09 грудня 2025 року м. Дніпросправа № 340/233/24
Головуючий суддя І інстанції - Брегей Р.І.
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Іванова С.М. (доповідач),
суддів: Шальєвої В.А., Чередниченка В.Є.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01.04.2025 в адміністративній справі №340/233/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності і зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не розгляді рапортів позивача:
- про проведення службового розслідування, недовіру та переведення від 11.08.2023;
- про надання медичної допомоги від 11.08.2023.
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорти позивача:
- про проведення службового розслідування, недовіру та переведення від 11.08.2023;
- про надання медичної допомоги від 11.08.2023.
- визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за весь час затримки (з грудня 2022 по теперішній час);
- грошову допомогу для оздоровлення за 2023 рік;
- матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік;
- додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», за перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я у зв'язку з пораненням, пов'язаним із участю у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони (включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу до іншого) за період з 29.08.2022 по 15.09.2022, в розрахунку 100 000 гривень на місяць.
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 :
- грошове забезпечення за весь час затримки (з грудня 2022 по теперішній час);
- грошову допомогу для оздоровлення за 2023 рік;
- матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік;
- додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану», за перебування на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров'я у зв'язку з пораненням, пов'язаним із участю у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони (включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу до іншого) за період з 29.08.2022 по 15.09.2022, в розрахунку 100 000 гривень на місяць.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01.04.2025 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування і виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року (включно).
Зобов'язано Військову частини НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року (включно).
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно розгляду рапортів ОСОБА_1 про проведення службового розслідування і надання медичної допомоги від 11 серпня 2023 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорти ОСОБА_1 про проведення службового розслідування і надання медичної допомоги від 11 серпня 2023 року.
Відмовлено у задоволенні позову в іншій частині вимог.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідно даних медичного пункту військової частини НОМЕР_1 позивач не звертався ні до лікарів ні до чергового фельдшера медичного пункту військової частини НОМЕР_1 , адже такі дані були би обліковані начальником медичного пункту та черговим військової частини НОМЕР_1 , а тому ОСОБА_1 23.12.2022 самовільно залишив військову частину НОМЕР_1 , прийнявши самостійне рішення щодо свого лікування. Вказано, що в разі самовільного залишення військової частини військовослужбовцям у відповідності до наказу Міністерства оборони України «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» від 07.06.2018 № 260 визначається порядок призупинення виплат з дня самовільного залишення частини. Відповідно цього ж наказу врегульовано порядок поновлення виплат. Таким чином, за результатами службового розслідування позивачу припинено виплати у відповідності до чинного законодавства.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження на підставі ст. 311 КАС України.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як було встановлено судом першої інстанції, з 15 березня 2022 року ОСОБА_1 проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 .
12 серпня 2023 року позивач надіслав відповідачу поштовим зв'язком два рапорти від 11.08.2023 року про направлення останнього на проходження ВЛК, нарахування та проведення службового розслідування за фактом самовільного залишення ним військової частини і перевести до військової частини НОМЕР_2 , виплатити додаткову винагороду у розмірі 100000.00 грн. та які були отримані відповідачем 14.08.2023 року.
03 січня 2023 року командир військової частини прийняв наказ №9, яким затверджено матеріали службового розслідування за фактом самовільного залишення місця несення військової служби ОСОБА_1 .
Під час службового розслідування встановили, що 23 грудня 2022 року позивач самовільно залишив військову службу.
Виплату грошового забезпечення припинили з 01 грудня 2022 року.
Військова служба призупинена не була.
Військова частина повідомила, що за період з 29 серпня по 15 вересня 2022 року нарахувала і виплатила додаткову винагороду з розрахунку 100000 грн. пропорційно кількості днів стаціонарного лікування (а.с.121).
З 29 по 31 серпня 2022 року нарахували і виплатили 9677,42 грн., а з 01 по 15 вересня 2022 року - 50000 грн. (а.с.121).
Кошти виплатили за серпень і вересень 2022 року у складі таких платежів як 36774,19 грн. та 100000 грн. від 21 листопада та 29 жовтня того ж року.
Не погодившись з правомірністю зупинення виплати грошового забезпечення за період з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року та нерозгляду рапортів від 11.08.2023 року, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.
Вирішуючи спір між сторонами та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що військова частина допустила протиправну бездіяльність щодо розгляду рапортів позивача. Вказано, що з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року ОСОБА_1 перебував на військовій службі, тому набув право на виплату грошового забезпечення за цей період часу.
Суд апеляційної інстанції погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжено відповідними Указами Президента України та який триває і на сьогодні.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі -m Закон №2232-ХІІ).
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.1 Закону №2232-ХІІ, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону №2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - ЗУ № 3543-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.
Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до частин 3, 5 статті 22 Закону №3543-ХІІ, під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Відповідно до частини 2 статті 24 Закону №2232-ХІІ, військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до частини четвертої статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.
Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань.
Відповідно до п. 15 розділу І наказу Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.
Отже, виплата грошового забезпечення, військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби призупиняється саме з дня самовільного залишення військової частини.
Як видно з матеріалів справи, відповідач припинив виплату грошового забезпечення позивачу з 01.12.2022, так як встановив, що 23 грудня 2022 року позивач самовільно залишив військову службу.
В свою чергу, відповідно до пояснень позивача, останній визнав, що самовільно залишив військову службу 16 січня 2023 року.
З матеріалів справи слідує, що 24 грудня 2022 року і 11 січня 2023 року позивач звертався за наданням медичної допомоги до медичного пункту медичної роти військової частини НОМЕР_3 (а.с.132 (на звороті)). Медичний пункт був розташований у АДРЕСА_1 .
Відповідно до доповідної записки начальника медичної служби ВЧ НОМЕР_3 , 24.12.2022 та 11.01.2023 року позивач звертався до медичної частини та отримував звільнення від фізичних навантажень на 5 днів.
Позивач повідомив, що з 11 по 16 січня 2023 року перебував в медичному пункті військової частини.
Таким чином, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач самовільно залишив військову службу 16 січня 2023 року.
Отже, з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року ОСОБА_1 перебував на військовій службі, а тому набув право на виплату грошового забезпечення за цей період часу.
Відтак, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач наділений правом на отримання грошового забезпечення за період з 01 грудня 2022 року по 15 січня 2023 року.
Що стосується правомірності зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорти ОСОБА_1 про проведення службового розслідування і надання медичної допомоги від 11 серпня 2023 року, то колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Приписами частини 1 статті 20 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Як свідчать встановлені обставини справи, 12 серпня 2023 року позивач надіслав відповідачу поштовим зв'язком два рапорти від 11.08.2023 року про направлення останнього на проходження ВЛК та проведення службового розслідування за фактом самовільного залишення ним військової частини і перевести до військової частини НОМЕР_2 та виплатити додаткову винагороду у розмірі 100000.00 грн.
Наведені рапорти були отримані відповідачем 14.08.2023 року, що підтверджується наявними в матеріалах справи поштовими накладними.
В свою чергу, станом на час розгляду справи в суді першої інстанції, наведені рапорти відповідачем розглянуті не були.
Отже, з огляду на вказані обставини справи та приписи законодавства, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачем було допущено протиправну бездіяльність щодо розгляду рапортів ОСОБА_1 про проведення службового розслідування і надання медичної допомоги від 11 серпня 2023 року.
Інші доводи відповідача, що вказані в апеляційній скарзі, до уваги колегією суддів не приймаються, тому як не мають правового значення для правильного вирішення справи.
Крім того, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відтак, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316 КАС України суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 01.04.2025 в адміністративній справі №340/233/24 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.М. Іванов
суддя В.А. Шальєва
суддя В.Є. Чередниченко