18 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 393/613/22
провадження № 61-18415св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Приватне підприємство «Приватне сільськогосподарське підприємство «Вершинокам'янське»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Єгорової С. М., Карпенка О. Л., Чельник О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Приватне сільськогосподарське підприємство «Вершинокам'янське» (далі - ПП «ПСП «Вершинокам'янське») про скасування державної реєстрації додаткової угоди, зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 25 грудня 2008 року відповідач нібито уклав договір оренди землі з матір'ю позивачки ОСОБА_2 , який зареєстрований 25 грудня 2008 року у Новгородківському відділі Кіровоградської регіональної філії Центра Державного земельного кадастру № 040837500033 строком на 10 років. 01 липня 2015 року між відповідачем та ОСОБА_2 нібито укладено додаткову угоду до договору оренди землі, якою внесено зміни до договору, зокрема зазначено, що «строк дії договору становить 15 років». Договір оренди землі від 25 грудня 2008 року та додаткову угоду від 01 липня 2015 року мати позивачки ОСОБА_2 не підписувала, умови не погоджувала, тому вони є неукладеними, а їх державна реєстрація підлягає скасуванню.
Вказує, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 грудня 2020 року стала власником земельної ділянки, площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, яка належала її померлій матері. Позивачка вважає, що відповідач без законних підстав користується земельною ділянкою та відмовив у її поверненні позивачці, чим порушив її права.
Виходячи з наведеного, позивачка просила суд скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 01 липня 2015 року, укладеної між ПП «ПСП Вершинокам'янське» та ОСОБА_2 до договору оренди землі від 25 грудня 2008 року, зобов'язати усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення їй земельної ділянки, площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, розташованої на території Вершино-Кам'янської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Новгородківський районний Кіровоградської області рішенням від 23 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Усунув перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належною їй земельною ділянкою площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, розташованої на території Новгородківської територіальної громади Кропивницького району Кіровоградської області, шляхом повернення цієї земельної ділянки від ПП «ПСП Вершинокам'янське», право оренди за яким зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В решті позовних вимог відмовив.
Стягнув із ПП «ПСП Вершинокам'янське» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 992,40 грн, витрати за проведення експертизи в сумі 3 106,74 грн, та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5 500,00 грн.
Задовольняючи частково позов, суд керувався тим, що ОСОБА_3 не підписувала спірну додаткову угоду до договору оренди, що підтверджується висновком експерта, тобто не виявляла свою волю до вчинення правочину та до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, а тому така угода є неукладеною. Оцінюючи надані відповідачем докази щодо виконання умов додаткової угоди до договору оренди, суд зазначив про відсутність підстав вважати, що відповідач сплачував позивачці орендну плату за користування земельною ділянкою кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, оскільки у заяві позивачки та розписці відповідачу не зазначено, за яку саме земельну ділянку вона просила та отримала орендну плату. Позивачка заперечувала отримання орендної плати за земельну ділянку, що належала її матері, зазначаючи, що кошти отримувала за оренду земельної ділянки, що належала її батькові. Суд вказав, що відповідачем проводилася виплата орендної плати ОСОБА_2 за 2014-2018 роки, що свідчить про те, що померла ОСОБА_2 в межах строку дії договору оренди від 25 грудня 2008 року, який був укладений на 10 років, отримувала орендну плату, а відповідач відповідно сплачував її та користувався земельною ділянкою.
Водночас суд відхилив доводи позивачки про те, що її мати ОСОБА_2 не підписувала договір оренди землі від 25 грудня 2008 року, оскільки позивачка не надала належних доказів на підтвердження цієї обставини.
Суд вважав, що у цій справі ефективним способом захисту права позивачки як власника земельної ділянки є усунення перешкод у користуванні належним їй майном шляхом повернення такої земельної ділянки. Оскільки поданий позов є негаторним, то позивачка може заявити його впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, а тому позивачка не пропустила строки на звернення до суду з цим позовом. Отже, позовна вимога про зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, шляхом повернення її позивачці підлягає задоволенню у повному обсязі.
Суд зазначив, що належним способом захисту прав та інтересів позивача була б вимога про скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно чи скасування державної реєстрації прав, оскільки реєстрація права, яке закріплене у неукладеній додатковій угоді, порушує права та законні інтереси позивачки на розпорядження власністю - земельною ділянкою. Тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації додаткової угоди від 01 липня 2015 року, оскільки судове рішення про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її повернення вже є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації договору оренди землі. Отже, позов у цій частині задоволенню не підлягає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, ПП «ПСП «Вершинокам'янське» подало апеляційну скаргу, в якій із підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просило скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, а в іншій частині рішення суду залишити без змін.
Кропивницький апеляційний суд постановою від 11 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ПП «ПСП «Вершинокам'янське» задовольнив.
Рішення Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 23 травня 2023 року в частині задоволених позовних вимог скасував. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ПП «ПСП «Вершинокам'янське» про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення позивачці залишив без задоволення. В іншій частині рішення Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 23 травня 2023 року залишив без змін.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПП «ПСП «Вершинокам'янське» 1 488,60 грн сплаченого судового збору.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції безпідставно відхилив доводи відповідача про те, що отримуючи орендну плату за землю авансом наперед за 2021-2022 роки, що проводилася на підставі спірного договору оренди, строк якого було продовжено додатковою угодою після 25 грудня 2018 року, орендодавець ОСОБА_2 фактично підтвердила свою згоду з умовами укладеної додаткової угоди від 01 липня 2015 року щодо продовження строку оренди, передбаченого договором оренди земельної ділянки від 25 грудня 2008 року.
Спадкодавець ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто після 25 грудня 2018 року - дати закінчення строку оренди, передбаченого договором оренди земельної ділянки від 25 грудня 2008 року, не заперечувала проти продовження орендних відносин з відповідачем. Позов про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її повернення був поданий її спадкоємицею ОСОБА_1 лише у грудні 2022 року, через чотири роки після закінчення строку оренди.
Апеляційний суд не погодився з оцінкою суду доказів щодо отримання орендної плати орендодавцем ОСОБА_2 за користування земельною ділянкою, оскільки позивачка не заявляла про недостовірність або підроблення заяви та відомості про виплату орендної плати авансом за 2021-2022 року на ім'я ОСОБА_2 .
За висновком судової почеркознавчої експертизи від 14 квітня 2023 року №1376/23-27 орендодавець ОСОБА_2 не підписувала спірну додаткову угоду до договору оренди.
Договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався земельною ділянкою після 2018 року, коли за умовами договору оренди земельної ділянки від 25 грудня 2008 року строк оренди закінчився, і сплатив орендну плату наперед за 2021-2022 роки), орендодавець ОСОБА_2 фактично не заперечувала проти продовження строку оренди, прийнявши платежі,тому кваліфікація договору (додаткової угоди) як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
22 грудня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року у цій справі, уточнивши вимоги якої та посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення Новгородківського районного суду Кіровоградської області від 23 травня 2023 року.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті
389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, у постанові Верховного Суду від 22 травня 2022 року у справі № 179/2192/19 (провадження № 61-3903св23), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про
відступлення від такого висновку.
Зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у заяві, поданій відповідачу, та розписці ОСОБА_1 не вказано, за яку саме земельну ділянку вона просила та отримала орендну плату. Позивачка звертає увагу, що вона отримувала кошти за оренду земельної ділянки, кадастровий номер 3523480800:02:000:0426, яка належала її батькові ОСОБА_4 , яку вона успадкувала, а не за земельну ділянку, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, яка належала її матері ОСОБА_2 та нею успадкована.
Касаційна скарга не містить доводів щодо скасування рішення апеляційної інстанції
в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції, тому в цій частині не переглядається касаційним судом.
Провадження у суді касаційної інстанції
21 лютого 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У березні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 25 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та ПП «ПСП «Вершинокам'янське» було укладено договір оренди землі щодо земельної ділянки площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427. Пунктом 8 договору визначено, що договір укладено на 10 років. Договір зареєстровано 25 грудня 2008 року у Новгородківському відділі Кіровоградської регіональної філії Центра Державного земельного кадастру за № 040837500033 (а. с. 8-9).
01 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ПП «ПСП «Вершинокам'янське» укладено угоду про внесення змін до договору оренди землі щодо оренди земельної ділянки загальною площею 6,29 га ріллі (№ 427 на плані, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427), за якою продовжено строк дії договору на 15 років, тобто до 25 грудня 2033 року, а також встановлено розмір орендної плати 3,0 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки щорічно, з урахуванням індексації (а. с. 10).
Згідно з копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна № 63381704 07 липня 2016 року за ПП «ПСП Вершинокам'янське» зареєстровано право оренди земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , строк дії якої до 25 грудня 2033 року з правом пролонгації (а. с. 10-12).
З копії свідоцтва про право на спадщину від 16 грудня 2020 року вбачається, ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в тому числі земельну ділянку, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427 (а. с. 7).
Відповідно до копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 грудня 2020 року № 237448397 17 грудня 2020 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на земельну ділянку площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427 (а. с. 13).
За висновком експерта від 14 квітня 2023 року № 1376/23-27 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи, підпис від імені ОСОБА_2 в угоді про внесення змін до договору оренди землі (зареєстрованого 25 грудня 2008 року за № 040837500033) щодо оренди земельної ділянки загальною площею 6,29 га ріллі (№ 427 на Плані, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427), укладеній 01 липня 2015 року між ОСОБА_2 та ПП «ПП Вершинокам'янське», який міститься в графі «Орендодавець ОСОБА_2 », виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою (а. с. 49-51).
Згідно із заявами ОСОБА_2 від 26 вересня 2018 року та ОСОБА_1 від 20 лютого 2019 року, в яких відповідно ОСОБА_2 просила ПП «ПСП «Вершинокам'янське» видати авансом 30 000,00 грн у рахунок орендної плати за 2021-2022 роки (а. с. 34-35), і за відомістю № 153 ОСОБА_2 виплачені кошти у сумі 30 000,00 грн у вересні 2018 року (а. с. 30-31), а ОСОБА_1 просила та їй виплачено грошові кошти в сумі 60 000,00 грн за 2020-2024 роки за оренду земельного паю, про що нею складено розписку від 05 лютого 2020 року (а. с. 33а).
Відповідно до листа-роз'яснення ПП «ПСП «Вершинокам'янське» від 01 березня 2023 року № 21 зазначено, що земельна ділянка, кадастровий номер 3523480800:02:000:0426, знаходиться в оренді відповідача з 25 грудня 2008 року, 2008-2019 роки - власник ОСОБА_4 , 2019-2020 роки - власник ОСОБА_1 ; земельна ділянка, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, знаходиться в оренді відповідача з 25 грудня 2008 року, 2008-2020 роки - власник ОСОБА_2 , 2020-2023 роки - власник ОСОБА_1 (а. с. 32).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
У силі вимог статті 400 ЦПК України у касаційному порядку постанова апеляційного суду переглядається лише в частині усунення перешкод позивачці у користуванні належною їй земельною ділянкою шляхом повернення цієї земельної ділянки від відповідача, право оренди за яким зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В іншій частині судове рішення не оскаржено, а тому касаційному перегляду не підлягає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають у повній мірі з огляду на таке.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, провадження № 61-5252сво23).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Положення цього конституційного принципу кореспондуються із нормами
статей 319, 321 ЦК України, згідно з якими власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які порушують його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
За змістом частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
У силу пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність віднесені до основних засад цивільного законодавства.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є припинення дії, яка порушує право (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону та на власний розсуд. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень свого права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Таке право забезпечується йому за допомогою негаторного позову.
Негаторний позов це позадоговірна вимога власника, що володіє річчю, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правоможностей користування і розпоряджання майном.
Право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Цивільні відносини ґрунтуються на засадах розумності, добросовісності та справедливості, тобто дії учасників цих відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів інших суб'єктів цивільного права. Такі дії не можуть порушувати права та завдавати шкоди іншим особам.
Відповідно до статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах
(у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Положеннями частини першої статті 640 ЦК України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
За змістом частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі визначається Законом України «Про оренду землі».
Статтею 13 цього Закону визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.
Істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (стаття 15 Закону «Про оренду землі»).
Статтями 125 і 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Із положень частини першої статті 4, частини першої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» убачається, що державній реєстрації прав підлягає право оренди земельної ділянки.
Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що правочином є вольова дія учасників цивільних відносин, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Указані цивільно-правові результати мають бути досягнуті внаслідок правомірних дій суб'єктів цивільного права.
У двосторонньому правочині волевиявлення сторін повинно бути взаємним (зустрічним) і спрямованим на досягнення спільної мети. Такі правочини називаються договорами.
Цивільне законодавство встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину, зокрема зміст правочину має бути зафіксований у документі, підписаному сторонами. Отже, підпис є невід'ємним елементом (реквізитом) письмової форми договору, наявність підпису підтверджує наміри та волевиявлення сторін, а також забезпечує їх ідентифікацію.
Договір є укладеним, якщо сторони з дотриманням установленої законом форми досягли згоди (домовленості) щодо всіх істотних умов договору.
Право оренди це один із видів речового права на чуже майно, в тому числі на земельну ділянку, яке складається з права тимчасового володіння та користування майном. Відносини, пов'язані з орендою землі, здійснюються на договірних засадах.
За своєю правовою природою договір оренди землі є консенсуальною, двосторонньою та відплатною угодою, при укладенні якої орендодавець зобов'язується передати орендареві земельну ділянку у строкове володіння та користування, а орендар, у свою чергу, зобов'язується використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням для особистої мети та вносити орендодавцеві плату за землю (орендну плату).
Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.
За загальним правилом договір оренди землі є укладеним з моменту, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов, а саме з моменту підписання ними договору. Разом із тим, якщо інше не передбачено умовами договору, цей договір набирає чинності з часу державної реєстрації права оренди земельної ділянки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі
№ 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, сформульовано правовий висновок про те, що підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Якщо сторони не досягли згоди з істотних умов договору оренди землі, то такий договір є неукладеним, тобто такий, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року
у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс19) зазначила, що «за змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав. Тобто суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше)».
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року (справа № 338/180/17, провадження № 14-144цс18), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, дійшла висновку, що не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами.
Крім того, як Верховний Суд, так і Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертали увагу на те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі«non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінка, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц, провадження № 14-175цс20 та інші).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що:
25 грудня 2008 року між ОСОБА_2 та відповідачем укладено договір оренди землі щодо земельної ділянки площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, що зареєстрований у встановленому порядку, строк дії якого визначено 10 років (а. с. 8-9);
01 липня 2015 року між ОСОБА_2 та відповідачем укладено угоду про внесення змін до договору оренди землі, якою продовжено строк дії договору на 15 років, тобто до 25 грудня 2033 року, а також встановлено розмір орендної плати 3,0 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки щорічно, з урахуванням індексації (а. с. 10);
07 липня 2016 року за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , строк дії якої визначено до 25 грудня 2033 року з правом пролонгації (а. с. 10-12);
з копії свідоцтва про право на спадщину від 16 грудня 2020 року відомо, ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , в тому числі земельну ділянку, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427 (а. с. 7);
17 грудня 2020 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на земельну ділянку площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427 (а. с. 13);
за висновком експерта від 14 квітня 2023 року № 1376/23-27 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи, підпис від імені ОСОБА_2 в угоді про внесення змін до договору оренди землі, укладеній 01 липня 2015 року між ОСОБА_2 та відповідачем, який міститься в графі «Орендодавець ОСОБА_2 », виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою (а. с. 49-51);
згідно із заявою ОСОБА_2 від 26 вересня 2018 року остання просила відповідача видати авансом 30 000,00 грн у рахунок орендної плати за 2021-2022 роки (а. с. 34-35). Зазначені кошти в сумі 30 000,00 грн отримано ОСОБА_2 26 вересня 2018 року (а. с. 30-31);
згідно із заявою ОСОБА_1 від 20 лютого 2019 року позивачка просила відповідача про виплату їй за оренду земельного паю грошові кошти в сумі 60 000,00 грн за 2020-2024 роки, про що нею складено розписку від 05 лютого 2020 року (а. с. 33а).
Суд апеляційної інстанції, повно, всебічно встановивши обставини справи, надавши оцінку доказам, наданих у справі щодо їх належності, достатності та допустимості дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна додаткова угода до договору оренди землі виконувалася обома сторонами, зокрема, орендар користувався земельною ділянкою після 2018 року, коли за умовами договору оренди строк її оренди закінчився, сплачував орендну плату наперед за 2021-2022 роки, а орендодавець ОСОБА_2 фактично не заперечувала проти продовження строку оренди, прийнявши відповідні платежі, тому кваліфікація додаткової угоди до договору оренди як неукладеної виключається і така угода вважається укладеною та може бути оспорюваною. За таких обставин апеляційний суд правильно виснував про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про усунення перешкод позивачці у користуванні належною їй земельною ділянкою шляхом її повернення відповідачем з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги за її безпідставністю.
З таким висновком апеляційного суду колегія суддів погоджується.
Щодо доводів касаційної скарги
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання суду апеляційної інстанції на судові рішення Верховного Суду, як і доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції відповідних постанов Верховного Суду є безпідставними, оскільки за однакового застосування норм матеріального права наведені справи і справа, яка Верховним Судом переглядається, містять різні фактичні обставини й різне доказування позову. У кожній конкретній справі судом встановлюються обставини виконання умов договору оренди землі у разі його непідписання орендодавцем, а також його добросовісність, тобто отримання орендної плати, тривалість такого отримання, наміри у подальшому (як у цій справі про укладення додаткової угоди до договору оренди землі).
Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2022 року у справі № 179/2192/19 (провадження № 61-3903св23) суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду щодо того, що за встановлених у цій справі обставин договір оренди ОСОБА_2 не підписував та, відповідно, волевиявлення щодо правочину не було, істотних умов цього договору не погоджував, натомість відповідач користується земельною ділянкою. У справі відсутні відомості про виконання договору стороною позивача, тому відсутні підстави вважати договір оренди земельної ділянки укладеним. Водночас у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що спадкодавцю ОСОБА_2 видано 30 000,00 грн у рахунок орендної плати за 2021-2022 роки, які отримані нею 26 вересня 2018 року, що свідчить про фактичну згоду орендодавця на продовження строку дії договору оренди землі.
Доводи касаційної скарги про те, що позивачка отримувала орендну плату за оренду земельної ділянки, кадастровий номер 3523480800:02:000:0426, яка належала її батькові ОСОБА_4 , яку вона успадкувала, а не орендну плату за оренду земельної ділянки, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, яка належала її матері ОСОБА_2 та нею успадкована, не відповідають матеріалам справи.
Відповідач зазначав, що на виконання умов спірної додаткової угоди в рахунок суми орендної плати за користування земельною ділянкою орендодавець ОСОБА_2 у період 2014-2018 років отримувала орендну плату і це підтверджується її особистими підписами у розрахункових відомостях, що позивачкою ОСОБА_1 не спростовано (а. с. 28-31, 71-80). Крім того, ОСОБА_2 просила видати їй грошові кошти у розмірі 30 000, 00 грн як аванс у рахунок орендної плати за 2020-2021 роки, що підтверджується заявою, поданою ОСОБА_2 відповідачу 26 вересня 2018 року та виплатою їй цього ж дня вказаної вище суми (а. с. 30, 31, 34). Отже, орендодавець ОСОБА_2 за життя фактично підтвердила свою згоду з умовами укладеної додаткової угоди від 01 липня 2015 року щодо продовження строку оренди, передбаченого договором оренди земельної ділянки від 25 грудня 2008 року.
Крім того, факт отримання позивачкою грошової суми як орендної плати наперед за іншу земельну ділянку не має правового значення для вирішення цього спору.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів. Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин.
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «RUIZ TORIYA v. SPAINE» від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND» від 27 вересня 2001 року, заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються.
Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Оскаржуване судове рішення в частині, яка переглядається касаційним судом, є достатньо обґрунтованим.
За обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод
ОСОБА_1 у користуванні належною їй земельною ділянкоюпідлягає залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними,
не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої
та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Кропивницького апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою шляхом повернення їй земельної ділянки, площею 6,2912 га, кадастровий номер 3523480800:02:000:0427, розташованої на території Вершино-Кам'янської сільської ради Новгородківського району Кіровоградської області, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко І. М. Фаловська