65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"11" грудня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/3221/25
Господарський суд Одеської області у складі:
судді В.С. Петрова
при секретарі судового засідання Я.С. Кондратюк
за участю представників:
від позивача - Сокуренко Є.С.,
від відповідача - Зінкевич Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у загальному розмірі 8240032,69 грн., -
Акціонерне товариство Комерційний банк “ПриватБанк» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просить суд стягнути з ОСОБА_1 заборгованість у загальному розмірі 8240032,69 грн., з яких: 3% річних у сумі 1916410,49 грн. та інфляційні втрати у розмірі 6323622,20 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що 20.10.2009 р. між ПАТ КБ “ПриватБанк» та ТОВ “Все для Соків» укладено кредитний договір № K4KC/LON/067, на підставі якого позичальник отримав кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії з лімітом 8941580,16 грн. на поповнення обігових коштів, а також 448080,71 грн. на сплату судових витрат, передбачених п.п. 2.2.15, 2.3.13, 5.8 цього договору. Строк повернення кредиту згідно з графіком зменшення поточного ліміту закріплено відповідно до додатку № 1 цього договору (п. А.3).
При цьому позивач зазначає, що згідно з п. А.6 та п. А.7 кредитного договору № K4KC/LON/067 за користування кредитом позичальник сплачує проценти у розмірі 26% річних та при порушенні позичальником будь-якого грошового зобов'язання позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом у розмірі 56,008% річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Датою сплати процентів є 25-е число кожного поточного місяця, починаючи з дати підписання цього договору, якщо інше не передбачено п. 7.3. При несплаті процентів у зазначений строк вони вважаються простроченими.
Наразі позивач зазначає, що відповідно до п. 2.2 кредитного договору позичальник взяв на себе зобов'язання використати кредит на цілі, визначені договором, сплатити проценти за користування кредитом, повернути кредит в строки, визначені договором, сплатити Банку винагороду. Банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав та надав позичальнику кредит у межах узгодженого сторонами кредитного ліміту.
Як вказує позивач, 20.10.2009 р. між ПАТ КБ “ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № K4KC/LON/067-р, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ “Все для Соків» зобов'язань за кредитним договором № K4KC/LON/067 від 20.10.2009 р.
За ствердженнями позивача, за умовами договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісії, винагороди, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений. У випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Між тим позивач додає, що у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, тому Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості та 22.08.2011 р. рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 2-5388/11 за позовом Банку до ТОВ “Українське фінансове агентство “Верус», ТОВ “Все для Соків», ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості задоволено частково: стягнуто з ТОВ “Все для Соків» заборгованість у розмірі 13055217,91 грн. та судові витрати, в іншій частині вимог відмовлено.
В подальшому, як зазначає позивач, 04.10.2013 р. Банк звернувся до суду із заявою про перегляд вищевказаного рішення за нововиявленими обставинами та 12.12.2013 р. рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 2-5388/11 заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.08.2011 р. у справі № 2-5388/11 за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк» до ТОВ “Українське фінансове агентство “Верус», ТОВ “Все для Соків», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 р. у розмірі 13055217,91 грн.; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 р. у розмірі 13055217,91 грн. та судові витрати 1720,50 грн. Як повідомляє позивач, рішення суду не оскаржувалося та набрало законної сили, проте на даний час рішення суду про стягнення заборгованості не виконано в повному обсязі, заборгованість не сплачена.
При цьому позивач додає, що з метою примусового виконання рішення суду отримано виконавчий лист, який неодноразово пред'являвся до виконання - 10.09.2019 р. виконавчий лист по ВП № 45041326 повернуто на підставі п.2 ч. 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження» (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними), як вбачається з відмітки ДВС на виконавчому листі, за ствердженнями позивача, станом на 10.09.2019 р. з боржника ОСОБА_1 стягнуто боргу на суму 16486,70 грн.
Так, позивач зазначає, що 30.06.2021 р. виконавчий лист по ВП № 61363325 повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України “Про виконавче провадження» (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними), стягнень у виконавчому провадженні не було. Також у подальшому, як зазначає позивач, інших стягнень та платежів на погашення заборгованості не надходило.
Відтак, позивач вказує, що з урахуванням часткового погашення (стягнення), прострочене грошове зобов'язання, що виникло на підставі рішення суду, складає 13040451,71 грн.
