Єдиний унікальний номер справи № 363/1508/25
Провадження №22-ц/824/14586/2025
04 грудня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні позивачки - ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, що продовжує навчання,
20 березня 2025року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що в липні 2005 року між сторонами укладено шлюб від якого вони мають двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Вишгородського районного суду Київської області у справі за №363/632/22 - шлюб між сторонами розірвано. Наразі діти проживають разом з позивачкою та перебувають на її утриманні. 18.05.2022 року позивачка звернулась до Вишгородського районного суду Київської області із заявою про видачу судового наказу. Судовим наказом стягнуто з ОСОБА_1 на її користь аліменти на утриманні синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/3 частини всіх доходів щомісячно і до повноліття дітей. 13.08.2024 року ОСОБА_3 вступив на навчання до Національного транспортного Університету на денну форму навчання факультету менеджменту, логістики та туризму за спеціальність 073 «Менеджмент», ОПП «Логістика». Також, 13.08.2024 року укладено договір про навчання за №1878-24. Так, дане навчання є платним, строк навчання: з 01.09.2024 року до 30.06.2028 рік. Стипендію ОСОБА_3 не отримує та, у зв'язку з навчанням на денній формі, не має можливості повноцінно працювати та самостійно заробляти, а тому потребує фінансової допомоги батьків. Відповідач коштів на оплату навчання сина не надає. Враховуючи викладена, позивачка і змушена звернутися до суду із вказаним позовом.
Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 на її користь, аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі частини від усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 19.08.2024 року і до закінчення навчання в Національному транспортному Університеті чи до досягнення ОСОБА_3 двадцять трьох років, залежно від того, яка обставина настане раніше.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 24 червня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з продовженням ним навчання у розмірі 1/6 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 24.03.2025 року і, до закінчення ОСОБА_3 навчання у Національному транспортному університеті, але не довше ніж до досягнення ним двадцяти трьох років, залежно від того, яка з цих обставин настане першою; стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судові витрати у розмірі 1211, 20 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 17 липня 2025 року відповідач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
Основними доводами апеляційної скарги є твердження відповідача про те, що суд першої інстанції, визначаючи розмір аліментів на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання, у частці 1/6 від усіх видів його доходу, неповно з'ясував обставини справи та неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 182, 199 СК України, не врахував наявність у нього інших утриманців (неповнолітньої та малолітньої дітей, дружини, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною, та непрацездатної матері), стан їх здоров'я, а також його власний стан здоров'я та матеріальне становище, не встановив реальні потреби повнолітньої дитини і обсяг участі кожного з батьків у її утриманні, безпідставно поклав основний тягар утримання дитини на відповідача, не надав належної оцінки поданим ним доказам і дійшов висновків, що не відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим просив змінити рішення суду в частині визначення розміру аліментів та зменшити їх з 1/6 до 1/10 частки його доходу.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд змінити оскаржуване рішення в частині визначення розміру частки аліментів, що підлягають стягненню, зменшивши розмір стягнутих з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання повнолітнього сина ОСОБА_3 , у зв'язку із продовженням ним навчання, з 1/6 частки до 1/10 частки з усіх видів його заробітку (доходу), внаслідок чого стягувати з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина - ОСОБА_3 , у зв'язку з продовженням ним навчання у розмірі 1/10 частки з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 24.03.2025 року і, до закінчення дитиною навчання у Національному транспортному університеті, але не довше ніж до досягнення ним двадцяти трьох років, залежно від того, яка з цих обставин настане першою. В іншій частині оскаржуваного рішення залишити без змін.
07 жовтня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Крім того, у відзиві надав заяву про стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
У судове засідання, призначене на 04 грудня 2025 року з'явилися позивач ОСОБА_2 і представник третьої особи Данько Н.В.. які просили залишити апеляційну скаргу без розгляду, та представник відповідача ОСОБА_5 , який просив задовольнити апеляційну скаргу.
Крім того відповідачем апеляційному суду були надані додаткові докази.
Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у їх прийнятті з огляду на наступне:
Згідно ч. 8 ст. 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
У відповідності до вимог ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Згідно вищевказаних норм, подаючи до суду докази з пропуском визначеного законом строку, заявник повинен не лише зазначити підстави, які перешкодили йому у вчасному поданні таких доказів, а й належним чином довести наявність підстав неможливості подання таких доказів у визначений строк, що відповідачем зроблено не було.
Справа була подана до суду першої інстанції у березні 2025 року, рішення ухвалено 24 червня 2025 року, однак жодного доказу щодо неможливості подання доказів (які відповідач долучає до справи під час розгляду апеляційного провадження) в інший період ніж два тижні перебування відповідачем на реабілітації після проведеної 23 травня 2025 року маніпуляції (відповідно до амбулаторної виписки № 25074 від 23 травня 2025 року), у зв'язку з його хворобою, апеляційний суд не вбачає. Відповідач не був позбавлений можливості подати відповідні докази у період після двотижневої реабілітації після маніпуляції, проведеної 23 травня 2025 року до часу ухвалення рішення судом - 24 червня 2025 року. Однак докази ним долучено не було.
Тому апеляційний суд прийшов до висновку про залишення без розгляду клопотання відповідача ОСОБА_1 про долучення доказів та визнання причин їх неподання поважними.
Під час розгляду апеляційного провадження суд не враховує дані докази.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи та належно встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24.07.2005 року перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією рішення Вишгородського районного суду Київської області у справі за №363/632/22 від 28.04.2022 року та копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 7, 8-9).
Судовим наказом Вишгородського районного суду Київської області у справі за №363/1042/22 від 18.05.2022 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на утримання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти у розмірі 1/3 частин від усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину та не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з 22.04.2022 року до досягнення дітьми повноліття (а.с. 10).
На підставі вказаного судового наказу 15.06.2022 року було відкрито виконавче провадження №69224252 (а.с. 11).
13.08.2024 року між Національним транспортним університетом державної форми власності та ОСОБА_3 укладено договір про навчання, згідно п. 12 якого, фінансування навчання здійснюється за рахунок коштів фізичних осіб та/або юридичних осіб, на умовах договору укладеного між закладом та фізичною особою, яка замовляє платну освітню послугу (а.с. 12-15).
З платіжних інструкцій за №0.0.3832473849.1 від 19.08.2024 року та за №0.0.4098745424.1 від 28.12.2024 року вбачається, що ОСОБА_2 сплатила на рахунок Національного транспортного університету грошові кошти у розмірі по 13 250 грн. за денне навчання студента ОСОБА_3 , курс 1, 1 група ЛГ, згідно договору за №1878-24 від 13.05.2024 року (а.с. 17, 18).
З довідки за №0390, виданої в.о. декана ФМЛТ О. Бакуліч 17.03.2025 року вбачається, що ОСОБА_3 навчається на першому курсі денної форми навчання факультету менеджменту, логістики та туризму Національного транспортного університету (за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб), для здобуття ступеню бакалавра у групі ЛГ-І-8 за спеціальністю 073 «Менеджмент» ОПП «Логістика». Термін навчання з 01.09.2024 року по 30.06.2028 року (а.с. 16).
З витягу з реєстру територіальної громади за №2025/005913366 від 07.05.2025 року та довідки, виданої старостою с. Старі Петрівці за №3/165 від 07.05.2025 року вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає разом з матір'ю ОСОБА_2 та перебуває на її утриманні (а.с. 55-56).
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, зазначив, що син сторін досяг повноліття, продовжує навчання за денною формою у закладі вищої освіти, не має самостійного заробітку та потребує матеріальної допомоги, при цьому відповідач здатний надавати таку допомогу; суд врахував рівність обов'язків батьків, матеріальний стан сторін, наявність у відповідача інших утриманців (неповнолітньої та малолітньої дітей) та визнав надмірним стягнення аліментів у розмірі 1/4 частки доходу, визначивши справедливим і обґрунтованим розмір аліментів у 1/6 частки від усіх видів доходу відповідача, починаючи з 24 березня 2025 року і до закінчення навчання сина, але не довше ніж до досягнення ним 23 років, як такий, що забезпечує інтереси повнолітнього сина та не порушує прав інших утриманців.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на доводи відповідача про те, що суд першої інстанції не врахував наявність інших утриманців відповідача, зокрема не взяв до уваги, що, крім двох дітей від першого шлюбу та дитини від другого шлюбу, на його утриманні перебувають дружина - на період до досягнення дитиною трирічного віку, а також мати відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що кожна обставина має бути доведена та звертає увагу на те, що ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так, відповідач повинен був надати докази не лише наявності у зазначених осіб права на його утримання, але й підтвердження того, що вони фактично перебувають на його утриманні. Водночас жодних доказів на підтвердження перебування його дружини та матері саме на утриманні відповідача суду надано не було. У зв'язку з цим неприйняття судом першої інстанції доводів відповідача щодо утримання зазначених осіб є обґрунтованим та об'єктивним.
Аргументом апеляційної скарги є твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги відсутність у відповідача можливості надавати матеріальну допомогу. Заперечуючи проти позовних вимог як у суді першої інстанції, так і в апеляційній інстанції, відповідач посилався на те, що не спроможний фінансово утримувати повнолітнього сина, оскільки продовжує сплачувати аліменти на утримання іншого сина - ОСОБА_4 , а також має на утриманні ще одного малолітнього сина - ОСОБА_6 і дружину, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною.
На підтвердження наведених обставин відповідачем було долучено до матеріалів справи такі докази. З копії повторно виданого свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 вбачається, що 07 червня 2023 року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_7 , яка після реєстрації шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_8 » (а.с. 69).
З копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у подружжя ОСОБА_8 народився син - ОСОБА_6 (а.с. 68).
Відповідно до виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 1499 від 16.06.2025 року, малолітній ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , має захворювання травної системи та вроджений дефіцит лактази, у зв'язку з чим потребує постійного диспансерного нагляду у лікаря-педіатра (а.с. 70).
Разом із тим інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували відсутність у відповідача можливості надавати матеріальну допомогу повнолітньому сину, що продовжує навчання, ним суду надано не було. Зокрема, відповідачем не подано доказів щодо розміру його доходів (заробітку). Крім того, відсутні докази, які б підтверджували необхідність систематичного або постійного лікування малолітнього сина ОСОБА_6 та фактичне несення відповідачем витрат на таке лікування, про що він зазначав у відзиві на позов.
Суд першої інстанції всебічно дослідив зазначені обставини та врахував, що на утриманні позивача перебуває ще одна дитина. Саме з огляду на це суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність коригування розміру аліментів, які підлягають сплаті на утримання дитини до досягнення нею 23 років або на період навчання. У зв'язку з цим позовні вимоги були задоволені частково: замість заявленої позивачем частки у розмірі 1/4 доходу суд визначив аліменти у зменшеному розмірі - 1/6 частини доходу відповідача.
З огляду на викладене, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував обставини щодо перебування інших осіб на його утриманні та його нібито неспроможності сплачувати відповідний розмір аліментів, є безпідставними. Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції надав належну оцінку зазначеним доводам, перевірив їх у сукупності з поданими доказами та врахував під час ухвалення рішення, у зв'язку з чим обґрунтовано визначив зменшений розмір частки аліментів. Таким чином, рішення суду першої інстанції у цій частині є законним, обґрунтованим та прийнятим з дотриманням вимог чинного законодавства.
Доводи апелянта щодо до того, що позов був неналежно поданий за три дні до досягнення дитиною повноліття, є безпідставними. Суд першої інстанції належним чином врахував цей факт і визначив, що аліменти підлягають стягненню саме з дня досягнення дитиною повноліття - ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Апеляційний суд, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановив, що апелянт фактично не заперечував і не оскаржував ані право позивача на стягнення аліментів на утримання дитини, ані право дитини на їх отримання, ані свій обов'язок щодо утримання дитини. Спірним для відповідача є виключно розмір аліментів.
Враховуючи зазначене, апеляційний суд розглядає справу в межах доводів апеляційної скарги, зосереджуючи увагу на визначенні належного розміру аліментів, а не на оцінці наявності або відсутності права позивача на подання позову.
Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї (ст. 150 Сімейного кодексу України).
Підстав для звільнення відповідача від обов'язку утримувати дитину, передбачених ст. 188 СК України, не встановлено.
За положеннями ч. 1 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
За приписами ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
При визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Суд при визначенні розміру коштів, що стягуються як аліменти, прагне не до зрівняння матеріального становища платника й одержувача аліментів, а до того, щоб одержувач аліментів у разі їх сплати перестав бути таким, що потребує матеріальної допомоги. Окрім того розмір призначених аліментів має бути виправданий дійсними потребами та з урахуванням матеріального становища сторін, має виходити з фактичних обставин справи та мети зобов'язання щодо утримання.
Суд встановив, що відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б свідчили про необхідність зменшення розміру аліментів із встановленої судом першої інстанції частки у 1/6 доходу, а також не обґрунтував пропоновану ним зміну цієї частки на 1/10. Таким чином, підстав для перегляду визначеного судом першої інстанції розміру аліментів апеляційний суд не виявив.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
07 жовтня 2025 року на адресу апеляційного суду від позивача надійшов відзив, в якому крім іншого, позивач просив стягнути з відповідача на його користь витрати на правничу допомогу, понесені ним в апеляційному суді. В обґрунтування вказував, що під час розгляду справи в апеляційній інстанції позивач поніс витрати у розмірі 10 000,00 грн. На підтвердження судових витрат на правничу допомогу позивач долучив до відзиву: договір № 25/09/25 про надання правничої допомоги від 25 вересня 2025 року та акт прийому-передачі наданих послуг від 26 вересня 2025 року до Договору № 25/09/25 про надання правничої допомоги від 25 вересня 2025 року.
Перевіривши доводи заяви позивача, колегія суддів прийшла до висновку, що заява підлягає до часткового задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).
Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з ч. 8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_2 та адвокатом Гаращуком С.В. було укладено договір про надання правничої допомоги договір № 25/09/25 про надання правничої допомоги від 25 вересня 2025 року.
Відповідно до акту прийому-передачі наданих послуг від 26 вересня 2025 року до Договору № 25/09/25 про надання правничої допомоги від 25 вересня 2025 року, адвокатом надані клієнту послуги з підготовки та написання відзиву. Вартість зазначеної послуги - 5000,00 грн.
Таким чином, позивачем на підтвердження витрат у розмірі 5 000,00 грн на правничу допомогу було долучено до відзиву документи, які колегія суддів бере до уваги.
У відповідності до положень ч. ч. 4-6 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (постанова Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18).
З матеріалів справи встановлено, що під час розгляду справи в апеляційній інстанції представником позивача складено відзив на апеляційну скаргу, вартість якого становить 5000,00 грн. Під час судових засідань позивач брала участь безпосередньо, адвокат участі не приймала, тому фактично її робота обмежилася виключно підготовкою відзиву.
Інші 5 000,00 грн із заявлених 10 000,00 грн не обґрунтовані, матеріали справи не містять пояснень, з яких складових вони формуються та чи пов'язані з наданням адвокатом правничих послуг у цій справі.
Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає за необхідне підлягає стягненню лише 5 000,00 грн судових витрат на правничу допомогу, фактично понесені позивачем у суді апеляційної інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 24 червня 2025 року залишити без змін.
Заяву ОСОБА_2 про стягнення судових витрат на правничу допомогу - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) судові витрати на правничу допомогу, понесені позивачем у суді апеляційної інстанції, у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) грн 00 коп.
У задоволенні інших вимог заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу, - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько