19 грудня 2025 р. Справа № 480/69/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 (суддя Шаповал М.М.; м. Суми) по справі № 480/69/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (надалі також - відповідач) в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024 (згідно норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19 липня 2022 року), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року № 100;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024 (згідно норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до та після 19 липня 2022 року), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року № 100.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що станом на день видання наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не виплатив грошове забезпечення. Вказує, що на виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.02.2022 у справі № 480/12113/21 відповідач 30.12.2020 виплатив грошове забезпечення в розмірі 6 305,96 грн та 06.12.2024 в розмірі 79 525,96 грн. Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо не проведення з ним своєчасного повного розрахунку при звільненні протиправною. Просить виплатити на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням від 09 червня 2025 року Сумський окружний адміністративний суд задовольнив позов ОСОБА_1 .
Визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби.
Зобов'язав військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 по справі № 480/69/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, - повністю. Прийняти свою постанову по справі, відмовити повністю у задоволенні вимог позивача
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач посилається на те, що позивач пропустив встановлений ч. 5 ст. 122 КАС України строк звернення до суду з цим позовом.
Окрім зазначеного, з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовані у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі 480/3105/19, відповідач вказує, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). У свою чергу, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності.
Позивач не реалізував своє процесуальне право подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, з таких підстав.
Судом встановлено, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 05.11.2020 № 231 позивача було звільнено, виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Рішенням від 11.02.2022 у справі № 480/12113/21 Сумський окружний адміністративний суд зобов'язав військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та доплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця) та здійснити перерахунок та доплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 по 05.11.2020 відповідно до вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 "Порядку проведення індексації грошових доходів населення" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078.
30.12.2022 відповідач виплатив грошове забезпечення в розмірі 6 305,96 грн та 06.12.2024 в розмірі 79 525,96 грн.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи вимоги позивача суд першої інстанції виходив з того, що повний розрахунок з позивачем було проведено 06.12.2024, а не у день його звільнення з військової служби 05.11.2020, тому позивач відповідно до статті 117 КЗпП України, має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає таке.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон №2011-XII, в редакції чинній на час звільнення позивача зі служби), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція), держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.1-2 Закону №2011-ХІІ, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до п.1 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, грошове забезпечення у разі звільнення з військової служби виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі грошового забезпечення, передбаченого для займаної посади з дня одержання військовою частиною наказу чи письмового повідомлення про звільнення до дня виключення наказом зі списків особового складу включно, але не більше ніж до дня здавання справ та посади (в межах установлених Міністром оборони України строків) або до дня закінчення щорічної відпустки, яка надається після здавання справ та посади.
У свою чергу, згідно з частиною 3 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Варто зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні тощо) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Так, ч. 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу наведених вище законодавчих норм випливає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більше ніж за 6 місяців.
При цьому, з огляду на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.
Колегія суддів враховує, що Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 - положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України від 20.12.2005 № 3248-IV (далі - Закону № 3248-IV), тоді як після 19.07.2022 - підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022, є неможливим.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 (провадження №14-85цс25) відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тлумачення конструкції цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суд першої інстанції мав присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 05.11.2020. Повний розрахунок з позивачем було проведено 06.12.2024. Період затримки розрахунку у цій справі охоплюється періодом з 06.11.2020 по 05.12.2024, тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19.07.2022.
Таким чином, у межах цієї справи належить ураховувати положення статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19.07.2022, щодо періоду з 06.11.2020 по 18.07.2022, без обмеження строком виплати у шість місяців, та чинну редакцією статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022 по 05.12.2024, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, із урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), відповідно до підпункту "л" пункту 1 якого визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Відповідно до п. 2 Порядку № 100, середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з п. 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п. 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Відповідно до абз 2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (надалі - Порядок № 260), середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця необхідно виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.
Враховуючи, що звільнення позивача відбулось 05.11.2020, його середня заробітна плата повинна обчислюватися з виплат за попередні два місяці роботи.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 01.12.2025 витребувано з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України додаткові докази по справі № 480/69/25, а саме: інформацію про всі суми, що належали до виплати ОСОБА_1 при звільненні з військової служби (з урахуванням виплат, що були здійснені після звільнення позивача, в т.ч. на виконання судових рішень, та з урахуванням нарахованих, але не виплачених сум, за наявності), із зазначенням дати здійснення відповідного розрахунку окремо по кожному виду виплати (основних та додаткових видів грошового забезпечення, заохочувальних та компенсаційних виплат, інших виплат, на які позивач мав право відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні); довідку про заробітну плату ОСОБА_1 за останні два повні місяці перед звільненням.
На виконання вимог ухвали суду відповідач надав витребувані судом докази.
Згідно з довідкою відповідача про середньоденний заробіток позивача розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням складає: жовтень 2020 року - 12337,50 грн, вересень 2020 року - 12337,50 грн. Всього: 24675,00 грн. Середньоденний заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням складає: 24675,00:61 к.д. = 404,51 грн .
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 становить 250 796,20 грн (620 днів * 404,51 грн (середньоденне грошове забезпечення)). Сума середнього заробітку за період з 19.07.2022 по 05.12.2024 (в межах шести місяців) становить 74 429,84 грн (184 дні * 404,51 грн (середньоденне грошове забезпечення)). Загальний розмір середнього заробітку становить 325226,04 грн.
Застосовуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, до обставин цієї справи, колегія суддів враховує таке.
Відповідно до довідки про всі складові грошового забезпечення, яке належало ОСОБА_1 на день звільнення (05.11.2020), розмір грошового забезпечення позивача на день звільнення становив 12642,75 грн: посадовий оклад - 3260,00 грн; оклад за військовим званням - 810,00 грн; надбавка за вислугу років - 1424,50 грн; надбавка за особливості проходження служби - 2747,25 грн; премія - 4401,00 грн. Отже, розмір грошового забезпечення позивача за листопад 2020 року станом на дату звільнення зі служби (05.11.2020) становив 2107,12 грн (12642,75:30 к.д.*5 к.д.).
Відповідно до довідки відповідача про розмір виплачених коштів при звільненні та після звільнення ОСОБА_1 , 12.11.2020 позивачу було виплачено: одноразову грошову допомогу при звільненні 56892,38 грн; компенсацію за невикористану основну відпустку 842,85 грн; компенсацію за невикористану УБД відпустку (84 к.д.) - 35399,70 грн; 28.12.2022 на виконання судового рішення по справі № 480/12113/21 було виплачено 6 305,96 грн; 05.12.2024 на виконання судового рішення по справі № 480/12113/21 було виплачено 79 525,96 грн.
Отже, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 181073,97 грн. Відповідно, сума виплаченої на виконання судового рішення по справі № 480/12113/21 у розмірі 79 525,96 грн становить 43,92 % від загальної суми, належної позивачу при звільненні.
Як вже було зазначено, загальний розмір обрахованої судом відповідно до Порядку № 100 суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні становить 325 226,04 грн.
За таких обставин, колегія суддів, з виходячи з принципу пропорційності, враховуючи висновки, що містяться у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 142 839,28 грн (43,92% від 325 226,04 грн), тобто з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Як убачається зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд не встановив вказаних обставин та не визначив розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача, що суперечить приписам ст. 117 КЗпП України та наведеним висновкам Верховного Суду.
У постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/747/22-а Верховний Суд наголошував, що обов'язок суду встановити дійсні обставини справи під час розгляду адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого статтею 2 та частиною четвертою статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд уживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов'язок визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Проте суд першої інстанції не вжив усіх визначених законом заходів та не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Доводи апеляційної скарги стосовно пропуску позивачем встановленого ч. 2 ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду з цим позовом колегія суддів відхиляє, з таких підстав.
Відповідно до положень статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятої статті 122 КАС України.
За змістом положень статті 122 КАС України цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У постанові від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду констатував, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні стосується проходження/звільнення з публічної служби, а тому строк звернення до суду із таким позовом регулюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, та складає один місяць.
Отже, з цим позовом до суду позивач мав звернутися в місячний строк з моменту, коли дізнався (мав дізнатися) про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Така правова позиція була підтримана Верховним Судом у постановах від 21.11.2024 у справі № 620/9315/23, від 28.03.2025 у справі № 360/572/21, від 11.12.2025у справі № 380/5525/25.
Щодо моменту, коли позивач мав дізнатися про порушення своїх прав у подібних правовідносинах, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 сформувала висновки, що застосовні до цієї справи. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Таким чином, настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, пов'язане з наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
З урахуванням викладеного, з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні особа - колишній публічний службовець може звернутися в місячний строк з моменту фактичного розрахунку у повному обсязі.
Оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_1 відповідачем було здійснено 06.12.2024, що підтверджується платіжним дорученням АТКБ "ПриватБанк", а з позовом до суду позивач звернувся 05.01.2025 шляхом формування позовної заяви в системі "Електронний суд", тобто з дотриманням встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України строку, твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом є помилковими.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку в сумі 142 839,28 грн.
В іншій частині рішення доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовуютьта не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - задовольнити частково.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 по справі № 480/69/25 - скасувати в частині зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби.
Ухвалити в цій частині постанову, якою стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.11.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 06.12.2024 у розмірі 142 839 (сто сорок дві тисячі вісімсот тридцять дев'ять) грн 28 коп.
В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2025 по справі № 480/69/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя С.П. Жигилій
Судді Т.С. Перцова Я.М. Макаренко