Справа № 155/1271/25 Головуючий у 1 інстанції: Санакоєв Д. Т.
Провадження № 22-ц/802/1480/25 Доповідач: Бовчалюк З. А.
29 грудня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Бовчалюк З.А.,
суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К.,
з участю секретаря судового засідання Власюк О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Головного управління Державної податкової служби у Волинській області до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Волошин Сергій Анатолійович, про визнання недійсним договору дарування (фраудаторний договір) за апеляційною скаргою Головного управління Державної податкової служби у Волинській області на рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року,
30 липня 2025 року до Горохівського районного суд Волинської області надійшов позов Головного управління Державної податкової служби у Волинській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування (фраудаторний договір), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Волошин С. А..
Вказували, що ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа підприємець 25.08.2021 року. 04.07.2025 року припинив підприємницьку діяльність. Станом на 11.07.2025 по ОСОБА_1 обліковується податковий борг по коду платежу (18050400) єдиний податок з фізичних осіб 1 320 924,10 гривень. Перебуваючи зареєстрованим ФОП ОСОБА_1
17.06.2025 подано до ДПС та добровільно задекларовано податкові зобов'язання за 2023 рік в сумі 563999,24 грн, але дана сума не сплачена, тому набула статус податкового боргу. 24.06.2025 року ФОП ОСОБА_1 надіслано податкову вимогу про наявність у нього податкового боргу в сумі 563999,24 грн та рішення про опис майна від 24.06.2025 року.
27.06.2025 року ФОП ОСОБА_1 , маючи податковий борг, уклав договір дарування магазину промислових товарів А-2/ Ідентифікатор об'єкта в ЄДЕССБ 01.2476938.5050495.20250625.66.0000.71, загальна площа (кв.м): 77 АДРЕСА_1 в користь мами ОСОБА_2 .. Договір дарування, який є предметом спору, виданий 27.06.2025 приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Волошиним С.А.
02.07.2025 ФОП ОСОБА_1 подано до ГУ ДПС у Волинській області та добровільно задекларовано додатково податкові зобов'язання за 2024 рік - в сумі 756 924,86 грн. 04.07.2025року припинено підприємницьку діяльність про що зроблено запис в ЄДР про припинення ФОП.
Позивач вказує, що фактично на момент укладення договору дарування магазину ОСОБА_1 мав добровільно задекларований податковий борг по якому отримав податкову вимогу та зобов'язаний був сплатити його. Вважає що, майно, на яке можна було б звернути стягнення з метою погашення податкового боргу було відчужене боржником після виникнення податкового боргу протиправно та стверджує, що укладення оспорюваного правочину містять ознаки фраудаторного правочину, оскільки відповідач відчужив майно після отримання ним податкової вимоги про стягнення заборгованості. Також вважає, що укладення договору дарування слугувало інструментом для подальшого ухилення від сплати податків.
ГУ ДПС у Волинській області у позовній заяві просить суд визнати недійсним договір дарування магазину промислових товарів ОСОБА_1 для ОСОБА_2 . Скасувати державну реєстрацію права власності на ОСОБА_2 та визначити, що ОСОБА_1 належить магазин промислових товарів.
Рішенням Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення , яким позов ДПС задовольнити.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, учасники справи у судове засідання сторони не з'явилися і їх неявка відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Згідно з ч.5 ст.268, ст.381 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Датою прийняття постанови у даній справі є 29 грудня 2025 року, тобто дата складення повного судового рішення.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що 16 червня 2025 року ОСОБА_1 подав податкову декларацію платника податку - фізичної особи - підприємця за 2023 рік відповідно до якої сума податку становить 563999,24 грн (а.с.11, 12).
02 липня 2025 року ОСОБА_1 подав податкову декларацію платника податку - фізичної особи - підприємця за 2024 рік відповідно до якої сума податку становить 756924,86 грн (а.с.13, 14).
ГУ ДПС у Волинській області 24 червня 2025 року за №0006358-1304-0320 надіслано ОСОБА_1 податкову вимогу про наявність у нього станом на 20.06.2025 року податкового боргу в сумі 563999,24 грн та рішення про опис майна у податкову заставу від 24.06.2025 року №13233/6/03-20-13-04-06 (а.с.18, 19), які він особисто отримав 01 липня 2025 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.20).
Відповідно до інформації про наявність/відсутність заборгованості з ЄСВ/податкового боргу станом на 11.07.2025 року у ОСОБА_1 наявний податковий борг в розмірі 1320924,10 грн. Стан - припинено, але не знято з обліку (а.с.21).
За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11.07.2025 року об'єкт нерухомого майна реєстраційний номер 2691985907080 з типом будинок, магазин промислових товарів/А-2/, Ідентифікатор об'єкта в ЄДЕССБ 01.2476938.5050495.20250625.66.0000.71, Загальна площа (кв.м): 77, адреса: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування серія та номер 1763 виданого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Волошиним Сергієм Анатолійовичем 27 червня 2025 року був відчужений ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та здійснено державну реєстрацію права власності за індексним номером №79658583 (а.с.15-17).
Із наданих приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Волошиним С.А. на ухвалу суду доказів, встановлено, що останнім 27 червня 2025 року за №1763 було посвідчено договір дарування яким відповідно до якого дарувальник ОСОБА_1 передав безоплатно у власність обдаровуваної ОСОБА_2 , яка прийняла безоплатно у власність магазин промислових товарів/А-2/, загальною площею 77 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.59, 60).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує, що на момент укладення договору дарування магазину ОСОБА_1 мав добровільно задекларований податковий борг по якому отримав податкову вимогу та зобов'язаний був сплатити його. Вважає що, майно, на яке можна було б звернути стягнення з метою погашення податкового боргу було відчужене боржником після виникнення податкового боргу протиправно та стверджує, що укладення оспорюваного правочину містять ознаки фраудаторного правочину, оскільки відповідач відчужив майно після отримання ним податкової вимоги про стягнення заборгованості. Також вважає, що укладення договору дарування слугувало інструментом для подальшого ухилення від сплати податків.
Стаття 125 Конституції України визначає, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.
Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, бо нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» залежно від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призводить до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, плутанини у визначенні належного суду, і, зрештою, - порушення принципів верховенства права і правової визначеності, що є прямим порушенням означеної вище норми Конституції України.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За вимогами частини першої статті 18 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отож у вимірі порушеного питання необхідно з'ясувати характер правовідносин, учасником яких є податковий (контролюючий) орган.
Як уже зазначалося раніше, позов про визнання цих правочинів недійсними подав територіальний орган Державної податкової служби України на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України та статті 228 ЦК України.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Податковий кодекс України (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 1.1. статті 1 ПК України).
Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу (пункт 6.1 статті 6 ПК України).
Відповідно до пункту 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.
Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб'єктом владних повноважень у значенні КАС України.
Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб'єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов'язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.
ЄСПЛ в одному зі своїх рішень (справа «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy) заява № 44759/98) проголосив, що «…податкові питання… становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер…, податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків» (пункт 29).
При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин, а суб'єкт владних повноважень у цих правовідносинах реалізує свої владо-управлінські функції.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За правилами статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Тобто до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб'єктний склад, але й їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій (крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення). Ці функції суб'єкт владних повноважень повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір, тобто по відношенню до особи, яка звернулася до суду або до якої з позовом звертається сам суб'єкт владних повноважень у випадках, передбачених законом. Видане [винесене, ухвалене, постановлене] суб'єктом владних повноважень при виконанні управлінських функцій рішення, вчинені дії або бездіяльність безпосередньо стосуються правового статусу (прав, законних інтересів, свобод, обов'язків) цієї особи. Так само звернення суб'єкта владних повноважень з позовом до особи (осіб) у передбачених законом випадках здійснюється на виконання управлінських функцій і є визначеним законом способом реалізації повноважень у певних, визначених законом, правовідносинах.
У понятті «владні управлінські функції» ознака «владні» полягає в наявності в суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.
Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Якщо одна сторона в межах спірних правовідносин не здійснює владних управлінських функцій щодо іншої сторони, яка є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо скарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Тобто норми КАС України регламентують порядок розгляду не просто публічно-правових спорів, а тих з них, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.
Розгляд спорів у межах цивільної юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.
Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов'язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов'язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об'єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов'язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб'єкта - платника податків.
Справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов'язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.
Наведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року № 420/12471/22.
Згідно положень п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України провадження у справі підлягає до закриття, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Частинами 1, 2 ст. 377 ЦПК України встановлено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
З урахуванням наведених положень процесуального законодавства та правових висновків Верховного Суду, а також предмету спору в цій справі, апеляційний суд вважає, що даний спір відноситься до юрисдикції адміністративного суду та має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства за нормами КАС України, оскільки вказаний спір пов'язаний з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.
Враховуючи зазначене рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року підлягає скасуванню з закриттям провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до положень частини 1 ст. 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
Керуючись ст. 268, 367, 368, 369, 371, 374, 377, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Волинській області задовольнити частково.
Рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року скасувати.
Провадження у цивільній справі за позовом Головного управління Державної податкової служби у Волинській області до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Волошин Сергій Анатолійович, про визнання недійсним договору дарування (фраудаторний договір) - закрити.
Роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до Волинського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя:
Судді: