справа № 753/8125/17 головуючий у суді І інстанції Лужецька О.Р.
провадження № 22-ц/824/7527/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
23 грудня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення компенсації за невикористану відпустку, винагороду за підсумки роботи, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди,
у травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Українська залізниця», правонаступником якого є АТ «Українська залізниця», про стягнення компенсації за невикористану відпустку, винагороду за підсумками роботи, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позивач, з урахуванням заяв про внесення змін до предмета позову та збільшення позовних вимог від 07 грудня 2017 року, від 20 грудня 2017 року, від 19 квітня 2019 року, від 20 лютого 2020 року, від 12 листопада 2020 року, 04 жовтня 2021 року, остаточно просила:
стягнути з АТ «Українська залізниця» на її користь виплату компенсації за невикористану щорічну основну відпустку; щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу; додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, з 17 липня 2017 року до дати звільнення 23 лютого 2018 року у розмірі 73 987,20 грн; середній заробіток за час вимушеного прогулу на дату звільнення 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року у розмірі 808 000,00 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 108 000,00 грн; винагороду за підсумками роботи за 2017 рік у розмірі 48 912,00 грн; середню заробітну плату ОСОБА_1 на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн; відшкодувати моральну шкоду у сумі 100 000,00 грн; витрати на експертизу у розмірі 25 000,00 грн; витрати на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, а також витрати на правничу допомогу у розмірі 20 відсотків від суми стягнутих на користь позивача грошових коштів у справі.
Позовні вимоги мотивує тим, що 27 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року №Ц/6-25/7-18 за підписом голови правління Кравцова Є. П. та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року скасовано наказ ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року №586/ос «По особовому складу» та поновлено ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року №50.
Того ж дня, 27 лютого 2018 року, на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року №Ц/6-25/9-18 за підписом голови правління Кравцова Є.П. та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору».
Того ж дня, 27 лютого 2018 року, ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року №Ц/6-25/8-18 за підписом голови правління Кравцова Є. П. та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що керівництво ПАТ «Українська залізниця» розглянуло заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 14 липня 2017 року та згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі №753/5107/18 про визнання незаконними та скасування наказів та рішення, визнання дій протиправними позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконними накази ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору».
Постановою Київський апеляційний суд від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі №753/5107/18 скасовано у частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору» та залишено у силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
Згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 надано компенсацію за 9 днів невикористаної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року, а не до дня звільнення - 23 лютого 2018 року.
Відповідно до частини першої статті 47, статті 116 КЗпП України відповідач зобов'язаний був виплатити ОСОБА_1 у день звільнення всі суми, що належать їй, а саме: компенсацію за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу, додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, за період з 17 липня 2017 року до дати звільнення 23 лютого 2018 року; середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу згідно з Колективним договором; винагороду за підсумками роботи за 2017 рік; інші виплати, передбачені чинним законодавством. Посилаючись на те, що таких виплат здійснено не було, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 73 990,00 грн, 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, судовий збір у розмірі 50,00 грн та 15 798,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь держави витрати зі сплати судового збору в розмірі 789,90 грн.
Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 05 січня 2022 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року про стягнення компенсації за невикористану відпустку, винагороду за підсумками роботи, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди в частині відмови у задоволенні позовних вимог та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити наступним чином: стягнути з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу на дату звільнення 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року по 23 лютого 2018 року у розмірі 808 000,00 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 108 000,00 грн; недоплачену винагороду за підсумками роботи за 2017 рік у розмірі 26 521,57 грн; середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років в розмірі 191 765,13 грн; витрати на експертизу у розмірі 25 000,00 грн, моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги зазначила, що суд безпідставно відмовив їй у задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на дату звільнення 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року по 23 лютого 2018 року у розмірі 808 000,00 грн.
Вказала, що з вказаною вимогою звернулася до суду ще у грудні 2017 року, а тому суд помилково вважав, що позивачка пропустила визначений ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду.
Більш того, такі виплати охоплюються терміном «заробітна плата» і тому за їх стягненням ОСОБА_1 має право звернутися без обмеження будь-яким строком на підставі ч. 2 ст. 233 КЗпП України, що відповідає практиці Верховного Суду.
Також позивачка вважає, що для розрахунку середньоденної/ годинної заробітної плати для визначення розміру належного їй до виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу має враховуватися лише заробітна плата отримана нею у березні-квітні 2017 року. Однак, оскільки з 29 березня 2017 року по 14 липня 2017 року вона перебувала на лікарняних, то фактично дохід їй нараховувався лише у березні.
Відповідно до розрахункового листа за березень 2017 року, ОСОБА_1 відпрацювала 20 днів/ 159 год та отримала усього 282 340,18 грн, з них виплати, які включаються у розрахунок середньої заробітної плати на суму 103 588,90 грн.
Таким чином, її середньоденна заробітна плата становить 5 179,45 грн, а середньогодинна - 651,50 грн.
Загалом, за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 на дату звільнення 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року по 23 лютого 2018 року було 156 робочих днів, тобто належна їй до виплата сума середньої заробітної плати становить 808 000,00 грн = 156 робочих днів * 5 179,45 грн.
Також вважає необґрунтованим висновок місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років в розмірі 191 765,13 грн.
Місцевий суд не здійснив розрахунок середньої заробітної плати, яка мала бути виплачена позивачці для випадку її збереження на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років.
Натомість суд встановив, що ОСОБА_1 виплачувався середній заробіток згідно ст. 184 КЗпП України виходячи з посадового окладу 12 720,00 грн, який позивачці ніколи не встановлювався.
Умовами Трудового договору №50 від 21 лютого 2017 року визначено розмір посадового окладу позивача 108 000,00 грн.
Зниження розміру посадового окладу в односторонньому порядку свідчить про порушення відповідачем законодавства про оплату праці, з огляду на вимоги чинного законодавства України та судову практику.
Оскільки відповідачем мало бути збережено середню заробітну плату ОСОБА_1 на період працевлаштування, до досягнення дитиною шести років, але було збережено заробітну плату не в повному обсязі, відповідачем порушено законодавство про оплату праці.
Тож, вимоги позивачки про стягнення недоплаченої суми середньої заробітної плати для випадку збереження середньої заробітної плати в інших випадках (на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років) відносяться до вимог про порушення законодавства про оплату праці та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.
Також, не погодившись із рішенням суду, 14 січня 2022 року представниця АТ «Укрзалізниця» - адвокатка Лазаренко Владлена Володимирівна подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року в частині задоволених позовних вимог.
Згідно доводів апеляційної скарги роботодавець не погоджується із оскаржуваним рішенням, у т.ч. в частині стягнення на користь ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом роботи, додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, з 17 липня 2017 по дату звільнення 23 лютого 2018 року у розмірі 73 987,20 грн.
Зазначає, що наказом АТ «Укрзалізниця» №298/ос від 23 лютого 2018 року про звільнення ОСОБА_1 у зв'язку із закінченням строкового трудового договору №50 від 21 лютого 2017 року, передбачалася виплата їй компенсації за невикористану відпустку за 9 календарних днів.
Згідно розрахунку заробітної плати ОСОБА_1 за лютий 2018 року їй нараховано 13 037,49 грн компенсації за невикористану відпустку за 9 календарних днів.
Тобто, під час звільнення роботодавець виплатив ОСОБА_1 всі суми, належні до виплати, включаючи компенсацію за невикористані дні відпустки.
Крім того, позивачка не має права на компенсацію невикористаної додаткової відпустки за особливий характер праці тривалістю 4 календарних дні оскільки не працювала з 17 липня 2017 по дату звільнення 23 лютого 2018 року.
Також, розрахунок суми, яка була стягнута судом на користь позивачки проведено судом без врахування вимог, встановлених Порядком обчислення середньої заробітної плати. Затвердженого Постановою КМ України №100 від 08 лютого 1995 року (далі по тексту - Порядок №100).
Зокрема, суду необхідно було врахувати, що 12 місяців, які перебували періоду виплати компенсації за невикористані відпустки становить період з лютого 2017 року по січень 2018 року. При цьому, у цей період дохід позивачка отримувала лише у лютому-липні 2017 року. разом з цим, у цей період до розрахунку заробітної плати включалися виплати тимчасової непрацездатності.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 203 879,25 грн без відрахування сум податків і зборів та моральну шкоду у сумі 25 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 46 523,85 грн.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2025 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та відшкодування моральної шкоди залишено без змін. Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 січня 2025 року дану справу було призначено головуючому судді Гаращенку Д.Р., судді, які входять до складу колегії: Євграфова Є.П., Болотов Є.В.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2025 року закінчено проведення підготовчих дій та призначено справу до розгляду на 23 квітня 2025 року о 10 год 00 хв.
Відповідно до довідки від 23 квітня 2025 року, справу знято з розгляду у зв'язку з зайнятістю судді Болотова Є.В. в іншому судовому засіданні. Призначено до розгляду справу на 08 травня 2025 року о 10 год. 00 хв.
Рішенням зборів суддів Київського апеляційного суду від 19 травня 2025 року № 6 суддю судової палати з розгляду цивільних справ Гаращенка Д.Р. переведено до складу судової палати з розгляду кримінальних справ та змінено спеціалізацію.
Розпорядженням №677/06.1-01/25 від 21 травня 2025 року у зв'язку з неможливістю суддею-доповідачем Гаращенком Д.Р. продовжувати розгляд судової справи №753/8125/17 (а/п № 22-ц/824/7527/2025) призначено повторний автоматизований розподіл указаної цивільної справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 травня 2025 року дану справу було призначено головуючому судді - Березовенко Р.В., судді, входять до складу колегії: Мостова Г.І., Лапчевська О.Ф.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 травня 2025 року справу прийнято до провадження та призначено до розгляду з повідомленням учасників справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року витребувано у АТ «Укрзалізниця» інформацію про:
підстави продовження трудових відносин з ОСОБА_1 з 30 березня 2017 року по 17 липня 2017 року;
форму оплати праці (погодинна чи поденна) ОСОБА_1 у період з січня 2017 року по 23 лютого 2023 року відповідно до трудового договору;
складові заробітної плати ОСОБА_1 , які враховано АТ «Укрзалізниця» у довідці про доходи №230 від 04 березня 2020 року; складові та суму нарахованої та виплаченої заробітної плати (її складові) ОСОБА_1 за період з січня 2017 року по лютий 2018 року із зазначенням кількості фактично відпрацьованих днів/ годин за цей період (за кожен місяць окремо), включаючи виплати за час, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток та допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
20 жовтня 2025 року АТ «Укрзалізниця» надало пояснення на виконання ухвали апеляційного суду.
У судовому засіданні ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. Заперечила проти доводів апеляційної скарги АТ «Укрзалізниця», вважаючи рішення суду першої інстанції у частині задоволених позовних вимог законним та обґрунтованим.
У судовому засіданні представниця АТ «Укрзалізниця» - адвокатка Лазаренко Владлена Володимирівна доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити. Заперечила проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , вважаючи рішення суду першої інстанції у оскаржуваній позивачкою частині законним та обґрунтованим.
Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги у частині позовних вимог, що переглядаються, колегія суддів вважає апеляційні скарги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 21 лютого 2017 року між ПАТ «Українська залізниця» в особі голови правління Балчуна В., члена правління Василевського І. та ОСОБА_1 укладено трудовий договір №50 та додаткову угоду до нього. Строк дії договору з 23 лютого 2017 року до 23 лютого 2018 року включно.
Згідно з наказом (розпорядженням) про переведення на іншу роботу від 20 лютого 2017 року № 278/ос ОСОБА_1 переведено з 23 лютого 2017 року на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики за строковим трудовим договором.
Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року №586/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» у зв'язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
27 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року №Ц/6-25/7-18 за підписом голови правління Кравцова Є.П. та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року скасовано наказ ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року №586/ос «По особовому складу» та поновлено ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року №50.
Наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
На підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору».
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі №753/5107/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору».
Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі №753/5107/18 скасовано в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору» та залишено в силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119 /вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року №119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» залишено без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року №298/ос «Про припинення трудового договору» залишено без змін.
Після поновлення ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року до моменту її звільнення 23 лютого 2018 року остання була позбавлена можливості працювати, внаслідок рішень роботодавця, а саме наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року №586/ос про її звільнення, яке скасовано самим роботодавцем на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року та наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119/вт про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, який визнаний судом незаконним.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача виплат компенсації за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку як працівнику з ненормованим робочим днем та додаткову відпустку як працівнику, яка має двох дітей, у загальному розмірі 73 987,20 грн.
Щодо вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції зазначив, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати, тому позивач пропустила тримісячний строк для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові в цій частині.
Вирішуючи вимоги про стягнення середньої заробітної на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років), суд першої інстанції зазначив, що позивач у квітні 2018 року ознайомилася із наказом ПАТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року №439/ос, відповідно до якого їй нараховувався та виплачувався середній заробіток у розмірі 12 720,00 грн, проте із зазначеною вимогою звернулася лише у жовтні 2021 року, тобто після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат на експертизу у розмірі 25 000,00 грн, оскільки обставини цієї справи не вимагали потреб у спеціальних знаннях. Також відмовив у стягненні витрат на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, оскільки позивач не надала доказів, які б підтверджували встановлений сторонами розмір витрат на правничу допомогу у вказаному розмірі. Щодо вимог про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 % від суми стягнених на користь позивача коштів, то суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 15 798,00 грн витрат на правничу допомогу.
Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів Верховного Суду вказала наступне.
Щодо розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу:
З урахуванням рішень судів у справі №753/5107/18 суди дійшли висновку, що період оплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу розпочинається з 15 липня 2017 року та закінчується днем її звільнення - 23 лютого 2018 року згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції взяв до уваги довідку від 04 березня 2020 року №230 відповідно до якої середньоденна заробітна плата позивача за січень-лютий 2017 року становила 1 315,35 грн.
Апеляційний суд зазначив, що оскільки перший день після лікарняного припав на суботу (15 липня 2017 року), то розрахунок необхідно здійснювати з наступного за ним робочого дня, тобто з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, що становить 155 робочих днів.
З урахуванням зазначеного апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 203 879,25 грн (155 робочих днів х 1 315,35 грн).
Однак згідно з вимогами чинного трудового законодавства, якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п'ятого пункту 4 цього Порядку, а саме з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. З наведеного можна зробити висновок про те, що якщо працівник протягом останніх чотирьох календарних місяців, що передують місяцю, у якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, не відпрацював жодного робочого дня, відсутній розрахунковий період, тому середня заробітна плата в такому випадку обчислюється виходячи з посадового окладу. Водночас, якщо в розрахунковому періоді є хоча б один повний відпрацьований день, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за такий робочий день (постанови Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справах №753/12518/22 та №507/1435/22).
Розрахунковим періодом для визначення середнього заробітку є червень та травень 2017 року, проте у цей час позивач не працювала, оскільки перебувала на лікарняному. Попередні два місяці (квітень та березень 2017 року) позивач також повністю не відпрацювала, оскільки у ці місяці також перебувала на лікарняному.
Водночас у розрахунковому періоді в позивача є відпрацьовані дні у березні, виплати за які підлягають врахуванню під час обчислення середнього заробітку.
Вказаного вище апеляційний суд не перевірив.
Також суд апеляційної інстанції не врахував, що між ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» укладений строковий трудовий договір з 23 лютого 2017 року до 23 лютого 2018 року, водночас довідка від 04 березня 2020 року №230 містить розрахунок середньоденної заробітної плати позивача за січень та лютий 2017 року.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції під час розрахунку середньоденної заробітної плати не перевірив розрахунковий період, який необхідно враховувати під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахунки у довідці від 04 березня 2020 року №230, чи не суперечать вони вимогам Порядку №100, та належним чином не встановив середньоденну заробітну плату позивача для обчислення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Щодо вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн:
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції у цій частині та зазначив, що оскільки накази роботодавця про встановлення посадових окладів позивачу у розмірі 12 720,00 грн не оспорювались, тому підстав для стягнення вказаних позивачем сум не має.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки умови оплати праці, які передбачені пунктом 5.1.1 трудового договору від 21 лютого 2017 року №50, який укладено між АТ «Укрзалізниця» та позивачем, припинилися у дату закінчення трудового договору, поновились попередні умови оплати праці, оскільки трудовим договором не було передбачено іншого.
Згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 30 березня 2016 року №530/ос ОСОБА_1 переведено на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики з посадовим окладом 8 141,00 грн.
Під час роботи посадовий оклад ОСОБА_1 збільшувався роботодавцем.
Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2017 року №278/ос ОСОБА_1 переведено на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики на умовах трудового договору з посадовим окладом 10 176,00 грн
Після чергового підвищення посадових окладів працівникам АТ «Українська залізниця» з березня до квітня 2018 року посадовий оклад директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики АТ «Укрзалізниця» становив 12 720,00 грн.
Після досягнення дитиною позивача шестирічного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідні виплати було припинено.
Верховний Суд не погодився з такими висновками, оскільки згідно з наказом від 23 лютого 2018 року №297/ос ПАТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Укрзалізниця» з 30 березня 2017 року на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року та було звільнено з роботи у зв'язку з його закінченням.
Згідно з пунктом 5.1.1 трудового договору від 21 лютого 2017 року №50 ОСОБА_1 визначено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн.
Водночас відповідач нараховував позивачу середній заробіток відповідно до статті 184 КЗпП України, виходячи із посадового окладу у розмірі 12 720,00 грн.
У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження встановлення ОСОБА_1 на час звільнення окладу у розмірі 12 720,00 грн, водночас у матеріалах справи містяться розрахунки заробітної плати позивача, відповідно до яких позивачу нараховувалася заробітна плата відповідно до окладу 108 000,00 грн.
У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі №182/6943/23 зазначено: «Умови праці (у тому числі оплати праці), що включені до умов трудового договору (контракту) повинні бути, принаймні, такими самими вигідними з точки зору працівника, як і умови найму за колективним договором. При цьому, у трудовому договорі (контракті) можуть бути визначені більш сприятливі умови праці, ніж ті, що передбачені колективним договором, а не менш вигідними для працівника».
Суду апеляційної інстанції необхідно перевірити вище викладене, а тому висновки суду про те, що роботодавець здійснив виплати позивачу середнього заробітку на час працевлаштування у належному розмірі, є помилковими.
У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, роботодавець, надаючи розрахункові документи, де зазначений оклад 108 000,00 грн, не спростував доводів позивача щодо його правильності.
Крім того, апеляційний суд має перевірити, чи поширюється тримісячний строк звернення до суду відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України на вимоги про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України.
Щодо вирішення вимог про стягнення коштів за щорічну основну відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року
Визначаючи розмір середньоденної заробітної плати для розрахунку компенсації за невикористану відпустку, суд апеляційної інстанції взяв за основу суму нарахованої позивачеві заробітної плати у розмірі 179 690,08 грн, яку було зазначено судом першої інстанції.
Зокрема, апеляційний суд вказав, що у рішенні суду першої інстанції зазначено, що розмір середньоденної заробітної плати для виплати компенсації був розрахований із загальної суми нарахованої заробітної плати позивачеві у розмірі 179 690,08 грн. За змістом рішення суду ця сума була розрахована із загальної суми нарахованої заробітної плати позивачеві за період 12 місяців, який передував виплаті компенсації за невикористану відпустку, без врахування виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати відповідно до пункту 4 Порядку № 100.
Водночас суд першої інстанції, обчислюючи середню заробітну плату для виплати компенсації за невикористану відпустку, не врахував, що при обчисленні середньої заробітної плати для компенсації за невикористані відпустки до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір середньоденної заробітної плати для компенсації за невикористану відпустку, не перевірив правильність розрахунку нарахованої позивачеві заробітної плати, наведеного у рішенні суду першої інстанції, не навів детального розрахунку, яким він керувався під час визначення суми компенсації, не вказав, які виплати включаються до фактичного заробітку позивача.
Також суд апеляційної інстанції помилково застосував принцип співмірності і зменшення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України до компенсації за невикористану щорічну відпустку у розмірі 17 469,90 грн, яка є складовою частиною заробітної плати.
Щодо вирішення вимог про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в цій частині, апеляційний суд не навів жодних мотивів щодо вирішення вимог про виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, яка має дітей віком до 15 років.
Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, та з урахуванням вказівок Верховного суду, не погоджується з висновками суду першої інстанції, в частині, яка передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з наступних підстав.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Щодо позовних вимог про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Визначаючи правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім'ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.
Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.
При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).
Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.
У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком №100, і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.
На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.
Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.
Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду виснувала, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.
За викладених обставин, висновки суду першої інстанції про пропуск строку звернення позивача до суду про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не ґрунтуються на вимогах закону.
Для правовідносин сторін у цій справі мають преюдиційне значення відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України висновки судів у справі №753/5107/18 які дійшли висновку, що період оплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу розпочинається з 15 липня 2017 року та закінчується днем її звільнення - 23 лютого 2018 року згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №298/ос.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком №100, з подальшими змінами та доповненнями.
У пункті 2 Порядку №100 (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення судом апеляційної інстанції рішення) передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплати за попередні два місяці роботи.
Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.
Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п'ятого пункту 4 цього Порядку.
Згідно з абзацами третім-п'ятим пункту 4 Порядку, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору. Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з вимогами чинного трудового законодавства, якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п'ятого пункту 4 цього Порядку, а саме з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
З наведеного можна зробити висновок про те, що якщо працівник протягом останніх чотирьох календарних місяців, що передують місяцю, у якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, не відпрацював жодного робочого дня, відсутній розрахунковий період, тому середня заробітна плата в такому випадку обчислюється виходячи з посадового окладу.
Водночас, якщо в розрахунковому періоді є хоча б один повний відпрацьований день, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за такий робочий день (постанови Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справах № 753/12518/22 та №507/1435/22).
Передаючи справу на новий розгляд в частині вимог про стягнення середнього заробітну за вимушений прогул, Верховний Суд вказав, що розрахунковим періодом для визначення середнього заробітку ОСОБА_1 є червень та травень 2017 року, проте у цей час позивач не працювала, оскільки перебувала на лікарняному. Попередні два місяці (квітень та березень 2017 року) позивач також повністю не відпрацювала, оскільки у ці місяці також перебувала на лікарняному.
Водночас у розрахунковому періоді в позивача є відпрацьовані дні у березні, виплати за які підлягають врахуванню під час обчислення середнього заробітку.
Надаючи оцінку доводам сторін в частині періоду, який має враховуватися при визначенні середнього заробітку ОСОБА_1 , апеляційний суд враховує, що з укладенням 21 лютого 2017 року трудового договору №50 сторони визначили як період початку трудових відносин між собою так і оклад позивачки.
Оскільки трудові відносини сторін за трудовим договором №50 не охоплюють січень 2017 року, цей місяць не може враховуватися для розрахунку середнього заробітку позивачки, а тому апеляційний суд не враховує довідки АТ «Укрзалізниця» від 04 березня 2020 року №230 та від 14 жовтня 2025 року №21 як належні докази її середньоденного заробітку.
Таким чином, два календарні місяці які належить враховувати для розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 це лютий і березень 2017 року.
При цьому, у лютому 2017 року у структуру заробітної плати позивачки входять такі виплати - оплата почасовиків - 27 489,15 грн; надбавка за вислугу - 1 211,58 грн; премія згідно положення - 2 322,63 грн; у березні 2017 року - оплата почасовиків - 98 548,06 грн; премія згідно положення - 5 040,84 грн. Всього - 134 653,22 грн.
Щодо форми оплати праці ОСОБА_1 .
За даними розрахункових листів оплата праці позивачки здійснювалася погодинно.
Відповідно до п. 5.1.1 трудового договору №50 позивачці встановлено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн.
Винагорода нараховується працівнику за фактично відпрацьований час та/ або роботу, визначену договором, та виплачується у строки, визначені законодавством України та колективними договорами Товариства. (п. 5.2 трудового договору)
У наданих апеляційному суду поясненнях представниця АТ «Укрзалізниця» зазначила, що ОСОБА_1 нараховувалася заробітна плата на основі місячного окладу відповідно до кількості відпрацьованих днів.
Так, відповідно до наданих роботодавцем розрахункових листів ОСОБА_1 у лютому 2017 року відпрацювала 16 робочих днів, у березні 2017 року - 20.
Таким чином середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 3 740,37 грн = 134 653,22 грн/ 36 днів.
За період з 15 липня 2017 року по 23 лютого 2018 року було 155 робочих днів.
У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Таким чином при визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходить з наступного розрахунку: 155 (кількість робочих днів за період вимушеного прогулу) х 3 740,37 грн (середньоденний заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню) = 579 757,35 грн. Розрахунок проведено без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.
Щодо позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом роботи, додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, з 17 липня 2017 по дату звільнення 23 лютого 2018 року
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 82 КЗпП України до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Відповідно до абзацу першого пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з абзацами першим, третім пункту 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
При обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов'язків, службового відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Відповідно до абзаців третього, четвертого пункту 4 Порядку №100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки (пункт 7 Порядку №100).
Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 надано компенсацію за 9 днів невикористаної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року.
Оскільки позивачка звільнена 23 лютого 2018 року, то на її користь має бути стягнено компенсацію за невикористану відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Суд першої інстанції, обчислюючи середню заробітну плату для виплати компенсації за невикористану відпустку, не врахував, що при обчисленні середньої заробітної плати для компенсації за невикористані відпустки до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Відповідно до п.4.2. Трудового договору №50 від 21 лютого 2017 року для працівника встановлено п'ятиденний робочий тиждень з понеділка по п'ятницю з ненормованим режимом робочого часу (ненормований робочий день).
Таким чином, ОСОБА_1 мала право на основну додаткову відпустку, як працівник з ненормованим робочим днем.
Крім того, позивачка на час звільнення була матір'ю двох неповнолітніх дітей, а відтак набула право на соціальну відпустку, як працівник, який має дітей до 15 років.
Законом України «Про відпустки» визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Працівникам з ненормованим робочим днем - тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.
Одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів.
Щорічна основна відпустка за період роботи з 17 липня 2017 року по 23 лютого 2018 становить 14 днів (24 дні : 12 місяців * 7 місяців).
Щорічна додаткова відпустка працівнику з ненормованим робочим днем за період роботи з 17 липня 2017 року по 23 лютого 2018 становить 4 дні (7 днів:12 місяців * 7 місяців), а всього 28 днів (14+4+10).
У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №750/9956/17 зазначено, що при розрахунку середньої заробітної плати для оплати відпусток потрібно враховувати виплати за час, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток.
А за час вимушеного прогулу в результаті незаконного звільнення за працівником зберігається місце роботи та середній заробіток.
Таким чином, у цій справі розрахунковим періодом для розрахунку середньої заробітної плати для оплати відпусток ОСОБА_1 є лютий 2017 року - січень 2018 року.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, якими він керувався під час визначення сум, що підлягають стягненню, проте місцевий суд таких розрахунків не навів, виплати, які врахував у розрахунок не зазначив.
З урахуванням положень Порядку №100, для обрахунку середньоденної заробітної плати для виплати ОСОБА_1 компенсації за усі дні невикористаних відпусток необхідно враховувати її заробітну плату за лютий - березень 2017 року; виплати по тимчасовій непрацездатності за період з квітня по липень 2017 року; розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року по 23 лютого 2018 року.
Отже, розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 становить 2 259,2558 грн = (134 653,22 грн + 85 365,20 грн + 579 757,35 грн)/ 354 дні.
Таким чином при визначенні суми компенсації за невикористані ОСОБА_1 28 днів відпусток, апеляційний суд виходить з наступного розрахунку: 28 (кількість днів відпусток) х 2 259,25 грн = 63 259,00 грн. Розрахунок проведено без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.
Щодо позовних вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років
Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Згідно з частиною шостою статті 179 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, одному з батьків дитини в обов'язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
Згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року №439/ос «По особовому складу» на виконання статті 184 КЗпП України за ОСОБА_1 з 24 лютого 2018 року збережено середню заробітну плату на період працевлаштування до досягнення дитиною шестирічного віку, але не більше трьох місяців.
Також позивачу пропонувалась робота в АТ «Українська залізниця» за фахом.
Відповідно до копій розрахункового листа ОСОБА_1 за березень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати та премій, платіжної відомості за березень 2018 року №677 та виписки з рахунків за 05 квітня 2018 року ОСОБА_1 нараховувався та виплачувався середній заробіток згідно зі статтею 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн. Згідно з копіями розрахункового листа ОСОБА_1 за квітень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати, платіжної відомості за квітень 2018 року №896 та виписки з рахунків за 04 травня 2018 року ОСОБА_1 нараховувався та виплачувався середній заробіток, відповідно до статті 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн.
Згідно з пунктом 5.1.1 трудового договору №50 від 21 лютого 2017 року ОСОБА_1 визначено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн.
В ході нового розгляду справи у додаткових поясненнях АТ «Укрзалізниця» фактично підтвердила, що з 23 лютого 2017 року посадовий оклад ОСОБА_1 становить 108 000,00 грн.
У зв'язку з цим є помилковими висновки місцевого суду про правомірність нарахування позивачці середнього заробітку в розмірі 12 720 грн на підставі наказу ПАТ «Укрзалізниця» від 05 березня 2018 року №439/ос, оскільки такий наказ є діючим і не скасований, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 у цій частині обґрунтованими.
В той же час, відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
У статті 12 Закону України «Про оплату праці» закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.
Отже, середній заробіток на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років є мінімальною державною гарантією (після звільнення) та не включається у структуру заробітної плати, оскільки після звільнення заробітна плата не нараховується, а тому не застосовуються до цих виплат положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України про необмеженість будь-яким строком права на звернення до суду за їх стягненням.
Відповідно до ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин строку суд може поновити цей строк.
Згідно роз'яснень, наданих у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №6 «Про практику розгляду судами трудових спорів», якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте, оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.
ОСОБА_1 у березні 2018 року була повідомлена про наказ ПАТ «Укрзалізниця» від 05 березня 2018 року №439/ос, відповідно до якого їй нараховувався та виплачувався середній заробіток, згідно ст. 184 КЗпП України, виходячи із посадового окладу 12 720 грн. Згідно розрахункових листів та платіжних відомостей виплати в розмірі 12 720 грн. були здійснені у березні, квітні 2018 року.
З позовною вимогою про стягнення середнього заробітку для випадку збереження середньої заробітної плати в інших випадках (на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років) в розмірі 191 765,13 грн. ОСОБА_1 звернулася 04 жовтня 2021 року, тобто після спливу строку, встановленого ст. 233 КЗпП України, що є окремою та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
На підставі вищенаведених мотивів, колегія апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років не відповідає фактичним обставинам справи, не ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв'язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Згідно з вимогами частин 1, 2, 5, 6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У своїй практиці ЄСПЛ керується трьома ключовими принципами під час вирішення питань про відшкодування судових витрат. Звернення про відшкодування таких витрат задовольняються тоді, коли судові витрати, що підтверджено доказами: фактично понесені; необхідні, щоб запобігти порушенню або отримати відшкодування за нього; визначені у розумному розмірі.
У Практичних рекомендаціях: вимоги щодо справедливої компенсації (стаття 41 Конвенції), виданих Головою Європейського суду з прав людини відповідно до Правил 32 Регламенту Суду від 28 березня 2007 року, з поправками від 09 червня 2022 року, ЄСПЛ зазначає, що витрати, понесені (як на національному рівні, так і під час розгляду справи в самому Суді) у спробі запобігти порушенню чи з метою отримання компенсації після того, як воно сталося, мають бути фактично понесені. Фактично понесені означає, що «заявник мав сплатити їх або бути зобов'язаним сплатити їх відповідно до юридичного або договірного зобов'язання. Документи, що підтверджують те, що заявник сплатив або зобов'язаний сплатити такі витрати, мають бути надані суду» (пункт 18).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі №922/445/19 зазначено, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі №750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі №757/60277/18-ц.
Правничу допомогу ОСОБА_1 у цій справі на підставі договору про надання правової допомоги №01/22-01/20 від 22 січня 2020 року надавало ТОВ «АБ «Козій Дар'ї», а також довіреності від 26 квітня 2017 року.
За надання правничої допомоги клієнт має сплатити бюро гонорар, який визначається за домовленістю сторін (п. 4.1 Договору).
У додатковій угоді №1 до договору про надання правової допомоги №01/22-01/20 від 22 січня 2020 року його сторони погодили, що вартість правничої допомоги становить 20% від суми стягнутих на користь ОСОБА_1 виплат.
За змістом частини третьої статті 237 ЦК України однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
З аналізу ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як «форма винагороди адвоката», але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
За вимогами ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, за ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Колегія суддів проаналізувала надані ОСОБА_1. докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат з фіксованим розміром гонорару, а також враховуючи заперечення АТ «Укрзалізниця» щодо неспівмірності заявленої суми, фінансовий стан обох сторін, з урахуванням положень ч. 2 ст. 141 ЦПК України, приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування ОСОБА_1 за розгляд справи у судах усіх інстанцій витрат на професійну правничу допомогу в сумі 50 000,00 грн за рахунок відповідача АТ «Укрзалізниця», оскільки такий розмір судових витрат відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, з урахуванням складності справи.
Погоджений ОСОБА_1 та АБ «Козій Дар'ї» розмір гонорару адвоката у 20% від суми задоволених позовних вимог колегія суддів вважає явно завищеним, таким, що не відповідає роботі яку виконувала адвокат в ході розгляду справи (зокрема, участь у судових засіданнях у судах усіх інстанцій брала переважно сама позивачка; адвокат Козій Д.О. у більшості своїй подавала клопотання про відкладення/ ознайомлення, більшість заяв по суті справи, у т.ч. про збільшення позовних вимог, апеляційна та касаційна скарга підписані самою позивачкою). У даному випадку лише підготовка процесуальних документів для подання їх до суду позивачкою не може обраховуватися відповідно до виплат, які належать позивачці на підставу Закону і не відображає результату та фактичної роботи адвоката, а тому не може бути взаємозалежною.
Ураховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, а позивачка звільнена від сплати судового збору, з АТ «Укрзалізниця» необхідно стягнути в дохід держави судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог за розгляд справи у розмірі 6 680,16 грн.
За висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 листопада 2023 року у справі №712/4126/22 (провадження №14-123цс23) відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов'язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ (п. 148).
Оскільки під час ухвалення рішення та цієї постанови суди не керувалися та не враховували висновок експерта, проведений на замовлення позивачки, підстави для компенсації витрат та його проведення відсутні.
Керуючись ст. ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», подану представницею - адвокаткою Лазаренко Владленою Володимирівною - задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 579 757 (п'ятсот сімдесят дев'ять тисяч сімсот п'ятдесят сім гривень) 35 коп. та компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років у розмірі 63 259 (шістдесят три тисячі двісті п'ятдесят дев'ять гривень) 00 коп. Розрахунки проведено без утримання прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5) в дохід держави судовий збір у розмірі 6 680 (шість тисяч шістсот вісімдесят гривень) 16 коп.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000 (п'ятдесят тисяч гривень) 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 29 грудня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова