1 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 624/442/24
провадження № 61-9753ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бендеберя Світлана Олексіївна, на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Красноградський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Красноградському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про виключення відомостей про батьківство з актового запису про народження дитини,
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Красноградський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Красноградському районі Харківської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, про виключення відомостей про батьківство з актового запису про народження дитини.
Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
23 липня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бендеберя С. О., засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року.
Верховний Суд ухвалою від 15 серпня 2025 року залишив касаційну скаргу без руху та надав строк для усунення недоліків, а саме для зазначення відомостей про наявність або відсутність у ОСОБА_1 електронного кабінету та подання до Верховного Суду виправленої касаційної скарги із зазначенням підстав касаційного оскарження, передбачених частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
На виконання вимог ухвали Верховного Суду заявник подав уточнену касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 ЦПК України.
Таким чином, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року та постанови Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року заявник визначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судових рішень судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 12 березня 2020 року перебували у шлюбу, який розірвано рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 15 червня 2023 року.
У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_4 , батьком якого в свідоцтві про народження дитини вказаний ОСОБА_1 , матір'ю - ОСОБА_2
Кегичівський районний суд Харківської області судовим наказом від 13 листопада 2023 року у справі № 624/1024/23 стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи з 27 жовтня 2023 року, і до досягнення дитиною повноліття.
Відповідно до висновку експерта Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса» № 5783, складеного 23 серпня 2024 року за результатами судової мокулекулярно-генетичної експертизи, ОСОБА_1 є біологічним батьком ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , матір'ю якого є ОСОБА_2 . Ймовірність події щодо батьківства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стосовно дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , складає 99,99999999 %.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що батьківство позивача підтверджується зібраними у справі доказами, зокрема, висновком судової молекулярно-генетичної експертизи від 23 серпня 2024 року. Крім того, місцевий суд врахував, що дитина народжена у шлюбі.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Згідно зі статтею 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Відповідно до статті 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 126 СК України).
У частинах першій та третій статті 136 СК України передбачено, що особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття.
Відповідно до частини другої статті 136 СК України у разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.
Передумовою звернення до суду в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною.
Для з'ясування факту батьківства необхідним є застосування спеціальних знань, зокрема призначення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи.
Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення якого є джерелом права згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства (рішення ЄСПЛ у справі «Калачова проти росії» від 7 травня 2009 року, заява № 3451/05).
Встановлено, що Кегичівський районний суд Харківської області ухвалою від 25 червня 2024 року призначив у справі судову молекулярно-генетичну експертизу, проведення якої доручив Національному науковому центру « Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С.Бокаріуса». На вирішення експертизи поставив питання: Яка вірогідність ступеню спорідненості на предмет встановлення біологічного батьківства (спорідненості) між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ?.
Відповідно до висновку експерта Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса» № 5783, складеного 23 серпня 2024 року за результатами судової мокулекулярно-генетичної експертизи, ОСОБА_1 є біологічним батьком ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , матір'ю якого є ОСОБА_2 . Ймовірність даної події щодо батьківства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стосовно дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , складає 99,99999999 %.
Верховний Суд неодноразово вказував, що висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є достатньою підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами з метою підтвердження або спростування факту батьківства (постанови Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 552/4291/22; від 31 січня 2024 року у справі № 752/13549/22, від 12 березня 2025 року у справі № 146/1162/23).
Колегія суддів враховує, що саме висновок експертизи з питання походження дитини є одним з ключових доказів та підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку.
Встановивши, що батьківство позивача підтверджується зібраними у справі доказами, зокрема, висновком судової молекулярно-генетичної експертизи від 23 серпня 2024року, та враховуючи народження у шлюбі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виключення з актового запису про народження дитини - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відомостей про позивача як батька дитини.
Зазначений правовий висновок узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 552/4291/22; від 31 січня 2024 року у справі № 752/13549/22, від 12 березня 2025 року у справі № 146/1162/23.
Зміст касаційної скарги свідчить про те, що доводи заявника фактично зводяться до незгоди з висновком судової молекулярно-генетичної експертизи від 23 серпня 2024 року, який, на його думку, є необ'єктивними та недостовірним, експертне дослідження проведено з порушенням вимог закону. Заявник зазначає, що для проведення експертизи дитиною та відповідачем були відібрані зразки слини, а не букального епітелію, що є різними біологічними матеріалами. Відбір зразків проводився самостійно відповідачем та дитиною, що свідчить про введення в оману експерта.
Разом з цим, зазначені доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди заявника з установленими судами обставинами справи і оцінкою доказів, надання їм власної суб'єктивної оцінки, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій позивач з клопотанням про проведення повторної експертизи не звертався, іншого висновку експерта у порядку статті 106 ЦПК України не надав.
Доводи касаційної скарги про те, суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 25 серпня 2020 року у справі № 478/690/18, колегія суддів визнає необґрунтованими, оскільки висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Так, у справі № 478/690/18 спір стосувався встановлення батьківства позивача щодо малолітньої дитини. Суди задовольнили позов про встановлення батьківства, вказавши, що позивач визнавав своє батьківство, займався вихованням малолітньої дитини, надавав матеріальну допомогу і бажає у подальшому приймати участь у вихованні дитини, тоді як відповідач не довела наявність поважних підстав, які перешкоджали їй з'явитися разом з дитиною до експертної установи для забору відповідних зразків її та дитини. Вказані дії та бездіяльність відповідача, що унеможливили проведення експертизи, надали підстави визнати факт, який відповідачем (її представником) заперечувався, та встановити, з урахуванням інших доказів, походження дитини від позивача.
Отже, доводи касаційної скарги не свідчать про те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд уже викладав у постановах від 13 вересня 2023 року у справі № 552/4291/22; від 31 січня 2024 року у справі № 752/13549/22, від 12 березня 2025 року у справі № 146/1162/23 висновки щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Отже, заявник не навів належних та достатніх доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій.
У пункті 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (заява № 48553/99) зазначено, що відповідно до прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 § 1, повинно тлумачитися в контексті преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав вважати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій незаконними.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бендеберя С. О., на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 390, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бендеберя Світлана Олексіївна, на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 26 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 червня 2025 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська