Провадження № 22-ц/803/10179/25 Справа № 212/6481/25 Суддя у 1-й інстанції - Швець М. В. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
23 грудня 2025 року м. Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Бондар Я.М.,
суддів: Зубакової В.П., Остапенко В.О.
сторони у справі
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 14 серпня 2025 року, ухваленого суддею Швець М.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, повне судове рішення складене 14.08.2025, -
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до батька ОСОБА_2 про стягнення аліментів на своє утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона є дочкою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . На даний час позивачка є повнолітньою але продовжує навчання на денній формі у Національному юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого, тому не має змоги влаштуватись на роботу і потребує матеріальної допомоги батька.
Відповідач є платоспроможною, працездатною та фізично здоровою особою, прцює на ПРАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» та має стабільний та достатній дохід, а тому має всі можливості для забезпечення та належного утримання дочки під час її навчання до виповнення їй 23 років.
Просила суд стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання у розмірі частки з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, на весь період навчання, з дати подання позову до закінчення навчання, чи до досягнення 23 років.
Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 14 серпня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання у розмірі 1/8 з усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, на весь період навчання, починаючи стягнення з дня звернення до суду, тобто з 04.06.2025 і до закінчення навчання, але не довше, ніж до досягнення ОСОБА_1 двадцяти трьох років.
Рішення в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.
Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави - 1 211 (одну тисячу двісті одинадцять) грн. 20 коп. судового збору.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з'ясовані всі обставини справи, та посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити частково, визначивши розмір аліментів в 1/10 частині від усіх видів його заробітку, доходу щомісячно.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: суд першої інстанції не врахував той факт, що, що відповідач має дружину та ще одну неповнолітню дитину, на яку стягуються аліменти в розмірі 1/6, і наразі друга дружина звернулась до суду з проханням збільшити цей розмір до , самому відповідачу також потрібні грошові кошти для життя, придбання одягу, взуття, продуктів харчування, сплати комунальних та інших витрат тощо, а також для допомоги хворій матері.
29 вересня 2025 року від позивачки надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (частина 1 статті 369 ЦПК України).
Частиною 13 статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка ОСОБА_1 на теперішній час не працює, є студенткою Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого за денною формою навчання, за рахунок коштів бюджету, нормативний термін навчання становить 01.09.2024- 30.06.2028.
Разом з тим, суд взяв до уваги наявність на утриманні відповідача також малолітньої дитини від другого шлюбу, непрацездатної матері, яка має інвалідність 2 групи, врахував, що відповідач також має брата, який також має допомагати своїй матері, розмір доходу матері позивачки, і вважав за доцільне стягнути з відповідача аліменти на користь позивача в розмірі 1/6 частини заробітку (доходу) відповідача щомісяця, починаючи з дня звернення до суду до закінчення нею навчання, але не більш ніж до досягнення нею 23-річного віку.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, батьками позивачки ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження, копія якого долучена до справи.
Відповідно до Договору № 118 бд-н про навчання у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого (п. 1-3, 12 Договору) та Довідки № 0603-490 від 15.05.2025 позивачка є студенткою 03-24-01 групи 1 курсу першого рівня вищої освіти факультету слідчої та детективної діяльності, спеціальність 081 «Право»; навчається на денній формі за рахунок коштів бюджету; нормативний термін навчання становить 01.09.2024 - 30.06.2028 р.
Згідно з відомостями з Єдиного державного демографічного реєстру відповідач зареєстрований в АДРЕСА_1 ; позивачка - в АДРЕСА_2 .
Згідно з Довідкою № 53-18/851 від 11.06.2025 ОСОБА_3 працює в АТ «Криворізький залізорудний комбінат» на посаді провідний фахівець (із землевпорядкування) відділу спеціальних маркшейдерських та геодезичних робіт з 08.06.2010 по теперішній час.
Згідно з Наказом Голови правління АТ «КЗРК» № 346 від 30.05.2025 «Про режим роботи апарата управління у червні 2025» для маркшейдерського відділу встановлено неповний робочий тиждень з однозмінним, триденним робочим тижнем з робочими днями понеділок, середа, п'ятниця.
Згідно з випискою по рахунку матері позивачки ОСОБА_3 в АТ КБ «Приватбанк» за період з 01.01.2025 - 06.06.2025 їй перераховано зарплату з місця роботи в загальному розмірі 75 409,61 грн; тобто в середньому щомісячно - по 15 081,92 грн.
Розрахункові листки ОСОБА_3 за січень-травень 2025 року містять посилання на заборгованість підприємства перед нею.
Відповідь в. о. директора з персоналу АТ «КЗРК» № 1864 від 18.06.2025 на заяву ОСОБА_3 містить посилання на посадовий оклад матері позивачки в розмірі 25 100 грн (а. с. 39).
Виписка по рахунку позивачки в АТ КБ «Приватбанк» підтверджує обставину отримання нею в період з 01.09.2024 до 06.06.2025 стипендії в розмірі 1 980 грн щомісячно.
Згідно з Виконавчим листом у справі № 212/2840/20, виданим 23.06.2020, задоволено вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/6 частини з усіх видів заробітку, починаючи з 28.04.2020 до досягнення дитиною повноліття.
Згідно з Довідкою ПАТ «ПівнГЗК» № 360 від 30.06.2025 заробітна плата відповідача, який працює водієм автотранспортних засобів в кар'єрі, за період з 13.09.2024 по 31.05.2025 склала усього 443 422,31 грн, тобто в середньому - по 49 269,15 грн щомісячно. У цій Довідці також зазначено, що згідно заяви позивача № 728 від 08.10.2024 та ВЛ № 212/2840/20 від 16.06.2020 виконується утримання аліментів на користь ОСОБА_5 .
Свідоцтвом про народження відповідача підтверджується обставина, що ОСОБА_7 є його матір'ю, яка відповідно до довідки МСЕК 12 ААБ № 617317 від 23.10.2019 є людиною з інвалідністю 2 групи з 21.10.2019 безстроково за загальним захворюванням; зазначено, що вона може працювати в спеціально створених умовах - надомна праця, сторож - при дозволі ЛКК ЛПЗ за місцем спостерігання; рекомендовано нагляд та лікування у сімейного лікаря.
Довідка про доходи ОСОБА_7 містить інформацію про розмір її пенсії за травень 2025 року - 3 038 грн.
Трудова книжка матері відповідача ОСОБА_7 містить останній запис під № 20 про її звільнення 31.10.2022 у зв'язку із закінченням строку договору; з 17.01.2021 до 31.10.2022 працювала в ПАТ «Електромашпромсервіс» в АУ робочі служби охорони контролером на КПП.
Інформацією про оплату комунальних послуг у січні, лютому, березні, травні, червні 2025 року підтверджується обставина оплати комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_3 ; платником зазначений відповідач.
Згідно з позовною заявою другої дружини відповідача - ОСОБА_5 від 15.07.2025, долученої судом за його клопотанням від 30.07.2025, вона просить змінити розмір аліментів, що стягуються з відповідача на їхню спільну доньку ОСОБА_8 , з 1/6 частини на частку від усіх видів заробітку. Відміток про подання до суду ця заява не містить.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789 ХІІ(78912) від 27.02.1991 року та набула чинності для України 27.09.1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного морального і соціального розвитку дитини.
Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції про права дитини держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
Відповідно до ст.199 Сімейного кодексу України якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Статетю 28 Конвенції про права дитини визначено, що дитина має право на освіту.
Відповідно до абз. 1 п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" від 15.05.2006 року, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно з ч. 1 ст. 200 Сімейного кодексу України, суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.
Положеннями ч.1 ст.182 СК України визначено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.2 ст.200 СК України при визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Відповідно до п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 15.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина які продовжують навчатися після досягнення повнолітня (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років, продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Сімейний кодекс України виходить із принципу рівності прав та обов'язків батьків: брати участь у матеріальних витратах зобов'язані обоє з батьків, незалежно від того, з ким із них проживає дитина.
Тому при визначенні розміру аліментів суду необхідно перевірити та врахувати не лише матеріальний стан відповідача, а й матеріальний стан матері позивача, яка є також працездатною особою, може влаштуватись на роботу, отримувати стабільний дохід та надавати сину матеріальну допомогу на час його навчання.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у зв'язку з навчанням, потребує матеріальної допомоги для організації нормальних умов свого життя та навчання (проїзд, харчування, одяг, придбання підручників тощо).
Частина третя статті 181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Законом не встановлено межі визначення судом розміру аліментів на повнолітню дочку, сина. Суд визначає розмір аліментів в кожному конкретному випадку, виходячи з фактичних обставин справи.
При визначенні розміру стягуваних аліментів, судом першої інстанції враховано, що відповідач є працездатною особою, має змогу утримувати дочку, окрім цього, також враховано, що він має на утриманні іншу малолітню дитину, непрацездатну матір.
Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги щодо майбутньої зміни розміру аліментів на утримання дитини від другого шлюбу в сторону збільшення, адже відповідного рішення суду на час розгляду даної справи ще не ухвалено.
Наявність у відповідача обов'язку як сина допомагати своїй непрацездатній матері, як і факт наявності у неї ще одного дорослого сина, брата відповідача, а також невеликий розмір доходу матері позивачки, роботодавець якої має перед нею борги з виплати заробітної плати, судом першої інстанції враховано.
Апеляційний суд звертає увагу, що згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки. Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Кожна сторона несе ризик наслідків, пов'язаних із ненаданням доказів.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи, задоволення вимог заяви про встановлення юридичного факту через недоведеність апелянтом заперечень проти них.
У справі, яка переглядається, апелянт не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він не має можливості утримувати свою повнолітню дочку в розмірі визначеному судом першої інстанції.
Враховуючи зазначене, колегія суддів не приймає такі доводи до уваги, оскільки протилежне суперечить вимогам частини 6 статті 81 ЦПК України, відповідно до якої доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що з урахуванням принципів розумності і справедливості, спільного обов'язку батьків на утримання дитини, а відповідно до вимог ч.1 ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, обов'язок по утриманню дитини в рівних частках покладається на її батьків, враховуючи матеріальний та сімейний стан відповідача, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача аліментів на утримання дочки, яка продовжує навчання, в розмірі 1/6 частини заробітку (доходу) відповідача щомісячно, на весь період навчання.
Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначене, зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та незгоди скаржника з рішеннями суду першої інстанції по суті спірних правовідносин.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 14 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими частиною 3 статті 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 23 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді