09 грудня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 361/3915/24
номер провадження: 22-ц/824/8273/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Попіки Ірини Анатоліївни на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 січня 2025 року у складі судді Писанець Н.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , виконавчий комітет Броварської міської ради, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення,
У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, щоОСОБА_2 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Право власності підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав, за змістом якого встановлено, що квартира була придбана шляхом особистої участі в інвестуванні будівництва даної квартири на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 06 грудня 2016 року. Позивач зазначав, що поряд з його квартирою за цією ж адресою була придбана ще одна трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , що належить на праві власності дружині позивача - ОСОБА_4 . Вказана квартира також була придбана шляхом інвестування в її будівництво.
Вказував, що ці дві квартири були об'єднані в одну (чотирьохкімнатну), яка має одні вхідні двері з номером 51. Відповідно до даних витягу з реєстру територіальної громади, з 27 червня 2018 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований та проживав син позивача - ОСОБА_5 , а в квартирі АДРЕСА_2 ніхто не зареєстрований. Разом із сином ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА_1 мешкали його дружина - ОСОБА_1 та їх спільний син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На день звернення до суду із даним позовом у провадженні Броварського міськрайонного суду Київської області перебуває справа №361/10913/23 щодо розірвання шлюбу між ними.
Зазначав, що на даний час син ОСОБА_5 не мешкає разом із ОСОБА_1 , а вимушений проживати окремо в орендованій квартирі для запобігання конфліктів. Позивач неодноразово звертався до відповідачки з пропозицією звільнити його квартиру, оскільки вона вже не веде спільне господарство з ОСОБА_5 , між ними не підтримуються сімейні відносини, а особисто позивач та третя особа ОСОБА_4 не можуть вільно користуватись власними квартирами. Однак відповідачка ОСОБА_1 , будучи забезпеченою власною трикімнатною квартирою АДРЕСА_4 , не бажає покидати належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 та вчиняє спротив виселенню шляхом звернення до Служби у справах дітей з метою фіксації проживання малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з нею у вказаній вище квартирі АДРЕСА_1 .
Вказував, що 21 грудня 2023 року Службою у справах дітей був складений акт №689 обстеження умов проживання родини ОСОБА_1 , без присутності власників житла, у якому встановлений факт проживання ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, у квартирі АДРЕСА_1 . Також в акті зазначено про реєстрацію ОСОБА_1 та малолітнього ОСОБА_6 за адресою: квартира АДРЕСА_4 . Рішенням виконавчого комітету Броварської міської ради №151 визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6 разом з матір'ю ОСОБА_1 . Однак, на думку позивача, вказане рішення не визначає їх спільне проживання за адресою належної йому квартири АДРЕСА_1 , при наявності власного житла та реєстрації обох за іншою адресою.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_2 просив усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 січня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.
Усунуто перешкоди ОСОБА_2 в користуванні та розпорядженні його власністю - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення з неї ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 211 грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правову допомогу у розмірі 16 000 грн 00 коп.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач ОСОБА_2 є належним власником квартири АДРЕСА_1 з 06 грудня 2016 року. Відповідачка ОСОБА_1 вселилася та проживала у спірній квартирі виключно за згодою власника як дружина його сина - ОСОБА_5 . Після фактичного припинення спільного проживання з жовтня 2023 року та розірвання шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 , відповідачка втратила статус члена сім'ї власника житла. При цьому будь-яких речових чи договірних прав на користування квартирою АДРЕСА_1 вона не набула, витрати на її утримання не несе та добровільно звільнити житло відмовляється, чим створює перешкоди позивачу у здійсненні ним права користування і розпорядження власністю. Суд також встановив, що ОСОБА_1 є власницею іншої трикімнатної квартири та зареєстрована в ній разом з малолітнім сином, а тому її виселення не порушує житлових прав дитини.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Попіка І.А. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що відповідачка проживає в квартирі АДРЕСА_1 на законних підставах з дозволу та за погодження позивача. Більше того, участь в придбанні квартири брала відповідачка спільно з сином позивача, за їх кошти був зроблений ремонт в даній квартирі, після чого в червні 2018 року вони переїхали з чоловіком та дитиною проживати в спірну квартиру. Факт фінансової участі в утриманні квартири підтверджується договором поставки №KLB/025-20 від 13 лютого 2020 року (меблів, техніки, дверей, оздоблювальних матеріалів), специфікаціями до договору та чеками про оплату, проте суд першої інстанції безпідставно відмовив відповідачці в долученні вказаних доказів до матеріалів справи, чим порушив принцип змагальності сторін.
Вказує, що суд першої інстанції відмовився досліджувати питання, чи будуть порушені права малолітньої дитини виселенням відповідача. Відповідач через представника подавала клопотання про залучення до участі в справі ОСОБА_6 як третю особу, яка не заявляє вимог щодо предмета спору, та виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області, як органу опіки та піклування з метою захисту прав та інтересів дитини та з'ясування, чи будуть порушені прав дитини у разі виселення з квартири. На даний час ОСОБА_6 проживає разом з відповідачкою в квартирі АДРЕСА_1 . Про вказаний факт позивач зазначає в позовній заяві. Крім того, ця обставина підтверджується актом обстеження умов проживання №689 від 21 грудня 2023 року.
Зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що спірна квартира є для відповідачки житлом в розумінні чинного національного законодавства та ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, адже вона вселилася до житла на законних підставах як дружина сина позивача, вона проживає в квартирі протягом тривалого часу - 7 років, бере участь в його утриманні.
Також вказує, що розмір судових витрат є необґрунтованим та не підтверджений належними доказами. В розрахунку вказано, що у вказану суму враховано участь представника позивача в судових засіданнях 01 липня 2024 року та 24 лютого 2025 року, проте 01 липня 2024 року представник позивача участі в підготовчому судовому засіданні не брала та подала заяву про розгляд справи за її відсутності, а 24 лютого 2025 року засідання у справі не відбувалося, оскільки оскаржуване рішення було ухвалене 20 січня 2025 року. Більше того, як доказ понесених витрат та їх розміру представником позивача надано договір №11/04-24 від 11 квітня 2024 року, в п. 1.1 якого вказано, що предметом даного договору є надання адвокатом бюро усіма законними методами та способами правової допомоги клієнту у всіх справах, які пов'язані чи можуть бути пов'язані з захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів, в тому числі (не обмежуючись) представляти інтереси в судах України (судах загальної юрисдикції та спеціалізованих судах України різних інстанцій), в органах виконавчої служби, державної влади, місцевого самоврядування, перед третіми особами. В доданих до клопотання про стягнення судових витрат прибуткових касових ордерах та платіжній інструкції в призначенні платежу зазначено договір №11/04-24 від 11 квітня 2024 року. Надані документи не підтверджують, що позивачем була здійснена оплата наданої правничої допомоги саме в справі, що стосується усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, а не в інших справах, адже в договорі не міститься конкретизації, в якій саме справі надається правнича допомога.
Також відповідачка заявила попередній розрахунок судових витрат, які вона понесла у зв'язку з розглядом цієї справи у суді апеляційної інстанції, який складається із сплаченого за подання апеляційної скарги судового збору в розмірі 1 816 грн 50 коп. та витрат на правничу допомогу у розмірі 2 000 грн 00 коп.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Кочмарьова Т.С. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення залишити без змін та вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених позивачем при розгляді справи в апеляційному суді. Вказує, що у цій справі не йдеться про позбавлення житлових прав дитини, а вирішуються вимоги щодо захисту права власності позивача ОСОБА_2 на нерухоме майно - квартиру, яке порушене відповідачкою ОСОБА_1 . Вимога про виселення малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з квартири позивачем не ставиться. У малолітнього ОСОБА_6 є батько, а тому за приписами ст.160 СК України, ст.29 ЦК України місце проживання дитини може бути визначено також за зареєстрованим місцем проживання (перебування) батька, який в свою чергу зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 . Отже, виселення ОСОБА_1 , яка без відповідної правової підстави (без волевиявлення фактичного володільця майна ОСОБА_2 ) займає житлове приміщення, є необхідним заходом для повного відновлення прав власника майна.
Також у відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що адвокат Кочмарьова Т.С. надає правову допомогу позивачу у даній справі на підставі договору №11/04-24 від 11 квітня 2024 року. Вартість послуг адвоката та порядок оплати зазначені в додатковій угоді №1 від 11 квітня 2024 року та №2 від 26 березня 2025 року до договору. Розмір витрат позивача в суді апеляційної інстанції становить 6 000 грн 00 коп.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 червня 2025 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 09 вересня 2025 року, частково задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Попіки І.А. про залучення до участі у справі третіх осіб та залучено до участі у даній справі виконавчий комітет Броварської міської ради, як третю особу (а.с.32-35, 77-79, т.2).
09 грудня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Попіка І.А. подала до Київського апеляційного суду заяву про закриття провадження в дані справі у зв'язку з відсутністю предмета спору.
Заява мотивована тим, що вимогою позивача в даній справі є виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В позовній заяві позивач не зазначив, яким чином проживання відповідача порушує його права як юридичного власника квартири. Адже як зазначає позивач в позовній заяві він проживає в іншій квартирі, а тому не має потреби самостійно проживати в квартирі АДРЕСА_1 , з будь-якими пропозиціями/попередженнями до відповідачки про звільнення квартири він не звертався, що він підтверджує особисто в позовній заяві, адже він зазначає, що заходи досудового врегулювання спору ним не застосовувались. Спірна квартира до листопада 2025 року була для відповідачки житлом в розумінні чинного національного законодавства та ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, адже вона вселилася до житла на законних підставах, як дружина сина позивача, проживала в квартирі протягом тривалого часу - більше 8 років, брала участь в його утриманні. Шлюб між відповідачкою та ОСОБА_5 (сином позивача) був розірваний лише 15 жовтня 2024 року, тоді як позивач звернувся із позовом про виселення відповідача у квітні 2024 року. Таким чином, на час звернення із даним позовом підстава, на яку посилався позивач в обґрунтування своїх вимог, не існувала. Відповідачка до листопада 2025 року була позбавлена змоги проживати в належній їй на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , з об'єктивних причин, оскільки квартира була надана в користування ОСОБА_8 відповідно до договору найму (оренди) житлового приміщення № 22/010 від 22 серпня 2022 року. З часу укладення шлюбу з ОСОБА_5 і до червня 2018 року відповідачка разом з чоловіком та дитиною проживали за адресою: АДРЕСА_4 . Договір оренди укладався за згодою сина позивача. Проти укладення договору оренди позивач не заперечував, він був обізнаний про цю угоду і не заперечував проти проживання відповідача, з його сином та онуком в квартирі АДРЕСА_1 . Кошти, які орендар сплачувала за користування квартирою, використовуються в тому числі на утримання спірної квартири. Вказує, що в позовній заяві не наведено ні аргументів, ні доказів порушення права позивача як власника житла, так само не наведені правові підстави, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а саме, виселення відповідачки із житла.
Зазначає, що після припинення договору оренди квартири за домовленістю з позивачем 12 листопада 2025 року відповідачка переїхала проживати у власну квартиру, що підтверджується актами обстеження житлово-побутових умов від 21 листопада 2025 року, складеними депутатом Броварської міської ради Броварського району Київської області Батюком С.І., повідомленням від 12 листопада 2025 року, надісланим позивачу ОСОБА_1 З 29 листопада 2025 року в квартирі АДРЕСА_1 проживає син позивача - ОСОБА_5 .
Таким чином представник відповідачки вважала, що в даному випадку відсутній предмет спору.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 грудня 2025 року, занесеною до протоколу судового засідання, у задоволеннізаяви представника ОСОБА_1 - адвоката Попіки І.А. про закриття провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору відмовлено з таких підстав.
Так, підстави для закриття провадження у цивільній справі визначені у ст.255 ЦПК України.
Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Пунктом 2 ч.1 ст.255 ЦПК України встановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
Поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.
Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20.
Відповідно до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У даній справі ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , у якому просив усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з даної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Тобто самостійним предметом спору (позовними вимогами) в цій справі є усунення перешкод позивачу у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Колегія суддів враховує, що право особи на звернення до суду з метою захисту своїх прав, свобод та інтересів є гарантованим конституційним правом, що має абсолютний характер і не може бути обмеженим за жодних обставин.
