17 грудня 2025 року справа № 580/12047/25
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити дії,
28.10.2025 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому позивач просить:
визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років.
Позов мотивовано тим, що позивач є батьком багатодітної сім'ї та у нього на утриманні перебувають 3 дітей віком до 18 років. З метою звільнення з військової служби звернувся по команді з відповідним рапортом. Однак з формальних, на думку позивача, причин відмовлено у звільненні з військової служби у зв'язку з відсутністю свідоцтва про народження дітей із зазначенням батьківства.
Ухвалою суду від 03.11.2025 відкрито провадження у справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
У встановлений судом строк відповідач відзив на позовну заяву не подав.
Дослідивши письмові докази та оцінивши заявлені доводи, суд встановив таке.
02.07.2025 позивач призваний на військову службу під час мобілізації відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію".
Позивач звернувся до командування військової частини НОМЕР_1 по команді із рапортом (вх. від 23.09.2025 №813/18592) про звільнення з військової служби за сімейними обставинами згідно з підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років).
За результатом розгляду вказаного рапорту, листом від 02.10.2025 №813/41320 за підписом командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 позивача проінформовано про відмову у задоволенні рапорту.
Підставою відмови у листі зазначено, що малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в свідоцтві про народження зазначено батьком ОСОБА_5 . Тобто малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають батька та матір, походять від інших шлюбів, а саме з ОСОБА_5 , тому твердження, що зазначені діти походять від шлюбу позивача з ОСОБА_6 є хибним і, як наслідок, застосування підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» для звільнення з військової служби є неможливим.
Не погодившись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Поряд з цим, відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
На момент розгляду цієї адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні продовжений.
Згідно із статтею 1 Закону України Про правовий режим воєнного стану від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Згідно пункту 4 Указу №69/2022 призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.
У свою чергу, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, врегульовано положеннями Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Статтею 26 Закону №2232-XII визначені підстави для звільнення з військової служби.
Зокрема, підп. «г» п.2 ч.4 статті 26 Закону №2232-ХІІ передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Абзац 4 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ встановлює що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини, а саме: перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Отже, основною умовою звільнення військовослужбовця з військової служби на підставі наведених норм є факт утримання трьох і більше дітей віком до 18 років.
Оцінюючи наявність підстав для звільнення позивача з військової служби за вказаною підставою, суд зазначає таке.
Суд встановив, що відповідно до свідоцтва від 05.09.2018 серії НОМЕР_2 між позивачем - ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено шлюб. Прізвище дружини після укладення шлюбу - ОСОБА_7 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 ОСОБА_6 є матір'ю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 ОСОБА_6 є матір'ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Біологічним ьатьком ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є ОСОБА_5 .
Враховуючи наведене, суд зазначає, що відповідно до ч.ч.2, 4 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Одним із найголовніших та найважливіших обов'язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
З аналізу наведених норм, суд дійшов висновку, що батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.
Цей обов'язок закріплений в Конституції України (ст.51, 52), а також в Сімейному кодексі України (ст.180-201).
Таким чином, позивач зобов'язаний утримувати свою біологічну неповнолітню доньку - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Оцінюючи доводи позивача щодо перебування на його утриманні дітей: ОСОБА_4 ; ОСОБА_3 , біологічним батьком яких є ОСОБА_5 , суд зазначає таке.
Як установлено судом відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_6 від 24.09.2012, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Згідно з довідкою Березняківської сільської ради від 01.09.2025 №310 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована і проживає в АДРЕСА_1 , перебуває по догляду за дитиною з інвалідністю, і має такий склад сім'ї: чоловік - ОСОБА_1 , 1989 року народження; син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; дочка - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Діти проживають разом з батьками і знаходяться на їх повному утриманні.
Згідно з актом обстеження матеріально-побутових та житлових умов, що затверджений сільським головою Березняківської сільської ради 01.09.2025, ОСОБА_1 постійно проживає без реєстрації з 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з ним в будинку проживають: дружина - ОСОБА_6 ; діти - ОСОБА_4 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_8 .
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_7 , що видане 21.06.2022 Виконавчим комітетом Березняківської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та діти - ОСОБА_4 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_8 є багатодітною сім'єю.
Суд зазначає, що чинне законодавство України не містить визначення поняття «Вітчим». Однак, за загальновідомими правилами сімейного життя та виходячи з норм Сімейного кодексу України - вітчим це чоловік (нерідний батько) рідної матері дитини, з яким мати й дитина постійно проживають однією сім'єю.
Відповідно до визначення, наведеному в ст.1 Закону України “Про охорону дитинства» багатодітна сім'я - сім'я, в якій подружжя (чоловік та жінка) перебуває у зареєстрованому шлюбі, разом проживає та виховує трьох і більше дітей, у тому числі кожного з подружжя.
Зважаючи, що ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 та проживає разом з дружиною та вищевказаними дітьми однією сім'єю, утримує останніх, він вважається вітчимом ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Так, відповідно до ч.1 ст.268 Сімейного кодексу України мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
Таким чином, вказаною нормою на позивача покладений обов'язок утримувати неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
З огляду на викладене, на утриманні позивача - ОСОБА_1 перебувають троє дітей, які не досягли 18 років: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - що відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» є підставою для звільнення його з військової служби, як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини.
Аналогічні висновки щодо утримання неповнолітніх дітей та звільнення з військової служби на підставі підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» викладені у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2024 року у справі №580/3746/23.
Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
На підставі ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Також, на підставі п.10 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
В пункті 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003, вказано: "Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)".
У пункті 2.3 рішення Конституційного Суду України від 11.10.2018 року у справі № 7-р/2018 цим судом зроблено висновок, що “...В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Конституційний Суд України вважає, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України “цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016).
У Доповіді “Верховенство права», схваленій Європейською Комісією “За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev), до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді вказано таке: хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним із поняттям верховенства права.
Отже, наведені юридичні позиції Конституційного Суду України, відповідні положення Доповіді дають підстави стверджувати, що конституційний принцип верховенства права вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи».
У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17 викладено правові позиції про те, що “Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Таким чином, дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом».
Як зазначено вище, нормативно-правовим актом, яким регулюються умови звільнення військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини визначені підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» - у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років.
Враховуючи встановлений факт, що на утриманні позивача - ОСОБА_1 перебувають троє дітей, які не досягли 18 років: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на переконання суду, ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача звільнити ОСОБА_1 з військової служби відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років.
Отже, позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню повністю.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору і не надав доказів понесених судових витрат, відсутні підстави для їх розподілу.
Керуючись ст. 6, 9, 14, 241-246, 255, 295 КАС України, суд,
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_8 ) звільнити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_9 ) з військової служби відповідно до підп. “г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом за мобілізацією під час воєнного стану, через сімейні обставини у зв'язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох дітей віком до 18 років.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
3. Копію рішення направити учасникам справи.
4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.
Суддя Олексій РІДЗЕЛЬ