Крім того, позивач зазначає, що зазначені грошові зобов'язання на даний час не виконані боржником, отже кредитор має право на стягнення з відповідача сум, передбачених ч. 2 статті 625 ЦК України, 3% річних та інфляційних втрат. Так, позивачем нараховано 3% річних згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов'язання 13040451,71 грн. за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 у розмірі 1916410,49 грн.; інфляційні втрати за невиконання простроченого грошового зобов'язання 13040451,71 грн. за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 у розмірі 6323622,20 грн.
Таким чином, позивач вказує, що з ОСОБА_1 підлягає стягненню сума 8240032,69 грн., яка складається з 1916410,49 грн. (3% річних) та 6323622,20 грн. (інфляційні втрати) згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов'язання 13040451,71 грн. за період з 02.04.2017 по 23.02.2022.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.08.2025 р. вказану позовну заяву Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/3221/25, розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження з викликом учасників справи, при цьому підготовче засідання призначено на 16.09.2025 р. об 11:00 год; витребувано у Міністерства соціальної політики України відомості щодо перебування на обліку (реєстрації) в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб та місце реєстрації на підконтрольній Україні території щодо фізичної особи ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
27.08.2025 р. від Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду (вх. № 26642/25), відповідно до якої позивач просить суд надати його представнику - ОСОБА_2 можливість брати участь у підготовчому засіданні, призначеному на 16.09.2025 року об 11:00 год., та всіх наступних засіданнях суду у справі № 916/3221/25, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 р. задоволено заяву Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» про участь у підготовчому засіданні по справі № 916/3221/25, яке призначене на 16 вересня 2025 р. об 11:00 год., та в усіх наступних засіданнях суду в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв'язку ЄСІТС (ВКЗ).
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.09.2025 р. відкладено підготовче засідання на 02.10.2025 р. об 11:30 год. з огляду на неявку представника відповідача, а також неможливість з'ясування наявності заперечень у відповідача проти позовних вимог з огляду на відсутність відзиву на позов.
24.09.2025 р. від ОСОБА_1 через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду (вх. № 29771/25), відповідно до якої відповідач просить суд надати можливість його представнику - ОСОБА_3 приймати участь у всіх судових засіданнях по справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 24.09.2025 р. задоволено заяву ОСОБА_1 про участь у підготовчому засіданні по справі № 916/3221/25, яке призначене на 02 жовтня 2025 р. об 11:30 год., та в усіх наступних засіданнях суду в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням системи відеоконференцзв'язку ЄСІТС (ВКЗ).
29.09.2025 р. від ОСОБА_1 через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшла заява про закриття провадження у справі (вх. № 30177/25), відповідно до якої представник відповідача просить суд закрити провадження у справі № 916/3221/25, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. В обґрунтування заяви відповідач зазначає, що права та обов'язки сторін за кредитним договором внаслідок прийняття судового рішення та вступу його в законну силу трансформувалися в право кредитора вимагати виконання судового рішення, а не зобов'язання за кредитним договором (постанова Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 753/4256/17). На правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки, що відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, з огляду на що відповідач вказує, що стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на підставі ч. 2 ст.625 ЦК України у зв'язку з невиконанням грошового зобов'язання, яке виникло на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2013 р. у справі № 2-5388/11 повинно відбуватися в рамках цивільного судочинства, а не господарського згідно з п. 1. ч. 1. ст. 20 ГПК України, так як мова йде про виконання рішення суду, а не договору поруки.
Так, 29.09.2025 р. від ОСОБА_1 через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 30182/25). В обґрунтування заперечень відповідач посилається на те, що згідно з п. 1.2 договору поруки поручитель поручився лише за виконання кредитного договору № К4КС/LON/067 від 20 жовтня 2009 р., укладеного між ТОВ “Все для Соків» та ПАТ КБ “ПриватБанк» у розмірі 13055217,91 грн., який зафіксовано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 12 грудня 2013 року у цивільній справі № 2-5388/11. Жодних зобов'язань по сплаті інфляційних витрат чи 3% річних договором поруки від 20.10.2009 р. № К4КС/LON/067-Р, за твердженнями відповідача, не передбачено, тому їх стягнення є незаконним, оскільки виходить за межі домовленості сторін при укладанні договору поруки.
Крім того, відповідач зазначає, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 з ОСОБА_1 , як з поручителя, стягнуто заборгованість за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20 жовтня 2009 року, укладеним між ТОВ “Все для Соків» та ПАТ КБ “ПриватБанк» у розмірі 13055217, 91 грн., тому розмір заборгованості є зафіксований, що свідчить про припинення строку дії договору поруки від 20.10.2009 р. № К4КС/LON/067-Р між ПАТ КБ “ПриватБанк» та ОСОБА_1 .
Відтак, відповідач стверджує, що у зв'язку з рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 про стягнення заборгованості з поручителя, дія договору поруки після рішення суду, тобто, починаючи з 12.12.2013 р., не поширюється на правовідносини з відшкодування поручителем заборгованості за період з 02.04.2017 р. по 23.02.2022 р., тому що на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Таким чином, відповідач заперечує щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України у загальному розмірі 8240032,69 грн., з яких: 3% річних у сумі 1916410,49 грн. та інфляційні втрати у розмірі 6323622,20 грн. за період з 02.04.2017 р. по 23.02.2022 р.
При цьому відповідач повідомляє, що відповідно до постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.06.2021 р. у виконавчому провадженні № 61363325 щодо виконання виконавчого листа № 2-5388 8/201/35/2013 від 07.02.2014 р., виданого Жовтневим районним судом м. Дніпропетровськ, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 13038731,20 грн., виконавчий документ повернуто стягувачу, а повторне пред'явлення до виконання можливе в строк до 30.06.2024 р. Відтак, відповідач, посилаючись на обставини, викладені у позові, зазначає, що позивачем рішення суду у справі № 2-5388/11 не пред'являлося після повернення стягувачу виконавчого документу згідно з постановою від 30.06.2021 р. у виконавчому провадженні № 61363325, отже пред'явлення виконавчого документу до виконання є виключним правом стягувача, а тому боржник позбавлений будь-якої можливості ініціювати чи в інший спосіб впливати на вчинення таких дій стягувачем. Так, відповідач повідомляє, що через пропущення АТ КБ “ПриватБанк» строку пред'явлення рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 до виконання в строк до 30.06.2024 р. не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України у загальному розмірі 8240032,69 грн.
Відповідач також просить суд застосувати строки позовної давності, оскільки, пред'явивши позов 12.08.2025 р., позивачем заявлено вимоги після спливу строку позовної давності, який сплинув 24.02.2025 р.
01.10.2025 р. від Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшли заперечення на заяву про закриття провадження у справі (вх. № 30523/25), в яких позивач зазначає, що грошове зобов'язання ОСОБА_1 , яке виникло на підставі договору поруки, не припинилося після прийняття Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська рішення від 12.12.2013 у справі № 2-5388/11 та існує до його повного виконання. При цьому позивач вказує, що обов'язок ОСОБА_1 зі сплати 3% річних та інфляційних втрат на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України виник через неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань за договором поруки. Разом з тим, позивач зауважує, що між позивачем та відповідачем (фізичною особою) існує спір щодо правочину, укладеного на виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами ГПК України, що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/1733/18, від 19.03.2019 у справі № 904/2530/18.
Також позивач вказує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц відступила від висновку, викладеного в постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, зазначивши, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
При цьому 01.10.2025 р. від Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву (вх. № 30547/25), у якій позивач зазначає, що, враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Так, позивач зазначає, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум.
Позивач також заперечує щодо тверджень відповідача, що на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки, зазначаючи постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, відповідно до якої саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Крім того, позивач заперечує щодо не пред'явлення позивачем рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2013 у справі № 2-5388/11 до виконання в строк до 30.06.2024 р., яке, на думку відповідача, свідчить про припинення зобов'язання прощенням боргу на підставі ст.605 ЦК України, так як порядок та строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України “Про виконавче провадження», як спеціальним нормативно-правовим актом, у даному випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання.
У підготовчому засіданні господарського суду 02 жовтня 2025 року по справі № 916/3221/25 протокольно оголошено перерву до 16 жовтня 2025 року о 12:30 год.
15.10.2025 р. від ОСОБА_1 через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшли заперечення на відповідь на відзив (вх. № 32407/25), в яких відповідач зазначає, що позивач не спростував його доводів, що договір поруки від 20.10.2009 р. № К4КС/LON/067-Р не містить зобов'язань поручителя по сплаті інфляційних витрат та 3% річних, тому їх стягнення є незаконним, оскільки виходить за межі домовленості сторін при укладанні договору поруки. Відповідач вважає, що не підлягає застосуванню до спірних правовідносин правовий висновок, на який посилається позивач у відповіді на відзив, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю.
Відповідач зауважує, що згідно з п. 1.2 договору поруки відповідач поручився виключно за виконання кредитного договору № К4КС/LON/067 від 20 жовтня 2009 року та не поручався за сплату основним боржником 3% річних та інфляційних витрат згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України, а також через те, що розмір заборгованості поручителя вже зафіксовано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровськ від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11, вказане свідчить про те, що правовідносини зі сплати 3% річних та інфляційних витрат на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, які виникли після ухвалення рішення суду за період з 02.04.2017 р. по 23.02.2022 р., є іншими правовідносинами, ніж виконання зобов'язання за кредитним договором, а тому відповідач переконаний, що на ці правовідносини не розповсюджується дія договору поруки, що цілком узгоджується із правовим висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від якої не були відступлення в цій частині згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.
У підготовчому засіданні господарського суду 16 жовтня 2025 року по справі № 916/3221/25 протокольно оголошено перерву до 11 листопада 2025 року об 11:00 год.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.10.2025 р. продовжено строк підготовчого провадження у справі № 916/3221/25 на тридцять днів.
11.11.2025 р. від Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» через підсистему “Електронний суд» ЄСІТС до господарського суду надійшли додаткові пояснення у справі № 916/3221/25 (вх. № 35730/25).
Підготовче засідання, призначене на 11.11.2025 р. об 11:00 год., не відбулося у зв'язку з тим, що відбувся збій у роботі підсистеми відеоконференцзв'язку (ВКЗ) суду, про що господарським судом складено відповідний акт.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 11.11.2025 р. підготовче засідання призначено на 27 листопада 2025 р. о 12:30 год.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 27.11.2025 р. закрито підготовче провадження у справі № 916/3221/25 за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у загальному розмірі 8240032,69 грн. та призначено справу до судового розгляду по суті в засіданні суду на 09 грудня 2025 р. о 12:00.
У судовому засіданні 09 грудня 2025 року по справі № 916/3221/25 протокольно оголошено перерву до 11 грудня 2025 року о 12:30 год.
Під час розгляду справи по суті 11.12.2025 р. представник позивача підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні у повному обсязі, при цьому представник відповідача заперечував проти задоволення вимог щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат та просив суд відмовити у їх задоволенні.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків.
Щодо твердження відповідача про неналежну юрисдикцію.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
З аналізу наведеної норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та, 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
Відповідно до положень статей 553, 554, 626 Цивільного кодексу України за договором поруки, який є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Тобто договір поруки укладається кредитором і поручителем для забезпечення виконання боржником основного зобов'язання.
Виходячи з аналізу змісту та підстав поданого позову, Акціонерне товариство Комерційний банк “ПриватБанк», як кредитор, звернулося до господарського суду з позовом до фізичної особи, як боржника, за простроченим зобов'язанням, що безпосередньо пов'язане та витікає з договору поруки, що укладений на забезпечення зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи. Тобто між позивачем та відповідачем існує спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до положень частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, враховуючи викладене, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові № 904/2530/18 від 19.03.2019 року зазначила, що положення пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України пов'язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не з об'єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов'язанні з вимогами до боржника за основним зобов'язанням, а з тим, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Враховуючи викладене вище, господарський суд дійшов до висновку про належність даного спору до юрисдикції господарського суду, який має здійснювати розгляд даної справи, з огляду на що клопотання ОСОБА_1 про закриття провадження у справі від 29.09.2025 р. за вх. № 30177/25 є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
Як встановлено судом, 20 жовтня 2009 року між Акціонерним товариством Комерційний банк “ПриватБанк» (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Все для Соків» (позичальник) укладено кредитний договір № К4КС/LON/067, на підставі якого позичальник отримав кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії (п. А.1 кредитного договору).
Відповідно до п. А.2 кредитного договору від 20.10.2009 р. ліміт кредитного договору складає: 8941580,16 грн. на поповнення оборотних коштів; 0,00 грн. на оплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбачених п.п. 2.1.5. 2.2.12 цього договору; по 34 грн. на сплату за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяження рухомого майна шляхом перерахування за реквізитами п. 2.1.1 за кожним договором застави; 448080,71 грн. на сплату судових витрат передбачених п. 2.2. 15, 2.3.13, 5.8 цього договору.
Ліміт кредитування на конкретну дату (поточний ліміт) визначається сумою кредитних коштів, яка цієї дати може перебувати у користуванні позичальника. Поточний ліміт встановлюється згідно з графіком зменшення поточного ліміту, зазначеним у додатку № 1 до цього договору (згідно з пп. А.2.1 кредитного договору від 20.10.2009 р.).
Згідно з п. А.3 кредитного договору від 20.10.2009 р. строк повернення кредиту згідно з графіком зменшення поточного ліміту (додаток № 1 до цього договору). Відповідно до ст. 212, 651 ЦКУ за порушення позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених цим договором, Банк на власний розсуд, починаючи з 91-го дня порушення будь-якого з зобов'язань має право змінити умови договору, встановивши інший термін повернення кредиту. При цьому Банк надсилає позичальнику письмове повідомлення із зазначенням дати строку повернення кредиту. У разі непогашення заборгованості за цим договором у строк, зазначений у повідомленні, вся заборгованість, починаючи з наступного дня дати, зазначеної в повідомленні, вважається простроченою. У разі погашення заборгованості в період до закінчення 90 днів (включно) з моменту порушення будь-якого із зобов'язань термін повернення кредиту встановлюється згідно з графіком зменшення поточного ліміту (додаток № 1 цього договору).
У відповідності до п. А.6 кредитного договору від 20.10.2009 р. за користування кредитом позичальник сплачує відсотки у розмірі 26% річних. У разі невиконання та/або неналежного виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 2.2.13 цього договору, Банк збільшує процентну ставку на 1% річних за кожний випадок невиконання та/або неналежного виконання. При цьому Банк надсилає позичальнику письмове повідомлення із зазначенням підстави - порушення зобов'язань, передбачених п. 2.2.13 цього договору та дати початку нарахування підвищених відсотків. За умови поновлення виконання позичальником зобов'язань, передбачених п. 2.2.13 цього договору, позичальник за користування кредитом сплачує відсотки у розмірі 26% річних. При цьому Банк надсилає письмове повідомлення позичальнику із зазначенням процентної ставки у розмірі 26% річних та дати початку її нарахування.
В п. А.7 кредитного договору від 20.10.2009 р. передбачено, що при порушенні позичальником якогось із грошового зобов'язання позичальник сплачує Банку відсотки за користуванням кредитом у розмірі 56,008% річних від суми залишку непогашеної заборгованості. У разі порушення позичальником якогось із грошових зобов'язань та за реалізації права Банку, передбаченого п. А.3, позичальник сплачує Банку пеню у вигляді 56,008% від суми залишку непогашеної заборгованості кожний день прострочення. Сплата пені здійснюється з дня, наступного за датою, передбаченою повідомленням. При цьому відсотки за користування кредитом не сплачуються.
Датою сплати відсотків, відповідно до п. А.8 кредитного договору від 20.10.2009 р., є 25-е число кожного поточного місяця, починаючи з дати підписання цього договору, якщо інше не передбачено п. 7.3. При несплаті відсотків у зазначений термін вони вважаються простроченими (крім випадків розірвання договору у відповідності до п. 2.3.2).
Додатком № 1 до кредитного договору № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 р. закріплено наступний графік зменшення поточного ліміту:
ДатаВстановлений поточний ліміт, UAH
25.12.2009 р.8128709,16
25.01.2010 р.7315838,16
25.02.2010 р.6502967,16
25.03.2010 р.5690096,16
25.04.2010 р.4877225,16
25.05.2010 р.4064354,16
25.06.2010 р.3251483,16
25.07.2010 р.2438612,16
25.08.2010 р.1625741,16
25.09.2010 р.812870,16
19.10.2010 р.0,00
Крім того, як вбачається із матеріалів справи, 20 жовтня 2009 р. між Акціонерним товариством Комерційний банк “ПриватБанк» (кредитор) та ОСОБА_1 (поручитель) укладено договір поруки № К4КС/LON/067-р, предметом якого згідно з п. 1.1 є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю “Все для Соків», код ЄДРПОУ 35115756, юридична адреса: 03134, м. Київ. бул. Булгакова, буд. 16 (фактичне місцезнаходження: 03134, м. Київ, бул. Булгакова, буд. 16) (боржник) ним своїх обов'язків за кредитним договором від 20 жовтня 2009 року № К4КС/LON/067, згідно з яким кредитор надав боржнику кредит в сумі 9389694,84 грн., а боржник зобов'язаний: повернути кредит в строк 19 жовтня 2010 року, сплачувати за його користування відсотки в розмірі 26% річних в дату сплати процентів, якою є 25 число кожного місяця, сплачувати винагороду за кредитне обслуговування в розмірі 0,167 % від суми вказаного в п. А.2 кредитного договору ліміта, крім ліміту на сплату страхових платежів і платежів на сплату судових витрат, а у випадку порушення строків повернення кредиту - сплачувати 56,008% річних в дату сплати процентів, зазначену вище, а також сплачувати винагороди, штрафи, пені та інші платежі, відшкодовувати збитки, у відповідності, порядку та строки, зазначені у кредитному договорі.
Відповідно до п. 1.2 договору поруки від 20.10.2009 р. поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник. Згідно цього пункту поручитель відповідає перед кредитором всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності.
Згідно з п. 1.6 договору поруки від 20.10.2009 р. у випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Відповідно до п. 3.1 договору поруки від 20.10.2009 р. у випадку невиконання поручителем обов'язків боржника за кредитним договором впродовж 5 календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 2.3.1 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1% від суми заборгованості, яка зазначена в письмовій вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов'язань за цим договором.
Пунктом 4.1 договору поруки від 20.10.2009 р. визначено, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором.
Так, згідно з п. 5.1 договору поруки від 20.10.2009 р. строк, в межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або законного інтересу за цим договором, встановлюється протягом 5 років.
Як встановлено судом, Акціонерне товариство Комерційний банк “ПриватБанк» звернулося до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з відповідною позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “Українське фінансове агентство “Верус», ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю “Все для Соків» про стягнення заборгованості у зв'язку з порушенням останніми своїх зобов'язань.
Так, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.08.2011 р. у справі № 2-5388/11 за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку “ПриватБанк» до ТОВ “Українське фінансове агентство Верус», ТОВ “Все для Соків», ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості позов задоволено частково, стягнуто з ТОВ “Все для Соків» заборгованість у розмірі 13055217,91 грн. та судові витрати; в іншій частині вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову в частині солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , районний суд послався на визнання недійсним договору поруки № К4КС/LON/067-р від 20.10.2009 р. рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 14.12.2010 р.
Подалі, як вбачається з матеріалів справи, 04.10.2013 р. Публічне акціонерне товариство Комерційний банк “ПриватБанк» звернулося до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами в цивільній справі № 2-5388/11, в обґрунтування якої банк послався на те, що 05 вересня 2013 р. рішенням Апеляційного суду Херсонської області рішення Новокаховського міського суду Херсонської області від 14 грудня 2010 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ “Все для Соків», ПАТ КБ “ПриватБанк», третя особа ОСОБА_4 про визнання недійсним договору поруки було відмовлено, а отже договір поруки № К4КС/LON/067-р від 20.10.2009 р. є чинним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2013 р. у справі № 2-5388/11 задоволено заяву ПАТ КБ “ПриватБанк» про перегляд рішення за нововиявленими обставинами; рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22.08.2011 р. по цивільній справі № 2-5388/11 за позовом ПАТ “ПриватБанк» до ТОВ “Українське фінансове агентство Верус», ТОВ “Все для Соків» та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 р. у розмірі 13055217,91 грн.; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 в розмірі 13055217,91 грн. та судові витрати у сумі 1720,50 грн.
Приймаючи вказане рішення від 12.10.2013 року, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська вказав, що договір поруки № К4КС/LON/067-р від 20.10.2009 р. є чинним, відтак в силу положень договору поруки ОСОБА_1 взяв на себе на добровільних засадах зобов'язання відповідати перед позивачем за зобов'язаннями ТОВ “Все для Соків», як солідарні із позичальником боржники за повернення основної суми боргу (в т.ч. суми кредиту, регресу), оплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору.
Згідно з ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Ці правила також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Саме така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.
Обставини, які підлягають встановленню судом у справі це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії/події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Таким чином, з огляду на приписи ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини щодо неналежного виконання основного зобов'язання за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 та наявності підстав відповідальності ОСОБА_1 за зобов'язаннями позичальника, як поручителя на підставі договору поруки № К4КС/LON/067-р від 20.10.2009 р., встановлені судовим рішенням у справі № 2-5388/11, не підлягають доведенню у даній справі.
В подальшому, 07 лютого 2014 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська на виконання рішення від 12.12.2013 року, що набрало законної сили 24 грудня 2013 року, видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором № К4КС/LON/067 від 20.10.2009 р. у розмірі 13055217,91 грн.
Так, у матеріалах справи наявна постанова про повернення виконавчого документа стягувачу від 10.09.2019 р. ВП № 45041326, відповідно до якої при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-5388/2011 від 07.02.2014 р. встановлено, що майно, на яке можливо звернути стягнення у боржника не виявлено, що підтверджується матеріалами зведеного виконавчого провадження, при цьому виконавчий документ може бути повторно пред'явлений для виконання в строк до 10.09.2022 р.
Також в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.06.2021 р. ВП № 61363325 зазначено, що з метою виявлення коштів та майна боржника державним виконавцем направлялися запити до відповідних установ, які посвідчують право власності; з інформації, наданої установами, які посвідчують право власності, встановлено, що рухомого та нерухомого майна, на яке можливо звернути стягнення, за боржником не виявлено, з огляду на що виконавчий документ повернуто стягувачу. При цьому у постанові зазначено, що виконавчий лист може бути повторно пред'явлений для виконання у строк до 30.06.2024 р.
Як убачається з відмітки органу, що здійснював примусове виконання, на виконавчому листі станом на 10.09.2019 р. з божника - ОСОБА_1 в рахунок боргу стягнуто грошові кошти у розмірі 16486,70 грн.
Разом з тим, як вказує позивач, ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконано зобов'язання, що встановлені рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2013 р. по справі № 2-5388/11, з огляду на що наразі прострочене грошове зобов'язання, що виникло на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2013 р. по справі № 2-5388/11 складає 13040451,71 грн., у зв'язку з чим позивачем нараховано на суми простроченого грошового зобов'язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України 3% річних у сумі 1916410,49 грн. та інфляційні втрати у розмірі 6323622,20 грн., які заявлені позивачем до стягнення.
Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 “Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 Цивільного кодексу України).
Так, невиконання зобов'язання або виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України є порушенням зобов'язання, зокрема з боку відповідача.
Ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Тобто, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов'язання, або якщо він не виконав зобов'язання в межах встановленого в договорі чи законі строку.
Статтею 1050 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Виходячи з системного аналізу законодавства, обов'язок боржника сплатити кредитору суму боргу з нарахуванням процентів річних та відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог ст. 625 ЦК України.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за “користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за “користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19. постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
Матеріалами справи підтверджено, що відповідач має перед позивачем грошове зобов'язання, яке виникло на підставі кредитного договору від 20 жовтня 2009 року, що підтверджується рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 про солідарне з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 13055217,91 грн.
Отже, судовим рішенням від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 підтверджено наявність грошового зобов'язання поручителя перед банком у розмірі 13055217,91 грн. та його порушення, яке виникло на підставі кредитного договору.
Натомість господарський суд критично відносить до твердження відповідача про те, що дія договору поруки не поширюється на правовідносини після ухвалення рішення та стягнення 3% річних та інфляційних втрат на суму основного грошового зобов'язання, оскільки відповідно до п. 1.2 договору поруки від 20.10.2009 р. поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник. Згідно цього пункту поручитель відповідає перед кредитором всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності. При цьому господарський суд зазначає, що договірні правовідносини сторін, що виникли на підставі кредитного договору та договору поруки, трансформувалися у зобов'язальні, пов'язані із стягненням грошових коштів на підставі рішення суду, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України (аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду по справі № 161/11703/22 від 31.07.2024 року).
Разом з тим, враховуючи те, що відповідачем не було виконано зобов'язання, підставою якого наразі є саме рішення суду, у встановлений законом строк, відповідно відповідачем було допущено прострочення виконання своїх зобов'язань.
Водночас господарським судом встановлено, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11 в примусовому порядку не виконано, при цьому в матеріалах справи № 916/3221/25 відсутні також докази виконання даного рішення у добровільному порядку.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).
Таким чином, враховуючи наведені вище положення закону, господарський суд дійшов до висновку, що позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання, підтвердженого рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 12 грудня 2013 року у справі № 2-5388/11.
Так, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
До того ж у силу вимог частини першої статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Такий висновок наведено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) звернула увагу на те, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказала, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Враховуючи вищенаведене, та невиконання простроченого основного грошового зобов'язання у розмірі 13040451,71 грн., господарський суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано 3% річних та інфляційні втрати. Дослідивши та перевіривши здійснений позивачем розрахунки сум 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов'язання, судом встановлено, що такі розрахунки здійснено позивачем вірно. Відтак, з відповідача підлягають стягненню 3% річних у розмірі 1916410,49 грн. та інфляційні втрати у сумі 6323622,20 грн.
Щодо заяви відповідача про сплив строку позовної давності та застосування наслідків такого спливу господарський суд зазначає.
Відповідно до положень ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
В ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Згідно з ч.ч. 4, 5 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Так, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 Цивільного кодексу України).
Так, предметом позову у справі, що розглядається, є стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 23.02.2022 року у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем рішення суду.
Аналіз змісту статей 256, 257 та 261 Цивільного кодексу України в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Як указала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Таким чином, з огляду на вищенаведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мало би обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак, початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 “Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Разом з тим Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05:30 год. 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
До зазначеного Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 вносилися зміни Указами Президента України, якими з урахуванням затвердженого Законом України від № 4643-IX від 21.10.2025 Указу Президента України від 20.10.2025 № 793/2025, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05:30 год. строком на 90 діб до 03.02.2026 року.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ “Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено у новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився.
При цьому суд додає, що 04 вересня 2025 року набрав чинності Закон України № 4434-ІХ від 14 травня 2025 року “Про внесення зміни до розділу “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності». Вказаний Закон скасовує зупинення строків позовної давності на період дії воєнного стану, шляхом виключення п. 19 розділу “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України. Таким чином, перебіг строку, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, відновлено.
Водночас господарський суд зауважує, що позивач звернувся до господарського суду із позовом по даній справі 13.08.2025 року, в той час Закон України № 4434-ІХ від 14 травня 2025 року “Про внесення зміни до розділу “Прикінцеві та перехідні положення», яким скасовано зупинення строків позовної давності на період дії воєнного стану шляхом виключення п. 19 розділу “Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, набрав чинності 04 вересня 2025 року, а відтак після звернення АТ КБ “ПриватБанк» до суду.
Підсумовуючи наведені вище положення, господарський суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану та лише з 04.09.2025 року відновлено.
Отже, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судом обґрунтованими позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, то перебіг цього строку був зупиненим.
За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим. Доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних протягом зазначеного періоду спростовуються викладеними висновками, що кореспондує висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові № 903/602/24 від 02.07.2025 року.
Враховуючи викладене вище, господарським судом встановлено, що позивачем не пропущено трирічний строк позовної давності, з огляду на що відсутні підстави для застосування наслідків у зв'язку з його пропуском.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з положеннями ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінюючи надані сторонами докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» обґрунтовані, відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства, тому підлягають задоволенню.
У зв'язку з тим, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідачів за первісним позовом та рішення відбулося частково на користь позивача за первісним позовом, згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору в сумі 98880,39 грн. (із застосуванням коефіцієнту 0,8), понесені позивачем при подачі позову, покладаються на відповідачів за первісним позовом.
Керуючись ст.ст. 129, 232, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позов Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у загальному розмірі 8240032,69 грн. задовольнити.
2. СТЯГНУТИ з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість у загальному розмірі 8240032,69 грн, з якої: 3% річних у сумі 1916410/один мільйон дев'ятсот шістнадцять тисяч чотириста десять/грн. 49 коп., інфляційні втрати у розмірі 6323622/шість мільйонів триста двадцять три тисячі шістсот двадцять дві/грн. 20 коп., витрати по сплаті судового збору у сумі 98880/дев'яносто вісім тисяч вісімсот вісімдесят/грн. 39 коп.
Рішення господарського суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 20-денного строку з моменту складання повного судового рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 19 грудня 2025 р.
Суддя В.С. Петров