Справа № 375/869/22
Провадження № 2/375/170/25
19 листопада 2025 року селище Рокитне
Рокитнянський районний суд Київської області у складі:
головуючого - судді Штифорук О.В.,
за участю секретаря судового засідання - Юрченко Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду селищі Рокитне цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна,-
Позивачка звернувся до Рокитнянського районного суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 05 березня 1996 року між ОСОБА_3 і відповідачем, ОСОБА_2 , був укладений шлюб, зареєстрований м. Узин Білоцерківського району Київської області, актовий запис № 12, про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , видане 05 березня 1996 року. 25 квітня 2017 року шлюб було розірвано, про що свідчить Свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 25 квітня 2017 року.
Під час шлюбу позивачкою був проданий батьківський будинок, який належав позивачці на праві власності (підтвердження чого є копія Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 1996 року), який розташований с. Ромашки Рокитнянського району Київської області, підтвердженням продажу являється копія Договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року.
08 листопада 2010 року за кошти які були отримані після продажу позивачкою батьківського будинку, нею з відповідачем було придбано житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстрували на чоловіка, про що свідчить копія Згоди на купівлю житлового будинку ОСОБА_2 від 08.11.2010 року зареєстрованої в реєстрі за № 3736.
Після розлучення Відповідач вчиняє сварки та вигнав позивачку з їхнього спільного будинку та не надає права ним користуватися, посилаючись на те, що житловий будинок зареєстрований на нього.
В зв?язку з чим, у позивачки виникла необхідність визнати за собою право власності на частину з нерухомого майна,а саме житлового будинку, що належить сторонам на праві спільної сумісно власності, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою суду від 18.10.2022 року відкрито загальне провадження у вказаній цивільній справі, призначено підготовче судове засідання.
24.11.2022 року відповідач через канцелярію суду подав відзив на позовну заяву у якому просить відступити від засади рівності часток подружжя, визнати частку майна ОСОБА_2 в розмірі 1/1 на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
В обгрунтування своїх вимог вказує, що Позивач не надає жодного доказу того, що будинок по АДРЕСА_1 був придбаний саме за гроші від продажу будинку в. АДРЕСА_2 . Суду не надано жодного фінансового документа. Крім того, з моменту продажу старого і купівлею нового будинку різниця становить майже рік.
Відповідно до матеріалів справи сім?я мала достатній фінансовий дохід для існування і капітального ремонту старого будинку, а отже відсутні підстави вважати, що основою коштів для придбання нового будинку були саме кошти від продажу старого.
Крім того, як вбачається з позовної заяви, шлюб було розірвано за обопільною згодою сторін 25.04.2017 року. Позовна заява подана 23.09.2022 року, через понад п?ять років. Доказів, що за цей період сторонами так і не було вирішено всіх фінансових розбіжностей не надано. Отже, після розлучення, сторонами було повністю вирішено всі майнові питання.
Відповідач зазначає, що за понад 5 років з моменту розлучення і припинення ведення спільного господарства, новий будинок був значно покращений, внаслідок чого зросла вартість майна. На момент розлучення, новий будинок (майно) був значно меншої якості та вартості.
Щодо сплати судового щбору відповідач зазначає, що він є інвалідом 2 групи та звільняється від сплати судовго збору. Крім того, відповідач просить суд стягнути з позивача витрати на правову допомогу. Вартість послуг складає 7 000,00 грн (сім тисяч гривень) на послуги адвоката.
29.12.2022 року позивач через канцелярію суду подала відповідь на відзив у якій зазаначає, що оскільки батьківський будинок вона продала за більшу вартість, ніж був придбаний будинок АДРЕСА_1 , тому за різницю вартості нею з відповідачем було прийнято рішення замінити дерев?яні вікна на металопластикові, які зображено на фотознімках долучених до відзиву. Строк подання позову порушено не було, оскільки вона являється власником майна з часу його придбання , а визнання її права - це спосіб документального підтвердження її факту володіння майном.
Відповідач ніколи не оспорював того факту, що будинок придбавався та встановлювалися пластикові вікна за кошти вилучені із продажу спадкового будинку. Крім того, стосовно всіх дій відповідача вказані у відзиві на покращення стану будинку позивач вказує, що сума відповідачем є не підтверждена та завищеною.
Ухвалою суду від 20.03.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Позивач у судове засідання не з'явилася. Через канцелярію суду подала клопотання про розгляд справи у її відсутності.
Відповідач у судове засідання не з'явився. Через канцелярію суду подав клопотання про розгляд справи у його відсутності. Позовні вимоги визнає.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши письмові матеріали справи та докази в їх сукупності, на підставі повного, об'єктивного та всебічного дослідження, суд встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
Судом встановлено, що 05 березня 1996 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , був укладений шлюб, зареєстрований м. Узин Білоцерківського району Київської області, актовий запис № 12, про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , видане 05 березня 1996 року. 25 квітня 2017 року шлюб було розірвано, про що свідчить Свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 25 квітня 2017 року.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 1996 року будинок, який розташований у с. Ромашки Рокитнянського району Київської області, належав ОСОБА_4 на праві власності.
Згідно Договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року позивачкою був проданий батьківський будинок, який розташований у с. Ромашки Рокитнянського району Київської області.
08 листопада 2010 року за кошти які були отримані після продажу позивачкою батьківського будинку, нею з відповідачем було придбано житловий будинок, за адресою: АДРЕСА_1 , який зареєстрували на чоловіка, про що свідчить копія Згоди на купівлю житлового будинку ОСОБА_2 від 08.11.2010 року зареєстрованої в реєстрі за № 3736.
Згідно довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 346843688 від 16.09.2023 року, житловий будинок АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу житлового будинку, серії та номер: 3737 від 08.11.2010 року.
Відповідно до свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_3 від 02.11.2022 року, виданого Рокитнянським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, ОСОБА_3 зміна своє прізвище на « ОСОБА_5 ».
Згідно пропозиції ОСОБА_2 від 29.03.2023 року відповідач з метою мирного врегулювання судового спору пропонує оспорювану частину житлового будинку по АДРЕСА_1 подарувати його юридичній онучці ОСОБА_6 . На іншу частину будинку, ним буде складено заповіт на юридичну онучку Маргариту. До інших дітей (онуків) ОСОБА_1 він не має жодного юридичного відношення, а тому не зобов?язаний забезпечувати їх періальні потреби. Це є обов?язок ОСОБА_1 та її нової родини.
Згідно пропозиції ОСОБА_1 від 27.05.2023 року позивач з метою мирного врегулювання судового спору пропонує: оспорювану частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , подарувати донці ОСОБА_7 . На іншу частину будинку скласти заповіт на сина ОСОБА_8 .
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1ст. 60 Сімейного кодексу України (далі -СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкції правил ст. 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 335/10739/17, від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Як зазначено, зокрема, у постанові від 19.10.2021 у справі № 521/1695/18 (провадження № 61-17105св20) критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2023 у справі № 344/16831/20 (провадження № 61-11614св23) зазначено, що: «згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто статтею 60 СК України в становлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно зі статтями 69,70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними».
Крім того, суд звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) вказано, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 359/441/20, провадження № 61-6735св22).
Висновок суду про віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя (не спростування відповідної презумпції спільності майна) є підставою для вирішення питання про його поділ (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.01.2024 у справі № 755/12204/18, провадження № 61-2401св21).
Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя у спосіб без визначення грошової компенсації, або з визначенням такої у мінімальному розмірі (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 2-7539/08, провадження № 61-12934 св22).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першоюстатті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.
Головним критерієм поділу майна як об'єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч. 3ст. 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Суд враховує, що відповідно до ч 1ст. 70 СК України та ч. 3 ст. 368 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до положень ч. 1ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.ст.76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Отже, положення зазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1, 3ст. 89 ЦПК України).
Щодо вимоги відповідача про стягнення з позивача на його користь витрати на правничу допомогу суд зазначає наступне.
Як встановлено, загальна сума витрат на професійну правничу допомогу, яку відповідач поніс складає 7000 гривень.
Позивач зазначив витрати на професійну правничу складаються: усна консультація: 500,00 грн (1 година); підготовка відзиву: 1 500,00 грн (3 години); участь в судовому засіданні 5000 грн ( два судових засідань).;
Суд встановлено, що представник відповідача брав участь в одному судовому засіданні в режимі відеоконференції 20.03.2023 року.
30.01.2024 року від представника відповідача надійшла заява, у якій він зазначив, що договір про надання правової допомоги між ОСОБА_2 та АО "Лігал Фокс" закінчив свою дію 31.12.2023 року. Наразі, строк дії Договору не продовжено. Враховуючи викладене, адвокат Рибак Є.В. більше не представляє інтереси Відповідача.
У частині 8 статті 141 ЦПК України зазначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Понесення позивачем витрат на професійну правничу не підтверджуються жодними доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Матеріали справи містять договір про надання правничої допомоги № 01/11/Р від 01.11.2022 року та додаткову угоду №1 до Договору від 01.11.2022 року, яка має лише орієнтовний розмір витрат.
Крім того, договір закінчив свою дію 31.12.2023 року. Доказів сплати послуг суду не надано.
Враховуючи викладене, суд вважає, що підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу з позивача відсутні.
Приписами п.9,10 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
Відповідач є інвалідом ІІ групи, що підтверджується посвідченням потерпілого від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_4 від 23.12.2021 року.
Оскільки позовні вимоги задоволені у повному обсязі, а Відповідач є особою з інвалідністю II групи, внаслідок аварії на ЧАЕС, а відтак звільнений від сплати судового збору, судові витрати слід віднести на рахунок держави.
Керуючись ст. ст.259,263,264,265,268,272,280 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Судові витрати віднести на рахунок держави.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання на нього апеляційної скарги безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 19.11.2025 року.
Головуюча суддя О.В.Штифорук