Іменем України
02 січня 2026 рокум. ДніпроСправа № 640/33402/21
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Чернявська Т.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У провадженні Луганського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (далі - відповідач), в якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України щодо виплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у період з 1 лютого 2010 року по 10 вересня 2021 року;
- зобов'язати Адміністрацію Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України здійснити виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у період з 1 лютого 2010 року по 10 вересня 2021 року, виходячи з середньомісячної заробітної плати за 2021 рік, враховуючи дату звільнення (10 вересня 2021 року) та відпустку у липні 2021 року без збереження заробітної плати (14 календарних днів);
- зобов'язати Адміністрацію Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України здійснити виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 25 (двадцяти п'яти) тисяч грн.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 1 лютого 2010 року його прийнято на державну службу за конкурсом до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України відповідно до наказу від 22 січня 2010 року № 16-oc. На час прийняття на державну службу позивач мав статус учасника бойових дій.
10 вересня 2021 року позивача звільнено з державної служби згідно із частиною другою статті 86 Закону України «Про державну службу» (за взаємною домовленістю) відповідно до наказу від 7 вересня 2021 року № 536-ос.
У період проходження служби у відповідача позивачу, як учаснику бойових дій, статус якого визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надавали додаткову відпустку із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік відповідно до пункту 12 статті 12 зазначеного Закону.
Проте, починаючи з 2017 року кадровий орган відмовився приймати заяви позивача про надання зазначених відпусток, посилаючись на відповідне розпорядження керівництва у зв'язку з особливим періодом у державі. Спроби позивача отримати причину відмови у письмовому вигляді були неуспішними, заяви кожного року просто поверталися без будь-яких резолюцій та пояснень. Безпосереднє керівництво також пояснити причини відмови не могло і як належить клопотало кожного року з приводу надання позивачу зазначених відпусток, але безуспішно. Водночас, відпустки без збереження заробітної плати як учаснику бойових дій строком 14 календарних днів на рік згідно із пунктом четвертим статті 25 Закону України «Про відпустки» надавались позивачу без проблем.
Надання додаткових відпусток із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік учасникам бойових дій було припинено і військовослужбовцям, що проходять військову службу в Адміністрації Держспецзв'язку. Правовою підставою для припинення надання зазначених відпусток військовослужбовцям є пункт 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який припиняє в особливий період надання військовослужбовцям, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Позивач зазначає, що для нього припинення надання зазначених відпусток збіглось з переводом з 1 вересня 2016 року наказом від 26 серпня № 284-ос на посаду у порядку заміщення посади військовослужбовця. Тобто, резюмує позивач, йому припинили надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій в особливий період на підставі переведення на посаду у порядку заміщення посади військовослужбовця, спираючись на пункт 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», яка визначає військову службу як державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Інших правових підстав для припинення надання позивачу з 2017 року додаткової відпустки як учаснику бойових дій не було.
Особливий період у державі діяв з 17 березня 2014 року, проте, позивач одержував зазначені відпустки до 2017 року без проблем.
Враховуючи зазначене, перед звільненням позивач звернувся до голови Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України із заявою щодо нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток як учаснику бойових дій, подавши її по команді через своє керівництво (реєстраційний № 02/01/01-1070 від 6 вересня 2021 року). Станом на сьогоднішній день відповіді на заяву позивач не отримав, виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні зазначених відпусток здійснено не було.
Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною та просить позовні вимоги задовольнити.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 22 листопада 2021 року відкрив провадження в адміністративній справі; визначив, що справа буде розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) (арк. спр. 20).
Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України адміністративний позов не визнала, про що до Окружного адміністративного суду міста Києва подала відзив на позовну заяву від 28 грудня 2021 року № 18/01-1906, який зареєстровано у суді 30 грудня 2021 року за № 03-14/206705/21 (арк. спр. 21-32).
На обґрунтування заперечень проти позову відповідач зазначив, що позивач проходив державну службу в Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України у період з 2010 року до 2021 року. Додаткова відпустка як учаснику бойових дій надавалася ОСОБА_1 у 2015 та 2016 роках на підставі заяв позивача, що підтверджується наказами відповідача.
