ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.12.2025Справа № 910/8528/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "КИЇВ" вул. Лаврська, 16,м. Київ,01015
до Політичної партії "Європейська Солідарність" вул. Електриків, 29А, м. Київ, 04176
про стягнення 1 457 142,86 грн.
Представники сторін (не викликались)
Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "КИЇВ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Політичної партії "Європейська Солідарність" про стягнення 1 457 142,86 грн. неустойки.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем обов'язку зі звільнення орендованого згідно Договору оренди нежитлових приміщень № к-132 від 25.07.2017 року приміщення та повернення позивачу як орендодавцю майна за наслідками розірвання договору 03.07.2023 року в односторонньому порядку з боку позивача, у зв'язку з чим останнім на підставі ч. 2 ст. 785 ЦК України нарахована неустойка у вказаній сумі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.07.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №910/8528/25 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи №910/8528/25 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно пункту 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала суду про відкриття провадження у справі №910/8528/25 від 30.07.2025 року була направлена судом в його електронний кабінет, факт отримання якої 01.08.2025 року підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про доставку електронного листа до електронного кабінету відповідача.
Судом встановлено, що через систему «Електронний суд» 10.11.2025 року представником відповідача поданий відзив на позовну заяву б/н від 10.11.2025 року, з доказами надсилання його копії до електронного кабінету позивача, в якому відповідач просить суд поновити строк подання відзиву, посилаючись на ознайомлення представника відповідача з матеріалами справи лише 07.10.2025 року, а також заперечує проти позовних вимог, зазначаючи про неправомірність нарахування позивачем штрафних санкцій, недотримання позивачем порядку одностороннього розірвання договору оренди, зокрема, передбаченого п.п. 9.4, 9.9 останнього, а також не погоджується з визначеним позивачем моментом, з якого договір є розірваним в односторонньому порядку та строком звільнення спірних приміщень.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
За приписами частин 1, 2 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.
Згідно з ч. 8 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 30.07.2025 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Відтак, враховуючи наявні в матеріалах справи належні докази отримання відповідачем ухвали від 30.07.2025 року про відкриття провадження у справі № 910/8528/25, за умови не наведення останнім в клопотанні доказів існування обставин, які можуть бути враховані при вирішенні питання про поновлення строку для подання відзиву, окрім посилання на пізні строки ознайомлення представника партії з матеріалами справи, суд доходить висновку про відсутність підстав для поновлення строку для подання відзиву.
В свою чергу, з метою всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи, оцінки та дослідження доказів, суд вважає за можливе долучити вказаний відзив до матеріалів справи.
Відзив судом долучений до матеріалів справи.
Поряд із цим через систему “Електронний суд» 17.11.2025 року представником відповідача подано заяву б/н від 17.11.2025 року про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, в обґрунтування якої відповідач зазначає, що ціна позову становить 1 457 142,86 грн., що значно перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК України), а також, на думку відповідача, розгляд справи № 910/8528/25 становить значний суспільний інтерес, оскільки відповідачем у даній справі Політична партія "Європейська Солідарність" є парламентською опозицією. Додатково відповідач зазначає, що в процесі розгляду аналогічних орендних спорів, які розглядалися в Господарському суді міста Києва, брали участь ЗМІ, а відповідні сюжети висвітлювалися на загальнонаціональному рівні. Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.12.2025 року, за умови ненаведення відповідачем обставин необхідності розгляду даного спору в порядку загального позовного провадження, за відсутності необхідності вчинення судом дій, передбачених, зокрема, п.п. 3, 4, 8 ч. 2 ст. 182 ГПК України, та враховуючи наявні в матеріалах справи письмові заяви учасників справи по суті спору, в задоволенні клопотання представника відповідача - Політичної партії "Європейська Солідарність" про розгляд справи № 910/8528/25 в порядку загального позовного провадження відмовлено.
Окрім цього, через канцелярію суду 12.12.2025 року представником позивача подано заяву б/н від 12.12.2025 року, в якій останній зазначає про відсутність наміру реалізації процесуального права на подання відповіді на відзив, підтримує позовні вимоги та просить суд задовольнити позовну заяву.
Вказані документи судом долучені до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем на час розгляду справи по суті суду не надано.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на вищевикладене, оскільки позивач не скористався наданим йому процесуальними правами, зокрема, останнім не надано відповіді на відзив на позовну заяву, письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 25 липня 2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Київ»" (позивач у справі, орендодавець за договором) та Партією «Блок Петра Порошенка «Солідарність» (після зміни найменування - Політична партія «Європейська солідарність») (відповідач у справі, орендар за договором) укладено Договір №к-132 оренди нежитлових приміщень (далі - Договір), за умовами пункту 1.1 якого орендодавець передає орендарю в строкове платне користування (в оренду) нежитлові приміщення, визначені в пункті 1.2 даного договору, а орендар зобов'язується прийняти їх та сплачувати орендодавцю орендну плату.
Відповідно до пункту 1.2 Договору нежитлові приміщення, що передаються в оренду за даним договором:
- 266 кв.м на першому поверсі будівлі (літера «М»);
- 35 кв.м на другому поверсі будівлі (літера «М»);
загальною площею 301,0 кв.м, розташовані на першому та другому поверхах будівлі (літера «М»), яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 16.
Розділами 2-10 Договору сторони узгодили умови передачі, використання та повернення приміщення, орендну плату та інші платежі, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін, строк дії договору тощо.
Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
За змістом ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Приписами ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України встановлено, що термін договору оренди визначається за погодженням сторін.
Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.
Згідно п. 4.1. Договору цей договір набирає чинності та вважається укладеним з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками. Договір діє до 31.06.2018 року.
В подальшому, між сторонами було підписано ряд Додаткових угод щодо: продовження строку оренди приміщення, вказаного в п. 4.1. договору; зміни загальної площі орендованих за договором приміщень; зміни сум місячної орендної плати.
Вказаний Договір та Додаткові угоди до нього підписані представниками орендодавця і орендаря, а також скріплений печатками юридичних осіб.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та §5 глави 30 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
За приписами статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк встановлений договором найму.
Згідно п. 2.1 Договору орендодавець передає орендарю приміщення у користування на підставі акту приймання - передачі нежитлових приміщень, що підписується сторонами та є невід'ємною частиною цього Договору.
Передача орендодавцем приміщень здійснюється у стані згідно опису приміщень та устаткування, що додається до Договору (Додаток № 2). Даний стан вважається належним станом, який відповідає цьому Договору (п.2.2 Договору).
Як встановлено судом за матеріалами справи, зазначено позивачем та відповідачем не заперечувалось, на виконання Договору позивач як орендодавець передав, а відповідач як орендар прийняв у тимчасове платне користування зазначені приміщення загальною площею 310,0 кв.м за адресою м. Київ, вул. Лаврська, 16, на підтвердження чого позивачем надано копію Акта приймання-передачі нежитлових приміщень від 01.08.2017 року, підписано представниками обох сторін та скріпленого печатками.
Також 13.11.2018 року сторонами укладено Додаткову угоду № 02 до договору, відповідно до якої п. 1 якої сторони дійшли згоди з 01 грудня 2018 року зменшити загальну площу орендованих приміщень з 301,0 кв.м до 266,0 кв.м, та, відповідно, викласти п.1.2 Договору в новій редакції: « 1.2. Нерухомим майном, що передається в оренду за даним Договором, є нежилі приміщення загальною площею 266,0 кв.м, розташовані на першому поверсі будівлі побутового корпусу із столовою (літера «М»), яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 16.
Так, 30.11.2018 року між сторонами було підписано та скріплено печатками Акт приймання-передачі (повернення) приміщень до Договору, відповідно до якого позивач прийняв від відповідача нежилі приміщення загальною площею 35,0 кв.м.
Окрім цього, Додатковою угодою № 04 від 15.10.2019 року до Договору сторони погодили з 01 листопада 2019 року збільшити загальну площу орендованих за Договором оренди приміщень з 266,0 кв.м до 450,0 кв.м, у зв'язку з чим п.1.2 Договору викладено у новій відповідній редакції.
При цьому, згідно Акту приймання-передачі нежитлових приміщень від 01.11.2019 року позивач додатково передав, а відповідач - прийняв у тимчасове платне користування зазначені приміщення загальною площею 184, кв.м за адресою: м.Київ, вул. Лаврська, 16.
Факт отримання нерухомого майна в оренду, його характеристики та подальше користування сторонами не заперечувались.
За таких обставин суд доходить висновку, що орендодавцем було належним чином виконано свій обов'язок з передачі на підставі Договору оренди в оренду Політичній партії «Європейська солідарність» (з урахуванням додаткових угод) нерухомого майна - нежитлового приміщення площею 450,0 кв.м, розташованого на першому поверсі будівлі побутового корпусу із столовою (літера «М»), що знаходиться за адресою: 01016, м. Київ, вул. Лаврська, 16, а відповідачем прийнято вказане майно у строкове платне користування без будь - яких зауважень.
Строк оренди приміщень за даним договором починається з дати підписання сторонами акту приймання-передачі приміщення та закінчується 31.07.2018 року (п.4.2 Договору).
Зокрема, 19.07.2018 року між сторонами укладено Додаткову угоду № 1, за якою строк оренди, передбачений пунктом 4.1. договору, було продовжено до 31 липня 2019 року включно; Додатковою угодою від 03.12.2019 року № 5/01 продовжено строк оренди до 31 грудня 2021 року.
Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму; плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Умовами п.п. 6.1, 6.2 Договору визначено, що орендна плата, яка підлягає сплаті орендарем за користування приміщеннями за даним договором, встановлюється сторонами за взаємною домовленістю у розмірі 183,06 грн. з ПДВ за 1 кв.м приміщень на місяць. Загальна сума місячної орендної плати, яка підлягає сплаті орендарем за користування приміщеннями, визначається шляхом множення щомісячного орендного платежу, вказаного у п.6.1 договору на площу приміщення, що вказана у п.1.2 договору, та становить 55101,06 грн. з ПДВ.
Орендар сплачує орендну плату виключно коштами, отриманими з державного бюджету за бюджетною програмою КПКВК 6331020 "Фінансування статутної діяльності політичних партій" (п.6.3 Договору).
Відповідно до п.п. 6.5, 6.14 Договору орендна плата сплачується орендарем у національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів у безготівковій формі на поточний банківський рахунок орендодавця, вказаний у договорі (якщо реквізити іншого рахунку не будуть повідомлені позивачем у письмовій формі) за кожний поточний місяць не пізніше 10 числа кожного місяця, протягом якого відповідачем використовувалися приміщення на підставі даного договору. В інших випадках, не вказаних у договорі, розмір орендної плати, встановлений цим договором, може бути змінений за взаємною домовленістю сторін, про що сторони підписують відповідну додаткову угоду до цього договору.
Поряд із цим, шляхом укладення Додаткової угоди № 02 від 13.11.2018 року до Договору сторони у зв'язку зі зменшенням площі орендованих приміщень дійшли згоди з 01.12.2018 року встановити загальну суму місячної оплати в розмірі 48 693,96 грн. (з ПДВ).
Додатковою угодою № 03 від 21.12.2018 року сторонами погоджено нову ціну орендної плати - 336,00 грн. за 1 кв.м на місяць. Загальна сума місячної орендної плати встановлена в розмірі 89 376,00 грн. (з ПДВ).
У зв'язку зі збільшенням площі орендованих приміщень Додатковою угодою № 04 від 15.10.2019 року сторони погодили з 1 листопада 2019 року збільшити орендну плату до 400,00 грн. за 1 кв.м на місяць. Загальна сума орендної плати встановлена у розмірі 180 000,00 грн. (з ПДВ).
Окрім цього 28.11.2019 року між сторонами укладено Додаткову угоду № 5, за умовами якої з вказаної дати припинено дію пунктів 6.16., 6.16. договору, що регулювали надання послуг з утримання орендованого приміщення та порядок розрахунків за ці послуги.
Додатковими угодами: від 1 квітня 2020 року № 6, від 30 квітня 2020 року № 7, від 27 травня 2020 року № 8, від 22 червня 2020 року № 9, від 23 липня 2020 року № 10, від 31 грудня 2020 року № 11, - у період з 1 квітня 2020 року по 31 січня 2021 року встановлено розмір орендної плати з 1 квітня 2020 року - 200,00 грн. за 1 кв.м. Загальна сума оренди за місяць - 90 000,00 грн. (з ПДВ).
Додатковою угодою № 12 від 24.02.2022 року сторони дійшли взаємної згоди про встановлення в період з 01.03.2022 по 31.05.2022 (включно) щомісячно загальної суми орендної плати за Договором - 100,00 грн. з ПДВ.
Додатковою угодою від 19.05.2022 № 13 сторони дійшли взаємної згоди про те, що в період з 01.06.2022 по 31.08.2022 (включно) щомісячно загальна сума орендної плати за договором становить 100,00 грн. з ПДВ.
Додатковими угодами № 14 від 30.08.2022 року , № 15 від 26.09.2022 року, № 16 від 28.10.2022 року, № 17 від 28.11.2022 року, № 18 від 28.12.2022 року сторони дійшли взаємної згоди про те, що в період з 01.09.2022 року по 31.01.2023 року (включно) загальна сума місячної орендної плати становить 90 000,00 грн. з ПДВ.
Доказів узгодження сторонами інших строків та порядку сплати орендної плати за Договором матеріали справи не містять.
Згідно п. 7.4.3 Договору орендар зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
Як зазначено позивачем, в період з жовтня 2019 року відповідач своїх зобов'язань за Договором щодо сплати орендних платежів належним чином не виконував, у зв'язку з чим утворилась заборгованість зі сплати орендної плати, з метою стягнення якої в судовому порядку та нарахованих штрафних санкцій за прострочення сплати орендних платежів позивач звертався до суду з відповідними позовними вимогами про стягнення з Політичної партії «Європейська солідарність» заборгованості, а саме:
- рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2022 року у справі № 910/13704/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.11.2022 та постановою Верховного Суду від 22.02.2023, стягнуто, зокрема, заборгованість зі сплати орендних платежів за Договором за період з жовтня 2019 року по серпень 2021 року;
- рішенням Господарського суду міста Києва від 24.08.2023 року у справі № 910/4719/23, зміненим в частині стягнення суми пені та залишеним без змін в іншій частині постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 та постановою Верховного Суду від 16.04.2024, стягнуто, зокрема, заборгованість зі сплати орендних платежів за Договором за період з вересня 2021 року по березень 2023 року;
- рішенням Господарського суду міста Києва від 12.09.2024 року у справі № 910/926/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2025 року, стягнуто, зокрема, заборгованість зі сплати орендних платежів за Договором за період з квітня 2023 року по червень 2023 року, а також неустойку в розмірі подвійної орендної плати за неправомірне користування приміщенням за період з 07.07.2023 року по 15.01.2024 року;
- рішенням Господарського суду міста Києва від 24.03.2025 року у справі 910/1474/25, яке набрало законної сили, стягнуто з відповідача на користь позивача, неустойку з розмірі подвійної плати за неправомірне користування приміщенням за період з 16.01.2024 року по 04.02.2025 року.
Пунктом 7.3.3 Договору передбачено право орендодавця відмовитись від договору або вимагати дострокового розірвання договору у випадках, передбачених договором та чинним законодавством України, а п.7.4.3 договору - зобов'язання орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати оренду плату.
Орендодавець має право в односторонньому порядку відмовитись від договору та вимагати повернення приміщень у разі порушення орендарем строку сплати орендної плати та/або комунальних платежів, встановлених договором, більше ніж на 30 (тридцять календарних днів (незалежно від часткової сплати). У цьому випадку орендодавець надсилає на адресу орендаря письмове повідомлення про дострокове припинення цього договору у зв'язку з порушенням орендарем строків оплати орендних та інших платежів, передбачених договором (п. 9.4 Договору).
Пунктом 9.9 Договору визначено, що про дострокове розірвання дії договору сторона письмово повідомляє іншу сторону шляхом вручення повноважному представнику іншої сторони відповідного повідомлення особисто в руки під розпис або шляхом надсилання такого повідомлення листом з рекомендованим повідомленням про вручення за адресою місцезнаходження сторони, визначеної договором. Датою повідомлення про дострокове розірвання дії договору вважається дата вручення відповідного повідомлення під розпис представнику відповідної сторони. У випадку, коли повідомлення про дострокове розірвання договору надсилалося рекомендованим листом з рекомендованим повідомленням про вручення, датою повідомлення про дострокове розірвання дії договору вважається дата його отримання одержувачем (однією із сторін).
У разі дострокового розірвання договору орендар зобов'язаний протягом 3 (трьох) робочих днів з дати припинення договору звільнити приміщення та повернути їх орендодавцеві (п. 9.12 Договору).
Як встановлено судом за матеріалами справи та зазначено позивачем в позовній заяві, у зв'язку з порушенням відповідачем строків сплати орендних та інших платежів за Договором орендодавцем було направлено на адресу відповідача лист № 109 від 29.06.2023 року, в якому позивач зазначив, що починаючи з листопада 2019 року по сьогоднішній день (тобто вже понад три роки) відповідачем порушуються зобов'язання зі сплати платежів за договором оренди нежитлових приміщень №к-132 від 25.07.2017, внаслідок чого з урахуванням положень п.9.4 договору позивач заявив про односторонню відмову від договору оренди нежитлових приміщень №к-132 від 25.07.2017 з 03.07.2023, вимагав звільнити орендовані приміщення в строк до 06.07.2023 включно та повернути їх за актом приймання-передачі (повернення) приміщень шляхом його підписання. Вказаний лист отримано відповідачем 03.07.2023.
Так, не погоджуючись з одностороннім рішенням орендодавця про розірвання Договору оренди та зазначаючи, що така одностороння відмова ТОВ "ПІДПРИЄМСТВО "КИЇВ" від Договору оренди нежитлових приміщень № к-132 від 25.07.2017 року суперечить вимогам розумності та справедливості, порушує норми п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України та ч. 1 ст. 627 ЦК України, Політична партія "Європейська Солідарність" звернулась до суду з вимогами про визнання недійсним правочину у вигляді односторонньої відмови Товариства з обмеженою відповідальністю “Підприємство “Київ» від договору оренди нежитлових приміщень № к-132 від 25.07.2017 року, укладеного між Політичною партією “Європейська солідарність» та Товариством з обмеженою відповідальністю “Підприємство “Київ».
Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.02.2024 року у справі №910/12350/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2024 року, в задоволенні позовних вимог Політичної партії "Європейська солідарність" про визнання недійсним одностороннього правочину (повідомлення за вих. № 109 від 26.06.2023) відмовлено повністю.
При цьому, відмовляючи в задоволенні повних вимог орендаря судом у справі № 910/12350/23 встановлено, що право орендодавця на односторонню відмову від договору погоджено умовами Договору, а враховуючи порушення відповідачем строку сплати орендної плати більше ніж на 30 календарних днів, одностороння відмова позивача від Договору, що викладена у листі за вих. № 109 від 26.06.2023 року, за висновками суду, є правомірною, що свідчить про те, що спірний договір оренди є розірваним в односторонньому порядку з 03.07.2023 року.
Водночас, факт одностороннього розірвання укладеного між сторонами Договору з 03.07.2023 року підтверджено також при розгляді господарських справ № 910/926/24 та № 910/1474/25.
Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.
Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 922/2391/16.
Таким чином, оскільки факти, встановлені вищезазначеними судовими рішеннями, які набрали законної сили, зокрема, щодо тривалого не виконання відповідача свого обов'язку щодо сплати орендних платежів за Договором з жовтня 2019 року та розірвання спірного Договору з 03.07.2023 року внаслідок односторонньої відмови від Договору з боку орендаря з урахуванням положень п. 9.4 Договору, а також ненадання доказів передання відповідачем орендованих приміщень позивачу у строк до 07.07.2023 року, як це передбачено умовами укладеного між сторонами Договору, в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.
У разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення (ст. 785 ЦК України).
За умовами п. 9.12 Договору у разі дострокового розірвання договору орендар зобов'язаний протягом 3 (трьох) робочих днів з дати припинення договору звільнити приміщення та повернути їх орендодавцеві.
Отже, як умови спірного Договору, так і положення законодавства встановлюють обов'язок відповідача, як орендаря, повернути майно з оренди у разі дострокового розірвання договору, зокрема, враховуючи повідомлення № 109 від 26.06.2023 року та умови п. 9.12 Договору - до 06.07.2023 року включно, тобто протягом 3 (трьох) робочих днів з дати припинення договору.
Зобов'язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України (чинного господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України (чинного зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України(чинного кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Проте, як зазначено позивачем, встановлено судом у справі № 910/1474/25 та вбачається з матеріалів даної справи, відповідач свого обов'язку щодо звільнення орендованого приміщення та повернення його позивачу як у визначений вище строк, так і станом на дату звернення до суду з позовною заявою, не виконав, продовжуючи безпідставно ним користуватися всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору оренди, у зв'язку з чим, посилаючись на приписи частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача неустойки за користування майном після припинення Договору оренди у розмірі подвійної орендної плати за період з 05.02.2025 року по 30.06.2025 року у розмірі 1 457 142,86 грн.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів звільнення останнім приміщень як у визначений вище строк, як на час звернення позивача до суду, так і станом на дату розгляду даної справи по суті.
У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України розірвання договору є підставою для припинення зобов'язання.
Згідно з частиною 2 статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
За приписами ч. 3 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Згідно з частиною 4 статті 291 Господарського кодексу України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Таким чином, як зазначалось судом вище, з урахуванням преюдиційних рішень суду спірний Договір оренди слід вважати припиненим (розірваним) з 03.07.2023 року за наслідками одностороннього розірвання правочину з боку орендодавця.
В свою чергу, правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за Договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії Договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
У відповідності до приписів статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
При цьому доказів повернення відповідачем орендованого майна позивачеві, в тому числі передачі ключів від приміщення, та прийняття його останнім за актом прийому - передачі відповідно до пунктів 5.1 та 5.2 Договору оренди до матеріалів справи не надано.
Суд зазначає, що після припинення договору оренди користування майном стає неправомірним. Якщо орендар не повертає майно після закінчення строку договору оренди орендодавець вправі звернутися до суду з позовом про стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), в межах розгляду якого орендар вправі спростувати доводи щодо неповернення ним цього майна чи наявності вини у такому неповерненні.
Наразі, пунктом 8.8 Договору визначено, що у випадку порушення орендарем строку повернення приміщень, вказаного в цьому договорі (на письмову вимогу орендодавця) орендар сплачує на користь орендодавця неустойку у розмірі подвійної орендної плати користування приміщеннями за час прострочення.
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.
Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах, ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України.
Подібний правовий висновок викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 року у справі №910/11131/19.
Суд наголошує, що невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 ЦК України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов Договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Неустойка за частиною другою статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії Договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Аналогічну норму містять положення частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
При цьому судом враховано наведену в постанові Верховного Суду від 19.04.2021 року у справі № 910/11131/19 правову позицію щодо відступу від протилежної правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 14.11.2018 року у справі №924/195/16 та від 11.05.2018 року у справі № 926/2119/17, відповідно до якої зобов'язання орендаря сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном, яке виникло з договору оренди, не припиняється зі спливом строку дії договору оренди, оскільки таке припинення пов'язане не із закінченням строку, на який було укладено договір, а з моментом підписання сторонами акта приймання-передачі об'єкта оренди.
Відповідно до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідною є наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 зазначеного Кодексу. При цьому для застосування відповідальності, передбаченої цією нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов'язку.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17 та від 09.09.2019 у справі №910/16362/18, а також в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.
При цьому судом враховано рішення Господарського суду міста Києва від 12.02.2024 у справі № 910/12350/23, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.08.2024, яким встановлено, що Договір оренди № к-132 від 25.07.2017 року є розірваним в односторонньому порядку з 03.07.2023 року, а також додатково - рішення Господарського суду міста Києва від 12.09.2024 року у справі № 910/926/24, залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.01.2025 року, згідно якого встановлено про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача неустойки за неправомірне користування приміщенням за період з 07.07.2023 року по 15.01.2024 року згідно положень ч. 2 ст. 785 ЦК України.
За вказаних обставин, позаяк судом встановлено невиконання відповідачем як орендарем обов'язку з негайного повернення спірного приміщення у визначеному Договором порядку після його розірвання в односторонньому порядку з 03.07.2023 року, суд зазначає про неправомірне користування відповідачем орендованим нежитловим приміщенням після 03.07.2023 року як обов'язкової умови для притягнення орендаря до відповідальності, передбаченої приписами частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та, відповідно, про наявність підстав для застосування такої санкції та стягнення з орендаря нарахованої неустойки за період з 05.02.2025 року по 30.06.2025 року.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині неустойки, суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку, оскільки відповідач заперечує проти позовних вимог в цілому.
Суд зазначає, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19 дійшла висновку, що при розрахунку розміру неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок неустойки у сумі 1 457 142,86 грн. за користування майном після припинення Договору оренди у розмірі подвійної орендної плати судом встановлено, що розрахунок відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства, умовам Договору та розмір неустойки розраховано виходячи із встановленого у пункті 6.2 Договору (в редакції додаткової угоди № 04 від 15.10.2019) розміру місячної орендної плати, без урахування ПДВ, а отже, позовні вимоги про стягнення з відповідача неустойки визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в заявленій позивачем сумі 1 457 142,86 грн.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Керуючись ст. ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Політичної партії "Європейська Солідарність" (вул. Електриків, 29А, м.Київ,04176, код ЄДРПОУ 21715714) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "КИЇВ" (вул. Лаврська, 16, м. Київ,01015, код ЄДРПОУ 00308146) 1 457 142,86 грн. (один мільйон чотириста п'ятдесят сім тисяч сто сорок дві грн. 86 коп.) неустойки та 17 485,72 грн. (сімнадцять тисяч чотириста вісімдесят п'ять грн. 00 коп.) судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано 26 грудня 2026 року.
Суддя А.М. Селівон