквідації банкрута.
Також, суд наголошує, що визнання недійсним додаткових угод, якими продовжено строк повернення суми позики, не змінить майнового стану боржника, не призведе до припинення зобов'язання боржника з повернення одержаних за договорами позики коштів та повернення кредитором до ліквідаційної маси майна боржника згідно з ч. 3 ст. 42 КУзПБ, що і є метою визнання недійсними правочинів боржника за вказаною статтею.
За наведених обставин саме по собі укладення боржником правочину з заінтересованою особою не може бути підставою для визнання його недійсним.
Виходячи з усього вищевикладеного, суд вважає, що матеріалами справи не підтверджується здійснення відповідачами, шляхом укладення спірних додаткових угод від 30.08.2018, 29.03.2019, 05.11.2019 до договорів позики №1/U від 10.08.2009 та №2/U від 01.12.2009, умисних, недобросовісних дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір активів боржника, спрямованих на ухилення боржника від виконання своїх зобов'язань перед кредиторами, з метою завдання їм шкоди, зокрема ОСОБА_1 , тобто зловживання правом, що і є основною ознакою фраудаторного правочину, а тому суд дійшов висновку про відсутність порушення прав позивача внаслідок укладення вказаного договору та підстав для визнання його недійсним.
Подібна позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 28.02.2024 у справі № 908/70/22 (908/1566/22).
Водночас вимога пункту 1 статті 6 названої Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Статтями 76, 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставин, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За таких обставин, суд доходить висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Крім того, суд зазначає, що відповідачем 2 було подано заяву про застосування строків позовної давності.
Оскільки суд, відмовляє в задоволенні позовних вимог, то така заява судом не розглядається.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись Кодексом України з процедур банкрутства, ст. 74, ст.ст. 76-79, ст. 86, ст. 123, ст. 129, ст.ст. 232-233, ст. 238, ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. У відповідності до положень ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду.
Повний текст рішення складено 09.01.2026
Суддя А.В. Яковенко