При цьому, в адміністративному позові ОСОБА_1 просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за відпустку учасника бойових дій за період з 1 лютого 2010 року до 10 вересня 2021 року, посилаючись на норми, які регулюють проходження військової служби, котрі не застосовуються до державних службовців, зокрема на абзаци перший та другий пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Держспецзв'язку, а не на осіб, які проходять державну службу в Адміністрації Держспецзв'язку.
Так, статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» передбачено надання учасникам бойових дій додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік, яку позивач отримував у ті роки, коли звертався за наданням цієї відпустки.
Частиною першою статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» встановлено перелік пільг, які надаються учасникам бойових дій. Пунктом 12 частини першої зазначеної статті учасникам бойових дій передбачено надання такої пільги як одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Зміни до пункту 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни», які набули чинності 6 червня 2015 року.
Таким чином, резюмує відповідач, до 2015 року такої пільги для учасників бойових дій як одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік взагалі не існувало, а тому позовна вимога позивача про виплату грошової компенсації за відпустку учасника бойових дій у період з 1 лютого 2010 року до 10 вересня 2021 року є безпідставною та незаконною, а тому такою, що не підлягає задоволенню.
Водночас, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також будь якими іншими законами України, не передбачено надання учасникам бойових дій такої пільги, як грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Позивач з 2017 року не звертався до відповідача із заявою про надання йому як учаснику бойових дій такої пільги як додаткова відпустка із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, про що він навмисно замовчує.
Відповідач зазначає, що додаткова відпустка учасників бойових дій не віднесена до щорічних додаткових відпусток, передбачених розділом II Закону України «Про відпустки», а віднесена до розділу III («Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням. Творча відпустка. Відпустка для підготовки та участі в змаганнях. Додаткова відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності») зазначеного Закону. Отже, додаткова відпустка учасників бойових дій на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року повної тривалості. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься та не підлягає грошовій компенсації при звільненні.
Також відповідач зазначив, що позивачем у службі діловодства дійсно була зареєстрована заява за № 02/01/01-1070 від 6 вересня 2021 року, яку після реєстрації останній не направив на розгляд Голові Держспецзв'язку, а забрав собі. Подальший рух зазначеної заяви невідомий, оскільки в Адміністрації Держспецзв'язку такої заяви нема, а тому той факт, що її не було розглянуто, є цілком логічним та випливає з власних дій позивача.
Оскільки позивач не навів обґрунтованих доводів можливого порушення його прав відповідачем шляхом бездіяльності, а останній не має повноважень для виплати державним службовцям грошової компенсації за відпустки учасникам бойових дій в ті роки, коли такі особи не зверталися за отриманням такої відпустки, позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Окрім того, відповідач зазначив, що ця справа не є типовою справою відносно зразкової справи № 620/4218/18, оскільки відповідачем у цій справі не є військова частина.
З огляду на викладене, відповідач зазначив, що не підлягає й задоволенню позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди внаслідок відсутності протиправної бездіяльності відповідача.
З урахуванням викладеного, відповідач просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Законом України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до положень абзаців другого-четвертого пункту 2 розділу ІІ Закону № 2825-IX до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, крім випадку, передбаченого абзацом четвертим цього пункту.
Не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративні справи, які були передані до Київського окружного адміністративного суду та розподілені між суддями до набрання чинності Законом України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 152 та частини п'ятої статті 153 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ», з метою відновлення належного доступу громадян та юридичних осіб до правосуддя у публічно-правових спорах, наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок № 399).
На виконання положень Закону № 2825-IX та відповідно до Порядку № 399 цю справу передано на розгляд до Луганського окружного адміністративного суду.
Луганський окружний адміністративний суд ухвалою від 3 листопада 2025 року серед іншого прийняв адміністративну справу до провадження; продовжив розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) спочатку; зобов'язав ОСОБА_1 протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання цієї ухвали надати суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» або шляхом надіслання поштовим зв'язком на тимчасову адресу для листування (абонементна скринька АДРЕСА_2) в належним чином засвідчених копіях документи, що додані до позовної заяви від 10 листопада 2021 року.
Позивач вимоги ухвали від 3 листопада 2025 року не виконав.
У додаткових поясненнях від 11 листопада 2025 року № 18/01-27378/2025/ВН відповідач повідомив, що позиція Адміністрації Держспецзв'язку, викладена у відзиві на позовну заяву, залишилась без змін, а фактичні обставини справи не змінились.
Дослідивши матеріали справи у змішаній формі, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), судом встановлено таке.
ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) є учасником бойових дій та ветераном Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, у період з 1 лютого 2010 року до 10 вересня 2021 року проходив державну службу у Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України на посадах головного спеціаліста 1 відділу Департаменту урядового польового зв'язку, головного спеціаліста 1 відділу Департаменту урядового польового зв'язку, головного спеціаліста у порядку заміщення посади військовослужбовця головного спеціаліста 1 відділу Департаменту з управління діяльністю територіальних підрозділів, головного спеціаліста у порядку заміщення посади військовослужбовця головного спеціаліста 1 відділу 1 управління Департаменту планування застосування органів і підрозділів та спеціального зв'язку, про що свідчать посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 30 червня 2006 року, видане Службою безпеки України, посвідчення ветерана Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України серії УЗ № 000020 від 29 грудня 2007 року, видане Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України, трудова книжка серії НОМЕР_3 від 1 лютого 2010 року, витяг із наказу голови Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України від 7 вересня 2021 року № 536-ос «Про особовий склад» (арк. спр. 8-9, 15, 16,38).
Згідно із витягом із наказу голови Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України від 22 жовтня 2015 року № 149-відп «Про відпустки» відповідно до пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надано додаткову відпустку із збереженням заробітної плати: у Департаменті урядового польового зв'язку Адміністрації Держспецзв'язку: державному службовцю 9 рангу ОСОБА_1, головному спеціалісту 1 відділу, з 2 листопада 2015 року до 15 листопада 2015 року (підстава: заява ОСОБА_1 від 16 жовтня 2015 року) (арк. спр. 39).
Згідно із витягом із наказу голови Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України від 25 травня 2016 року № 50-відп «Про відпустки» відповідно до пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надано додаткову відпустку із збереженням заробітної плати: у Департаменті урядового польового зв'язку Адміністрації Держспецзв'язку: державному службовцю 4 рангу ОСОБА_1, головному спеціалісту 1 відділу, з 13 червня 2016 року до 26 червня 2016 року (підстава: заява ОСОБА_1 від 11 травня 2016 року) (арк. спр. 40).
Заявою від 6 вересня 2021 року, складено на ім'я голови Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, позивач у зв'язку із звільненням з Держспецзв'язку просив виплатити йому компенсацію за неотриманні дні щорічних додаткових відпусток у період з 1 лютого 2010 року до 10 вересня 2021 року як учаснику бойових дій та надати довідку щодо кількості невикористаних днів зазначених відпусток (арк. спр. 7).
Зазначена заява зареєстрована у відповідача - Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України 6 вересня 2021 року за № 02/01/01-1070 та згідно із поясненнями, викладеними у відзиві на позовну заяву, після реєстрації позивач таку заяву не направив на розгляд Голові Держспецзв'язку, а забрав собі. Подальший рух зазначеної заяви невідомий, оскільки в Адміністрації Держспецзв'язку такої заяви нема, а тому той факт, що її не було розглянуто, є цілком логічним та випливає з власних дій позивача.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги та заперечення сторін, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
У статті 76 КЗпП України (в редакції, чинній до 23 грудня 2023 року) визначено, що щорічні додаткові відпустки надаються працівникам:
1) за роботу із шкідливими і важкими умовами праці;
2) за особливий характер праці;
3) в інших випадках, передбачених законодавством.
Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.
Закон України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
За приписами статті 1 Закону № 504/96-ВР державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство) (частина друга статті 2 Закону № 504/96-ВР).
Статтею 4 Закону № 504/96-ВР установлюються такі види відпусток:
1) щорічні відпустки:
основна відпустка (стаття 6 цього Закону);
додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);
додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону);
інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);
3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);
3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону);
4) соціальні відпустки:
відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону);
відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону);
відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону);
додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону);
відпустка при народженні дитини (стаття 19 цього Закону);
5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ в редакції, чинній до 5 червня 2015 року включно) передбачалось, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік.
14 травня 2015 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 426-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни», розділом І якого внесено зміни до таких законодавчих актів України:
Кодекс законів про працю України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1971 р., додаток до № 50, ст. 375) доповнено статтею 77-2 такого змісту:
«Стаття 77-2. Додаткова відпустка окремим категоріям ветеранів війни
Учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік»;
у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 45, ст. 425 із наступними змінами):
[…] у пункті 12 статті 12 та пункті 17 статті 13 слова «одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік» замінити словами «одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік»;
у Законі України «Про відпустки» (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., № 2, ст. 4 із наступними змінами):
у розділі ІІІ:
назву викладено в такій редакції:
«Розділ III ДОДАТКОВІ ВІДПУСТКИ У ЗВ'ЯЗКУ З НАВЧАННЯМ. ТВОРЧА ВІДПУСТКА. ВІДПУСТКА ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ТА УЧАСТІ В ЗМАГАННЯХ. ДОДАТКОВА ВІДПУСТКА ОКРЕМИМ КАТЕГОРІЯМ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ»;
доповнено статтею 16-2 такого змісту:
«Стаття 16-2. Додаткова відпустка окремим категоріям ветеранів війни
Учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік»;
пункт 4 частини першої статті 25 викладено в такій редакції:
«4) учасникам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», - тривалістю до 14 календарних днів щорічно.
Особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, статус яких встановлений відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», - тривалістю до 21 календарного дня щорічно». […].
Цей Закон набрав чинності 6 червня 2015 року.
Отже, починаючи з 6 червня 2015 року для учасників бойових дій передбачено додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Згідно із статтею 24 Закону № 504/96-ВР (в редакції, чинній на час звільнення позивача) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
З огляду на викладенні норми, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у період з 1 лютого 2010 року до 5 червня 2015 року включно, оскільки до 5 червня 2015 року включно позивач не мав права на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік як учасник бойових дій.
Також не підлягає задоволенню позовна вимога щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 6 червня 2015 року до 31 грудня 2016 року, оскільки матеріалами справи підтверджується надання позивачу у 2015 та 2016 роках додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік як учаснику бойових дій.
Щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у період 2017-2021 років, суд зазначає таке.
Законодавець запровадив правило про надання учасникам бойових дій додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік (стаття 77-2 КЗпП України, стаття 16-2 Закону № 504/96-ВР, пункт 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ).
Також законодавець запровадив правило про виплату працівнику при звільненні грошової компенсації за невикористані ним дні відпустки. Характерною особливістю цього правила є те, що виплата грошової компенсації можлива тільки у разі невикористання працівником відпусток із визначеного законом переліку (частина перша статті 83 КЗпП України, частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР).
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII в редакції, чинній на час звільнення позивача).
Відповідно до частини першої статті 57 Закону № 889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Згідно зі статтею 58 Закону № 889-VIII:
за кожний рік державної служби після досягнення п'ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України (частина перша);
додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток надаються державним службовцям відповідно до закону (частина друга);
державному службовцю надається відпустка без збереження заробітної плати на час участі у виборчому процесі у порядку, визначеному статтею 10 цього Закону (частина третя).
Частиною першою статті 59 Закону № 889-VIII регламентовано, що щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.
При цьому, у Законі № 889-VIII відсутні норми, які би урегульовували питання виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій, а тому для розв'язання спірного питання слід застосувати законодавство про відпустки, а саме: Закон № 504/96-ВР.
У приписах частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР законодавець установив таке правило: у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Положення цієї норми кореспондуються з частиною першою статті 83 КЗпП України.
У цьому контексті суд ураховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17, щодо застосування норм статті 77-2 КЗпП України, пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, статті 16-2 Закону № 504/96-ВР. Ця позиція полягає у такому:
«Статтею 77-2 КЗпП України, пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» передбачено надання учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Оплата такої відпустки здійснюється за рахунок підприємства, а для її отримання статус працівника має бути підтверджений відповідним посвідченням учасника бойових дій або інваліда війни.
Додаткова відпустка не належить до категорії щорічних і надається понад тривалість щорічної відпустки та інших видів відпусток. Вона надається у календарному році, а не за робочий рік, тобто незалежно від стажу роботи. У разі невикористання зазначеної додаткової відпустки, її не можна перенести на наступний календарний рік, не можна подовжити у разі хвороби працівника та не можна ділити на частини.
Оскільки законодавством не передбачено можливості заміни цієї відпустки грошовою компенсацією, у тому числі і при звільненні, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, передбачену окремим категоріям працівників - ветеранам війни».
Також суд ураховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2022 року у справі № 241/2229/20 щодо застосування норм частини першої статті 83 КЗпП України і частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР. Ця позиція полягає у такому:
«Частина перша статті 83 КЗпП України та частина перша статті 24 Закону України «Про відпустки» передбачають, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи.
Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13, розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (стаття 182-1 КЗпП України), тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї - лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років. Інші, крім зазначених, відпустки надаються лише за призначенням і грошовою компенсацією замінюватись не можуть.
Отже, саме основна та додаткова щорічні відпустки, а також додаткова відпустка працівника, який має дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи підлягають поділу на частини та грошовій компенсації.
Виплата грошової компенсації за невикористані дні за іншими видами додаткових відпусток статтею 83 КЗпП України та статтею 24 Закону України «Про відпустки» не передбачена.
З огляду на роз'яснення Міністерства соціальної політики «Щодо застосування окремих норм законодавства про відпустки» від 18 серпня 2016 року види щорічних відпусток наведені пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки». До них належать: щорічна основна відпустка (стаття 6 Закону), додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 Закону), додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 Закону), інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Додаткова відпустка учасникам бойових дій визначена статтею 16-2 розділу III «Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням. Творча відпустка. Відпустка для підготовки та участі в змаганнях. Додаткова відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності» Закону України «Про відпустки», тому вона не належить до категорії щорічних відпусток, а отже на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток.
Така відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року на підставі заяви працівника та посвідчення учасника бойових дій або інваліда війни. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься. Право на неї працівник може реалізувати протягом календарного року, конкретний період та черговість її надання визначається за погодженням між працівником і роботодавцем.
Отже, законодавством не передбачено можливості заміни зазначеної додаткової відпустки грошовою компенсацією, тому є обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену окремим категоріям працівників - учасникам бойових дій».
Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 21 грудня 2023 року у адміністративній справі № 300/4869/22, в якій також зазначено, що:
«90. Указані висновки щодо застосування норм статей 77-2, частини першої статті 83 Кодексу законів про працю України, статті 16-2, частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки», пункту 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» Верховний Суд зробив у цивільних справах.
91. Втім, це не перекреслює того, що указані висновки прямо стосуються і повинні застосовуватися у адміністративній справі, яка переглядається, оскільки наведені положення були сформульовані Судом на тлі обставин невиплати роботодавцем окремим категоріям працівників (ветеранам війни, учасникам бойових дій) грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, передбачену статтею 77-2 Кодексу законів про працю України, пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», статтею 16-2 Закону України «Про відпустки», та пов'язані з конкретними фактами цієї справи.
92. Колегія суддів погоджується із цими висновками та не бачить підстав для відступу від них.».
Щодо посилання позивача на положення абзаців першого та другого пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та на зразкову справу № 620/4218/18, суд зазначає, що висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 16 травня 2019 року, залишеному без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, у зразковій справі №620/4218/18 підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у період, визначений підпунктами 17-18 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Оскільки позивач у спірний період проходив державну службу у Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а не військову службу, то до спірних правовідносин цей Закон та постанова у зразковій справі є незастосовними.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити виплату грошової компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 25000,00 грн, суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За змістом зазначеної статті КЗпП України законною підставою для відшкодування моральної шкоди згідно зі статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Оскільки позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задоволенню не підлягають, у задоволенні вимог позивача про відшкодування моральної шкоди також потрібно відмовити.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
Водночас, обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності жодним чином не нівелює обов'язку позивача довести суду ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 9 грудня 1994 року, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Підсумовуючи викладене, зважаючи на встановлені судом обставини та нормативне регулювання спірних правовідносин, суд встановив, що основні (суттєві) аргументи позовної заяви є необґрунтованими, тому вимоги позивача є безпідставними та в їх задоволенні належить відмовити.
Питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору відповідно до вимог статті 139 КАС України судом не вирішується, оскільки позивач згідно із пунктом 13 частини першої статті 5 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VІ «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України (ідентифікаційний код 34620942, місцезнаходження: вул. Солом'янська, буд. 13, м. Київ, 03110) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно з пунктом 2 розділу ІІ Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Т.І. Чернявська