24.12.25
22-ц/812/2350/25
Справа №487/5554/25
Провадження № 22-ц/812/2350/25
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
23 грудня 2025 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,
за участі позивачки - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_1 , ОСОБА_2
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2025 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Скоринчук К.М., дата складання повного рішення не зазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Миколаївської міська ради, ОСОБА_3 про визнання права власності за набувальною давністю, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації
У серпні 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 про визнання права власності за набувальною давністю, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації.
В обґрунтування позову зазначали, що 11 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою АДРЕСА_1 . Із зазначеного часу позивачі мешкають у вказаній квартирі.
14 лютого 2015 року позивачі зареєстрували своє місце проживання за вказаною адресою. З початку фактичного проживання позивачі вільно та відкрито користуються нерухомим майном, сплачують комунальні послуги.
Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2016 року ( справа №487/9280/14-ц) приватизацію квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 визнано незаконною, також визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право спільної часткової власності, видане Управлінням з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 06.09.2012 на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 11 грудня 2012 року між позивачкою та ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А. за р.№3608. Одночасно прийнято рішення про вселення в спірну квартиру ОСОБА_3 .
Також за вказаною адресою з квітня 2018 року зареєстрований ОСОБА_3 , однак в квартиру не вселявся, фактично у ній не проживав.
Позивачі наголошували, що відкрито та безперервно володіють вказаною квартирою більше десяти років.
Посилаючись на викладене, уточнивши позовні вимоги, позивачі просили визнати право власності по 1/2 частці за кожним із них на квартиру АДРЕСА_2 за набувальною давністю, визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування цим житловим приміщенням та скасувати його реєстрацію за спірною адресою.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2025 року у задоволені позову відмовлено.
Вирішуючи вимоги позову про визнання права власності за набувальною давністю, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачами наявності сукупності безумовних умов для набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 за набувальною давністю.
Щодо заявленої вимоги про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та зняття його з реєстрації, то суд першої інстанції зазначав, що ОСОБА_3 був вселений до спірної квартири на підставі рішення суду, оскільки мав право на проживання у цій квартирі як член сім'ї ОСОБА_8 , якому було видано ордер на квартиру.
Натомість позивачами доказів правової підстави володіння та користування спірною квартирою на час звернення з позовом не надано, а відтак не доведено правової підстави звернення з даною вимогою, та не обґрунтовано і не доведено порушення їхнього права відповідачем ОСОБА_3 .
Не погодившись з рішення суду, позивачі подали апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили про його скасування та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилаючись на ті ж самі обставини, які зазначали у позовній заяві вказували, що факт їхнього проживання у спірній квартирі з 2012 року підтверджено актом завіреним головою ОСББ «Наш дом» від 17 червня 2025 року.
Більш того, свідок ОСОБА_9 підтвердила факт проживання позивачів у спірній квартирі з моменту її придбання, проведення ними ремонту одразу після її придбання. Проте суд першої інстанції не взяв до уваги покази цього свідка.
Також судом першої інстанції не враховано, що з моменту придбання квартири вони здійснили ремонт квартирі. З 2012 року позивачі сплачували кошти за комунальні послуги. Тоді як ОСОБА_3 не вживав заходів щодо виконання рішення апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2016 року щодо вселення, вимог про приватизацію чи визнання іншим чином права власності на належну йому частку не пред'являв, виїхав та постійно проживає в росію, отримав російське громадянство.
Більш того, судом першої інстанції у підготовчому засіданні не було розглянуто клопотання про допит свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .
Правом подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачі не скористались.
Про дату , час та місце розгляду справи учасники справи повідомлені належним чином, проте у судове засідання не з'явилися.
Від позивача ОСОБА_2 до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності та задовольння апеляційної скарги.В силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України справу розглянуто за їх відсутності.
Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала та просила про її задоволення.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, позивачку, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).
Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, позивачі з 14 лютого 2015 року зареєстровані та фактично проживають у квартирі АДРЕСА_2 . Факт реєстрації підтверджується відмітками у паспортах позивачів та витягом із реєстру територіальної громади м. Миколаєва. Фактичне проживання позивачів за місцем реєстрації із вказаної дати не спростовано.
На підтвердження фактичного проживання позивачами за вказаною адресою з 2012 року суду надано акт про проживання від 17.06.2025, складений сусідами ОСОБА_11 , ОСОБА_14 , ОСОБА_13 та підписаний головою ОСББ «Наш Дом» ОСОБА_15 (а.с. 18).
За цією ж адресою з 27 квітня 2018 року зареєстрований ОСОБА_3 , якого рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 05.07.2016 у справі №487/9280/14-ц, вселено в квартиру АДРЕСА_2 та який був зареєстрований за вказаною адресою ще до ухвалення вказаного рішення.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як було встановлено апеляційним судом Миколаївської області у справі №487/9280/14-ц, рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 квітня 2001 року № 330 ОСОБА_8 на сім'ю із чотирьох осіб, включаючи ОСОБА_3 , було надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , а 03 серпня 2001 року видано ордер на спірну квартиру.
Відповідно до довідки ОСББ «Наш Дом» №534 від 03 лютого 2015 року за вказаною адресою були зареєстровані з 21 березня 2003 року - ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , а з 18 червня 2004 року - ОСОБА_5 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 листопада 2003 року ОСОБА_8 (батька ОСОБА_3 ) визнано таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08 лютого 2012 року задоволено позов ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .
У липні 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до органу приватизації із заявою про оформлення передачі у приватну власність спірної квартири.
Розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 06 вересня 2012 року № 1488-р ОСОБА_4 та Кашиній передано квартиру АДРЕСА_2 у спільну часткову власність та 06 вересня 2012 року їм видано свідоцтво про право спільної часткової власності (по 1/2 частці) на вказану квартиру.
11 грудня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу відчужили вищевказану квартиру ОСОБА_1 позивачці у даній справі.
Ухвалами Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 листопада 2012 року заочне рішення від 08 лютого 2012 року скасовано, а від 29 березня 2013 року - позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, залишено без розгляду.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 28 вересня 2015 року, рішення суду першої інстанції від 15 червня 2015 року скасовано, ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 з підстав його недоведеності.
Ухвалюючи рішення 05 липня 2016 року апеляційний суд Миколаївської області прийняв до уваги, що судом не встановлено обставин не проживання ОСОБА_3 за спірної адресою у період з 2004 року по 23 грудня 2004 року, що свідчить про те, що ОСОБА_3 незаконно був позбавлений права на приватизацію спірної квартири в розмірі 1/3 частки.
Враховуючи, що приватизація спірного житлового приміщення, яка оформлена розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 06 вересня 2012 року №1488-р про передачу квартири АДРЕСА_2 у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_16 та свідоцтво про право власності від 06 вересня 2012 року було порушено право ОСОБА_3 , який мав право як на користування спірною квартирою ( ст.64 ЖК України), так і на її приватизацію з усіма особами, які в ній проживають ( ст.ст.1,2,8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»), проте незаконно був знятий із реєстрації за спірною адресою на момент приватизації, то визнано незаконною приватизацію спірної квартири, визнано недійсним та скасовано свідоцтва про право власності на це житло, і як наслідок визнано недійсним договір купівлі-продажу позивачами спірної квартири.
За договором №10 про надання кредиту на придбання (будівництва) житла, укладеного 13 вересня 2012 року між Національним банком України та ОСОБА_1 , останній надано кредит у сумі 434 500 грн.( а.с.93-95).
Згідно зі статтею41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття317 ЦК України).
Статтею328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частинами 1 та 4 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.
Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.
Аналізуючи поняття добросовісності володіння як ознаки набувальної давності за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.
Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що на це майно не претендують інші особи, зокрема держава, і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.
Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.
Оскільки рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2016 року визнана незаконною приватизація спірної квартири, визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право спільної часткової власності, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, то слід дійти висновку, що спірна квартира знову перейшла до комунальної власності, що виключає можливість визнання позивачів добросовісними володільцями.
Виходячи з наведеного, позивачами не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, з огляду на наявність власника цього майна - Миколаївської міської ради.
Доводи позивачів про те, що вони більше десяти років добросовісно, відкрито та безперервно володіють спірним майном, сплачують комунальні послуги, провели ремонт у квартирі, а тому є всі підстави для визнання за ними права власності на спірну квартири за набувальною давністю, є безпідставними, сам по собі факт користування позивачами квартирою, утримання її в належному стані, проведення ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у них права власності за набувальною давністю (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18).
Доводи апеляційної скарги щодо відкритого володіння позивачами спірною квартирою, використання для проживання не дають підстав для визнання за ним права власності за набувальною давністю у розумінні статті 344 ЦК України (див. висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2019 року в справі № 683/1795/17).
У цій справі володільці знають про неправомірність заволодіння чужим майном, у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним, а відтак не можуть не знати, що квартира належить до комунальної власності, отже власник квартири відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у них не буде підстав. Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності існує порядок приватизації житла.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, належним чином встановивши дійсні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність визначених статтею334 ЦК України правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
За положеннями статті 1 ЖК України, конституційне право на житло забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєного житла, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.
Відповідно до частини першої статті 5 ЖК України державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).
Управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником (стаття 18 ЖК України).
Згідно з положеннями статті 15 ЖК України виконавчі комітети районних, міських, районних у містах рад у межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими актами законодавства України, на території району, міста, району в місті: здійснюють державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (частина перша статті 30);керують житловим господарством, забезпечують належний технічний стан, капітальний і поточний ремонт житлового фонду, що є у віданні ради; здійснюють управління житловим фондом місцевих рад (частина перша статті 18); приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради (стаття 51), затверджують спільні рішення адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації про надання жилих приміщень у будинках відомчого житлового фонду (стаття 52); видають ордери на жилі приміщення (частина перша статті 58,частина перша статті 122, частина друга статті 141).
Положеннями частин першої, другої статті 24 ЖК України для експлуатації державного і громадського житлового фонду створюються житлово-експлуатаційні організації, діяльність яких здійснюється на основі господарського розрахунку.
Житлово-експлуатаційні організації забезпечують схоронність житлового фонду і належне його використання, високий рівень обслуговування громадян, а також контролюють додержання громадянами правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і прибудинкової території.
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів міських рад відносить здійснення обліку відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням, а також надання житла (стаття 30).
Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
Відповідно до статті 63 ЖК України предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.
Водночас слід звернути увагу, що відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Звертаючись до суду з вимогами до ОСОБА_3 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, позивачі зазначали, що відповідач ОСОБА_3 після ухвалення рішення апеляційним судом Миколаївської області від 05 липня 2016 року, фактично не вселявся до квартири, і не проживав. Зареєструвався за вказаною адресою 27 квітня 2018 року.
Згідно інформації, отриманої з Державної прикордонної служби за ухвалою суду, ОСОБА_3 виїхав за межі території України 29 листопада 2018 року через пункт пропуску Грем'яч. Відомості про в'їзд на територію України, після вказаної дати, відсутні (а.с. 81).
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 05 липня 2016 року у справі №487/9280/14-ц було відновлене порушене право ОСОБА_3 на приватизацію спірної квартири в розмірі 1/3 частки, адже рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 квітня 2001 року № 330 ОСОБА_8 на сім'ю із чотирьох осіб, включаючи його сина ОСОБА_3 - відповідача у справі, надана трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , а 3 серпня 2001 року видано ордер на спірну квартиру і з 21 березня 2003 року ОСОБА_17 був зареєстрований за вказаною адресою.
Отже, ОСОБА_3 набув право користування спірною квартирою як член сім'ї наймача ОСОБА_8 , якому було видано ордер, рішення суду про втрату такого права скасовано, після чого ОСОБА_3 був вселений до спірної квартири на підставі рішення суду.
Позивачі не є ні наймачами квартири, ні членами сім'ї наймача ОСОБА_8 , ні власниками спірної квартири.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачами на час звернення з позовом не надано доказів правомірного володіння та користування спірною квартирою, не обґрунтовано і не доведено порушення їх житлових прав та з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України, відтак не доведено ними підстави звернення з вимогою про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірним нерухомим майном.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 не вживав заходів з виконання рішення суду по його вселенню, і таке на їх думку, підтверджує відсутність претензій на житлову площу, бездіяльність свідка ОСОБА_10 , на ім'я якої ОСОБА_18 було видано довіреність, колегією суддів відхиляється оскільки не впливає на правильність висновку суду щодо не доведеності позивачами правових підстав для звернення до суду з цим позовом.
Щодо аргументів апелянтів з приводу заявленого клопотання у суді першої інстанції про виклик у судове засідання як свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_19 ОСОБА_20 , ОСОБА_13 , яке залишилося судом не вирішене у підготовчому засідання, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Згідно ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що клопотання сторони, яке залишилось не вирішене не входить до переліку обставин для обов'язкового скасування рішення суду визначеного ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Крім того, із протоколу судового засідання від 19 листопада 2025 року вбачається розгляд судом клопотання представника позивача про допит свідків, яке було задоволено. У судовому засіданні допитано свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_9 .
Ненадання показань свідками ОСОБА_19 ОСОБА_20 , ОСОБА_13 не призвело до неправильного вирішення справи.
Зважаючи на викладене, при розгляді даної справи суд правильно встановив фактичні обставини справи, відповідні їм правовідносини, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М.Царюк
Повний текст постанови складено 24 грудня 2025 року.