Єдиний унікальний номер справи № 362/3440/23
Провадження № 22-ц/824/11960/2025
04 грудня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,
08 червня 2023року позивач звернувся до Васильківського міськрайонного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 31 жовтня 2008 року сторони перебували в шлюбі, який розірвано 25 квітня 2017 року рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області. Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час перебування в шлюбі, 30 липня 2013 року сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу, сторони домовилися, що їхнє спільне майно, а саме квартиру вони подарують їхньому сину після досягнення ним повноліття. Відповідач продовжував проживати в даній квартирі, проти чого позивач не заперечувала, а їхній спільний син періодично приходив у вказану квартиру. Маючи таку домовленість, питання поділу майна подружжя взагалі не ставилося, і відповідач ніколи не висловлював будь-яких заперечень щодо прав позивача на квартиру.
Згодом, коли виникла негайна потреба в реєстрації місця проживання сина для отримання ним паспорта громадянина України при досягненні ним 14-річного віку, відповідач як титульний власник квартири відмовив в реєстрації місця проживання їхнього сина в зазначеній квартирі, заявляючи, що він є її власником і розпоряджається нею на свій розсуд.
Позивач, після невдалих спроб усно домовитись з відповідачем, направила на адресу відповідача лист з пропозицією з'явитися до органу реєстрації з метою зареєструвати місце проживання їхнього сина в спільній квартирі, однак зазначений лист був проігнорований відповідачем, останній не вчинив будь-яких дій. Натомість, в усному порядку відповідач висловився, що квартира є його особистою власністю, і він ніколи нічого не збирається дарувати.
Відтак, після відмови відповідача у реєстрації їхньої дитини в спільній квартирі та обґрунтувань цієї відмови тим, що спірна квартира є його особистою власністю, у квітні 2023 року позивач дізналась про порушення її права та звернутись до суду за його захистом шляхом подання позову про поділ майна подружжя.
Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати за ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2025 року позов задоволено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 14 травня 2025 року відповідач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
Основними доводами апеляційної скарги є твердження відповідача про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції з підстав неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи та недоведеності встановлених судом обставин, оскільки спірна квартира, хоча й набута під час шлюбу, була придбана ним за особисті кошти, отримані від відчуження належного йому на праві особистої приватної власності житла та за рахунок особисто отриманих у позику грошових коштів, а тому відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю; позивачем не доведено факту набуття квартири за спільні кошти подружжя та не підтверджено порушення, невизнання чи оспорювання її цивільних прав з боку відповідача, що виключає право на позов; крім того, апелянт зазначає на пропуск позивачем трирічного строку позовної давності для звернення з вимогою про поділ майна після розірвання шлюбу, який, на його думку, слід обчислювати з моменту припинення шлюбних відносин, а не з часу відмови відповідача у реєстрації місця проживання дитини, що, на переконання апелянта, не свідчить про порушення права власності позивача.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
03 жовтня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.
У судове засідання, призначене на 04 грудня 2025 року з'явилися представник позивача ОСОБА_4 , який просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, та представник відповідача ОСОБА_5 , який просив задовольнити апеляційну скаргу.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи та належно встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, з 31 жовтня 2008 року до 25 квітня 2017 року позивач та відповідач перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 квітня 2017 року, яке набрало законної сили, що підтверджується копією рішення суду (а.с. 13).
Від шлюбу сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серія НОМЕР_1 від 23 квітня 2009 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області (а.с.11).
У період перебування в зареєстрованому шлюбі сторонами набуто у власність та оформлено на ім'я відповідача квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями договору купівлі-продажу квартири від 30 липня 2013 року та Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та обтяжень, (а.с.12-13).
Згідно з матеріалами наданими приватним нотаріусом Васильківського міського нотаріального округу Іванковою І.О., договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений 30 липня 2013 року між ОСОБА_6 «Продавець» та ОСОБА_1 «Покупець», продаж зазначеної квартири здійснено за 193 445 грн, які Продавець одержав від Покупця під час підписання сторонами цього договору. Зазначений договір посвідчено нотаріально в установленому законом порядку та зареєстровано в реєстрі за № 1401(а.с.67).
Відповідно до пункту 11 вказаний договір купівлі-продажу квартири, посвідчено за згодою дружини Покупця - ОСОБА_7 , що підтверджується заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Іванковою І.О. 30.07.2013 року за реєстровим №1400.
Зі змісту заяви вбачається, що ОСОБА_7 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 на купівлю за ціну та на умовах на його власний розсуд вказаної квартири. Підтвердила, що кошти, які витрачаються на придбання квартири є їхніми спільними сумісними коштами. Придбана квартира буде спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набувається ними за час шлюбу, договір купівлі-продажу укладається її чоловіком в інтересах сім'ї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладення цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню (а.с.85).
Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 30 липня 2013 року за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.13).
Також, з наданих приватним нотаріусом Іванковою І.О. матеріалів також вбачається, що цього ж дня - 30 липня 2013 року приватним нотаріусом був посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_1 «Продавець» та ОСОБА_8 «Покупець», продаж зазначеної квартири, належної Покупцю на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину, здійснено за 123 946 грн, які Продавець одержав від Покупця під час підписання сторонами цього договору. Зазначений договір посвідчено нотаріально в установленому законом порядку та зареєстровано в реєстрі за № 1408 (а.с.91).
Згідно з наданою відповідачем копією розписки від 24 липня 2013 року ОСОБА_9 взяв у борг у ОСОБА_10 130 000 грн та зобов'язався повернути отриману суму боргу за першою вимогою. Зі змісту зазначеної розписки також вбачається, що 20 серпня 2020 року ОСОБА_11 отримав від ОСОБА_1 130 000,00 грн за цією розпискою (а.с. 43).
Відповідно до наданої позивачем копії договору купівлі-продажу квартири від 30 липня 2013 року ОСОБА_12 «Продавець» та ОСОБА_13 «Покупець» 30 липня 2013 року уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , продаж зазначеної квартири вчинено за 95 058 грн, які Продавець одержав від Покупця під час підписання цього договору. Зазначений договір посвідчено нотаріально в установленому законом порядку та зареєстровано в реєстрі за № 1395 (а.с.61).
ОСОБА_12 є батьком позивача, що підтверджується копією свідоцтва про народження НОМЕР_2 від 16 січня 1980 року (а.с.62).
Свідки: ОСОБА_12 та ОСОБА_14 надали суду такі свідчення.
Зокрема, свідок ОСОБА_12 указував, що він є батьком позивача. Його донька ОСОБА_2 проживала разом з відповідачем, перебували у шлюбі. Все було добре. Коли народилася дитина у доньки він вирішив продати свою квартиру. Він продав свою квартиру, що отримав у спадщину та віддав зятю кошти на нову квартиру. Під час укладення договору в нотаріуса були покупці, він і зять. Квартира була продана за 14 000 доларів США, 12 000 доларів США він віддав зятю - відповідачу на зміну житла у зв?язку з розширенням нової квартири, розписок він не брав, він допоміг сім?ї дочки (а.с.181-182).
Свідок ОСОБА_14 надала свої покази, згідно з якими вона є матір?ю позивача. Її дочка перебувала в шлюбі з 2008 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 в них народився син ОСОБА_15 . Їм було тісно проживати в однокімнатній квартирі, вони збирали гроші на розширення. Вони з чоловіком вирішили допомогти дітям, продали квартиру по АДРЕСА_5 , яка належала чоловіку як спадщина. Їхній зять ОСОБА_16 допоміг продати квартиру, знайшов покупця та домовився з нотаріусом. Угода про продаж квартири її чоловіка, а також угода про купівлю квартири сім?єю їхньої доньки з чоловіком було укладено в один день. Всі кошти від продажу квартири, її чоловік віддав зятю для купівлі квартири (а.с.200).
Предметом спору є квартира АДРЕСА_1 , яка набута під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, що визнається, і не оспорюється сторонами.
Спірна квартира набута у власність на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 30 липня 2013 року, згідно з яким Покупцем квартири за вказаним договором купівлі-продажу був ОСОБА_1 - відповідач у даній справі, квартира придбана за 193 445 грн (а.с.67).
Договір купівлі-продажу квартири, посвідчено за згодою дружини Покупця - ОСОБА_7 , що підтверджується заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Іванковою І.О. 30.07.2013 року за реєстровим №1400 (пункт 11 вказаного договору купівлі-продажу).
Як вбачається зі змісту вказаної заяви ОСОБА_7 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 на купівлю за ціну та на умовах на його власний розсуд вказаної квартири. Підтвердила, що кошти, які витрачаються на придбання квартири є їхніми спільними сумісними коштами. Придбана квартира буде спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набувається ними за час шлюбу, договір купівлі-продажу укладається її чоловіком в інтересах сім?ї на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладення цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню (а.с.85).
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що спірна квартира була набута сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного за письмовою та нотаріально посвідченою згодою позивача, у якій сторони прямо погодили набуття майна у спільну сумісну власність, визначили використані для її придбання кошти як спільні сумісні та підтвердили укладення правочину в інтересах сім'ї, що з урахуванням презумпції спільності майна подружжя, положень статей 60, 61, 63, 70 СК України та правових висновків Верховного Суду виключає можливість визнання такого майна особистою приватною власністю відповідача; при цьому надані відповідачем докази відчуження належної йому раніше квартири та отримання грошових коштів у позику не спростовують правового режиму спільної сумісної власності, оскільки не доводять використання саме цих коштів для придбання спірної квартири всупереч волевиявленню подружжя, зафіксованому у договорі; також суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки порушення права позивача на спільне майно було нею виявлено лише у квітні 2023 року після відмови відповідача у реєстрації місця проживання дитини та заперечення ним спільного характеру майна, а звернення до суду у червні 2023 року відбулося в межах встановленого законом трирічного строку.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Щодо доводів апелянта про те, що спірна квартира була придбана відповідачем за особисті кошти, апеляційний суд зазначає наступне:
Апелянт зазначав, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана відповідачем під час шлюбу, проте за його особисті кошти та для власного користування, а не за рахунок спільних коштів подружжя. Згідно зі Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 21 квітня 2007 року, яке міститься в матеріалах справи, відповідачу належала на праві особистої приватної власності квартира АДРЕСА_3 . Відповідно до договору купівлі-продажу від 30 липня 2013 року, зазначена квартира була продана, а на отримані кошти, разом із грошовими коштами, отриманими відповідачем у позику у розмірі 130 000 грн, була придбана спірна квартира АДРЕСА_6 . Відповідач пояснював, що спірна квартира була фактично придбана шляхом обміну квартир із доплатою, при цьому він не отримував кошти за договором купівлі-продажу своєї квартири та не оформлював договір міни, оскільки це було економічно невигідно.
Апеляційний суд відзначає, що договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений сторонами, відповідав дійсності та відповідав вимогам чинного законодавства. Твердження позивача про нібито фіктивність цього договору суд не підтримує, оскільки така оцінка може бути надана у межах окремого позову про визнання правочину недійсним.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Оскільки правочин не визнаний недійсним судом, він вважається дійсним, відповідно відсутні підстави вважати, що договір купівлі-продажу фактично є договором міни.
Суд першої інстанції також вірно встановив, що на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири відповідач отримав письмову згоду своєї дружини, позивача ОСОБА_7 , на придбання квартири. Дана згода зафіксована у заяві, посвідченій нотаріусом 30 липня 2013 року (реєстр. № 1400), у якій позивачка підтвердила, що кошти для придбання квартири є спільними сумісними коштами подружжя, а сама квартира набувається у спільну сумісну власність.
Апелянт використав вказану заяву при укладенні договору купівлі-продажу, відтак погодився з її змістом. Апеляційний суд погоджується з твердженням позивача, що відповідач, будучи ріелтором, усвідомлював правові наслідки укладеного договору та заяви дружини. Якби спірна квартира дійсно придбавалася за особисті кошти відповідача, заява дружини була б іншого змісту, що підтверджувало б особистий характер коштів.
Письмова згода одного з подружжя на укладення договору купівлі-продажу іншим подружжям є підтвердженням придбання майна за спільні кошти та набуття його у спільну власність. Верховний Суд у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 зазначив, що суд не може змінювати домовленості подружжя про спільну власність на власний розсуд.
Таким чином, на підставі письмової згоди позивача та аналізу матеріалів справи суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними на рівні частки. Наявні докази, на які посилається відповідач - договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7 та розписка про позику на 130 000 грн - не спростовують презумпції спільності майна подружжя, оскільки вони лише підтверджують факт відчуження належної відповідачу особистої квартири та отримання коштів у позику. Відповідач не довів, що саме ці кошти були використані для придбання спірної квартири. При цьому кошти, отримані в позику в інтересах сім'ї є спільним майном подружжя, як спільним є і зобов'язання з їх повернення.
Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо того, що спірна квартира належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а твердження відповідача про придбання квартири за особисті кошти не спростовують цю презумпцію.
Також апеляційний суд розглянув доводи відповідача щодо нібито пропуску позивачем строку позовної давності на подання позову про поділ спільного майна.
Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно зі статтею 72 Сімейного кодексу України, до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у строк три роки, яка обчислюється з моменту, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Суд встановив, що позивач звернулася до суду з позовом у червні 2023 року. При цьому вона зазначала, що після розірвання шлюбу рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 квітня 2017 року спір щодо спільної квартири між сторонами не виникав. Позивач довела, що про порушення свого права на спільне майно їй стало відомо лише у квітні 2023 року після відмови відповідача у реєстрації їхньої дитини у спільній квартирі та його висловлювань, що квартира є його особистою власністю, а також у зв'язку з невжиттям ним заходів щодо реалізації прав позивача як співвласника спільного майна.
Судом встановлено, що 10 квітня 2023 року позивач направила відповідачу лист із проханням з'явитися до органу з надання адміністративних послуг у м. Васильків для реєстрації місця проживання їхнього неповнолітнього сина у спільній квартирі АДРЕСА_8 (а.с.14). Цей факт свідчить про те, що про порушення права власності на спільне майно позивачу стало відомо у квітні 2023 року, що і є початком перебігу позовної давності.
Враховуючи, що позивач звернулася до суду з відповідним позовом 8 червня 2023 року, суд вважає, що строк позовної давності не було пропущено. Відповідач не спростував встановлений факт, що позивач дізналася про порушення свого права власності у квітні 2023 року.
При цьому суд зважає також і на те, що навіть якщо брати початок перебігу позовної давності від дати розірвання шлюбу - 25 квітня 2017 року, як про те зазначає відповідач, строк позовної давності також не був би пропущений. За нормами закону позовна давність до вимог про поділ майна після розірвання шлюбу становить три роки.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України №392 від 20.05.2020 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 з 12.03.2020 на всій території України встановлено карантин.
Законом України від 30.03.2020 №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічна: гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України: метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Зазначений Закон України від 30.03.2020 №540-ІХ набрав чинності 02.04.2020.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричини коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенні, території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеку" і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дію якого неодноразово продовжено, зокрема, Законом України Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 06.02.2024 № 3564-ІХ , яким затверджено Указ Президента "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 05.02.2024 № 49/2024 та строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 05:30 14.02.2024 на 90 діб, тобто до 14 травня 2024 року
За приписами пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану
Таким чином, враховуючи те, що на всій території України запроваджено карантин з 11.03.2020 року до 30.06.2023 року, а під час дії карантину строки, визначені статтею 257 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк дії такого карантину, введення на території України воєнного стану з 24 лютого 2024 року, який було неодноразово продовжено та який діє й на час розгляду, а перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом України, зупиняється на строк дії такого стану, то подання позову 08 червня 2023 року не виходить за строки позовної давності.
Апеляційний суд дійшов висновку, що позивач звернулася до суду в межах передбаченого законом строку позовної давності. Доводи відповідача щодо пропуску строку позовної давності є безпідставними і не підлягають задоволенню.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 12 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько