Справа № 357/16405/23
Провадження № 2/357/26/25
19 грудня 2025 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:
головуючий суддя - Цукуров В.П.,
секретар судового засідання - Чайка О.В.,
за участю:
представника позивача - адвоката Капустіна В.В.,
представника відповідача- адвоката Козін Т.В.,
третьої особи - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Біла Церква Київської області за правилами спрощеного позовного провадженняцивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення -
1. Описова частина.
Зміст позовних вимог.
У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення (т.1 а.с. 1-6).
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилалася на такі обставини.
Вона зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 . Власником вказаної трикімнатної квартири поліпшеного планування, загальною площею понад 90 кв. є її мати - ОСОБА_4 . Квартиру вона придбала ще 03.06.2000 року, тому зареєстрована (на той час - прописана) позивач була у встановленому законом порядку як неповнолітній член сім'ї власника житла.
У подальшому, у зв'язку із навчанням, позивач тимчасово виписувалась для реєстрації в гуртожитку навчального закладу, проте 22.03.2011 року, за згодою власника майна, була знову зареєстрована у квартирі своєї матері, що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади щодо реєстрації місця проживання фізичної особи.
Жодної угоди про порядок користування квартирою між ними укладено не було. Усі ці роки позивач безперешкодно користувалася жилим приміщенням нарівні з власником квартири як член сім'ї власника, та мала власні ключі від вхідних дверей, не дивлячись на те, що раніше у її власності також перебувала окрема квартира.
Свою власну квартиру у будинку АДРЕСА_2 позивач подарувала матері ще 06.03.2019 року, а в подальшому, за взаємною домовленістю, остання її продала.
Будь-якого іншого житла на праві власності чи праві користування позивач не має, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.
Наприкінці 2019 року усі свої особисті речі, у тому числі й ті, які зберігалися у її власній квартирі, позивач перевезла до квартири матері, у свою кімнату, де вони зберігалися.
З того часу, позивач разом зі своїм малолітнім сином постійно проживала в квартирі своєї матері.
Однак, мати стала чинити перешкоди у користуванні житлом. Така поведінка почалася після того як 22.02.2022 року позивач уклала шлюб з ОСОБА_2 .
Спочатку це був психологічний тиск з метою, щоб позивач виїхала та забрала своє майно, а згодом - взагалі мати замінила замки й відмовилася надати нові ключі, внаслідок чого у позивача відсутній доступ до квартири.
Неодноразові спроби позивача налагодити відносини з матір'ю та потрапити до квартири виявились безрезультатними. Вона категорично не пускає її до житла, не надає можливості забрати особисті речі та документи, внаслідок чого позивач була змушена відновлювати деякі особисті документи, зокрема свідоцтво про народження.
10.11.2023 року близько 15:00 години позивач вкотре прийшла до квартири, проте не змогла відкрити вхідні двері за допомогою ключа й потрапити до приміщення через заміну вхідних дверних замків. Двері мати також не відчинила, хоча вона була в квартирі, оскільки було чутно її голос. Свідком даної події була сусідка ОСОБА_5 , а також здійснювалась відеофіксація на телефон.
За даним фактом 13.11.2023 року позивачем подано заяву до Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області про вчинення ОСОБА_4 домашнього насильства економічного характеру.
В обґрунтування позовних вимог позивач послалася на норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду.
На думку позивача, оскільки вона як член сім'ї власника майна, має право користування житловим приміщенням нарівні з власником такого приміщення, вчинення перешкод у користуванні житлом є порушенням її житлових прав.
Позивач робить висновок про те, що право користування квартирою вона набула у встановленому законом порядку, не втратила це право у зв'язку з припиненням сімейних відносин, і таке право не припинено у встановленому законом порядку.
За таких обставин, позивач просила суд усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом її вселення до даної в квартири та покласти на відповідача судові витрати.
Історія справи. Заяви та клопотання. Позиції учасників справи.
25.12.2023 року після отримання відомостей про місце реєстрації відповідача ОСОБА_4 , судом було відкрито провадження у даній справі, постановлено провести її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, перше судове засідання призначено на 06.02.2024 року (т.1 а.с.34).
У позовній заяві позивачем також було викладено клопотання про витребування від Білоцерківського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області інформацію щодо реєстрації заяви ОСОБА_2 від 13.11.2023 року про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 173-2 КУпАП, та прийнятого рішення за наслідками розгляду заяви (т.1 а.с. 5).
06.02.2024 року сторони/їхні представники в судове засідання не з'явилися. Від відповідача ОСОБА_4 надійшло клопотання про відкладення судового засідання, від представника Позивача надійшло клопотання про розгляд клопотання Позивача про витребування доказів і проведення судового засідання без участі сторони Позивача (т.1 а.с.40, 41).
06.02.2024 року ухвалою суду постановлено витребувати у Білоцерківського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області належним чином завірені копії матеріалів щодо заяви ОСОБА_2 від 13.11.2023 року про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, у тому числі прийнятого за наслідками розгляду заяви рішення (т.1 а.с. 43).
20.02.2024 року до канцелярії суду відповідачем ОСОБА_4 було подано клопотання, у якому остання повідомила про те, що з 05.02.2024 року спірна квартира вже не знаходиться в її власності, а належить іншій особі - ОСОБА_3 . Також повідомила, що Позивач по даній справі в цій квартирі не проживає з січня 2011 року та знята з реєстрації за цією адресою. Посилаючись на приписи ст.255 ЦПК України, просила закрити провадження у даній справі у зв'язку з відсутністю предмету спору. На підтвердження наведених обставин приєднала до клопотання копію нотаріально посвідченого договору дарування спірної квартири від 05.02.2024 року, копію витягу з державного реєстру речових прав, копію витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади, копію постанови Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23.01.2024 року у справі №357/468/24 (т.1 а.с. 50, 51-52, 53, 54, 55-57).
14.03.2024 року в судове засідання з'явився представник позивача. Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилася, до канцелярії суду подала клопотання про розгляд її клопотання про закриття провадження у справі без її участі (т.1 а.с. 58).
Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання, ОСОБА_4 (далі - «третя особа») виключено із складу відповідачів та залучено до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача в порядку ч.1 ст.53 ЦПК України (т.1 а.с. 60 зворот).
Цією ж ухвалою суду нового власника спірної квартири ОСОБА_3 (далі - «відповідач») залучено до участі у справі у якості відповідача в порядку ч.2 ст.51 ЦПК України (т.1 а.с. 60 зворот).
Як встановлено судом, ОСОБА_3 є братом позивача та рідним сином ОСОБА_4
25.04.2024 року до канцелярії суду відповідачем було подано відзив на позовну заяву, у якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, просив суд відмовити в їх задоволенні у повному обсязі. Вважає позовні вимоги необґрунтованими, оскільки він не порушував інтереси позивача та не чинив їй перешкоди у користуванні квартирою. Зазначив, що йому на підставі договору дарування від 05.02.2024 року належить спірна квартира. На момент укладення договору позивач не проживала у квартирі й не була у ній зареєстрована, а тому у нього відсутні будь-які зобов'язання щодо надання їй житла. Посилаючись на норми ЖК України, зазначив, що він не є членом сім'ї позивача, ніколи з нею не проживав та не вів спільного господарства, а тому не міг чинити їй перешкоди в користуванні квартирою, оскільки став власником квартири лише 05.02.2024 року. До відзиву приєднано копію договору дарування спірної квартири, копію витягу з державного реєстру речових прав, копію свідоцтва про шлюб, копію витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади. Відповідач просив розглянути справу без його участі (т.1 а.с. 71-73, 74-75, 76, 77, 78).
29.04.2024 року до канцелярії суду на адресу суду третьою особою ОСОБА_4 було подано письмові пояснення, у яких вона пояснила, що не є власником спірної квартири, а вимоги позовної заяви не визнає. Позивач не є членом її сім'ї та членом сім'ї відповідача, оскільки має свою власну сім'ю, а в цій квартирі не проживає з 2010 року. Просила суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. До пояснень повторно приєднала копію нотаріально посвідченого договору дарування спірної квартири від 05.02.2024 року, копію витягу з державного реєстру речових прав, копію витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади (т.1 а.с.79, 80-81, 82, 83).
01.05.2024 року до канцелярії суду представником позивача було подано відповідь на відзив, у якій останній зазначив, після звернення позивача до суду та відкриття провадження у даній справі, первісний відповідач - ОСОБА_4 вирішила за будь яку ціну не допустити вселення своєї дочки, зняла її із зареєстрованого місця поживання й уклала зі своїми сином - ОСОБА_3 договір дарування квартири. На думку представника позивача дії ОСОБА_4 у даному випадку є недобросовісними й спрямованими на подальше перешкоджання позивачу у користуванні житлом. Сам факт переходу права власності на квартиру до ОСОБА_3 , ніяк не припиняє право користування ОСОБА_2 квартирою у зв'язку з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_6 , оскільки право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. На момент дарування квартири ОСОБА_3 було відомо про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім'ї колишнього власника квартири, але він не виявив розумну обачливість й не з'ясував у ОСОБА_2 , чи відмовляється вона від свого права користування жилим приміщенням.
Представник позивача звернув увагу суду на відсутність судового рішення, яке б набрало законної сили, про позбавлення ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням чи про виселення її з квартири, а відтак вона не втратила право користування спірною квартирою. Крім того, з прийняттям Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», змінено процедуру зняття осіб з зареєстрованого або задекларованого місця проживання (перебування). Відтепер зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) відбувається за заявою власника житла шляхом звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг.
Відтак, на думку представника Позивача, ОСОБА_7 скористалася такою можливістю й зняла позивача з зареєстрованого місця проживання, помилково вважаючи, що таким чином позбавить її права користування квартирою. Однак, зняття із зареєстрованого місця проживання - це лише реєстраційна дія, яка породжує наслідки, проте не припиняє право користування житловим приміщенням, яке набуте у спосіб передбачений законом.
Представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог (т.1 а.с.84-86).
19.02.2025 року на виконання ухвали суду про витребування доказів від Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області надійшли копії матеріалів, зареєстрованих у інформаційно-комунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції України» Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області за №40405 від 20.11.2023 року щодо звернення ОСОБА_2 з заявою про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП (т.1 а.с.91, 92-99).
01.05.2024 року письмовою ухвалою суду в задоволенні клопотання ОСОБА_4 про закриття провадження у даній цивільній справі було відмовлено у зв'язку з наявністю спору (т.1 а.с. 106-107).
07.08.2024 року до канцелярії суду третьою особою було подано клопотання про виклик свідків (т.1 а.с. 124).
03.10.2024 року до канцелярії суду представником Позивача було подано клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Органу опіки та піклування - виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області. Клопотання обґрунтовано тим, що на момент звернення до суду із даним позовом неповнолітній син позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був і на даний час є зареєстрованим за місцем проживання свого батька - ОСОБА_9 . Відтак, рішення у даній справі жодним чином не могло вплинути на його права та законні інтереси, тому орган опіки та піклування до участі у справі не залучався. Однак 25.05.2024 року, тобто вже під час розгляду даної справи в суді, у ОСОБА_2 народився син ОСОБА_10 , місце проживання якого батьки вирішили зареєструвати (задекларувати) за адресою реєстрації матері. Проте, зробити це вони не змогли, оскільки первісний відповідач у цій справі, а зараз - третя особа ОСОБА_4 після відкриття провадження у справі, скориставшись спрощеною процедурою зняття особи із зареєстрованого місця проживання, зняла ОСОБА_2 із зареєстрованого місця проживання. Фактично склалася ситуація, внаслідок якої порушуються житлові права дитини. ОСОБА_2 набула право користування квартирою згідно з законом як член сім'ї власника майна, тому зняття із зареєстрованого місця проживання породжує лише наслідки, проте не припиняє право користування житловим приміщенням. Станом на сьогодні відсутнє рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням чи про виселення її з квартири. Оскільки ОСОБА_2 набула право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , яке по своїй суті є сервітутом, і не втратила його на момент народження дитини, малолітня дитина автоматично набула право користування цим житлом. ОСОБА_2 не має можливості забезпечити малолітньому сину будь-яке інше зареєстроване місце проживання, оскільки не має у власності нерухомого майна (т.1 а.с. 174-176).
25.12.2024 року до канцелярії суду третьою особою ОСОБА_4 було подано клопотання про виклик свідків (т.1 а.с. 205).
26.12.2024 року ухвалою суду залучено до участі у справі Орган опіки та піклування - виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача (т.1 а.с. 186-187).
18.03.2025 року до канцелярії суду засобами електронного зв'язку від представника Служби у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області надійшов лист від 17.03.2025 року №05-04/766 про неможливість надання до суду висновку органу та піклування щодо вирішення спору по суті (т.1 а.с. 207).
24.03.2025 року до канцелярії суду представником позивача було подано письмові пояснення у яких той наполягав на задоволенні позову (т.1 а.с. 217-222).
25.03.2025 року письмовою ухвалою суду у задоволенні клопотань третьої особи ОСОБА_4 про виклик свідків від 07.08.2024 року та від 25.12.2024 року було відмовлено, оскільки всупереч приписам ч.ч.1-3 ст.91 ЦПК України у вказаних клопотаннях не зазначені обставини, які можуть підтвердити заявлені свідки, а самі клопотання подані після першого судового засідання у справі. Визнано явку особисто позивача та особисто відповідача у судові засідання у даній справі обов'язковою. Зобов'язано позивача надати актуальну Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, а також відомості щодо наявності у неї на праві оренди житлового приміщення та інші відомості щодо місця її проживання та відповідних правових підстав. Зобов'язано відповідача, його представника ОСОБА_11 , третю особу ОСОБА_4 надати суду докази поважності причин неявки в попередні судові засідання (т.1 а.с. 228-230).
15.04.2025 року до канцелярії суду третьою особою ОСОБА_4 було подано клопотання про виклик свідків (т.1 а.с. 244).
15.04.2025 року до канцелярії суду третьою особою ОСОБА_4 було подано письмові пояснення (т.1 а.с. 246).
16.04.2025 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» представником відповідача було подано клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №357/503/25, що розглядається Білоцерківським міськрайонним судом Київської області (т.2 а.с. 30-32).
02.06.2025 року до канцелярії суду за допомогою системи «Електронний суд» представником відповідача було подано клопотання про долучення доказів (т.2 а.с. 41-44).
03.06.2025 року письмовою ухвалою суду було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у даній цивільній справі у зв'язку з відсутністю встановлених для цього правових підстав (т.2 а.с. 62-63).
03.06.2025 року ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання, у задоволенні клопотання третьої особи ОСОБА_4 про виклик свідків було повторно відмовлено у зв'язку з порушенням встановленого ст.91 ЦПК України порядку заявлення даного клопотання (т.2 а.с. 59 зворот).
У судових засіданнях позивач та її представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили їх задовольнити. Надали пояснення, аналогічні за змістом позовній заяві та відповіді на відзив.
У судових засіданнях відповідач та його представник проти задоволення позовних вимог заперечували, просили відмовити у їх задоволенні у повному обсязі. Надали пояснення, аналогічні за змістом відзиву на позовну заяву.
У судових засіданнях третя особа ОСОБА_4 проти задоволення позовних вимог заперечувала, просила відмовити у їх задоволенні у повному обсязі. Надала пояснення, аналогічні за змістом власним письмовим поясненням.
Наголошувала на тому, що позивач не мала та не має жодного відношення до спірної квартири, як у період, коли ОСОБА_4 була її власником, так і з того часу, коли власником даної квартири став її син - відповідач ОСОБА_3 .
Наполягала на тому, що ця квартира належить їй, а позивач не має права користуватися даною квартирою, оскільки вона сама залишила її після укладення шлюбу у 2011 році.
У судові засідання представник третьої особи - органу опіки та піклування не з'явився, подав до суду заяву про розгляд даної справи без його участі. Просив ухвалити рішення, яке б відповідало вимогами чинного законодавства України та інтересам дитини позивача (т.1 а.с. 207).
Показання свідка.
01.05.2024 року у судовому засіданні було допитано у якості свідка ОСОБА_9 , який повідомив, що він є колишнім чоловіком позивача, вони перебували в шлюбі з 2011 року по 2014 рік, у якому у них у 2013 році народився син ОСОБА_12 . Йому відомо про конфлікт між позивачем та її матір'ю ОСОБА_4 .
З чого саме виник цей конфлікт свідку невідомо. З усіма сторонами по справі у свідка нормальні відносини. У період шлюбу з позивачем вони проживали у місті Фастів у квартирі батька свідка, утім вже під час шлюбу у 2013 році після народження дитини позивач переїхала до своє матері у квартиру АДРЕСА_1 , оскільки відносини між ними погіршилися. Під час проживання у місті Фастів там була зареєстрована лише дитина, а позивач була зареєстрована у будинку по АДРЕСА_3 . У своєї матері позивач проживала протягом 4-5 років, свідок приїздив до неї щоб побачитися з дитиною.
У 2018-2019 роках позивач переїхала в квартиру по АДРЕСА_2 , зі слів позивача це була її квартира. У 2020-2021 роках квартиру по АДРЕСА_2 було продано і позивач повернулася жити до матері. У той момент свідок приїздив до них та відвідував свою дитину. Там позивач проживала з дитиною в окремій кімнаті. У квартирі також приживала мати позивача ОСОБА_4 зі своїм сином - братом позивача ОСОБА_3 . Усього квартира налічує 4 кімнати.
Судом було продемонстровано свідку додані до позовної заяви фото, на яких він упізнав свого сина, позивача, третю особу в спірній квартирі у будинку по АДРЕСА_3 . Зі слів ОСОБА_4 та позивача свідок дізнався, що зараз конфлікт між ними полягає у тому, що позивача не пускають до указаної квартири, де знаходяться її речі. Чому так відбувається свідку не відомо. Разом з цим свідку відомо, що такий конфлікт розпочався після того, як було продано квартиру по АДРЕСА_2 , що належала позивачу.
2. Мотивувальна частина.
Фактичні обставини справи, встановлені судом.
Позивач є донькою третьої особи ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження (виданим повторно) серії НОМЕР_1 , Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00042557722 від 02.12.2023 року та свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (т.1 а.с. 11, 12, 13).
Станом на день звернення до суду позивачем ОСОБА_2 із даним позовом, власником спірної квартири АДРЕСА_1 була мати позивача - третя особа ОСОБА_4 . Відповідне право власності було зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Білоцерківської державної нотаріальної контори 03.06.2000 року за №3-1529 (реєстрова книга №117, реєстровий №13100), що підтверджується листом КП КОР «КИЇВСЬКЕ ОБЛАСНЕ БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕТАРИЗАЦІЇ» від 15.12.2023 року №БЦ 3602 (т.1 а.с. 14).
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 01.12.2023 року №2023/009870469 позивач мала зареєстроване місце проживання за вказаною адресою з 22.03.2011 року (т.1 а.с. 15).
25.12.2023 року судом було відкрито провадження у цій справі, перше судове засідання було призначено на 06.02.2024 року (т.1. а.с. 34).
Утім, після відкриття провадження, а саме - 05.02.2024 року (тобто за один день до першого судового засідання) ОСОБА_4 здійснила відчуження указаної квартири ОСОБА_3 , який є її сином та братом позивача, шляхом укладення з останнім договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Деруном А.А., зареєстровано в реєстрі за №275 (т.1 а.с. 51-52).
У той же день, 05.02.2025 року право власності на спірну квартиру було зареєстровано за відповідачем, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав від 05.02.2024 року №364552289 (т.1 а.с. 53).
Також після відкриття провадження по даній цивільній справі, а саме - 01.02.2024 року (за чотири дні до першого судового засідання) ОСОБА_4 було вчинено дії, за результатом яких позивача було знято з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 10.04.2025 року №2025/004713456 (т.2 а.с. 5).
Також судом встановлено, що раніше - 06.03.2019 року позивач подарувала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_4 своїй матері - третій особі ОСОБА_4 , що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчук А.В. (т.1 а.с. 17).
У подальшому, як повідомила позивач та підтвердила третя особа ОСОБА_4 , остання продала указану квартиру сторонній особі.
Згідно з актуальною Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №422136383 від 10.04.2025 року за позивачем не зареєстровано право власності та інших речових прав на будь-яке нерухоме майно (т.2 а.с. 10).
Як убачається з договору оренди від 17.01.2023 року, чоловік позивача був орендатором за договором оренди житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , яке надано для його використання як місце тимчасового проживання ОСОБА_2 та його родини (т.2 а.с. 6-7, 8, 9).
До надходження до суду даного позову працівниками Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області перевірялося повідомлення позивача до Національної поліції України про те, що 10.11.2023 року вона прийшла до дому до своєї матері ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_5 , щоб забрати свої речі, але мати двері не відчиняла і замінила вхідні замки, що підтверджується наданими до суду на виконання ухвали про витребування доказів матеріалами, зареєстрованими до інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» Білоцерківського РУП ГУНП в Київській області за №404405 від 20.11.2023 року, щодо звернення ОСОБА_2 про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП (т.1 а.с. 91-99).
Під час розгляду даної справи третя особа ОСОБА_4 зазначала, що позивач не мала та не має жодного відношення до спірної квартири, як у період, коли ОСОБА_4 була її власником, так і з того часу, коли власником даної квартири став її син, брат позивача - відповідач ОСОБА_3 . Ця квартира належить їй, а позивач не має права користуватися даною квартирою, оскільки вона сама залишила її після укладення шлюбу у 2011 році.
Відповідач та його представник під час розгляду даної справи наголошували на тому, що позивач не має права користування спірною квартирою оскільки вона не є членом сім'ї її нового власника ОСОБА_3 .
3. Норми матеріального та процесуального права України.
Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Стаття 13 Конвенції гарантує кожному, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі. А статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
У той же час, у пункті 36 рішення від 09.12.2010 року у справі «Буланов і Купчик проти України», Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке, відповідно до практики Суду, включає не тільки право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Така сама правова позиція викладена Європейським судом з прав людини й у пункті 50 рішення від 13.01.2011 року у справі «Чуйкіна проти України» та інших рішення Суду.
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер. Це, зокрема, проявляється в тому, що вони по своїй суті є нормами прямої дії й суд має надавати оцінку спірним правовідносинам у контексті відповідності поведінки сторін та вчинених ними дій змісту загальних засад.
Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За правилами ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
У постанові Верховного Суду від 01.04.2021 року по справі № 206/5355/18 зазначено, що відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожній особі гарантується окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі «Powell and Rayner v. the U.K.» від 21.02.1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі «Gillow v. the U.K.» від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення в справі «Larkos v. Cyprus» від 18.02.1999 року).
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою житла.
У рішенні ЄСПЛ від 02.12.2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).
Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії». Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27.05.2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства».
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору відчуження майна, внаслідок яких особа може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі (постанова у справі № 569/4373/16-ц від 21.08.2019 року).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України).
За правилами ч.ч. 1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
У свою чергу, ст.80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Аналіз наведених норм процесуального та матеріального права дає підставу вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (Постанова Верховного Суду від 08.08.2019 року у справі №450/1686/17).
Верховний Суд також неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
У частині третій статті 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 12 Кодексу.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплено положення, відповідно до яких громадяни, що мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
Частиною 1 статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Частина 2 статті 3 СК України визначає, що до складу сім'ї входять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з частинами першою, другою статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (частина четверта статті 156 ЖК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 року у справі №447/455/17 дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Відповідно до ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Право на житло є одним з фундаментальних прав людини гарантованих не тільки Конституцією України (стаття 47), а і Європейською конвенцією з прав людини (стаття 8), має велике економічне і соціальне значення, а тому суд, при вирішенні спору пов'язаного з правами на житло, зобов'язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.
Тлумачення положень чинного законодавства дає можливість стверджувати, що особа може бути позбавлена права на житло чи визнана такою, що втратила право користування конкретним житлом, або виселена лише з підстав передбачених законом за рішенням суду.
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним (позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2019 року у справі №761/5115/17).
Висновки суду.
З огляду на викладене, даючи оцінку зібраним письмовим та електронним доказам у справі, показанням свідка, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги є законними та такими, що підлягають задоволенню.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Отже, у спірних правовідносинах права позивача у цій справі захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Судом встановлено, що між сторонами існує спір щодо права позивача на проживання в спірній квартирі. Позаяк і відповідач - брат позивача, і третя особа - рідна мати позивача, підтвердили в суді, що вони не бажають аби позивач повернула собі право проживання у цій квартирі, проти задоволення позову заперечували.
Предметом цього спору є вселення позивача до житла, що належить на праві власності відповідачу. При цьому, право власності до останнього на спірну квартиру перейшло внаслідок укладення договору дарування квартири між ним, як обдарованим, та третьою особою у справі - рідною матір'ю позивача, що відбулось вже після відкриття провадження у даній справі та за один день до першого судового засідання.
Після цього за клопотанням представника позивача її мати було виключено судом із складу відповідачів та залучено до участі у справі у якості третьої особи, а нового власника спірної квартири - брата позивача, було залучено у якості відповідача. При цьому суд керувався ч.2 ст.51 та ч.1 ст.53 ЦПК України.
На переконання суду, безпосередньо відповідач хоч і не чинив прямих дій щодо виселення позивача зі спірної квартири, однак він є її братом, а неприязні сімейні відносини призвели до того, що позивач була позбавлена доступу до житла, на яке мала законне право.
Суд виходить із того, що відповідач є братом позивача та сином третьої особи - попереднього власника спірної квартири, а тому ще до отримання квартири в дар від останньої йому було відомо про обтяження її права власності обов'язком забезпечувати позивачу можливість проживання у спірній квартирі.
Відповідач був обізнаний про такі обставини, однак, не відмовився укладати договір дарування квартири та пізніше не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими фактичними обтяженнями, які існували у попереднього власника - його матері. Тобто, відповідач не здійснив достатньої належної обачності при укладенні договору.
При цьому суд ураховує ту обставину, що до березня 2019 року у власності позивача перебувала квартира, яку вона подарувала своїй матері, яка пізніше вказану квартиру продала на власний розсуд. З тих пір будь якого житла, яке б належало їй на праві приватної власності, позивач не має.
У цій справі суд застосовує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якого не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Тобто, колишній член сім'ї власника квартири зберігає право користування нею й у випадку переходу права власності на цю квартиру до іншої особи. Також суд ураховує й недобросовісність дій сторін договору дарування спірної квартири - після відкриття провадження у даній справі та за один день до першого судового засідання.
У свою чергу, задоволення судом вимоги позивача про вселення, дає їй можливість реалізації права користування квартирою, а також на підставі вже наявного судового рішення звернутись до відповідних органів для поновлення її реєстрації за вказаною адресою.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Таким чином, справу розглянуто в межах заявлених позивачем позовних вимог, з урахуванням обраного нею способу захисту права, на підставі наданих сторонами доказів.
При цьому суд враховує, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 3, 55, 124 Конституції України, та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Щодо судових витрат.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з задоволенням позовних вимог, судовий збір в сумі 1073,60 гривень, сплачений позивачем при зверненні до суду, необхідно стягнути з відповідача на її користь.
Резолютивна частина.
На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 3, 12, 13, 81, 141, 254, 263 - 265, 273, 274-279, 352, 354 ЦПК України суд -
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення - задовольнити.
Усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_2 до даної квартири.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1073,60 (одна тисяча сімдесят три гривні 60 копійок) гривень.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_6 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса місця проживання: АДРЕСА_7 .
Третя особа - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса місця проживання: АДРЕСА_7 .
Третя особа - орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області, ЄДРПОУ 26376300, місцезнаходження: вулиця Ярослава Мудрого, будинок 15, місто Біла Церква, Київська область, 09117.
Повне судове рішення складено 26.12.2025 року.
Суддя В. П. Цукуров