Крім того, згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом. Практика Європейського суду з прав людини (справи Golder v. United Kingdom, Bellet v. France та інші) закріплює, що доступ до суду є невід'ємною складовою права на справедливий суд і не може бути унеможливлений або суттєво обмежений.
Таким чином будь-яке втручання у реалізацію права особи на звернення до суду, що веде до його обмеження або ускладнення, є несумісним з конституційними засадами та принципами верховенства права.
Гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
При цьому відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є підставою для відмови в позові (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження №61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
Відповідно до положень ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як зазначалось вище, у даній справі, яка переглядається, предметом спору є усунення перешкод позивачу у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом у квітні 2024 року, а оскаржуване рішення у справі ухвалено судом 20 січня 2025 року.
При цьому адвокат Попіка І.А. не заперечує факт проживання відповідачки ОСОБА_1 у вищевказаній квартирі як станом на день пред'явлення ОСОБА_2 позову, так і станом на день ухвалення оскаржуваного рішення, а лише вказує, що після припинення договору оренди квартири за домовленістю з позивачем 12 листопада 2025 року відповідачка переїхала проживати у власну квартиру.
Колегія суддів враховує, що доведеність та обґрунтованість таких позовних вимог й інші фактори від яких залежить їх задоволення чи не задоволення судом, не впливають на абсолютне право особи вирішити заявлені у встановленому процесуальним законом порядку позовні вимоги шляхом ухвалення рішення суду по суті спору. Безпосередню ж обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
Таким чином адвокатом Попікою І.А. не доведено відсутності предмету спору як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим у задоволені її заяви про закриття провадження в дані справі через відсутність предмета спору слід відмовити.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
За правилами ст.ст.12, 81 ЦПК України обов'язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_2 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав, з якого слідує, що вказана квартира була придбана шляхом особистої участі в інвестуванні будівництва даної квартири ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 06 грудня 2016 року.
Встановлено, що дружина позивача - ОСОБА_3 є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_2 .
Установлено та не заперечується сторонами, що вказані вище квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 було об'єднано в одну чотирьохкімнатну квартиру із загальним номером АДРЕСА_1 .
Відповідачка ОСОБА_1 була дружиною сина позивача - ОСОБА_5 та вони разом з їх малолітнім сином ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1, мешкали зі згоди позивача у квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 23 квітня 2024 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2024 року, було розірвано шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (а.с. 90-95, т.1).
Сторонами не заперечується, що з жовтня 2023 року син позивача - ОСОБА_5 не мешкає разом із ОСОБА_1 й проживає окремо в іншій орендованій квартирі.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач заперечує проти проживання відповідачки у спірні квартирі, зокрема з тих підстав, що вона вже не веде спільне господарство з його сином ОСОБА_5 й між ними не підтримуються сімейні відносини, а позивач та третя особа: ОСОБА_4 не можуть вільно користуватись власними квартирами. До того ж саме позивач фактично несе витрати по оплаті комунальних послуг, які надаються ОСОБА_1 під час її проживання у вищевказаній квартирі.
Установлено та не заперечується відповідачкою ОСОБА_1 , що вона є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_4 , вказана адреса є зареєстрованим місцем проживання її та малолітнього ОСОБА_6 (а.с.11, 12, т.1).
Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюванних прав, свобод чи інтересів.
Гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права.
Конвенція покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 2-25/2006 (провадження № 61-14703св20) у постанові від 30 травня 2022 року у справі № 2-49-2005 (провадження № 61-14054 св 21) та інших.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з п.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Таким чином тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до п.1 ст.8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
У п.2 ст.8 Конвенції чітко визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у п.2 ст.8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).
Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року («Dakus v. Ukraine», заява № 19957/07), «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 березня 2011 року («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), «Садов'як проти України» від 17 травня 2018 року («Sadovyak v. Ukraine», заява № 17365/14)).
Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із трьох зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
27 березня 2025 року ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справі «Bilyavska v. Ukraine» (заява № 84568/17) за невиконання Державою своїх позитивних обов'язків по захисту власності.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (ч.1 ст.383 ЦК України).
Право користування чужим майном регламентоване у статтях 401-406 ЦК України. Сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (п.4 ч.1 ст.406 ЦК України).
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п.3 ч.2 ст.16 ЦК України), зокрема усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (пункт 33)). Метою такого позову є припинення неправомірних дій, не пов'язаних із позбавленням володіння майном. Інакше кажучи, негаторний позов може заявити, зокрема, власник, з володіння якого майно не вибуло, тобто коли порушені насамперед його права на користування та розпорядження майном. Належним відповідачем за таким позовом є особа, яка перешкоджає користуватися та розпоряджатися майном.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК України).
Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (ч.1 ст.109 ЖК України).
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не належать до кола осіб, які із ним постійно проживають і ведуть спільне господарство, усунення порушень права власності у будь-який час (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).
У спірних правовідносинах є конкуренція прав на повагу до житла ОСОБА_1 , яка не є власником спірної квартири, та правом власності на неї ОСОБА_2 .
Задоволення позову ОСОБА_2 допускає втручання у право на повагу до житла ОСОБА_1 , а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності ОСОБА_2 .
Наведені вище приписи та практика їхнього застосування є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, яка без згоди власника займає житлове приміщення. Тому суду слід з'ясувати, чи є легітимна мета втручання у право на повагу до житла, а за її наявності - чи пропорційним цій меті є задоволення позову (див. правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 09 квітня 2025 року у справі № 760/34352/21 (провадження № 61-12285св24)).
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Отже сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Сукупність наявних у справі доказів вказує на те, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_5 відповідачка ОСОБА_1 втратила статус члена сім'ї власника житла, не підтримує з колишнім чоловіком сімейних відносин та не веде з ним спільного господарства. Відповідачка не набула жодних речових чи договірних прав на користування квартирою АДРЕСА_1 , не є її співвласником та проживає у спірному житлі виключно всупереч волі власника - ОСОБА_2 , чим створює йому перешкоди у здійсненні правомочностей володіння, користування і розпорядження майном.
Водночас судом першої інстанції встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 є власницею іншої трикімнатної квартири, у якій вона та малолітній син зареєстровані, а отже її виселення не призводить до позбавлення ні її, ні дитини єдиного житла. За таких обставин втручання у право відповідачки на повагу до житла є передбаченим законом, переслідує легітимну мету захисту прав іншої особи та є пропорційним, у зв'язку з чим у даній справі дотримано справедливий баланс між правом на житло відповідачки та конституційно гарантованим правом приватної власності позивача, що обґрунтовує необхідність захисту саме прав власника відповідно до ст.391 ЦК України та практики Верховного Суду і ЄСПЛ.
Таким чином, вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції правильно застосував норми ст.391 ЦК України та дійшов обгрвунтованого висновку про усунення перешкод ОСОБА_2 в користуванні та розпорядженні його власністю - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення з неї ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення.
При цьому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги доводи відповідачки ОСОБА_1 щодо наявності у неї права на проживання у квартирі АДРЕСА_1 , а також її твердження про можливе порушення прав малолітнього ОСОБА_6 у разі її виселення, оскільки такі доводи є припущеннями та не підтверджені належними і допустимими доказами.
Крім того колегія суддів враховує, що під час апеляційного розгляду справи виконавчий комітет Броварської міської ради Броварського району Київської області, як орган опіки та піклування, письмово повідомив, що рішенням виконавчого комітету Броварської міської ради Броварського району Київської області від 06 лютого 2024 року №151 визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6 разом із матір'ю без зазначення конкретної адреси. Акти обстеження умов проживання від 21 грудня 2023 року №689, від 29 грудня 2023 року №700 та від 12 січня 2024 №24 складені службою у справах дітей Броварської міської ради Броварського району Київської області, лише фіксують наявність або відсутність відповідних житлово-побутових умов і не є безумовними доказами фактичного проживання особи у конкретному житловому приміщенні, а також що 22 листопада 2025 року дитина досягає чотирнадцятирічного віку, з якого відповідно до ч.3 ст.160 СК України місце її проживання визначається нею самостійно.
Таким чином, оскільки рішення органу опіки не визначає конкретної адреси проживання дитини, акти обстеження не підтверджують права користування квартирою АДРЕСА_1 , то виселення ОСОБА_1 не порушує житлових прав ОСОБА_6 , який з 22 листопада 2025 року досяг чотирнадцятирічного віку.
Отже, враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення.
Доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Кочмарьова Т.С. просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 6 000 грн 00 коп.
Вирішуючи дане клопотання колегія суддів виходить з такого.
Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 3 ст. 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
11 квітня 2024 року між ОСОБА_2 (замовник) та адвокатом Кочмарьовою Т.С. (виконавець) було укладено договір на правову допомогу №11/04-24, за умовами якого адвокат Кочмарьова Т.С. на умовах платності зобов'язалась надавати ОСОБА_2 професійну правничу допомогу (далі - Договір №11/04-24).
Вартість послуг адвоката та порядок оплати зазначені в додатковій угоді №1 від 11 квітня 2024 року та №2 від 26 березня 2025 року до договору №11/04-24.
Згідно з наявним у справі розрахунком, адвокатом Кочмарьовою Т.С. у даній справі надані такі послуги (виконані роботи):
- надання консультацій, вивчення судової практики в даній категорії спорів, підготовка та подача позовної заяви до суду, клопотань, подача відзиву на апеляційну скаргу - 4 000 грн 00 коп.;
- участь в судових засіданнях 29 квітня 2025 року - 2 000 грн 00 коп.
Загальний розмір витрат позивача в суді апеляційної інстанції становить 6 000 грн 00 коп. (а.с.250, т.1).
26 березня 2025 року ОСОБА_2 на підставі договору №11/04-24 сплатив адвокату Кочмарьовій Т.С. 6 000 грн 00 коп., що підтверджується прибутковим касовим ордером №02 від 26 березня 2025 року.
Таким чином адвокат Кочмарьова Т.С. надала належні та допустимі докази понесення ОСОБА_2 витрат по оплаті професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції в загальному розмірі 6 000 грн 00 коп.
Частинами 2-4 ст.137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.ч.5,6 ст.137 ЦПК України, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Згідно з правовим висновком, викладеним у п.21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Таким чином суд може зменшити розмір судових витрат, якщо: заявлені судові витрати завищені, враховуючи обставини справи (ціна позову, тривалість справи, виклик свідків, призначення експертизи тощо); суду не було надано достатніх доказів фактичного здійснення витрат (відсутні акт прийому-передачі юридичних послуг, платіжне доручення та квитанції про сплату за надані послуги тощо); заявлені судові витрати були недоцільні або не обов'язкові (не підтверджена нагальна потреба у вивченні додаткових джерел права, завищений обсяг часу на технічну підготовку документів тощо).
У п.135 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність».
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Суди мають враховувати, що згідно з п.6 ч.1 ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах: від 19 січня 2023 року у справі № 345/136/18, від 22 березня 2023 року у справі № 758/6113/19, зазначено, що суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Відмова стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав непов'язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчить про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання відповідачів про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 758/6113/19 Верховний Суд, зменшуючи розмір заявленої до стягнення суми витрат на правову допомогу, за відсутності клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, зазначив, що такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до п.4 ч.3 ст.137 ЦПК України (у разі недотримання - суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до п.2 ч.3 ст.141 цього Кодексу (у разі недотримання - суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу).
09 грудня 2025 року у судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 - адвокат Попіка І.А. заперечувала проти заявленого адвокатом Кочмарьовою Т.С. розміру витрат на професійну правову допомогу, понесеного позивачем під час апеляційного розгляду справи.
Колегія суддів вважає, що в даному випадку витрати на правову допомогу в сумі 6 000 грн 00 коп. не відповідають критерію розумної необхідності таких витрат, адже: фактично справа даної категорії є незначної складності, поданий адвокатом Кочмарьовою Т.С. відзив на апеляційну скаргу, фактично є єдиними документом сторони позивача по суті спору.
Таким чином, колегія суддів, з урахуванням критеріїв обґрунтованості та пропорційності (співмірності), приходить до висновку про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 4 000 (чотири тисячі) грн 00 коп.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попіки Ірини Анатоліївни залишити без задоволення.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 січня 2025 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 4 000 (чотири тисячі) грн 00 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: