19 грудня 2025 рокуСправа №160/17234/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
09.06.2025р. (згідно відомостей Нова Пошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та, з урахуванням уточненого позову від 04.07.2025р., просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачеві в періоди з 27 лютого 2020 року по 07 серпня 2020 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2024 року №44.
- зобов'язати відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2024 року №44.
Свої позовні вимоги позивач обгрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р., у згаданий період йому нараховувалось та виплачувалось грошове забезпечення ( у тому числі, основні та додаткові його види зазначені вище), розрахованого з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018р., який становив 1762 грн. про що він довідався, отримавши лист на звернення його адвоката від 10.03.2025р. Такі дії відповідача щодо нарахування і виплати йому грошового забезпечення із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018р., позивач вважає протиправними, оскільки починаючи з 29.01.2020р. по 07.08.2020р. пунктом 4 постанови КМУ №704 було передбачено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими званнями повинні розраховуватися з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 01 січня календарного року (2020 рік) та помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 та 14, а відтак, вважає, що, починаючи з 29.01.2020р. він має право на отримання грошового забезпечення, розрахованого із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01.01.2020р., який з урахуванням ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» був встановлений у розмірі 2102 грн. ( а не 1762 грн.) з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 (дня набрання законної сили цього рішення). Щодо позовних вимог у частині зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату перерахованого грошового забезпечення, то, на переконання позивача, одночасно із перерахованим грошовим забезпеченням відповідачем має бути одночасно і проведено виплату компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, яким передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Ухвалою суду від 20.06.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов'язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначена ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 12.06.2025р. (адміністративний позов з додатками), 21.06.2025р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.
21.06.2025р., на виконання вищевказаної ухвали суду, через систему "Електронний суд" відповідачем було подано до суду відзив на позов, в якому останній просив у задоволенні позову позивачеві відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що позивачем неправильно тлумачено норму закону, а саме: п.4 Постанови КМУ №704, оскільки у первинній редакції ця постанова діяла до 24.02.2018р. Проте 29.01.2020р. п.6 постанови №103 (яким п.4 постанови №704 викладено у новій редакції щодо застосування прожиткового мінімуму на 01.01.2018р.) втратив чинність у зв'язку із набранням законної сили постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18 якою визнано протиправним та скасовано п.6 постанови КМУ №103. Представник відповідача вказав на те, що відповідно до п.4 Постанови КМУ №704 в первинній редакції, єдиною розрахунковою величиною для визначення розміру окладу за посадою та військовим званням повинен бути саме прожитковий мінімум для працездатних осіб на 1 січня календарного року, оскільки норма права не може застосовуватись вибірково лише в певній частині, а повинна тлумачитись в цілому в сукупному взаємозв'язку. Також представник відповідача у відзиві на позов зазначив, що з 01.01.2017р. набрав чинності ЗУ від 06.12.2016р. №1774-УІІІ за п.3 розділу ІІ якого було встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а згідно з висновками ВП Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.12.2019р. у зразковій справі №240/4946/18 щодо застосування норм права, а саме: п.3 розділу ІІ Закону №1774-УІІІ після набрання чинності цим Законом положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають, що, на переконання представника відповідача, дає йому підстави для висновку, що норма п.4 Постанови КМУ №704 в первинній редакції в контексті спірних правовідносин не підлягає застосуванню у 2020 та 2021 роках, виходячи із зазначених у ч.3 ст.7 КАСУ загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами. Також представник відповідача зазначив і про те, що Верховний Суд у постанові від 27.05.2021р. у справі №520/5794/2020 сформував правову позицію відповідно до якої згідно з постановою КМУ №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими званнями є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується, ці висновки суд має враховувати при застосуванні норм права до спірних правовідносин згідно приписів ч.5 ст.242 КАС України. Враховуючи викладене представник відповідача зазначив, що у військової частини НОМЕР_1 підстави для проведення відповідного перерахунку позивачеві грошового забезпечення відсутні.
Окрім того, у відзиві на позов представник позивача виклав заяву про залишення позову без розгляду, у якій зазначив, що позивачем пропущений строк звернення до суду з цим позовом, поважних причин пропуску цього строку звернення до адміністративного суду не наведено; у період з 29.01.2020р. по 07.08.2020 року кожного місяця, отримуючи грошове забезпечення, позивач мав реальну можливість дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, натомість, не надав жодних доказів (заяв, запитів), що ним вчинялись будь-які активні дії з метою отримання інформації про складові його грошового забезпечення; позивач у червні 2025р. звернувся до суду з вимогою зобов'язати відповідача здійснити йому перерахунок грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 07.08.2020р., тобто, після спливу більш ніж 4 років після того, як дізнався (повинен був дізнатися) про порушення свого права; наявності об'єктивних перешкод для звернення до суду у встановлені строки позивачем жодних доказів не надано, тому у відзиві на позов відповідач просив залишити позов без розгляду відповідно до вимог п.8 ч.1 ст.240 КАС України.
Розглянувши зазначену вище заяву відповідача про залишення позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, вивчивши надані відповідачем докази на її підтвердження, суд не знаходить обгрунтованих процесуальних підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
У відповідності до вимог ч.1 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк - ч.5 ст.122 згаданого Кодексу.
Водночас, у вказаних положеннях КАС України норми, які б регулювали строки звернення до суду з позовами у справах щодо стягнення належної працівникам заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, відсутні.
А відповідно, за загальним правилом, у разі відсутності у спеціальному законі відповідних норм, які врегульовують спірні відносини, підлягають застосуванню приписи загального законодавства про працю, якими, у даному випадку, є положення КЗпП України.
Так, за приписами ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022р., було передбачено, що строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Водночас, у відповідності до ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р. та яка діяла і на момент подання даного позову до суду (23.09.2024р.), встановлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні - встановлено тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні.
Разом з тим, відповідного письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві в частині проведення розрахунку його грошового забезпечення з величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, за спірний період, відповідачем позивачеві не вручалось (таких доказів суду не надано).
Такі відомості були надані відповідачем на письмовий запит адвоката лише 10.03.2025р., що підтверджується листом в/ч № НОМЕР_1 за №469, у якому повідомлено, що нарахування та виплата грошового забезпечення позивача за спірний період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. відбувалася із розміру розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 ( у редакції на момент прийняття).
За змістом цього позову, позивач звернувся із даним позовом, що стосується спірного періоду з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. та у цей період діяла ч.2 ст.233 КЗпП України у редакції, чинній до 19.07.2022р. за якою було передбачено, що строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
А відповідно, із наведених вище встановлених обставин та аналізу вищенаведених приписів чинного законодавства у їх сукупності слід дійти висновку, що позивачем строк звернення з цим позовом до суду по періоду з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. не був пропущений, оскільки у цей період діяла редакція ст.233 КЗпП України, за якою строк звернення з позовами про стягнення належної заробітної плати працівнику будь-яким строком не обмежувався.
Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 03.08.2023р. у справі №280/6779/22.
У цій же постанові Верховний Суд підкреслив, що до правовідносин, які виникли до 18.07.2022 року, застосовується редакції ст. 233 КЗпП України, яка діяла станом на дату виникнення цих правовідносин, а не станом на дату звернення до суду, тобто - в позовах щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) до 18.07.2022р. строк звернення до суду є необмеженим незалежно від дати звернення до суду.
Саме на такому способі тлумачення положень ст.233 КЗпП України в редакції як до 18.07.2022р., так і після 19.07.2022р. наголошено і у постанові Верховного Суду від 06.04.2023р. у зразковій справі №260/3564/22, яка переглядалася Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 21.09.2023р.) та залишена без змін.
Отже, з 19.07.2022р. у зв'язку зі зміною редакції ст.233 КЗпП України, строк звернення до суду в цій категорії спорів почав складати 3 місяці.
Водночас, судом враховується і те, що предметом у даному спорі є бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення у періоді з 27.02.2020р. по 07.08.2020р., обчисленої без урахування величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. по 19.05.2023р. та є триваючим порушенням (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду.
Згідно зі сталою судовою практикою триваючим порушенням (бездіяльністю суб'єкта владних повноважень) - є триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити.
Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.
Також і у постанові Верховного Суду від 06.07.2023р. у справі №500/63/20 Колегія Суддів зазначила, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
З огляду на вимоги позову, які стосуються протиправної бездіяльності відповідача - в/ч НОМЕР_1 , які полягають у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. без урахування, при його обчисленні, величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції чинній з 29.01.2020р. по 19.05.2023р., тобто, ці правовідносини позивач пов'язує з порушенням свого права, яке є триваючим (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду, а відповідно, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з цим позовом.
При цьому, слід зазначити, що є неспроможними та відхиляються судом аргументи відповідача про необхідність застосування до даних правовідносин ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022р., якою обмежений строк звернення до суду з даним позовом тримісячним строком, оскільки вказані приписи не мають зворотної дії в часі, а відповідно, не можуть бути застосовані до спірного періоду з 27.02.2020р. по 07.08.2020р., виходячи з вимог ст.58 Конституції України та вищенаведених правових висновків Верховного Суду.
Окрім того, судом враховується і те, що під час вирішення питання про відкриття провадження у даній справі суд розглянув заяву позивача про поновлення строку звернення до суду з цим позовом та з урахуванням аналізу вищенаведених норм ст.233 КЗпП України, чинної у редакції до 19.07.2022 та після цієї дати, зробив висновок про те що строк звернення до суду з цим позовом позивачем не був пропущений, тому у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення з цим позовом судом було відмовлено про що зазначено в ухвалі суду від 20.06.2025р.
Зазначена ухвала суду від 20.06.2025р. набрала законної сили, відповідачем не оскаржувалась (таких доказів суду не надано), а відтак, безпідставно проігнорована представником відповідача при складанні відзиву на позов всупереч вимогам ст.14 КАС України та ст.129-1 Конституції України.
Враховуючи встановлені вище обставини та аналізуючи наведені приписи чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні заяви про залишення позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом на підставі п.8 ч.1 ст.240 КАС України відповідачеві слід відмовити.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 19.12.2025р. у зв'язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці у серпні, листопаді 2025р., великим навантаженням та, як наслідок, об'єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 19.12.2025р.
Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 19.12.2025р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 у період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , є учасником бойових дій про що свідчать копія паспорту позивача, копія посвідчення УБД серії НОМЕР_2 від 01.02.2017р., копія Витягу із наказу від 07.08.2020р. №174, які наявні у справі.
Зі змісту копії Витягу із наказу командира в/ч (по стройовій частині) від 07.08.2020р. №174 вбачається, що підполковника ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, з 07.08.2020р.
Факт проходження військової служби позивачем саме у військовій частині НОМЕР_1 у період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. підтверджений і представником відповідача у відзиві на позов.
У подальшому на адвокатський запит, відповідачем 10.03.2025р. згідно листа №469 було повідомлено представника позивача (адвоката), що нарахування всіх видів грошового забезпечення позивача у період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. здійснювалося у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ №704 з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01.01.2018р., що становив 1762 грн., копія наведеного листа наявна у справі.
Разом з тим, позивач вважає, що він має право на нарахування та виплату йому грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідним Законом України про Державний бюджет України на 2020 рік станом на 01.01.2020р., у зв'язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплату йому грошового забезпечення(у тому числі основних, додаткових та його видів) з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. на підставі пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704, розрахованого з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення військовослужбовців відповідно до пункту 2 постановою КМУ №44.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).
Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).
Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.
Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.
Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).
Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.
Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.
З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.
Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.
Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. - 1762 грн.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. - 2102 грн.
Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року, збільшувався.
При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020 рік впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (зокрема, з 01.01.2020 року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у спірний період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно, позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів), обчисленого (розрахованого) виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. по 19.05.2023р. включно та із застосуванням наведеного вище розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року згідно ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», тобто, станом на 01.01.2020р. (2102 грн.).
Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, яка є обов'язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно грошове забезпечення позивача з усіма його складовими (грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії) мало б обчислюватися (розраховуватися) відповідачем із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р. (2102грн.) згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. по 19.05.2023р. включно та із застосуванням наведеного вище розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року згідно ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у спірний період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р., що підтверджується вище дослідженими судом копіями документів та не заперечується, а навпаки, і підтверджено представником відповідача у відзиві на позов.
Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, зокрема, станом на 01.01.2020 року (2102 грн.) при обчисленні у спірний період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно грошового забезпечення позивача та основних, додаткових його видів згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. до 19.05.2023р. (тобто діяла у спірний період), матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) позивачеві за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р.включно з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року (2102 грн.), слід визнати протиправною.
У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обгрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо застосування при нарахуванні та виплаті позивачеві грошового забезпечення (у тому числі основних, додаткових його видів) розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р. (1762,00 грн.), за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р.включно всупереч пункту 4 постанови КМУ №704 (в редакції, чинній з 29.01.2020, яка діяла до 19.05.2023р.) з урахуванням встановлених судом вище обставин та аналізу чинного законодавства, які не спростовані.
Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, аргументи представника відповідача з приводу того, що мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків посадових окладів та окладу за військовим званням не застосовується згідно п.3 розділу ІІ Закону №1774-УІІІ, з огляду на те, що вказані приписи згаданого закону не є ні предметом, ні підставами цього позову, а відтак, такі посилання є неспроможними.
Так, зі змісту позову видно, що предмет та підставами цього позову є незгода позивача із правильністю обчислення грошового забезпечення позивача через застосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018р. (1762 грн.) у 2020 році, замість встановленого п.4 Постанови КМУ №704, розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, у редакції чинній з 29.01.2020р., яка діяла до 19.05.2023р. та який згідно ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» становив 2102 грн., що призвело до нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення та зазначених у позові його всіх складових у меншому розмірі, ніж передбачено вказаним нормативно-правовим актом та законодавством про державний бюджет України.
Разом з тим, наведені предмет на підстави позову, з урахуванням висновків, викладених у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, яка набрала законної сили, як і правові висновки з даного питання, які уже є сталими, викладені Верховним Судом у досліджених вище його постановах та є застосовними до правовідносин у цій справі, представником відповідача при складанні відзиву на позов проігноровані безпідставно, оскільки вони є обов'язковими для виконання та врахування не тільки судом, а й відповідачем як суб'єктом владних повноважень та таке ігнорування та висловлювання незгоди з ними у відзиві на позов є проявом підриву авторитету судової гілки влади з боку представника відповідача всупереч ст.129-1 Конституції України.
Так, у період з 29.01.2020р., як зазначалося вище, після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14 про що свідчить і правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.
А отже, наведені доводи відповідача про те, що у спірний період ( з 29.01.2020 по 19.05.2023р.) діяв пункт 4 постанови №704, де розрахунковою величиною для визначення грошового забезпечення був установлений прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 01.01.2018р. (1762 грн.) спростовуються вище дослідженими судом встановленими обставинами, яка підкріплена і правовими висновками Верховного Суду та відповідачем не спростована.
З огляду на наведені правові висновки Верховного Суду які є застосовними до правовідносин у даній справі, правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019р. у справі №240/4946/18, від 27.05.2021р. у справі №520/5794/2020 та інші правові позиції, які представник відповідача навів у відзиві на позов, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки не є подібними, а відтак, і не є релевантними до спірних правовідносин, тому не можуть бути застосовані у даній справі в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України, на чому наполягав представник відповідача у своєму відзиві на позов.
З огляду на наведене, всі інші аргументи представника відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин, пов'язаних з визначенням грошового забезпечення(у тому числі основних та додаткових його видів) позивача у наведені спірний період норми п.4 Постанови КМУ №704 в попередній редакції до 29.01.2020р. є неспроможними, спростовуються вищенаведеними доводами, тому і не заслуговують на увагу.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення ( у тому числі, і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії), обчисленого з розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, тобто, станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно, суд приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та виплати позивачці грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії) з розрахункової величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, тобто станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно всупереч вимогам пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020р., яка діяла до 19.05.2023р.), відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (у тому числі і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії), обчисленого виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове (спеціальне) звання, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, тобто, станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1-14 до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704 за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність дій (бездіяльності) відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивачки є саме зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивачки виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.
Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України» констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.
Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (у тому числі і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії) за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно, обчисленого із величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р., яка діяла до 19.05.2023р. та з урахуванням ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» , тобто, станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Між тим, позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення та провести виплату різниці з урахуванням виплачених сум з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 постанови КМУ №44 за спірний наведений у позові період, задоволенню не підлягають, з огляду на те, що така грошова компенсація виплачується з виплатою грошового забезпечення одночасно згідно п.2-5 Порядку №44, а оскільки перерахунок спірного грошового забезпечення позивачеві ще не проведено і не виплачено, відтак, суд приходить до висновку, що ці позовні вимоги направлені на захист ще не порушеного права, тобто направлені на захист права на майбутнє, що суперечить та не відповідає вимогам ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, тому ці позовні вимоги суд вважає передчасними.
Аналогічний правовий висновок міститься і у пункті 63 постанові Верховного Суду від 17.03.2020р. у справі №815/5826/16, які є застосовними і до правовідносин у цій справі в силу ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивачки підлягають задоволенню частково.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав і для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачкою не надано з урахуванням того, що вона звільнена від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір».
Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р., яка діяла до 19.05.2023р., обчисленого з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, з урахуванням ст. 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти, за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) перерахунок грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної та додаткової відпустки, премії) згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції, чинній з 29.01.2020р. до 19.05.2023р., обчисленого виходячи з величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно ст. 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р. (2102 грн.) шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за період з 27.02.2020р. по 07.08.2020р. включно та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва