19 грудня 2025 рокуСправа №160/31093/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку,-
28 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців в розмірі 296 тисяч 715 гривень за невчасний розрахунок при звільненні.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 11 травня 2023 року №207 його було звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2024 року в справі №160/1763/24 та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 25.06.2024 року в справі №160/1763/24 ОСОБА_1 виплачено компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 8 806,46 грн.
Оскільки йому не своєчасно здійснено розрахунок при звільненні, ОСОБА_1 вважає необхідним стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців в розмірі 296 715 грн. за невчасний розрахунок при звільненні, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 жовтня 2025 року для розгляду адміністративної справи №160/31093/25 визначено суддю Олійника В.М.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.11.2025 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
03.11.2025 року на адресу відповідача направлено ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками.
04.11.2025 року відповідачем отримано ухвалу про відкриття провадження по справі та примірник позовної заяви з додатками, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа в системі "Електронний суд", яка міститься в матеріалах справи.
24.11.2025 року на адресу суду через систему «Електронний суд» від представника військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву вх.№62623/25, в якому представник відповідача з позовними вимогами, викладеними в позовній заяві, не погоджується та вважає їх необґрунтованими з наступних підстав.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У той же час, під час звільнення 19.05.2023 року грошову компенсацію замість належних до видачі предметів речового майна за час проходження військової служби не було виплачено.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
Чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Враховуючи визначену у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною 5 статті 122 КАС України (постанова Верховного Суду від 26.05.2021 року у справі №380/5093/20).
З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 перебував на військовій службі у НОМЕР_1 та наказом командира від 19.05.2023 року №350 його було звільнено з військової служби у запас, виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, грошова компенсація за не отримане речове майно згідно довідки-розрахунку №13 від 06.03.2025 складає в сумі 8 806,46 грн.
Матеріалами справи підтверджується, що 06.03.2025 року ОСОБА_1 отримав довідку про вартість речового майна, що підлягає видачі при звільненні, згідно якого позивач набув право отримати грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 8 806 грн.
З урахуванням викладеного, представник відповідача просить відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
24.11.2025 року на адресу суду від ОСОБА_1 надійшло клопотання вх.№96400/25, в якому позивач просить залишити відзив на позовну заяву без розгляду та вирішити справу за наявними матеріалами справи.
26.11.2025 року на адресу суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив вх.№97279/25, в якій позивач не погоджується з доводами відповідача, вважає їх необґрунтованими та помилковими, враховуючи наступне.
На підтвердження середнього заробітку ОСОБА_1 , військовою частиною НОМЕР_1 надано довідку про грошове забезпечення від 19.11.2025 року №9635/ФЕС.
Порядок обчислення середнього заробітку регулюється постановою Кабінету міністрів України від 08.02.1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".
Відповідно вимогам пункту 2 вказаного Порядку, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
На виконання пункту 3 Порядку, при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
19 травня 2023 року ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 , відповідно останніми повністю відпрацьованими місяцями перед звільненням з військової частини НОМЕР_1 були березень та квітень 2023 року.
Відповідно довідки форми ОК-5, отриманою за допомогою порталу, військовою частиною НОМЕР_1 , ОСОБА_1 було нараховано:
- за березень 2023 - 46 404,58 гривень, 26082 грн. - основного грошового забезпечення та 20322,58 грн. - додаткова винагорода за участь в бойових діях.
- за квітень - 52 164,00 грн.
У суму за квітень 2023 року увійшла щорічна одноразова виплата на оздоровлення в розмірі місячного основного грошового забезпечення, а саме 26082 грн.
Оскільки відповідно вимог пункту 4 Порядку обчислення, одноразові виплати не враховуються до обчислення середньої заробітної плати, для розрахунку за квітень застосовується 26 082 гривень.
Кількість робочих днів у березні становила 23 дні, у квітні - 20 днів.
Середня ЗП за відпрацьований день становить (46404,58 + 26082) / (20 + 23 ) = 1685,73 грн.
Виходячи з викладеного, інформація в довідці від 19.11.2025 року №9535/ФЕС не відповідає дійсності, що свідчить про підробку документів.
Доказів нарахування реального розміру середнього заробітку позивача військовою частиною НОМЕР_1 не надано.
У наступні 6 місяців після звільнення кількість робочих днів становила:
Травень з 20.05 - 8, Червень 22, Липень 21, Серпень 23, Вересень 21, Жовтень 22, Листопад по 19.11 - 13, Всього кількість - 130 днів.
Виходячи з викладеного, середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, становить 1 685,73 грн. х 130 = 219 144,90 грн.
Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 11 травня 2023 року №207 ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.03.2024 року в справі №160/1763/24 в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 25.06.2024 року в справі №160/1763/24 апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено та постановлено:
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 березня 2024 року - скасувати та прийняти нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання довідки про вартість речового майна, що належить до видачі та не виплаті грошової компенсацію вартості не отриманого речового майна ОСОБА_1 ;
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 видати довідку про вартість речового майна, що належить до видачі та виплатити на її підставі грошову компенсацію вартості не отриманого речового майна ОСОБА_1 .
На виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 25.06.2024 року в справі №160/1763/24 ОСОБА_1 виплачено компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 8 806,46 грн.
Оскільки йому не своєчасно здійснено розрахунок при звільненні, ОСОБА_1 вважає необхідним стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за шість місяців в розмірі 296 715 грн. за невчасний розрахунок при звільненні, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-ІХ, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.
Правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у справі, є 19.05.2023 року - дата звільнення позивача.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовим не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, компенсації за невикористану відпустку, за речове майно, які не є складовими грошового забезпечення), у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 КЗпП в частині, що не суперечить спеціальному законодавству.
У той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України, які можуть та повинні бути застосовані до спірних відносин.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 01.03.2018 по справі № 806/1899/17, від 04.12.2019 по справі № 825/66/16.
Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 08.10.2025 року у справі № 489/6074/23 обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100 (в редакції, чинній на час спірних правовідносин).
Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 25.06.2024 року в справі №160/1763/24 ОСОБА_1 виплачено компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 8 806,46 грн.
Суд під час визначення розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні враховує розмір виплати за рішенням суду, яка є значно меншою ніж сума заявлена в позовних вимогах, а також суд враховує справедливий баланс інтересів сторін трудових правовідносин, а також строк затримки проведення розрахунку.
З урахуванням викладеного, керуючись принципом співрозмірності суми компенсації до суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8 806,46 грн. (вісім тисяч вісімсот шість гривень сорок шість копійок).
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
Щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору, у зв'язку з чим розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 8 806,46 грн. (вісім тисяч вісімсот шість гривень сорок шість копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.М. Олійник