Номер провадження: 22-ц/813/4033/25
Справа № 522/19669/23-Е
Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
27.11.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2024 року у складі судді Науменко А.В.,
встановив:
2. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист справ споживачів, визнання договору припиненим, стягнення моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 02.12.2005 ОСОБА_1 складено анкету-заяву до АТ КБ "Приватбанк" на кредитний ліміт в розмірі 3000 грн. зі сплатою процентів в розмірі 3% щомісяця, на картковий рахунок. 04.01.2016 Банк заблокував картковий рахунок та висунув вимоги зі сплати заборгованості в розмірі 7000 грн. В строк до квітня 2016 року Позивачка сплатила вказану Банком суму заборгованості. Але 19.04.2017 Банк звернувся до нотаріуса з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості за "кредитним договором" б/н від 02.12.2005. В межах виконання цього напису накладено арешт на майно Позивачки. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 19.08.2019 року у справі № 522/1602/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до АТ КБ "Приватбанк", третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щвець Р.О., виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щвець Р.О. від 02.06.2017, зареєстрований в реєстрі за №4401, визнано таким, що не підлягає виконанню. Але Банк продовжує присилати смс-повідомлення, вже з заборгованістю в розмірі 95000 грн, в розмірі 180000 грн, телефонувати цілодобово. 20.10.2020 року відповідач зазначив, що Позивачці списано борг у розмірі 172000 грн, та вона повинна сплатити заборгованість лише в сумі 8000 грн.
Вважаючи свої права порушеними Позивачка, з урахуванням зміни предмету позову звернулась до суду з вимогами:
- визнати припиненим кредитне зобов'язання, що виникло на підставі анкети-заяви №б/н від 02.12.2005 між ОСОБА_1 та АТ КБ "Приватбанк" 05.05.2019 року у зв'язку з виконанням зобов'язань;
- зобов'язати АТ КБ «ПриватБанк», списати нараховану заборгованість ОСОБА_1 , за анкетою-заявою №б/н від 02.12.2005, як нараховану безпідставно;
- стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 , моральну шкоду в розмірі 180000 гривень. (Т. 1, а.с. 1 - 9, 174)
Крім того, 25.12.2024 до канцелярії суду від ОСОБА_1 надійшла заява про залишення без розгляду частини позовних вимог, а саме позивачка просила залишити без розгляду вимоги позовної заяви про стягнення моральної шкоди. (Т. 1, а.с. 212)
Позиція відповідача в суді першої інстанції
В ході розгляду справи представником АТ КБ «Приват Банк» надано заперечення проти позовних вимог в повному обсязі та просила відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначено, що суму боргу перераховано та вона складається з суми нарахованих відсотків за ст. 625 ЦК України за період 6 місяців з 01.09.2019 по 29.02.2020 в розмірі 2180,32 грн та суми заборгованості за тілом кредиту в розмірі 6240,43 грн., на яку не нараховуються відсотки за користування кредитом з 01.10.2020, всього у сумі 8420,75 грн. (Т. 1, а.с. 120 - 123)
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та мотивування його висновків
Рішення Приморського районного суду м.Одеси від 26 грудня 2024 рокупозовну заяву ОСОБА_1 - задоволено частково: визнано припиненим кредитне зобов'язання, що виникло на підставі анкети-заяви №б/н від 02.12.2005 року між ОСОБА_1 та АТ КБ "Приватбанк" 05.05.2019 у зв'язку з виконанням зобов'язань; зобов'язано АТ КБ «ПриватБанк» списати нараховану заборгованість ОСОБА_1 , за анкетою-заявою №б/н від 02.12.2005 як нараховану безпідставно; в іншій частині позову - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Відповідач втратив своє право на звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості, якщо вважав її наявність, звернувшись до приватного нотаріуса з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості з Позивачки - 19.04.2017.
Після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.
Оскільки позичальник належним чином виконав свої зобов'язання за кредитним договором, то таке зобов'язання припинилось на підставі статті 599 ЦК України.
Позивач довела належними та допустимими доказами виконання своїх кредитних зобов'язань, проведене належним чином.
Відповідач не надав доказів наявності невиконаних зобов'язань та не спростував тієї обставини, що виконання боржником зобов'язання було прийняте банком як належне.
Суд відхиляючи доводи позовної заяви про доведеність факту настання моральної шкоди у Позивача з боку відповідача виходив з того, що в супереч вимог ст.ст.12. 81 ЦПК України позивач не надав належних і допустимих доказів на їх підтвердження. (Т. 1, а.с. 221 - 228)
Короткий зміст вимог апеляційних скарг
Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги, у яких:
АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м.Одеси від 26 грудня 2024 року в частині задоволених вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, в іншій частині рішення залишити без змін, стягнути з ОСОБА_1 судовий збір.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд помилково та безпідставно прийшов до висновку, що позивачка отримала в банку лише 3000 грн. та сплатила банку 11116.85 грн., та належним чином виконала свої зобов'язання за кредитним договором, у зв'язку із чим зобов'язання припинилось на підставі статті 599 ЦК України. Банк вказує, що у ОСОБА_1 залишилась заборгованість відповідно до розрахунку заборгованості та виписки по картковому рахунку, перед банком у розмірі 8420,75 грн., яка складається з - тіла кредиту 6240,43 грн. - яка утворилась станом на 2016 р. та не була погашена позивачкою; - 2180,32 грн. - відсотки нараховані по ст. 625 ЦК України за період з 01.11.2019 - 01.03.2020. (Т. 2, а.с. 1 - 3)
ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м.Одеси від 26 грудня 2024 року в частині відмови в задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити цю вимогу в повному обсязі, іншу частину рішення залишити без змін.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновок суду про недоведеність факту настання моральної шкоди у позивача з боку відповідача є помилковим, оскільки позивачкою було надано до суду скрін з смс - повідомленнями з представниками банку, що містять погрози, образи та вимоги сплатити борг. Додатково позивачкою також подано заяву до поліції щодо факту погроз з боку відповідача з зазначенням номерів телефонів, з яких були направлені смс - повідомлення та в зв'язку з триваючим тривожним станом - звернення до практикуючого психолога, пройдено курс психологічної корекції та складено психологічний висновок з встановленням причин стану та причинно - наслідковий зв'язок. (Т. 2, а.с. 20 - 22)
Явка сторін в суді апеляційної інстанції
В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Рева С.Л., підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, у задоволенні апеляційної скарги АТ КБ «Приват Банк» просили відмовити.
Представник АТ КБ «Приват Банк» - Яковлєва- Ангеловська О.А. в судовому засіданні просила апеляційну скаргу банку задовольнити, в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити.
3. Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги АТ КБ «Приват Банк», ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та неоспорені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
02.12.2005 ОСОБА_1 складено анкету-заяву до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на кредитний ліміт в розмірі 3000 грн. зі сплатою процентів в розмірі 3% щомісяця, на картковий рахунок.
Згідно з наданим банком розрахунком, у відповідача за вказаним кредитним договором станом на 22.10.2023 зафіксовано заборгованість станом на 01.10.2019 у сумі 6240,43 грн., як зазначено Банком, за тілом кредиту, та нараховано відсотки за ст. 625 ЦК України за період 6 місяців з 01.09.2019 по 29.02.2020 в розмірі 2180,32 грн., всього заборгованість 8420,75 грн.
Анкета-заява містить паспортні та анкетні дані відповідача.
Згідно з п.2.1 підрозділу 2 розділу І Умов банк відкриває клієнту поточний рахунок, операції за яким здійснюються з використанням Платіжної картки та/або мобільного додатка, випускає та надає клієнту у користування Платіжну картку.
Відповідно до анкети-заяви, строк дії договору закінчується в строк дії карти. Строк дії карти, яка остання була видана Банком Позивачці, закінчився 05.05.2019.
Отримавши кредит в сумі 3000 грн, Позивачкою сплачено Банку 11116.85 грн.
19.04.2017 Банк звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості за кредитним договором б/н від 02.12.2005 року. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 19.08.2019 року у справі № 522/1602/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до АТ КБ "Приватбанк", третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щвець Руслан Олегович, виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щвець Руслана Олеговича від 02.06.2017 року, зареєстрований в реєстрі за №4401, визнано таким, що не підлягає виконанню. В наведеному рішенні суду встановлено, що у 2005 році розпочався строк для пред'явлення Банком вимоги до Позивача, який відповідно закінчився у 2008 році, тобто із пропуском строку на таке звернення.
Станом на прийняття рішення АТ КБ «Приватбанк» до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним на підставі анкети-заяви від 02.12.2005 року б/н не звертався.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частина 1 статті 60 ЦПК України вказує, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.
Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційних скаргах та прийняття доводів відзиву на апеляційні скарги
Щодо доводів апеляційної скарги АТ КБ «Приват Банк» про помилковість висновків суду про припинення зобов'язань за кредитним договором, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Звертаючись до суду із вказаною позовною заявою ОСОБА_1 вказувала, що нею було виконано зобов'язання за кредитним договором, однак в порушення її прав банком нараховується заборгованість.
Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
За правилом частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
У частині другій статті 1054 ЦК України передбачено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
За правилом статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За положеннями частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що Позивачка виконала зобов'язання за договором банківського обслуговування у повному обсязі, підстави вважати зобов'язання невиконаним відсутні, що відповідно до вимог закону є підставою для припинення зобов'язань за таким договором. Отримавши кредит в сумі 3000 грн, Позивачкою сплачено Банку 11116.85 грн.
Крім того, судом зазначено, що 19.04.2017 Банк звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості за кредитним договором б/н від 02.12.2005. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 19.08.2019 у справі № 522/1602/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до АТ КБ "Приватбанк", третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щвець Руслан Олегович, виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щвець Руслана Олеговича від 02.06.2017 року, зареєстрований в реєстрі за №4401, визнано таким, що не підлягає виконанню. В наведеному рішенні суду встановлено, що у 2005 році розпочався строк для пред'явлення Банком вимоги до Позивача, який відповідно закінчився у 2008 році, тобто із пропуском строку на таке звернення.
Апеляційним судом для перевірки обставин у вказаній справі було витребувано цивільну справу №522/1602/19, відповідно до якої вбачається, що звертаючись із заявою про видачу виконавчого напису нотаріуса в червні 2017 року, банком було надано приватному нотаріусу письмову вимогу до ОСОБА_1 про усунення порушень за кредитним договором, в якому банк просив ОСОБА_1 виконання всіх боргових зобов'язань у розмірі 17131,84 грн.
Відповідно до розрахунку заборгованості, та заяви про вчинення виконавчого напису нотаріуса, банк просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №б/н від 02.12.2005 станом на 19.04.2017 у розмірі 17131,84 грн, з яких: - заборгованість за тілом кредиту у розмірі - 3665,91 грн., нараховано відсотків у розмірі 4921,13 грн., нараховано пені у розмірі 6202,81 грн., нарахована пеня за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн. у розмірі - 1050 грн., а також заборгованість по штрафам (фіксована частина) у розмірі 500 грн., та по штрафам (відсоток від суми заборгованості) у розмірі 791,99 грн.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), встановлено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитодавця забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Аналогічні висновки містяться і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).
В апеляційній скарзі Банк вказує, що у ОСОБА_1 станом на 2016 рік наявна заборгованість за тілом кредиту у розмірі 6240,43 грн.
Однак, як вбачається з матеріалів справи 522/1602/19, банком було визначено у вимозі про усунення порушень за кредитним договором, що станом на 19.04.2017 розмір заборгованості за тілом кредиту становить 3665,91 грн. Вказане свідчить про недоведеність банком розміру заборгованості.
Крім того, після звернення із вимогою про стягнення всієї суми заборгованості банк не мав права нараховувати проценти за користування кредитом та пеню, оскільки строк дії договору закінчився.
Однак, як вбачається з наданих банком розрахунків та банківських виписок за договором №б/н від 02.12.2005, після звернення з вимогою про усунення порушення у повному обсязі 19.04.2017, банком продовжувались нарахування відсотків, пені та штрафних санкції, що є порушенням вимог законодавства.
Отже, як вірно було зазначено судом першої інстанції, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності.
Таким чином, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом кредитор, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами Банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.
Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у рішенні від 9 листопада 2016 року у справі №6-2251цс16.
За таких обставин, як вірно вказано судом першої інстанції, Відповідач втратив своє право на звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості, якщо вважав її наявність, звернувшись до приватного нотаріуса з заявою про вчинення виконавчого напису про стягнення заборгованості з Позивачки - 19.04.2017.
АТ КБ «Приватбанк» до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним на підставі анкети-заяви від 02.12.2005 б/н не звертався.
Крім того, посилання банку на те, що у ОСОБА_1 наявна заборгованість за відсотками у розмірі 2180,32 грн., які нараховані по ст. 625 ЦК України за період з 01.11.2019 по 01.03.2020, колегія суддів вважає вказані доводи безпідставними, з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Оскільки стаття 625 ЦК розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 р. (справа № 14-154цс18) містяться висновки, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
При цьому, для застосування частини другої статті 625 ЦК України необхідним є встановлення обсягу грошового зобов'язання, що виникло у боржника перед кредитором.
Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Кредитор (банк) має право (за наявності підстав) на отримання компенсаційних виплат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, однак банк має звернутись із такими вимогами до боржника, а не самовільно здійснювати такі нарахування.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що позивач виконав зобов'язання за кредитним у повному обсязі, підстави вважати зобов'язання невиконаним відсутні, що відповідно до вимог закону є підставою для припинення зобов'язань за таким договором.
Подібних висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 27 квітня 2022 року у справі № 477/33/20 (провадження № 61-2817св21) та від 25 травня 2022 року у справі № 570/1657/18 (провадження № 61-7781св21).
У силу положень статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб. Такі права та законні інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір, у свою чергу, не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, провадження № 12-80гс20).
Особливість спорів про захист інтересу у правовій визначеності при виконанні договірних зобов'язань полягає в тому, що позивач просить суд підтвердити (визнати) існуючий стан прав і обов'язків у договірних відносинах з іншою стороною для правової визначеності сторін договору в цих відносинах, однакового розуміння ними своїх прав та обов'язків за цим договором.
Одним зі способів захисту, який передбачений частиною другою статті 16 ЦК України, є визнання права.
Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Отже, зобов'язання містить дві нерозривно поєднані складові - обов'язок боржника вчинити дію або утриматись від її вчинення та право кредитора вимагати виконання цього від боржника.
Виходячи з наведеного, способами захисту інтересу особи у правовій визначеності при виконанні договірних зобов'язань можуть бути: 1) визнання права позивача; 2) визнання відсутнім (припиненим) обов'язку позивача; 3) визнання відсутнім (припиненим) права вимоги відповідача.
Схожі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 рокуу справі № 910/14224/20, провадження № 12-20гс22).
У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права чи інтересу та припинення дій, які порушують це право або інтерес. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. При цьому правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
За таких обставин суд вірно зазначив, що позивачці недоступні інші можливості захисту її прав, тому нею заявлено до суду вимогу про захист охоронюваного законом інтересу у правовій визначеності на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України та статті 599 ЦК України, як превентивний спосіб захисту у правовідносинах між позивачем і відповідачем, який має забезпечити, щоб обидві сторони могли знати свої права та обов'язки за кредитним договором та діяти, не порушуючи їх.
Подібний висновок викладено у пункті 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року справі № 910/14224/20 (провадження № 12-20гс22).
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що ефективним способом захисту у даній справі буде визнання припиненим зобов'язання.
З огляду на обставини вказаної справи, обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права, шляхом визнання припинення зобов'язання за кредитним договором є ефективним у правовій визначеності щодо належного виконання нею зобов'язань за цим договором, а тому вірними є висновки суду про задоволення вказаних вимог.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 459/2645/21 (провадження № 61-9071св22), та у постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі №127/6494/21 (провадження №61-4192св22).
Щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 про помилковість висновків суду про не доведення факту настання моральної шкоди, апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до вимог ст. 23 ЦПК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди служить виключно меті захисту особистих немайнових прав, які є абсолютними, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зав'язку між порушенням та моральною шкодою.
Верховний Суд України у Постанові Пленуму № 4 від 31.03.1995 вказав, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо винає підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Визначення розміру відшкодування моральної шкоди по своєму характеру є доволі складним процесом. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (§ 62 рішення від 12 липня 2007 рокув справі «Stankov v. Bulgaria, заява № 68490/01).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно роз'яснень, які містяться в пункті третьому постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»(далі Постанова № 4), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Частиною другою пункту п'ятого вказаної Постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші підстави, що мають значення для вирішення спору.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди.
ОСОБА_1 не надано до суду першої інстанції жодних доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди, належних доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди, доказів, які б свідчили про погіршення стану здоров'я позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, часу та зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, тощо, не надано відповідного обґрунтування заявленого розміру відшкодування моральної шкоди, тому позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, та задоволенню не підлягають.
Крім того, колегія суддів звертає увагу останньої, що відповідно до наявних вказаних матеріалів справи, ОСОБА_1 зверталась до суду із заявою про залишення без розгляду вимог позовної заяви про стягнення моральної шкоди. (т. 1, а.с.212)
Таким чином, звертаючись до суду із вказаною апеляційною скаргою в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди, колегія суддів вважає вказані дії суперечливою поведінкою.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Отже, за обставин вказаної справи, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги АТ КБ «Приват Банк» є недоведеними, а тому вони підлягають залишенню без задоволення.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними, а тому вона не підлягає задоволенню.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.
За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг АТ КБ «Приват Банк», ОСОБА_1 , відсутні.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 24.12.2025
Головуючий
Судді: