"11" грудня 2025 р. Справа №914/2775/25
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді МАТУЩАКА О.І.
суддів СКРИПЧУК О.С.
ЗВАРИЧ О.В.
За участю секретаря судового засідання - ТЕЛИНЬКО Я.П.
За участю сторін:
від скаржника - Жарський Т.В. (адвокат);
від відповідача - Шабан В.М. (адвокат);
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Швейна фабрика “Довіра» (вх.ЗАГС №01-05/2802/25 від 22.09.2025)
на ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 (суддя Бургарт Т.І.)
у справі №914/2775/25
за позивом Товариства з обмеженою відповідальністю “Швейна фабрика “Довіра», місто Долина
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Мажура» місто Дрогобич
про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень
Суть спору.
На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/2775/25 за позивом ТОВ «Швейна фабрика «Довіра» до відповідача ТОВ «Мажура» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
ТОВ «Швейна фабрика «Довіра» звернулося до Господарського суду Львівської області із заявою про забезпечення позову, яка подана одночасно з позовною заявою.
У заяві про забезпечення позову просить вжити заходи шляхом:
- накладення арешту на будівлю головного корпусу під л. А-3, загальною площею 3465,4 кв.м. за адресою: Львівська область, Дрогобицький район, місто Борислав, вулиця Коновальця, будинок 9В, РНОНМ: 2975075146020;
- заборони державним реєстраторам, нотаріусам та іншим уповноваженим особам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо майна ТзОВ «Мажура», а саме будівлі головного корпусу під л. А-3, загальною площею 3465,4 кв.м. за адресою: Львівська область, Дрогобицький район, місто Борислав, вул. Коновальця, 9В, РНОНМ: 2975075146020.
Така заява огрунтована тим, що відповідачем набуто у власність об'єкт нерухомого майна, а саме будівлю головного корпусу (літ. «А-3»), загальною площею 3465,4 кв.м, за адресою: Львівська область, Дрогобицький район, м. Борислав, вул. Коновальця, будинок 9В, РНОНМ: 2975075146020, що раніше перебувала у власності ПРАТ «Борислав-Спецодяг», акціонером якого є ТОВ «Швейна фабрика «Довіра».
Заявник вважав, що державна реєстрація права власності на зазначене майно здійснена з порушенням вимог чинного законодавства. Зокрема, приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Лаганяк Р.І. проведення реєстраційних дій здійснено за відсутності в матеріалах реєстраційної справи правовстановлюючих документів, які є підставою для державної реєстрації відповідних прав, що стало підставою для неправомірного внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
З метою запобігання подальшому відчуженню або обтяженню спірного майна, що може істотно ускладнити або унеможливити виконання рішення суду у разі задоволення позову, заявник просив суд вжити заходів забезпечення позову, спрямованих на запобігання відчуженню придбаного ТОВ «Мажура» об'єкта нерухомого майна. На його думку, існує реальна загроза того, що на момент ухвалення судового рішення об'єкт може бути відчужений іншим особам, що призведе до виникнення нових правовідносин та необхідності залучення третіх осіб, унеможливить або істотно ускладнить рішення суду у разі задоволення позову, поставить під загрозу ефективність самого судового захисту.
Господарський суд Львівської області ухвалою від 10.09.2025 відмовив ТОВ «Швейна фабрика «Довіра» у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Ухвала суду мотивована тим, що заявником не подано доказів наявності будь-яких розбіжностей між відомостями, що містяться в реєстрі, та змістом реєстраційних справ. Також суд наголосив на тому, що позивач не оскаржує сам правочин, за яким проведено оскаржувані реєстраційні дії, як і правовстановлюючі документи, які стали підставою для оформлення (реєстрації) права власності відповідача. Предметом позову не є витребування у відповідача набутого за договором майна. За таких обставин заявлені заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на об'єкт нерухомого майна та заборони вчинення реєстраційних дій щодо такого об'єкту не є адекватними, тобто не є співвідносними з характером і предметом позову, який спрямований не на витребування майна, а виключно на перевірку правомірності окремої реєстраційної дії та виправлення можливих порушень у сфері реєстрації прав. Вжиття таких заходів, по суті, спрямоване не на охорону процесуального становища позивача, а на обмеження реалізації речових прав відповідача, тобто втручання у його право власності, яке на цей момент не оскаржується як недійсне.
Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи.
ТОВ «Швейна фабрика «Довіра» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 та вжити заходити забезпечення позову.
В доводах апеляційної скарги вказує, що внаслідок неправомірних реєстраційних дій право власності на значний об'єкт нерухомого майна було оформлено на користь відповідача. Зазначає, що суд першої інстанції фактично проігнорував те, що спір має непрямий майновий характер у своїй суті, оскільки предметом позову не є лише абстракте скасування реєстраційної дії, а реальне відновлення законного володіння та користування цінним об'єктом нерухомості. Відсутність заходів забезпечення у цій ситуації створює безпосередню загрозу відчуження майна на користь третіх осіб, унеможливлює виконання майбутнього рішення та фактично позбавляє сенсу сам процес позовного захисту.
Вказує, що якщо забезпечення не застосувати то відповідач зможе перепродати або обтяжити майно третім особам, і навіть у разі задоволення позову позивач фактично не зможе виконати рішення суду. Це є прямий і беззаперечний процесуальний зв'язок між предметом спору (законність реєстраційних дій) та арештом майна.
Також посилається на наявність розбіжностей у реєстраційних даних (договір № 326 на 3465,4 кв.м. проти договору № 328 на 460,6 кв.м.), що є об'єктивним свідченням сумнівності та потенційної недобросовісності реєстраційної процедури.
Інших клопотань чи заяв, в порядку ст. 207 ГПК України, сторонами подано не було.
Присутні у судовому засіданні сторони виклали свої доводи, міркування та заперечення щодо вимог апеляційної скарги.
Оцінка суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частина 2 ст. 136 ГПК України визначає, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18.
Частина 1 ст. 137 ГПК України визначає, що позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;
2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;
4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання;
5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;
6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту;
8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності;
9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;
10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Отже, забезпечення позову - це по суті обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.
Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Відповідно до ч. 11 ст. 137 ГПК України, суд зобов'язаний з'ясувати, чи тотожні за змістом заявлені заходи забезпечення позову задоволенню заявлених позовних вимог та не повинен вживати заходів забезпечення позову, якщо здійснення таких заходів забезпечення позову практично є задоволенням заявлених позовних вимог, і при цьому спір не вирішується по суті.
Отже, вирішуючи питання щодо забезпечення позову, суд насамперед повинен з'ясувати зміст позовних вимог, а також правові підстави позову, оскільки суд, який не вирішує спір по суті, у будь-якому випадку не може застосувати такий захід забезпечення позову, який за змістом є тотожним задоволенню заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Заходи до забезпечення позову повинні бути співрозмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Стаття 73 ГПК України визначає обов'язковим подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову та їх оцінка судами з належним відображенням у судових рішеннях висновків здійсненої оцінки .
У кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд, на підставі поданих заявником доказів, має встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов'язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника (постанова Верховного Суду від 24.02.2021 у справі №916/2364/20).
В доводах апеляційної скарги скаржник зазначає, що внаслідок неправомірних реєстраційних дій право власності на значний об'єкт нерухомого майна було оформлено на користь відповідача. Зазначає, що суд першої інстанції фактично проігнорував те, що спір має непрямий майновий характер у своїй суті, оскільки предметом позову не є лише абстракте скасування реєстраційної дії, а реальне відновлення законного володіння та користування цінним об'єктом нерухомості. Вказує, що якщо забезпечення не застосувати то відповідач зможе перепродати або обтяжити майно третім особам, що призведе до неможливості виконання рішення суду.
Вказані доводи колегія суддів вважає безпідставними та не обгрунтованими з огляду на таке.
До заяви про забезпечення позову заявником долучено правовстановлюючі документи, а саме: договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 22.07.2024 № 326 щодо об'єкта нерухомого майна загальною площею 3465,4 кв. м та договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 22.07.2024 № 328 щодо об'єкта нерухомого майна загальною площею 460,6 кв. м, а також відповідні відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна стосовно спірного об'єкта нерухомості.
За результатами дослідження поданих заявником доказів, судом першої інстанції встановлено, що відомості про реєстраційні дії, які містяться у наданих витягах з державних реєстрів, у повному обсязі відповідають змісту вищезазначених договорів купівлі-продажу, що стали правовою підставою для внесення відповідних записів до реєстру.
Заявником не подано жодних належних і допустимих доказів на підтвердження наявності розбіжностей між відомостями, внесеними до державних реєстрів, та матеріалами реєстраційних справ, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати, що між такими відомостями існують будь-які невідповідності.
Заявлені заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на об'єкт нерухомого майна та заборони вчинення реєстраційних дій щодо такого об'єкта не відповідають критерію адекватності, оскільки не є співмірними з характером та предметом позовних вимог. Предмет позову не спрямований на витребування майна, а має на меті виключно перевірку правомірності окремої реєстраційної дії та усунення можливих порушень у сфері державної реєстрації прав. Застосування зазначених заходів фактично спрямоване не на забезпечення належного процесуального становища позивача, а на обмеження реалізації речових прав відповідача, тобто на втручання у його право власності, яке на момент розгляду не є предметом оскарження та не визнане недійсним у встановленому законом порядку.
Таке втручання суперечить принципу непорушності права власності, закріпленому у статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також положенням ст. 319 Цивільного кодексу України.
З огляду на те, що підстави позову зводяться до оскарження правомірності дій державного реєстратора, а не до вимог про витребування майна, втручання суду шляхом накладення арешту на майно або заборони його відчуження є непропорційним та юридично необґрунтованим способом впливу на речові права відповідача, який не має належного процесуального зв'язку з предметом заявлених позовних вимог. Таким чином, заявлені заходи забезпечення позову не лише не відповідають критерію адекватності, але й створюють реальну загрозу порушення конституційного права відповідача на мирне володіння майном, що є неприпустимим у демократичному суспільстві та суперечить принципу верховенства права.
Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правомірних та обґрунтованих висновків місцевого господарського суду, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала - без змін.
Судові витрати.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням наведеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення судового збору за подання апеляційної скарги за апелянтом.
Керуючись ст. ст. 129, 269-270, 275-276, 281-284 ГПК України,
Західний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Швейна фабрика «Довіра» залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2025 у справі №914/2775/25 - без змін.
2. Судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції залишити за апелянтом.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
Справу повернути до Господарського суду Львівської області.
Головуючий (суддя-доповідач) О.І. МАТУЩАК
Судді О.С. СКРИПЧУК
О.В. ЗВАРИЧ