24 грудня 2025 року
м. Київ
справа №580/2450/22
адміністративне провадження № К/990/28196/23, К/990/28414/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Соколова В.М.,
суддів: Мацедонської В.Е., Єресько Л.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 580/2450/22
за позовом ОСОБА_1 до Черкаського апеляційного суду про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів, провадження у якій відкрито
за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Черкаського апеляційного суду на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2023 року (головуючий суддя - Пилипенко О.Є., судді: Глущенко Я.Б., Шелест С.Б.),
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Черкаського апеляційного суду (далі - відповідач), у якому просив:
- визнати протиправними дії Черкаського апеляційного суду щодо не проведення повного розрахунку при звільненні судді, ОСОБА_1 та відмову у видачі довідки про суддівську винагороду судді, виходячи із суддівської винагороди в розмірі 218 328,00 гривень станом на 17.02.2022 року;
- стягнути з Черкаського апеляційного суду на користь ОСОБА_1 невиплачену заборгованість при розрахунку при звільненні в сумі 878 942,64 гривні;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день постановлення рішення у цій справі, виходячи із суддівської винагороди із розміру 218 328,00 гривень за кожен місяць такої затримки;
- зобов'язати відповідача видати позивачу довідку про суддівську винагороду судді, який працює на відповідній посаді, для обчислення щомісячного довічного утримання, яка за формою та змістом відповідає Постанові правління Пенсійного фонду України від 25 січня 2008 року № 3-1 «Про затвердження Порядку подання документів для призначення (перерахунку) і виплати щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці територіальними органами Пенсійного фонду України», виходячи із суддівської винагороди в розмірі 218 328,00 гривень станом на 17.02.2022 року.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що при звільненні з ним не було проведено належного розрахунку: не виплачено грошові кошти в сумі 465 712,66 грн на виконання рішення суду у справі № 580/4233/20, неправомірно застосовано занижений прожитковий мінімум (2 102,00 грн замість 2 270,00 грн у 2021 році та 2 481,00 грн у 2022 році), що призвело до зменшення суддівської винагороди. Також позивач вказав, що через це у довідці про розмір суддівської винагороди для обчислення щомісячного довічного утримання відображено неправильні дані, що порушує його право на належне пенсійне забезпечення. У зв'язку із цим, просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 05 січня 2023 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01 січня по 31 грудня 2021 року та з 01 січня по 17 лютого 2022 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2 102,00 грн.
Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду за період з 01 січня по 31 грудня 2021 року у відповідності до вимог статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), виходячи з базового розміру посадового окладу судді 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2021 року складає 2 270,00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу суддівську винагороду, компенсацію щорічних основної та додаткових відпусток, допомогу на оздоровлення, вихідну допомогу при звільненні за період з 01 січня по 17 лютого 2022 року включно, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2022 року складає 2 481,00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів.
Зобов'язано Черкаський апеляційний суд видати ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду судді, для обчислення щомісячного довічного утримання судді у відставці, що за формою та змістом відповідає Порядку № 3-1, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2022 року складає 2 481,00 гривня.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішуючи цей спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 270,00 грн станом на 01.01.2021 року) та (2 481,00 грн станом на 01.01.2022) на іншу розрахункову величину - 2102,00 грн, яка Законом № 1402-VIII не передбачена, була неправомірною.
Така заміна, відповідно до абзацу 5 статті 7 Закону № 1082-IX та Закону № 1928-IX, призвела до заниження складових грошового забезпечення у довідці № 04-16/14/2022 від 15.03.2022, що використовується для обчислення щомісячного довічного утримання судді у відставці.
Крім того, суд першої інстанції визнав неправомірними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди та виплат при звільненні за період з 01.01.2022 року по 17.02.2022 року із застосуванням розрахункової бази - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102 грн.
З огляду на це, суд першої інстанції зобов'язав відповідача провести нарахування та виплату суддівської винагороди, компенсації відпусток, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги, виходячи з розміру прожиткового мінімуму - 2 270,00 грн (на 01.01.2021 року) та 2 481,00 грн (на 01.01.2022 року), з урахуванням раніше виплачених сум та необхідних податків.
Цей суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення зазначених сум є передчасними, оскільки обов'язок нарахування та виплати суддівської винагороди покладений на роботодавця (дискреція), який ще не здійснив такого перерахунку, тому права позивача на момент звернення до суду не були порушені. Також зауважив, що відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України суд здійснює захист саме порушених прав, свобод та інтересів, а у цій частині вони ще не порушені.
Суд першої інстанції відмовив у задоволені позовних вимог щодо стягнення з Черкаського апеляційного адміністративного суду на користь позивача 465 712,66 грн на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 11.01.2021 у справі № 580/4233/20, оскільки обов'язок щодо виплати цих коштів на Черкаський апеляційний суд не покладався.
Так відповідно до абзацу третього резолютивної частини рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року в справі № 580/4233/20 суд вирішив: «Стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) недоотриману суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 465 712 (чотириста шістдесят п'ять сімсот дванадцять) гривень 66 копійок (з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті) шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», головним розпорядником якої є Державна судова адміністрація України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 01021, код ЄДРПОУ 26255795).» Таким чином, виконання зазначеного судового рішення має здійснюватися шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів». Суд першої інстанції зазначив, що позивач повинен захищати свої права шляхом ініціювання процесу виконання судового рішення у справі № 580/4233/20, а не звертатись повторно за судовим захистом у цій справі.
Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (статті 116, 117 КЗпП України), як передчасних, до моменту проведення остаточного розрахунку з позивачем.
Суд вказав, що оскільки таке правопорушення є триваючим і припиняється лише реальним виконанням обов'язку роботодавця - фактичним повним розрахунком із працівником. Лише після цього можна визначити остаточний обсяг вимог, тому до моменту розрахунку позов є передчасним.
Аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 808/307/17, від 09.10.2019 у справі № 805/1917/17-а, від 22.01.2020 у справі № 620/1982/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.
Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2023 року апеляційні скарги позивача та відповідача залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив аналогічне рішення.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору в цілому погодився з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову, проте скасував рішення суду першої інстанції у зв'язку з порушенням ним норм процесуального права (справу було розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження). Цей суд виходив із того, що в силу приписів норм Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) таке порушенням норм процесуального права, відповідно до ч. 2 ст. 317 КАС України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням суду апеляційної інстанції, позивач та відповідач подали до Верховного Суду касаційні скарги.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить змінити рішення суду апеляційної інстанції, скасувавши його у частині, якою відмовлено в його позовних вимогах, та прийняти нову постанову про задоволення таких вимог. В іншій частині просить постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2023 року залишити без змін.
Як на підставу оскарження судового рішення апеляційної інстанції позивач послався на пункти 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України, однак провадження відкрито лише за пунктом 1, оскільки посилання скаржника на пункт 3 були визнані необґрунтованими (ухвала про відкриття провадження в справі від 04 вересня 2023 року № К/990/28196/23).
Мотивуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач вказав, що суд допустив неправильне застосування норм матеріального права, а саме статей 47, 116 та 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), не врахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, де (в п. 62) чітко зазначено, що у разі затримки остаточного розрахунку зі звільненим працівником настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП.
Крім того, ОСОБА_1 вважає, що суд не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, про те що право працівника на отримання належних виплат не залежить від факту їх нарахування, а роботодавець зобов'язаний її виплатити. І у разі порушення такого права працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-якого строку (стаття 233 КЗпП) з вимогою про їх стягнення.
А також позивач вважає, що при вирішені його спору судом апеляційної інстанції не ураховано висновку викладеного у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, у якій Верховний Суд зазначає, що визначення розміру плати передбаченого статтею 117 КЗпП лежить на суду, який розглядає справу, а тому не може бути застосований такий спосіб як «зобов'язати нарахувати та виплатити».
З-поміж іншого ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд при вирішенні його спору застосував статтю 117 КЗпП без урахування висновку Верховного Суду у справі № 360/3574/19, що за затримку розрахунку при звільненні стягується середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Скаржник вказує, що аналогічна правова позиція викладена у п.п. 35, 36, 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, а також у постановах Верховного Суду: від 18 вересня 2019 року у справі № 552/2191/17, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18. Однак суд апеляційної інстанції застосував статтю 117 КЗпП України без урахування правових висновків, викладених у вказаних постановах Верховного Суду.
Скаржник зауважує, що ефективним способом захисту є «стягнення», а не «зобов'язання нарахувати і виплатити» про що свідчить судова практика, а саме ухвала у справі № 520/13555/2020, у якій такий спосіб захисту як «зобов'язанням нарахувати та виплатити суддівську винагороду» , із-за неможливості його виконання, був змінений на стягнення.
Таким чином, скаржник вважає, що апеляційний суд помилково застосував неефективний спосіб захисту та проігнорував правові позиції Верховного Суду щодо змісту зобов'язань роботодавця при звільненні. Крім того ОСОБА_1 , вважає що суд апеляційної інстанції застосував правові висновки Верховного Суду, які не є релевантними до обставин цієї справи.
Касаційна скарга Черкаського апеляційного суду була подана з посиланням на пункти 1 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України. Провадження відкрито лише за пунктом 1, оскільки його визнано достатньо мотивованим і таким, що потребує перевірки в межах доводів скарги, тоді як посилання на пункт 4 визнано безпідставним (ухвала про відкриття провадження у справі від 04 вересня 2023 року № К/990/28414/23).
У скарзі відповідач просить скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України Черкаський апеляційний суд обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, тому згідно положень статей 148, 149 Закону № 1402-VIII, положеннями частини 1, 2, 5 статті 22, частини 1 статті 23 Бюджетного кодексу України, а відповідач як розпорядник цих коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА затвердила у кошторисах на 2021 та 2022 роки. Суд не розглянув питання щодо залучення ДСА України у якості третьої особи чи другого відповідача, ураховуючи висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30.11.2021 року в справі № 360/503/21.
Відповідач додав, що аналогічні висновки також викладено у постановах Верховного Суду від 03.03.2021 року у справі № 340/1916/20 та від 10.11.2021 року у справі № 400/2031/21, у яких також вказано про необхідність встановлення належного відповідача чи відповідачів за такими вимогами, якщо для цього будуть підстави.
Ухвалами від 04 вересня 2023 року Верховний Суд у складі суддів: Соколова В.М. (суддя-доповідач), Білак М.В., Єресько Л.О. відкрив касаційне провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Сторони правом на подання відзиву на касаційні скарги не скористалися, що не є перешкодою для здійснення касаційного перегляду справи.
Ухвалою від 30.06.2025 року Верховний Суд провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
На підставі службової записки судді-доповідача Соколова В.М. від 22 грудня 2025 року № 49722/25 щодо настання обставин, які унеможливлюють розгляд судової справи, у зв'язку з відпусткою судді Білак М.В., яка входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справи 23 грудня 2025 року здійснено повторний автоматизований розподіл цієї судової справи та призначено склад колегії суддів: Соколов В.М. (головуючий суддя), Мацедонська В.Е., Єресько Л.О.
Перевіряючи доводи сторін про наявність підстав для скасування судових рішень з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, суд касаційної інстанції виходить із такого.
Усталеною є позиція Верховного Суду, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, відмінність обставин, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права та оцінку судами їх сукупності, також обумовлюють оцінку подібності правовідносин.
Крім того, при поданні касаційної скарги на цій підставі зазначених скаржниками норм права, які, на їх переконання, неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставитися перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).
Суд касаційної інстанції встановив, що спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку із неналежним проведенням остаточного розрахунку при звільненні судді ОСОБА_1 , зокрема через неправомірне заниження розміру суддівської винагороди, унаслідок застосування замість встановленого Законом №1402-VIII прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2021 та 2022 років - величини, передбаченої винятково законом про держбюджет, що суперечить Конституції України та гарантіям незалежності суддів.
Крім того, спір стосується відмови у видачі довідки про суддівську винагороду, необхідної для обчислення довічного грошового утримання, та невиконання рішення суду про виплату коштів за бюджетною програмою, що, однак, не належить до повноважень відповідача як роботодавця.
Підставою для часткового задоволення позовних вимог слугував висновок судів про те, що при звільненні судді ОСОБА_1 було неправомірно застосовано занижений прожитковий мінімум у розмірі 2102 грн, хоча відповідно до Закону «Про судоустрій і статус суддів» розмір суддівської винагороди мав обчислюватись із фактичного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного року, тобто 2270 грн у 2021 році та 2481 грн у 2022 році. Суди дійшли висновку, що встановлення іншого розрахункового показника в законі про державний бюджет є втручанням у гарантії незалежності суддів і суперечить Конституції України. Крім того, суди попередніх інстанцій визнали обґрунтованими вимоги позивача щодо видачі довідки для призначення довічного грошового утримання, оскільки вона є похідною від неправильно визначеного розміру винагороди.
Водночас суди відмовили у стягненні коштів за виконанням попереднього судового рішення, оскільки відповідач не є розпорядником відповідної бюджетної програми, і в стягненні середнього заробітку за затримку розрахунку, оскільки остаточний розрахунок ще не проведено і правопорушення триває. У підтвердження такого висновку суди посилалися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду з цього питання, що викладена у постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних у цій справі судових рішень та наведених скаржниками у касаційних скаргах постанов Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, суд касаційної інстанції встановив таке.
Однією з підстав для відкриття касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 слугувало неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
У постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 предметом розгляду було стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку особи ( ОСОБА_2 ) до Державної фіскальної служби України. (Позивач просив стягнути середньомісячний заробіток за період затримки виплати вихідної допомоги (25.03- 28.12.2016), оскільки ДФС провела розрахунок із ним із порушенням строку, встановленого ст. 116 КЗпП, що підтверджено постановою КААС від 17.11.2016 у справі № 826/5898/16). У цій постанові Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 зробила висновок про те, що обов'язок роботодавця провести зі звільненим працівником повний розрахунок не припиняється до фактичної виплати всіх належних сум, а у разі невиплати в строк, передбачений ст. 116 КЗпП України, виникає відповідальність у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки, як передбачено статтею 117 КЗпП. Причому навіть якщо між сторонами існує спір, і він вирішений на користь працівника, така компенсація все одно підлягає виплаті до моменту фактичного розрахунку. Тобто суд визнав характер правопорушення, який триває, і пов'язав припинення порушення саме з фактом розрахунку, а не із самим судовим рішенням.
Водночас у справі, що розглядається, відсутні підстави вважати, що з ОСОБА_1 був проведений остаточний розрахунок.
У цій справі (№ 580/2450/22) суди, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, дійшли висновку, що відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні (ст. 117 КЗпП України) настає лише до дня фактичного розрахунку, а саме реального виконання обов'язку виплатити всі належні працівнику суми. Оскільки розрахунок із позивачем не проведено, правопорушення є тривалим, а тому остаточний обсяг вимог і право на стягнення середнього заробітку може бути визначено лише після завершення розрахунку. Тож вимоги про стягнення є передчасними.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення, подібно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, застосували підхід, за яким відповідальність за затримку розрахунку виникає і триває до фактичного проведення повного розрахунку з працівником.
Отже, оскільки суди попередніх інстанцій прямо врахували і застосували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, підстава для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України (неврахування висновків) не підтвердилася.
Посилаючись на постанову від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 (спір між особою ( ОСОБА_3 ) та Національним банком України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) позивач в загальному цитує витяг із цієї постанови, у якій Велика Палата Верховного Суду (далі - ВП ВС) дійшла висновку, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
Цей висновок сформований ВП ВС у контексті дотримання особою строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
На відміну від вищезазначеної справи у цій справі (№ 580/2450/22) питання пропуску строку звернення до суду ОСОБА_1 перед судами не порушувались.
У касаційній скарзі скаржник не обґрунтовує, чому процитований ним висновок є застосовним до обставин цієї справи № 580/2450/22.
Більше того, Бондаренко С.І., цитуючи витяги з постанови ВП ВС у справі № 755/12623/19, не зазначає, у чому він вбачає подібність правовідносин у наведеній ним справі, до справи що розглядається.
Також ОСОБА_1 у касаційній скарзі вказує, що Верховний Суд у справі № 140/2006/19 робить висновок, «що визначення розміру плати передбаченого статтею 117 КЗпП лежить на суду який розглядає справу, а тому не може бути застосований такий спосіб як «зобов'язання нарахувати та виплатити».
Проте зміст постанови Верховного Суду від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, свідчить що такого висновку означене рішення не має. Обґрунтування подібності правовідносин ОСОБА_1 також не наводить.
У справі № 140/2006/19 спір виник між особою ( ОСОБА_4 ) і ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів. У цій справі Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, оскільки той, визнавши право позивача на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, не визначив конкретний розмір цього стягнення, чим порушив вимоги процесуального закону. Суд зазначив, що індексація є обов'язковою державною гарантією, а у разі її затримки роботодавець зобов'язаний компенсувати працівникові, зокрема і військовослужбовцю, середній заробіток згідно зі статтями 116- 117 КЗпП України. Оскільки спеціальне законодавство цього не регулює, Верховний Суд допустив застосування загальних норм трудового права. Справу направлено на новий розгляд до апеляційної інстанції саме для визначення суми до стягнення.
У наведеній справі Верховний Суд погодився з апеляційним судом про наявність у позивача права на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але зауважив на тому, що помилково не визначив розмір такого стягнення, що слугувало підставою для направлення цієї справи на новий розгляд.
Наведена скаржником справа є відмінною від розглядуваної справи за суб'єктним, об'єктним та змістовним критеріями, тому відсутні підстави вважати їх ухваленими у подібних правовідносинах.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 також зазначає, що Верховний Суд у п.п. 30, 31 постанови від 21.04.2021 у справі № 360/3574/19 зазначив: якщо працівникові не виплачено належне при звільненні у строк, встановлений ст. 116 КЗпП, суд стягує середній заробіток за весь час затримки відповідно до ст. 117 КЗпП - до дня фактичного розрахунку або до ухвалення рішення, якщо роботодавець не довів відсутності вини. Відсутність коштів відповідальності не знімає.
Позивач вважає, що суд апеляційної інстанції застосував ст. 117 КЗпП без урахування цього висновку.
Вказує, що аналогічна правова позиція викладена також у: п.п. 35- 37 постанови Великої Палати ВС від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц, постанові ВС від 18.09.2019 у справі № 552/2191/17, постанові ВС від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, постанові ВС від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, постанові ВС від 16.07.2020 у справі № 812/1259/17, постанові ВС від 16.07.2020 у справі № 825/1540/17, постанові ВС від 13.08.2020 у справі № 808/610/18, однак суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у цих постановах.
Однак у справі № 360/3574/19 (постанова від 21.04.2021) вина відповідача у непроведенні повного розрахунку із позивачем в день його звільнення та невиплаті йому усіх належних сум при звільненні є доведеною у межах цієї справи. Доводи позивача у касаційній скарзі стосуються незгоди із застосуванням судом апеляційної інстанції принципу співмірності при визначені розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. У цій справі Верховний Суд досліджував питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України. (Тобто, принципу співмірності при визначенні розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні).
У справі № 711/4010/13-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що період прострочення виплати при звільненні рахується з наступного дня після звільнення, а не з дати рішення суду. Суд також визнав можливим зменшення розміру компенсації, передбаченої ст. 117 КЗпП, з урахуванням конкретних обставин справи.
Питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц. Ці висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду і в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
У справі № 552/2191/17 Велика Палата Верховного Суду підтвердила, що спір про виплату компенсації за затримку розрахунку при звільненні підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, незважаючи на провадження про банкрутство відповідача, яке було відкрито до 2013 року. Суд встановив, що фактичного розрахунку з працівником не проведено, доказів відсутності вини відповідач не надав, а тому правильно було стягнуто середній заробіток за ст. 117 КЗпП. Касаційна скарга залишена без задоволення, а судові рішення - без змін.
У цій справі, вирішуючи питання про визначення юрисдикції (предметної підсудності) справи у спорах фізичної особи з майновими вимогами до боржника, Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення юрисдикції цих спорів.
У справі від 16 липня 2020 року № 812/1259/17 Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду про часткове задоволення позовної вимоги ОСОБА_5 щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але залишив суму 6000 грн без змін, з огляду на незначний розмір заборгованості (361,37 грн) порівняно з розрахованим середнім заробітком за 1100 днів затримки (118 723 грн) та тривале невжиття заходів позивачем (звернення до суду лише через 3 роки після звільнення).
У справі № 825/1540/17 Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_6 підлягає стягненню середній заробіток за весь період затримки остаточного розрахунку при звільненні, незважаючи на наявність попереднього судового рішення, яке не було виконане. Період затримки становив 115 робочих днів, а сума до стягнення - 45 150,15 грн, виходячи із середньоденної зарплати 392,61 грн. Суд зазначив, що зобов'язання з виплати середнього заробітку за затримку не припиняється після ухвалення рішення, і недопустимо підміняти відповідальність роботодавця лише процедурою примусового виконання.
Також у справі № 808/610/18 Верховний Суд підтвердив правомірність стягнення з Токмацької РДА середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні, оскільки компенсація за невикористану додаткову соціальну відпустку як одинокій матері (за 2011- 2013 роки) була виплачена несвоєчасно. Суд вказав, що затримка розрахунку триває до дня фактичної виплати, а період розрахунку середньої зарплати включає серпень і вересень 2017 року, оскільки позивачка працювала до 29 вересня включно. Суд не прийняв доводів відповідача про обмеження цього періоду лише липнем і серпнем 2017 року.
Наведені скаржником справи є відмінними від розглядуваної справи за суб'єктним, об'єктним та змістовним критеріями, тому відсутні підстави вважати їх ухваленими у подібних правовідносинах. Посилаючись на ці постанови, скаржник фактично цитує загальний підхід до тлумачення норм адміністративного, трудового та бюджетного законодавства, які підлягають застосуванню у кожній справі, що розглядається за правилами відповідної юрисдикції та й застосовується до них.
Зазначені рішення містять загальні підходи до тлумачення норм адміністративного, трудового та бюджетного законодавства, а постанови, на які посилається позивач, ухвалені за різних фактичних обставин.
При цьому касаційна скарга ОСОБА_1 не містить жодного обґрунтування в чому полягає неправильність застосування апеляційним судом у цій справі висновків Верховного Суду у справах, на які він посилається у касаційній скарзі.
Крім того, посилання скаржника на ухвалу у справі № 520/13555/2020 як на обґрунтування необхідності зміни способу захисту є безпідставним, оскільки, відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційне оскарження можливе лише у разі, якщо суд не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Ухвала, на яку посилається скаржник, не є постановою Верховного Суду і не містить правового висновку, обов'язкового для врахування, тим більше що в цій справі касаційну скаргу було повернуто особі, яка її подала, і касаційний перегляд не відбувся.
Що стосується доводів касаційної скарги відповідача про те, що не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30.11.2021 року у справі № 360/503/21, колегія суддів виходить із такого.
У справі № 360/503/21 Верховний Суд вирішив направити справу на новий розгляд, бо суди не з'ясували, чи саме ТУ ДСА неправильно виплатило суддівську винагороду, чи це було через дії центральної ДСА України. А без цього не можна встановити, хто відповідає за недоплату, бо саме ДСА визначає обсяг коштів, а ТУ ДСА лише ними розпоряджається. Суд зазначив, що виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України, тому згідно з положеннями статей 148, 149 Закону № 1402-VIII, положеннями частини 1, 2, 5 статті 22, частини 1 статті 23 Бюджетного кодексу України, а відповідач як розпорядник цих коштів нижчого рівня здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА затвердила у кошторисах на 2021 та 2022 роки, не розглянув питання щодо залучення ДСА України у якості третьої особи чи другого відповідача (аналогічно і справи № 340/1916/20 та № 400/2031/21 направлені на новий судовий розгляд).
Водночас у цій справі (№ 580/2450/22) суди відмовили в задоволенні вимоги про стягнення 465 712,66 грн на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 11.01.2021 у справі № 580/4233/20, бо рішенням Черкаського окружного адміністративного суду не покладено обов'язку на Черкаський апеляційний суд виплачувати кошти позивачу - у ньому прямо зазначено, що виплата має відбуватись шляхом безспірного списання з бюджетної програми 0501150. Тому замість повторного позову позивач мав ініціювати процедуру виконання рішення у справі № 580/4233/20 (за позовом ОСОБА_1 до Черкаського апеляційного суду, треті особи: Державна судова адміністрація України та Державна казначейська служба України про визнання дій протиправними та стягнення коштів) (яке вже набрало законної сили) за встановленим порядком.
Отже, справи № 360/503/21 та № 580/2450/22 не є подібними за змістовним критерієм та матеріально-правовим регулюванням.
Доводи касаційної скарги відповідача в частині порушення судами норм процесуального права (пункт 4) фактично зводяться до повторного цитування висновків, яким апеляційний суд надав відповідну правову оцінку. Ці доводи наведені у взаємозв'язку з обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Проте, таке обґрунтування зводиться виключно до незгоди з оцінкою, наданої судами повно і всебічно встановленим обставинам справи, при цьому порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили цю оцінку, скаржник не зазначає. Фактично скаржник у цій частині касаційної скарги просить про переоцінку, додаткову перевірку доказів стосовно встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, проте це знаходиться за межами касаційного перегляду, встановленими частиною першою статті 341 КАС України.
Отже, зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі та наведених сторонами рішень суду касаційної інстанції свідчить, що викладені у них висновки ґрунтуються на різних фактичних обставинах.
Варто зауважити, що застосування одних і тих самих норм права призводить до різних висновків, якщо відрізняються фактичні обставини справи, оцінка доказів або наявність чи відсутність певних доказів. Це не свідчить про неправильне застосування норм матеріального права, а лише про відмінність фактичних обставин і доказової бази. Різниця у встановлених обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об'єктивно впливає на умови застосування правових норм.
Cправи, на які посилаються скаржники, відрізняються від цієї за суб'єктним, об'єктним та змістовним критеріями, тому відсутні підстави вважати їх ухваленими у подібних правовідносинах.
Посилаючись на ці постанови, скаржники фактично цитують загальний підхід до тлумачення принципів, які підлягають застосуванню у кожній справі, зокрема норм адміністративного судочинства (КАС України), трудового права (КЗпП України), норм законів та положень Бюджетного кодексу України.
Фактично, посилання позивача на такі справи: № 810/451/17, № 755/12623/19, № 140/2006/19, № 360/3574/19, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц, № 552/2191/17 (18.09.2019), № 761/9584/15-ц (26.06.2019), № 821/1083/17 (26.02.2020), № 812/1259/17 (16.07.2020), № 825/1540/17 (16.07.2020), № 808/610/18 (13.08.2020), № 520/13555/2020, а відповідача на справи: № 360/503/21, № 340/1916/20, № 400/2031/21 наведені не з метою доведення неправильного застосування судами норм права, а з метою доведення здійснення судами попередніх інстанцій неправильної оцінки сукупності встановлених обставин, що не відповідає обґрунтуванню підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ці постанови містять лише загальні підходи до застосування зазначених норм, однак не підтверджують наявності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Оскільки касаційне провадження було відкрито за обома касаційними скаргами виключно на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, однак, після відкриття касаційного провадження виявилося, що правовідносини у цій справі не є подібними до справ, на які посилаються у своїх касаційних скаргах скаржники, колегія суддів вважає, що наявні підстави для закриття касаційного провадження у цій частині доводів відповідно до пункту 5 частини першої статті 339 КАС України.
Частина п'ята статті 339 КАС України встановлює, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Здійснення касаційного перегляду судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, є неможливим. Порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 КАС України, колегією суддів не встановлено, а тому касаційне провадження у цій справі належить закрити.
З урахуванням наведеного касаційні провадження, відкриті з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, підлягають закриттю.
Керуючись статтями 339, 341, 345, 355, 359 КАС України, Суд
Касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Черкаського апеляційного суду на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2023 року у справі № 580/2450/22 відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України - закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною і її не може бути оскаржено.
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
В.Е. Мацедонська
Л.О. Єресько ,
Судді Верховного Суду