1[1]
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
Київського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів при секретарі судового засіданняОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Києві 23 грудня 2025 року клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2025 року,
Вказаною ухвалою частково задоволено клопотання прокурора Шевченківської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_7 та накладено арешт на майно, вилучене 20.03.2025 року під час обшуку автомобіля «AUDI Q7», реєстраційний номер НОМЕР_1 , а саме на автомобіль «AUDI Q7», реєстраційний номер НОМЕР_1 , чорного кольору НОМЕР_3, опечатаний наліпками NPU 0484806, NPU0484805, NPU 0484804, NPU0484803, NPU 0484802, NPU0484801.
У задоволенні решти вимог клопотання відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, представник власника майна ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_6 , подала апеляційну скаргу, в якій просила поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора.
Щодо строку на апеляційне оскарження зазначає, що клопотання прокурора розглянуто без участі ОСОБА_5 , у судове засідання власник майна викликаний не був. Про зміст оскаржуваної ухвали стало відомо 29 жовтня 2025 року, що підтверджується відміткою на копії ухвали слідчого судді. Відтак адвокат ОСОБА_6 просить поновити строк на апеляційне оскарження.
Вважає оскаржувану ухвалу незаконною, необґрунтованою та невмотивованою, у зв'язку з неповнотою судового розгляду та такою, що постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
На переконання захисника, прокурором не доведено необхідність накладення арешту на автомобіль, а також наявність ризиків, передбачених абз.2 ч. 1 ст. 170 КПК України.
Звертає увагу на те, що всі необхідні слідчі дії з транспортним засобом вже проведено та вилучено всі наявні в ньому докази.
Апелянт зазначає, що власником автомобіля є потерпілий ОСОБА_5 , однак слідчим суддею ці обставини досліджені не були.
Вважає, що таке обмеження права власності ОСОБА_5 є непропорційним, оскільки слідчим суддею всупереч вимог законодавства не визначено спосіб арешту майна та не застосовано найменш обтяжливий спосіб арешту майна.
Зазначає, що арешт майна призводить до порушення прав ОСОБА_5 , оскільки він не має можливості використовувати автомобіль в особистих робочих цілях та в інтересах своєї сім'ї.
В судове засідання представник власника майна ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_6 , та прокурор не з'явились, хоча про час та дату судового засідання їх повідомлено у встановлений законом спосіб. 26 листопада та 22 грудня 2025 року на електронну адресу суду представник власника майна надіслала клопотання про розгляд апеляційної скарги у їївідсутність. Зважаючи на це, колегія суддів вирішила за можливе розглянути дану справу за відсутності учасників судового провадження,що не суперечить положенням ч. 4 ст. 405 КПК України, зважаючи на скорочені строки розгляду справ такої категорії (ч. 2 ст. 422 КПК України).
Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали судового провадження, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Порядок і строки апеляційного оскарження чітко визначено та регламентовано ст. 395 КПК України. Так, згідно з п. 3 ч. 2 вказаної статті апеляційна скарга може бути подана на ухвалу слідчого судді - протягом п'яти днів з дня її оголошення, а відповідно до ч. 3 цієї ж статті, якщо ухвалу слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.
Згідно з висновком Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного суду, який викладено у постанові від 27 травня 2019 року у справі № 461/1434/18, у випадку коли слідчий суддя з посиланням на ч. 2 ст. 376 КПК України постановив ухвалу та оголосив її резолютивну частину, а повний текст ухвали оголосив у інший день, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з дня оголошення резолютивної частини ухвали. Разом з цим, у випадку необізнаності у заінтересованих осіб з мотивами прийнятого слідчим суддею рішення, вказане за їх клопотанням може бути визнано поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та підставою для його поновлення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 117 КПК України.
В обґрунтування клопотання про поновлення строку, апелянт зазначив, що власник майна викликаний не був. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5 не повідомлено про дату, час і місце проведення судового засідання. Копію оскаржуваної ухвали стороною захисту отримано 29 жовтня 2025 року, що підтверджується відміткою, апеляційну скаргу направлено електронною поштою 03 листопада 2025 року. З наведених підстав, колегія суддів вважає, що строк на апеляційне оскарження підлягає поновленню.
Як убачається з матеріалів судового провадження, слідчим відділенням відділу поліції № 4 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке 20 березня 2025 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12025100100001078, за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 146 КК України.
Досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні встановлено, що 20 березня 2025 року до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві надійшло повідомлення за фактом того, що невстановлені особи за адресою м. Київ, провулок Рильський, незаконно позбавили волі та утримували з корисливих мотивів гр.
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1
21 березня 2025 року, у зв'язку з виникненням невідкладного випадку, на підставі ч. 3 ст. 233 КПК України, проведено обшук автомобіля «AUDI Q7», д.н.з « НОМЕР_1 », розташованого за адресою - м. Київ, вул. А. Верхогляда, 15-Б, під час якого вилучено: автомобіль «AUDI Q7», д.н.з «НОМЕР_1 », чотири змиви з підголівників автомобіля; один змив з керма автомобіля; один змив з селектору передач; один змив з ручки водійських дверцят.
Постановою старшого слідчого слідчого відділення відділу поліції №4 Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_8 від 21 березня 2025 року вказане майно на підставі ст. 98 КПК України визнано речовими доказами.
Того ж дня прокурор Шевченківської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_7 засобами поштового зв'язку направив клопотання до Шевченківського районного суду м. Києва із клопотанням про накладення арешту на тимчасово вилучене майно, а
саме на: автомобіль AUDI Q7, д.н.3. НОМЕР_2 , чорного кольору, НОМЕР_4, який було опечатано наліпками NPU 0484806, NPU
0484805, NPU 0484804, NPU 0484803, NPU 0484802, NPU 0484801; 4 змиви з
підголівників автомобіля, які поміщено до 4 паперових конвертів; 1 змив з керма автомобілю, який поміщено до паперового конверту; 1 змив з селектору передач, який поміщено до паперового конверту; 1 змив з ручки водійської двері, який поміщено до паперового конверту із забороною їх відчуження, користування чи розпорядження.
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2025 року клопотання прокурора задоволено частково та накладено арешт на вказаний автомобіль.
У задоволенні решти вимог клопотання відмовлено.
З таким рішенням колегія суддів не погоджується, зважаючи на наступне.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод і законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно зі ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину і достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки, згідно зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Однак зазначених вимог закону слідчий суддя та прокурор, який вніс клопотання про арешт майна, не дотрималися.
Зокрема, згідно з вимогами ч. 2 ст. 171 КПК України, у клопотанні прокурора про арешт майна повинно бути зазначено підстави арешту майна відповідно до положень ст. 170 цього Кодексу.
З матеріалів судового провадження вбачається, що органом досудового розслідування під час складання вказаного клопотання та слідчим суддею під час його розгляду не в повній мірі дотримано вимог зазначених норм КПК України та Конвенції про захист прав та основоположних свобод,
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 173 КПК України, при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: правову підставу для арешту майна; достатність доказів, що вказують на вчинення особою кримінального правопорушення; розмір можливої конфіскації майна, можливий розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та цивільного позову; наслідки арешту майна для інших осіб; розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див. серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
На переконання колегії суддів, слідчий суддя, в порушення вимог п. п. 1, 2 ч. 2 ст. 173 КПК України, при вирішенні питання про арешт транспортного засобу, власником якого є ОСОБА_5 належним чином не перевірив правову підставу для такого арешту та можливості використання майна як доказу у кримінальному провадженні, та не встановив достатність доказів на підтвердження підстав для накладення арешту з метою збереження речових доказів.
Прокурором у клопотанні про накладення арешту на майно зазначено, що метою застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна - є збереження речових доказів. Крім того, як встановила колегія суддів, зазначене майно у даному кримінальному провадженні визнано речовим доказом відповідно до постанови старшого слідчого слідчого відділення відділу поліції №4 Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві ОСОБА_8 від 21 березня 2025 року (а.с. 101-102).
Однак, постанова про визнання речовими доказами не містить жодного обґрунтування, за яким із критеріїв ч. 1 ст. 98 КПК України вказане майно, а саме автомобіль, який належить потерпілому ОСОБА_5 визнано речовими доказами. На думку колегії суддів, вказана постанова є формальною, оскільки органом досудового розслідування не надано доказів, що даний автомобіль був знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберіг на собі його сліди або містить інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.
Прокурором не надано відомостей про те, яке саме доказове значення може мати вказане рухоме майно у даному кримінальному провадженні і яким чином його ймовірне відчуження зможе запобігти встановленню об'єктивної істини щодо обставин, які встановлюються.
Накладаючи арешт на вилучений транспортний засіб, слідчий суддя не перевірив, чивиправдовує такий ступінь втручання у права і свободи ОСОБА_5 з потребами досудового розслідування, і чи не порушує при вказаних обставинах справедливий баланс між інтересами власника майна, гарантованими законом і завданням цього кримінального провадження.
Крім того, як убачається зі змісту клопотання про накладення арешту, ОСОБА_5 є потерпілим у даному кримінальному провадженні, а вказаний транспортний засіб є його власністю, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу (а.с. 97).
Таким чином, колегія суддів, вважає, що у даному випадку, такий захід забезпечення як арешт майна не відповідає критеріям розумності і співрозмірності обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту транспортного засобу для його власника.
Відтак, прокурор обґрунтовуючи своє клопотання в розумінні вимог ст. 132 КПК України, не надав достатніх і належних доказів тих обставин на які послався у клопотанні, а слідчий суддя, в свою чергу, у відповідності до ст. 94 КПК України, належним чином не оцінив ці докази з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття рішення.
Слідчим суддею при постановленні оскаржуваної ухвали не перевірено вказані обставини, які свідчать про відсутність правових підстав для накладення арешту на вказане майно з метою збереження речових доказів, на яку посилається орган досудового розслідування.
На підставі викладених обставин, які свідчать про неповноту судового розгляду, ухвала слідчого судді підлягає скасуванню як незаконна, а апеляційна скарга - задоволенню, з постановленням апеляційним судом нової ухвали про відмову у задоволенні клопотання прокурора.
Керуючись статтями 117, 170, 171, 173, 309, 376, 404, 405, 407, 418, 422 КПК України, колегія суддів, -
Поновити представнику власника майна ОСОБА_5 - адвокату ОСОБА_6 , строк на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2025 року.
Апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , - задовольнити.
Ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04 квітня 2025 року в частині накладення арешту на автомобіль, - скасувати.
Постановити нову ухвалу, якою у задоволенні клопотання прокурора Шевченківської окружної прокуратури м. Києва ОСОБА_7 про накладення арешту автомобіль «AUDI Q7», реєстраційний номер НОМЕР_1 , чорного кольору НОМЕР_3, опечатаний наліпками NPU 0484806, NPU 0484805, NPU 0484804, NPU 0484803, NPU 0484802, NPU 0484801 - відмовити.
Ухвала апеляційного суду відповідно до правил, визначених ч. 4 ст. 424 КПК України, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11
Єдиний унікальний № 761/11930/25 Слідчий суддя в 1-ій інстанції: ОСОБА_12
Справа № 11сс/82/8771/2025 Доповідач ОСОБА_1
Категорія ст.170 КПК