Справа № 752/2119/25
Провадження №: 2/752/3817/25
30 грудня 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Митрофанової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (участі) учасників справи позов Комунального підприємства «Київський Іподром» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,
Комунальне підприємство «Київський Іподром» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Комунального підприємства «Київський Іподром» заборгованість за проживання в гуртожитку та житлово-комунальні послуги у розмірі 58 585, 33 грн, інфляційних нарахувань на суму боргу у розмірі 9 444, 67 грн, 3 % річних - 2 480, 92 грн, 0, 01 % суми боргу за кожен день прострочення - 85, 04 грн.
В обґрунтування позову підприємство вказало на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживають в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 загальною площею 35 м2, користуються житлово-комунальними послугами, але свої зобов'язання по сплаті за надані послуги повністю не виконують, внаслідок чого утворилась заборгованість.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 січня 2025 року справу передано на розгляд головуючого судді Митрофанової А.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 27 січня 2025 року відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення позовних вимог, вказавши, що між сторонами не укладалося договору про надання житлово-комунальних послуг, а тому відсутні правові підстави для нарахування боргу. Позивач не довів фактичного надання послуг, їх обсягів та тарифів, а розрахунок заборгованості є необґрунтованим. Також зазначила про пропуск позивачем строку позовної давності та неправомірність нарахування інфляційних втрат і 3 % річних у період дії воєнного стану. У зв'язку з цим просила відмовити у позові повністю.
У запереченнях на відзив позивач зазначив, що КП «Київський Іподром» є належним утримувачем гуртожитку, а плата за проживання та комунальні послуги встановлюється на підставі закону і тарифів, а не виключно договору. Нарахування включають витрати, передбачені Примірним положенням, а подані рахунки-фактури підтверджують наявність заборгованості. Доводи відповідачів про відсутність договору та неправомірність розрахунків позивач вважає безпідставними, просивши відмовити у врахуванні їхніх заперечень і задовольнити позов.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розгляд в порядку загального позовного провадження цивільної справи за позовом Комунального підприємства «Київський Іподром» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.
Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з'ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження обставин в їх сукупності, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, що відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 2 від 10 січня 1966 року було введено в експлуатацію гуртожиток на 100 місць по АДРЕСА_3 .
Наказом КМДА № 22 від 05 квітня 2001 року за позивачем було закріплено на праві повного господарського відання гуртожиток на 100 місць по пр. 40-річчя Жовтня, 140 в м. Києві.
Відповідно до Наказу № 193 від 20 листопада 1991 року водія автомобіля «Нива» ОСОБА_2 було вселено до гуртожитку позивача, однак, ордер на вселення видано не було.
В подальшому, наказом Київського державного іподрому від 24 квітня 1999 року ОСОБА_2 звільнено посади водія на підстави його власної заяви.
Відповідно до Акту КП «Київський іподром» від 10 січня 2019 року відповідачі фактично продовжують проживати в гуртожитку.
Наказами Комунального підприємства «Київський іподром» № 19-А від 24 квітня 2019 року, № 09-А від 17 квітня 2023 року та № 02-А від 12 січня 2024 року для мешканців гуртожитку встановлено плату за проживання в гуртожитку за 1 м2 площі жилого приміщення, які змінювались в зв'язку зі зміною тарифів.
Вказані факти про належність гуртожитку на праві господарського відання Комунальному підприємству «Київський іподром» та визначення розміру тарифів за житлово-комунальні послуги підтверджено рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 червня 2021 року та постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2021 року по справі № 760/22080/20, в якій приймали участь ті самі учасники.
Відповідно дані обставини не потребують повторного доведення з позиції статті 82 ЦПК України (підстави звільнення від доказування).
Також матеріалами справи № 760/22080/20 встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 фактично проживають в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 загальною площею 35 м2, хоча мають іншу адресу місця реєстрації, користуються житлово-комунальними послугами, але свої зобов'язання по сплаті за надані послуги належним чином не виконують, внаслідок чого утворилась заборгованість.
За таких обставин позивач просить стягнути солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованість за проживання в гуртожитку та житлово-комунальні послуги за період з 01 жовтня 2021 року по 30 грудня 2024 року в сумі 58 585, 33 грн, яка з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, трьох процентів річних від простроченої суми та пені становить загалом 70 596, 96 грн.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог частини третьої статті 162 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартплату і плату за комунальні послуги.
Правовідносини із споживання житлово - комунальних послуг регулюються Законом України «Про житлово - комунальні послуги», відповідно до статті 4 якого законодавство України у сфері житлово-комунальних послуг базується на Конституції України і складається з нормативно-правових актів у галузі цивільного, житлового законодавства, цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері житлово-комунальних послуг.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;
Предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках. (стаття 2 Закону).
Відповідно до статей 67, 162 ЖК України плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, електричну і теплову енергію тощо) визначається за затвердженими у встановленому порядку тарифами.
За пунктом 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Згідно з статтею 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором.
Позивачем надано суду розрахунок суми заборгованості, відповідно до якої борг Відповідачів перед Позивачем за період з жовтня 2021 року по 30 грудня 2024 року становить 58 585, 33 грн.
Суд критично ставиться до тверджень відповідачів щодо необґрунтованості визначення позивачем суми заборгованості, адже самі відповідачі не спростовують факту проживання в гуртожитку позивача за адресою: АДРЕСА_4 , тим самим визнають, що здійснюють користування житлово-комунальними послугами в гуртожитку.
Відповідачами також не було надано суду власного розрахунку розміру спожитих житлово-комунальних послуг, не надано доказів оскарження наказів позивача про зміну розміру цін, тарифів на утримання приміщень в судовому порядку чи оскарження відмови позивача надати роз'яснення щодо формування тарифів на житлово-комунальні послуги в гуртожитку.
Відповідно до статті 130 ЖК Української РСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 15 даного Положення визначено, що особи, які проживають у гуртожитку на умовах договору найму (оренди), вносять плату за таке проживання відповідно до умов договору. Плата за проживання у гуртожитку включає: витрати на оплату житлово-комунальних послуг (послуги з управління гуртожитком, послуги з постачання теплової енергії, гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, постачання та розподілу природного газу, електричної енергії, послуги з поводження з побутовими відходами); інші витрати, необхідні для забезпечення створення належних умов для проживання (утримання майна гуртожитку, зазначеного в абзаці першому пункту 14 цього Положення) та організації побуту (заміна, прання, дезінфекція постільних речей тощо у разі їх видачі).
Аналогічна норма про обов'язок здійснювати оплату житлово-комунальних послуг встановлена пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, відповідно до яких власник та наймач квартири зобов'язаний оплачувати надані житлово - комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, установлених статтею 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.
Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, строки та в порядку, що встановлені договором.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами у справі договір не укладено, проте, з огляду на те, що зобов'язання по оплаті вартості житлово-комунальних послуг покладається на споживача законом, відсутність оформленого між сторонами письмового договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати таких послуг. Відповідно такий обов'язок може випливати не тільки з договору, але і закону.
Крім того, постанова судової палати у цивільних та господарських справах Верховного суду України від 20 квітня 2016 року справа № 6-2951цс15 містить висновок про те, що факт відсутності договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг.
Матеріали справи не містять доказів ненадання позивачем послуг відповідачу, так само як і звернень останньої з приводу відмови від отримання таких послуг.
Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача мають правове обґрунтування з посиланням на докази відповідно до вимог статті 81 ЦПК України, а тому позов підлягає до задоволення.
Судом безспірно встановлено, що позивачем надаються комунальні послуги відповідачу. Фактично, на час звернення до суду з позовом, відповідач має заборгованість перед позивачем, що підтверджується наданим суду розрахунком в розмірі 58 585, 33 грн.
З урахуванням наведеного та вимог закону, суд приходить до висновку про необхідність стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача суму заборгованості за житлово-комунальні послуги та послуги проживання в розмірі 58 585, 33 грн.
Що стосується позовних вимог Комунального підприємства «Київський Іподром» в частині стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, то суд дійшов наступних висновків.
Так, як встановлено частиною четвертою статті 319 ЦК України власність зобов'язує.
Згідно зі статтею 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язанні допускається. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до положень частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов'язань.
Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18), а також у постанові від 31 січня 2019 року у справі №761/4878/16-ц (провадження №61- 1625св18).
З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.
Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі №6-49цс12, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (14-465цс18).
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах №703/2718/16-ц (провадження №14-241цс19) та №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18).
Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі №535/757/17 (провадження №61-30148св18) зробив аналогічний висновок щодо подібних правовідносин.
Як вбачається з наданого позивачем розрахунку розміру 3 % річних та інфляційних втрат, через неналежне та несвоєчасне виконання відповідачами основного зобов'язання зі сплати житлово-комунальних послуг за період з жовтня 2021 року по 30 грудня 2024 року, Комунальне підприємство «Київський Іподром» на суму основного боргу нараховано 3 % річних у розмірі 2 480, 92 грн та інфляційні втрати в сумі 9 444, 67 грн.
Проведений позивачем даний розрахунок сум 3 % річних та інфляційних втрат, здійснений на підставі статті 625 ЦК України, відповідач в ході розгляду справи судом його не спростував, власного контррозрахунку цих сум не надав.
Втім, постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» від 05 березня 2022 року № 206 до 29 грудня 2023 року було визначено, що до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги.
Ця постанова набрала чинності з дня її опублікування і застосовується з 24 лютого 2022 року до 29 грудня 2023 року.
Отже нараховані на суму заборгованості 3% річних та інфляційні втрати за період з 24 лютого 2022 року до 29 грудня 2023 року стягненню не підлягають, оскільки їх нарахування є безпідставним.
Таким чином, 3 % річних та інфляційні втрати, нараховані на суму заборгованості, підлягають стягненню за період з 01 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року в сумі 526, 01 грн та 3 630, 17 грн, відповідно, та за період з 30 грудня 2023 року по 30 грудня 2024 року в сумі 457, 43 грн та в сумі 1 764, 93 грн відповідно.
Таким чином, загальний розмір 3 % річних становить 983, 44 грн та інфляційних втрат - 5 395, 10 грн.
При цьому, вирішуючи спір в цій частині позовних вимог, суд відхиляє доводи відповідача щодо пропуску позивачем встановленого трирічного строку звернення до суду із позовом для захисту свого порушеного права, оскільки вони не відповідають нормам матеріального права, з огляду на таке.
Так, положеннями частини першої статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
В силу вимог частин першої, п'ятої статті 261, частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-ІХ, відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 27 червня 2023 року № 651, відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Окрім того, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану
Зазначене дає підстави для висновку, що строк позовної давності за вимогою про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму заборгованості, не пропущений, оскільки на час подання позовної заяви у січні 2025 року такий строк був продовжений, а потім зупинений вищевказаними нормами законодавства.
Отже, доводи відповідача про пропущення строків звернення позивачем до суду не знайшли свого підтвердження та спростовуються вищевикладеним.
З наявного в матеріалах справи розрахунку вбачається, що пеня нарахована позивачем у розмірі 0,01 % від суми боргу за кожен день прострочення та становить 85, 04 грн. При цьому позивачем дотримано вимоги частини першої статті 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а також враховано законодавчі обмеження щодо заборони нарахування пені під час дії карантину та протягом 30 днів після його завершення, які діяли до 30 липня 2023 року.
Таким чином, пеня нарахована з 01 липня 2024 року, що свідчить про правильність і правомірність проведеного розрахунку.
Згідно вимог статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат.
Позивачем при подачі позовної заяви до суду було сплачено судовий збір у визначеному Законом України «Про судовий збір» розмірі в сумі 3 028 грн.
За таких обставин, враховуючи, що позовні вимоги задоволено частково, то згідно вимог статті 141 ЦПК України суд уважає, що відповідачам слід компенсувати судовий збір в розмірі 2 790 грн пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (92,14 %).
Керуючись статтями 2, 4, 7, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 263, 264, 265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги Комунального підприємства «Київський Іподром» про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги задовольнити частково.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Комунального підприємства «Київський Іподром» заборгованість за проживання в гуртожитку та житлово-комунальні послуги за період з 01 жовтня 2021 року по 30 грудня 2024 року у розмірі 58 585, 33 грн, інфляційних нарахувань на суму боргу у розмірі 5 395, 10 грн, 3 % річних - 983, 44 грн, 0, 01 % суми боргу за кожен день прострочення - 85, 04 грн, а також понесені у справі судові витрати у вигляді сплаченої суми судового збору в розмірі 2 790 грн.
У задоволенні інших вимог позову відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя А.О. Митрофанова