іменем України
29 грудня 2025 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 750/8543/24
Головуючий у першій інстанції - Маринченко О. А.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1040/25
Чернігівський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді: Скрипки А.А.
суддів: Онищенко О.І., Шарапової О.Л.
секретар: Мальцева І.В.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Чернігова у складі судді Маринченко О.А. від 31 березня 2025 року, місце ухвалення рішення - м. Чернігів, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист прав споживача, стягнення коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, відшкодування моральної шкоди,
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом до ОСОБА_3 про захист прав спожива, в якому просив стягнути із відповідача на його користь кошти в сумі 7 259 грн., інфляційні втрати в сумі 2 932,04 грн., три проценти річних у сумі 638,74 грн., а всього: 10 829 грн. 78 коп. Також позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 3 629 грн. 50 коп., у відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування вимог заявленого позову, ОСОБА_1 вказував, що у червні 2021 року він дізнався про псевдоінвестиційну організацію під назвою » ОСОБА_4 ». У телефонних розмовах менеджер компанії »Альфа Ван Кепітал» запропонував позивачу фінансові послуги, а саме, заробіток на продажу акцій. Позивач зазначав, що скориставшись його некомпетентністю у питаннях фінансів та інвестицій, менеджер вказаної організації вмовив його вносити кошти на так званий »торговий рахунок». За його вказівками позивач встановив на своєму персональному комп'ютері програму для віддаленого доступу »AnyDesk», завдяки чому менеджер одержав повний доступ до особистого кабінету позивача в системі інтернет-банкінгу »Приват24». У ході співробітництва з цією організацією від імені позивача було вчинено декілька платежів. Позивач вважав, що ці платежі були спрямовані на внесення коштів на його »рахунок» у цій організації. За доводами позивача, 25.06.2021 року менеджер запропонував йому сплатити вступний внесок в еквіваленті 250 доларів США. Позивач стверджував, що цей платіж фактично виконувався менеджером компанії »Альфа Ван Кепітал» через віддалений доступ до його комп'ютера, тому позивач особисто не заповнював реквізити платіжного доручення і не бачив, хто є одержувачем платежу. Пізніше виявилося, що кошти в сумі 7 259 грн. насправді були сплачені не на рахунок компанії » ОСОБА_4 », а на рахунок фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 . З часом позивачу стало відомо, що фінансової організації з назвою » ОСОБА_4 » офіційно не існує ні в Україні, ні за кордоном, тому в липні 2021 року він звернувся до Чернігівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області. Позивач зазначав, що наразі за його заявою проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні №12021275440001835 від 07.07.2021 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України. Грошові кошти в сумі 7 259 грн. були сплачені позивачем відповідачу за інформаційну послугу, про що свідчить копія квитанції. Позивач вказує, що виходячи із наведеного, ФОП ОСОБА_5 виступала, як надавач послуг, а позивач виступав, як споживач. Однак, позивач не мав наміру замовляти у відповідача будь-які послуги, в тому числі інформаційні, не висловлював у будь-який спосіб бажання або згоди на замовлення таких послуг. На момент сплати спірних коштів, враховуючи наведені фактичні обставини, позивач взагалі не мав уявлення про те, що ці кошти сплачуються на рахунок відповідача, а не на рахунок організації »Альфа Ван Кепітал». Позивачу не було відомо і про сам факт існування такого суб'єкта господарювання, як фізична особа-підприємець ОСОБА_5 . Станом на 25.06.2021 року позивач мав намір сплатити вступний внесок на користь організації »Альфа Ван Кепітал», оскільки вважав це необхідною умовою подальшого співробітництва з цією організацією. Лише пізніше позивач зрозумів, що ця вимога була абсолютно безпідставною, а особи, причетні до організації »Альфа Ван Кепітал», взагалі не планували відкривати йому будь-який рахунок, і лише мали намір заволодіти коштами позивача. Позивач вказував, що участь фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 у цьому правочині полягала в тому, що вона прийняла від нього оплату за »інформаційну послугу», хоча насправді будь-яких послуг йому не надавала. З урахуванням викладеного вище, відповідач взагалі не мала ні наміру, ні можливості надавати будь-які послуги, які б були потрібні позивачу особисто. Позивач стверджував, що фізична особа-підприємець ОСОБА_5 або виявила неправомірну недбалість у контролі за власним підприємницьким рахунком, внаслідок чого управління рахунком фактично могло бути передано іншим особам, або активно сприяла використанню цього рахунку для фінансових операцій на користь шахрайських проектів. У будь-якому із цих випадків, дії або бездіяльність відповідача по відношенню до споживачів (осіб, які сплачували кошти на її підприємницький рахунок) вказують на наявність ознак нечесної підприємницької практики. Свідомо погодившись на реєстрацію в якості фізичної особи-підприємця, відкриття підприємницького банківського рахунку та приймання платежів, відповідач не могла не розуміти, що кошти, які надходять на цей рахунок, можуть не мати справедливої економічної мети. Правочин є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, правочин співвідноситься з договором, як загальне і окреме, при цьому, кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Позивач зазначав, що фізична особа-підприємець ОСОБА_5 виступала, як надавач послуг, а позивач виступав, як споживач, і тому між ними склалися правовідносини, які мали ознаки правочину з надання послуг. Разом із тим, цей правочин мав дефектний характер та зі сторони відповідача був здійснений із використанням нечесної підприємницької практики. Відтак, належним способом захисту своїх порушених прав, ОСОБА_1 вважає необхідність застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого із використанням нечесної підприємницької практики, у вигляді стягнення з відповідача коштів у сумі 7 259 грн. За доводами позивача, відповідач також повинна сплатити йому інфляційні втрати та 3% річних, які позивач розрахував за період із 26 червня 2021 року до 31 травня 2024 року. Сума 3% річних за період прострочення загальною тривалістю 1 071 день складає 638 грн. 74 коп., розмір інфляційних втрат за цей період складає 2 932 грн. 04 коп. Крім того, у зв'язку із описаними подіями, позивач переніс сильне душевне потрясіння через втрату коштів та через усвідомлення непорядності, недобросовісності дій відповідача, що було для нього неочікуваним. З'ясувавши, що грошові кошти були одержані відповідачем без будь-якої законної та економічної підстави, позивач перебував у психологічному напруженні, переживав через невизначеність ситуації, сподівався на добровільне повернення відповідачем цих коштів. Переконавшись у відсутності таких намірів у відповідача, позивач був охоплений розпачем та відчуттям краху, його постійно турбували пригнічений настрій та нервозність, переслідували нав'язливі спогади про події, пов'язані із втратою коштів. Внаслідок недобросовісних дій відповідача позивач втратив відчуття довіри до людей, у нього з'явилися непритаманні раніше підозріливість, повсякчасне очікування недобросовісних вчинків від оточуючих. Це вплинуло на його особисті та сімейні стосунки, йому стало важко виконувати звичайні повсякденні справи, він віддалився від близьких та від суспільного життя. Неправомірні дії або бездіяльність відповідача, які полягали у одержанні коштів позивача, із використанням нечесної підприємницької практики, спричинили душевні страждання, і тому позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію моральної шкоди у розмірі 3 629 грн. 50 коп., тобто, у розмірі половини суми коштів, сплачених ним на користь відповідача.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 31.03.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист прав споживача, стягнення коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних, відшкодування моральної шкоди, відмовлено повністю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31.03.2025 року у справі №750/8543/24; стягнути з ОСОБА_2 на його користь кошти в сумі 7 259,00 грн., інфляційні втрати в сумі 2 932,04 грн. і три проценти річних у сумі 638,74 грн., а всього - 10 829,78 грн.; стягнути з ОСОБА_2 на його користь відшкодування моральної шкоди в сумі 3 629,50 грн. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року ухвалено судом із неправильним застосуванням норм матеріального права, і підлягає скасуванню, із ухваленням нового рішення про задоволення його позовних вимог. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначають, що під час сплати коштів відповідачу він планував оплатити »вступний внесок» на користь псевдоінвестиційної організації »Альфа Ван Кепітал», і був впевнений у тому, що саме так і відбулося. За доводами апелянта, він мав намір отримати послуги фінансового характеру для особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Відповідач при цьому виступала, як суб'єкт господарювання (фізична особа-підприємець), і кошти позивача були сплачені на її підприємницький рахунок. В матеріалах справи є дублікат квитанції, який засвідчує сплату коштів позивача на користь ФОП ОСОБА_5 , і є підтвердженням правочину між позивачем та відповідачем. Апелянт зазначає, що на момент сплати спірних коштів, з урахуванням контексту ситуації та пояснень менеджера компанії »Альфа Ван Кепітал», він хоч і не знав про те, що кошти сплачуються на рахунок відповідача, але не мав сумнівів і правомірно розраховував на те, що йому будуть надані фінансові (платіжні) послуги з перерахування цих коштів на користь вказаної компанії для зарахування їх як »вступного внеску». Доводи апеляційної скарги стверджують, що споживчі правовідносини можуть виникати між споживачем та суб'єктом господарювання на будь-якому етапі, в тому числі, на етапі виникнення наміру замовлення послуг. Такі обставини, як, наприклад, відсутність домовленостей між споживачем та надавачем послуг, або відсутність самого факту надання послуг, не мають принципового значення в аспекті кваліфікації правовідносин як споживчих. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірні відносини врегульовані положеннями статті 1212 ЦК України. При цьому, апелянт зазначає, що дійсно, відповідач одержала його кошти безпідставно, тому на перший погляд, зазначений вище висновок суду може видаватися правильним. Однак, він базується лише на формальних, зовнішніх ознаках його позовних вимог та не враховує фактичних обставин справи, реального змісту правовідносин та суб'єктного складу сторін. У цьому випадку безпідставне одержання коштів було лише одним із елементів більш складної картини. За доводами апелянта, суд першої інстанції помилково ототожнив безпідставне одержання коштів відповідачем, як одну із фактичних обставин спірних правовідносин, і кондицію, як самостійну та окрему підставу позовних вимог. Апелянт вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що предметом регулювання інституту кондикційних зобов'язань (стаття 1212 ЦК України), є відносини, які виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна, і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанову Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №607/5422/16-ц). Натомість, як зазначалося вище, правовою підставою вимог заявленого позову про стягнення коштів, було застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого із використанням нечесної підприємницької практики. Тобто, в обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на спеціальні норми цивільного права, а також необхідно враховувати положення ч.1 статті 2 Закону №1023-XII, згідно з якими законодавство про захист прав споживачів складається з цього закону, ЦК України, ГК України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів. Закон №1023-XII не містить вичерпного переліку відносин, на які поширюється його дія. Таким чином, законодавство про захист прав споживачів не вичерпується Законом №1023-XII, а включає інші акти законодавства. За доводами апелянта, у загальному випадку положення інших актів законодавства, в тому числі, ЦК України, не є взаємовиключними по відношенню до Закону №1023-XII, а навпаки, передбачають взаємне доповнення (як різні елементи єдиної системи) та можливість субсидіарного використання. Отже, як зазначає апелянт, висновок суду першої інстанції про те, що спірні відносини врегульовані положеннями ЦК України, сам по собі не був підставою для констатації відсутності споживчих правовідносин.
Згідно приписів ч.1 статті 369 ЦПК України, апеляційний суд розглядає справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31.03.2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист прав споживача, стягнення коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних, відшкодування моральної шкоди, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч.13 статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Як вбачається із матеріалів справи (а.с.109,110), сторони даного спору обізнані про наявність ухвал апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження у справі та про призначення справи до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення (виклику) учасників справи.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку.
В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що згідно із копією дубліката квитанції №0.0.2175692845.1 від 25.06.2021 року, ОСОБА_1 перерахував на розрахунковий рахунок ОСОБА_5 № НОМЕР_1 , відкритий у Акціонерному товаристві »Альфа-Банк», 7 259 грн.; призначення платежу - за інформаційну послугу (а.с.10).
Із копії витягу з Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що з 24.05.2021 року до 07.07.2021 року ОСОБА_5 була зареєстрована як фізична особа-підприємець (а.с.11-12).
За інформацією Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби України №6.2.-1144/6-25 від 03.02.2025 року та Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області №6301.4.3-1810/63.1-25 від 04.02.2025 року, ОСОБА_5 змінила прізвище на » ОСОБА_6 ».
Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції встановив, що позивач не мав із відповідачем будь-яких справ, послуг у відповідача не замовляв, їх не отримував, а мав на меті отримати прибуток, у зв'язку із співпрацею із організацією »Альфа Ван Кепітал». Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що на правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, не поширюється дія Закону №1023-XII, натомість, вони врегульовані ЦК України, зокрема, положеннями статті 1212 ЦК України, яка регламентує обов'язок повернення безпідставно набутого майна. За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що з підстав, заявлених позивачем, позов задоволенню не підлягає.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 відносно того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року ухвалено із неправильним застосуванням норм матеріального права, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначають, що під час сплати коштів відповідачу він планував оплатити »вступний внесок» на користь псевдоінвестиційної організації »Альфа Ван Кепітал», і був впевнений у тому, що саме так і відбулося. За доводами апелянта, він мав намір отримати послуги фінансового характеру для особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Відповідач при цьому виступала, як суб'єкт господарювання (фізична особа-підприємець), і кошти позивача були сплачені на її підприємницький рахунок. В матеріалах справи є дублікат квитанції, який засвідчує сплату коштів позивача на користь ФОП ОСОБА_5 , і є підтвердженням правочину між позивачем та відповідачем. Апелянт зазначає, що на момент сплати спірних коштів, з урахуванням контексту ситуації та пояснень менеджера компанії »Альфа Ван Кепітал», він хоч і не знав про те, що кошти сплачуються на рахунок відповідача, але не мав сумнівів і правомірно розраховував на те, що йому будуть надані фінансові (платіжні) послуги з перерахування цих коштів на користь вказаної компанії для зарахування їх як »вступного внеску».
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що вищевказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року, виходячи із наступного.
В преамбулі Закону України »Про захист прав споживачів» №1023-XII зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Положеннями статті 1 Закону України »Про захист прав споживачів» визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Відповідно до пунктів: 3, 17, 19 частини першої статті 1 Закону України »Про захист прав споживачів» виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги. Продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб. Послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Обґрунтовуючи виникнення між позивачем та відповідачем споживчих правовідносин, позивач ОСОБА_1 зазначав, що грошові кошти в сумі 7 259 грн. були сплачені позивачем відповідачу за інформаційну послугу, про що свідчить копія квитанції. За доводами позивач, виходячи із наведеного, ФОП ОСОБА_5 виступала, як надавач послуг, а позивач виступав, як споживач, і тому, між ними склалися правовідносини, які мали ознаки правочину з надання послуг. Разом із тим, цей правочин мав дефектний характер та зі сторони відповідача був здійснений із використанням нечесної підприємницької практики.
В той же час, позивач вказував, що він не мав наміру замовляти у відповідача будь-які послуги, в тому числі, інформаційні, не висловлював у будь-який спосіб бажання або згоду на замовлення таких послуг. За доводами позивача, на момент сплати спірних коштів, враховуючи наведені фактичні обставини, він взагалі не мав уявлення про те, що ці кошти сплачуються на рахунок відповідача, а не на рахунок організації »Альфа Ван Кепітал». Позивачу вказував, що йому не було відомо і про сам факт існування такого суб'єкта господарювання, як фізична особа-підприємець ОСОБА_5 . Станом на 25.06.2021 року, позивач мав намір сплатити вступний внесок на користь організації »Альфа Ван Кепітал», оскільки вважав це необхідною умовою подальшого співробітництва з цією організацією. Також позивач зазначав, що спірний платіж фактично виконувався менеджером компанії »Альфа Ван Кепітал» через віддалений доступ до його комп'ютера, тому позивач особисто не заповнював реквізити платіжного доручення і не бачив, хто є одержувачем платежу. Під час сплати коштів відповідачу позивач планував оплатити »вступний внесок» на користь псевдоінвестиційної організації »Альфа Ван Кепітал», і був впевнений в тому, що саме так і відбулося. Тобто, позивач мав намір отримати послуги фінансового характеру для особистих потреб, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Узгоджуючи між собою вказані вище твердження позивача із визначеним положеннями статті 1 Закону України »Про захист прав споживачів» значенням терміну »споживач», очевидно, що споживчі правовідносини у позивача виникли із організацією »Альфа Ван Кепітал» з приводу отримання послуги фінансового характеру, а не з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 .
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірні відносини врегульовані положеннями статті 1212 ЦК України. При цьому, апелянт зазначає, що дійсно, відповідач одержала його кошти безпідставно, тому на перший погляд, зазначений вище висновок суду може видаватися правильним. Однак, він базується лише на формальних, зовнішніх ознаках його позовних вимог та не враховує фактичних обставин справи, реального змісту правовідносин та суб'єктного складу сторін. У цьому випадку безпідставне одержання коштів було лише одним із елементів більш складної картини. За доводами апелянта, суд першої інстанції помилково ототожнив безпідставне одержання коштів відповідачем, як одну із фактичних обставин спірних правовідносин, і кондицію, як самостійну та окрему підставу позовних вимог. Апелянт вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що предметом регулювання інституту кондикційних зобов'язань (стаття 1212 ЦК України), є відносини, які виникають у зв'язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна, і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанову Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №607/5422/16-ц). Натомість, як зазначалося вище, правовою підставою вимог заявленого позову про стягнення коштів, було застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого із використанням нечесної підприємницької практики. Тобто, в обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на спеціальні норми цивільного права, а також необхідно враховувати положення ч.1 статті 2 Закону №1023-XII, згідно з якими законодавство про захист прав споживачів складається з цього закону, ЦК України, ГК України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів. Закон №1023-XII не містить вичерпного переліку відносин, на які поширюється його дія. Таким чином, законодавство про захист прав споживачів не вичерпується Законом №1023-XII, а включає інші акти законодавства. За доводами апелянта, у загальному випадку положення інших актів законодавства, в тому числі, ЦК України, не є взаємовиключними по відношенню до Закону №1023-XII, а навпаки, передбачають взаємне доповнення (як різні елементи єдиної системи) та можливість субсидіарного використання. Отже, як зазначає апелянт, висновок суду першої інстанції про те, що спірні відносини врегульовані положеннями ЦК України, сам по собі не був підставою для констатації відсутності споживчих правовідносин.
Апеляційний суд вважає, що зазначені вище доводи апеляційної скарги не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року, зважаючи на наступне.
Визначаючи правову природу отриманих відповідачем від позивача грошових коштів в сумі 7 259 грн., апеляційний суд враховує, що ФОП ОСОБА_5 не проводила господарську діяльність у сфері надання фінансових послуг, тому вона не мала можливості надати позивачу фінансову послугу, яка була йому потрібна, а отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що сплачені позивачем на рахунок відповідача кошти є такими, що набуті відповідачем без достатньої правової підстави. За даних обставин, правовідносини, які виникли між сторонами спору, регулюються не нормами Закону №1023-XII, а положеннями ЦК України, зокрема, статтею 1212 ЦК України.
Заперечуючи проти такого висновку суду першої інстанції, позивач зазначав, що предметом регулювання інституту кондикційних зобов'язань (стаття 1212 ЦК України) є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна, і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Натомість, правовою підставою вимог заявленого позову про стягнення коштів, як стверджував позивач, було застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого із використанням нечесної підприємницької практики, тобто, спеціальна норма цивільного права. Обґрунтовуючи наявність в діях відповідача ознак нечесної підприємницької практики, позивач зазначав, що фізична особа-підприємець ОСОБА_5 або проявила неправомірну недбалість у контролі за власним підприємницьким рахунком, внаслідок чого управління рахунком фактично могло бути передано іншим особам, або активно сприяла використанню цього рахунку для фінансових операцій на користь шахрайських проектів. За доводами позивача, у будь-якому із цих випадків, дії або бездіяльність відповідача по відношенню до споживачів (осіб, які сплачували кошти на її підприємницький рахунок), вказують на наявність ознак нечесної підприємницької практики. Позивач зазначав, що свідомо погодившись на реєстрацію в якості фізичної особи-підприємця, відкриття підприємницького банківського рахунку та приймання платежів, відповідач не могла не розуміти, що кошти, які надходять на цей рахунок, можуть не мати справедливої економічної мети.
Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону України »Про захист прав споживачів» визначено, що нечесна підприємницька практика - це будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.
Згідно приписів ч.1 статті 19 Закону України »Про захист прав споживачів», нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Відповідно до положень ч.1, ч.6 статті 81 ЦПК України, яка регламентує обов'язок доказування і подання доказів, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивачем у справі не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів, у розумінні приписів статей: 77, 78, 80 ЦПК України, щодо наявності у діях відповідача ознак нечесної підприємницької практики. При цьому, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За даних обставин, позивачем не спростовано обґрунтованості висновку суду першої інстанції щодо необхідності відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 із заявлених позивачем підстав позову, оскільки спірні правовідносини є предметом регулювання інституту кондикційних зобов'язань (стаття 1212 ЦК України), а не Закону України »Про захист прав споживачів» та спеціального інституту цивільного права - застосування наслідків недійсності правочину, здійсненого із використанням нечесної підприємницької практики.
Враховуючи наведене вище, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не містять в собі підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 31.03.2025 року, висновки якого узгоджується із приписами норм права, які регламентують спірні правовідносини та із фактичними обставинами справи.
За даних обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31.03.2025 року, підлягає залишенню без змін.
Керуючись статтями: 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 31 березня 2025 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених п.2 ч.3 статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Дата складення повної постанови - 29.12.2025 року.
Головуючий: Судді: