18 грудня 2025 р. Справа № 520/1893/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.09.2025 року (ухвалене суддею Рубан В.В.) в справі № 520/1893/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Харківській області, в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС у Харківській області від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556 за формою "Ф", яким визначено суму податкового зобов'язання у розмірі 23185,35 гривень за платежем: податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки з фізичних осіб за податковий період 2023 рік у частині нарахування податкових зобов'язань на суму 22784,85 грн.; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 9211,20 грн., з яких 1211,20 грн. - розмір судового збору за подачу позову, 8000 грн. - витрати на професійну правничу допомогу.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.09.2025 р. позов задоволено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17.09.2025 р., прийнявши у справі судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме, Податкового кодексу України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач вважає, що нежитлова будівля, що є об'єктом оподаткування відповідно до оскаржуваного податкового повідомлення - рішення, у 2023 році вочевидь не використовувалась позивачем у власній підприємницькій діяльності. Зазначає, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня інформація про технічні характеристики нежитлової нерухомості, що належить позивачу на праві власності, оскільки платником не проведено процедуру внесення змін до реєстраційних даних відповідно до приписів Закону №1952-IV та Порядку №1127. Відтак, у податкового органу відсутні підстави для невизнання належної позивачу нежитлової нерухомості у якості об'єкту оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Таким чином відповідач вважає, що при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, Головне управління ДПС у Харківській області діяло у порядку, на підставі та в межах повноважень, визначених чинним законодавством України.
Крім того, відповідач вважає незаконним та необґрунтованим рішення в частині стягнення витрати на правничу допомогу в розмірі 8000 грн., яка на його думку є неспівмірною з обставинами цього спору, вирішення якого ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, а тому заявлені витрати на правничу допомогу підлягають зменшенню або відмові у їх стягненні.
Позивач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Також позивач просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на його користь судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 8000 грн. за написання відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.
Судовим розглядом встановлено, що у власності позивача у 2023 році були наступні нежитлові будівлі, які знаходяться за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, 6:
1) нежитлова будівля літ. «Б-3», загальною площею 2816,8 м2, про що свідчить Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 27.12.2011 р. та витяг про державну реєстрацію прав №32746728 від 30.12.2011 р. Призначення нежитлової будівлі: цех, склад, що вказано у технічному паспорті від 28.10.2011 р. на виробничий будинок місто Харків, Карачівське шосе, 6, літера «Б-3», загальною площею 2816,8 м2. У Декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 14.12.2011 р. №ХК 14311103273, а саме цеху зі складськими приміщеннями літ. «Б-3» за адресою: м. Харків, Карачівське шосе, 6, вказано код будівлі 1251.4 «Будівлі підприємств легкої промисловості» відповідно до Державного класифікатору будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого і введеного в дію наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507;
2) нежитлова будівля літ. «А-2», загальною площею 305,8 м2, про що свідчить Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 27.12.2011 р. та витяг про державну реєстрацію прав 32746728 від 30.12.2011 р. У Декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 14.12.2011 р. №ХК 14311103273, а саме адміністративної будівлі літ. «А-2» за адресою: м. Харків, Карачівське шосе, 6, вказано код будівлі 1251.4 «Будівлі підприємств легкої промисловості» відповідно до Державного класифікатору будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого і введеного в дію Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17.08.2000 р. № 507;
3) нежитлова будівля літ. «Ж-1», на підставі договору дарування від 20.04.2000 р., посвідченого приватним нотаріусом Харквського міського нотаріального округу Курас С.О. реєстровий номер 965. У технічному паспорті від 28.10.2011 р. на нежитлову будівлю місто Харків, Карачівське шосе, №6, літера «Ж-1», загальною площею 265,69 м2 вказано назву будівлі «виробничий будинок». З експлікації до Технічного паспорту у будівлі розміщуються цехи, склади, комори.
ОСОБА_1 , є фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 32.99 КВЕД 2010 - Виробництво іншої продукції, н.в.і.у.
Позивач зазначав, що у вказаних приміщеннях в межах підприємницької діяльності позивач здійснював виготовлення промислової продукції, а саме текстильних товарів: застібок, блискавок, шнурів з поліестеру, тасьм різних видів (крошетні та жакардові), декоративних виробів з SOFT PVC, нашивок, інших комплектуючих та виробів для легкої, швейної, текстильної промисловості. Нежитлові приміщення літера «Б-3», літера «А-2» та літера «Ж-1», які знаходяться за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, 6, використовувалися у господарській діяльності за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Частково вказані приміщення здавалися позивачем в оренду, а саме: 1) приміщення загальною площею 154,8 кв.м., які розташовані у нежитловій будівлі Б-3, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору оренди нерухомого майна №18 від 01.10.2020. 2) приміщення загальною площею 84,3 кв.м., які розташовані у нежитловій будівлі А-2, за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, буд. 6, на підставі договору оренди нерухомого майна №17 від 01.10.2020.
Головним управлінням ДПС у Харківській області 13.09.2024 р. винесено податкове повідомлення-рішення, якими визначено суми податкових зобов'язань Бєляєва І.В. з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, яке перебуває у власності фізичної особи: № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556 за формою "Ф", яким визначено суму податкового зобов'язання у розмірі 23185,35 грн. за платежем: податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки з фізичних осіб за податковий період 2023 рік у частині нарахування податкових зобов'язань на суму 22784,85 грн.
Не погоджуючись із податковим повідомленням-рішенням від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, врегульовано Податковим кодексом України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до пп. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, їх складові частини, що не є об'єктами житлової нерухомості. До об'єктів нежитлової нерухомості відносяться: будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку; будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей; будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування; гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки; будівлі промислові та склади; будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки); господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо; інші будівлі.
Згідно з пп. 7.1.3 п. 7.1 ст. 7, п. 23.1 ст. 23, п. 24.1 ст. 24 Податкового кодексу України, під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи, зокрема, база оподаткування. Базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об'єкта оподаткування. База оподаткування - це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов'язання. Одиницею виміру бази оподаткування визнається конкретна вартісна, фізична або інша характеристика бази оподаткування або її частини, щодо якої застосовується ставка податку.
Відповідно до пп. 16.1.4 п.16.1 ст. 16 Податкового кодексу України, платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори в строки та в розмірах, встановленим цим Кодексом та законами з питань митної справи, що повністю узгоджується з приписами ст. 19 Конституції України щодо обов'язку кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Статтею 265 Податкового кодексу України визначено, що податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.
Згідно з пп. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є житлова та нежитлова нерухомість, в тому числі її частка.
Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (пп. 266.1.1 п. 266.1 ст.261 ПК України).
Відповідно до пп. 266.3.1, 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 Податкового кодексу України, базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, у тому числі його часток. База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Згідно з пп. 266.6.1 п. 266.6 ст. 266 Податкового кодексу України, базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.
Підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 Податкового кодексу України визначено, що ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що для справляння податку у порядку ст. 266 Податкового кодексу України визначальними кваліфікуючими ознаками кожного окремого об'єкту нерухомого майна (будівлі чи приміщення) як об'єкту стягнення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є: відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; місце розташування об'єкта (тобто адреса будівлі), технічні характеристики об'єкта (тобто тип будівлі чи категорія будівлі, площа об'єкту тощо).
Для визначення бази оподаткування необхідно встановити як використовує позивач належні їй приміщення, чи застосовуються до неї пільги, передбачені чинним законодавством.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду, яка викладена по постанові від 07.03.2023 р. в справі № 140/2387/19.
Відповідно до пп. 266.7.2 п. 266.7 ст. 266 Податкового кодексу України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з пп. 266.7.1 п.266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Згідно з пп. «є» пп. 266.2.2. п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України (в редакції, Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві від 16.01.2020 р. № 466-IX, яка набрала чинності 23.05.2020 р. та діяла у періоді за який нараховано податок), не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, віднесені до групи "Будівлі промислові та склади" (код 125) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб'єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях B-F КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку.
До будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які належать до класу 1251 «Будівлі промислові», відповідно до Державного класифікатору будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого і введеного в дію Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17 серпня 2000 року № 507 (в подальшому - ДК 018-2000) (який був чинний у період за який визначено податкове зобов'язання у ППР).
До будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до ДК 018- 2000 належать до класу 1251 «Будівлі промисловості», який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - «Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості», 1251.2 - «Будівлі підприємств чорної металургії», 1251.3 - «Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості», 1251.4 - «Будівлі підприємств легкої промисловості», 1251.5 - «Будівлі підприємств харчової промисловості», 1251.6 - «Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості», 1251.7 - «Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості», 1251.8 - «Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості», 1251.9 - «Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне».
Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що ДК 018-2000 використовується у даному випадку не для визначення ставок оподаткування, а виключно для визначення статусу нежитлового приміщення, яке не зазначено у реєстрі прав на нерухоме майно, але визначено у технічній документації будівлі.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 р. в справі № 822/2624/16 та в ухвалі Верховного Суду від 18.01.2024 р. в справі № 520/2983/22.
ДК 018-2000, призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України.
Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
Судовим розглядом встановлено, що згідно з відомостей з Декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 14.12.2011 р. №ХК 14311103273 та технічних паспортів, нежитлові будівлі, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , що належали позивачу на праві власності, згідно з ДК 018-2000, належать до класу 1251 «Будівлі промислові».
Вказані будівлі у 2023 році використовувалися ФОП ОСОБА_1 у господарській діяльності, а саме під час виробництва у межах КВЕД 32.99 КВЕД 2010 - Виробництво іншої продукції, н.в.і.у, який відноситься до секції С КВЕД ДК 009:2010, у зв'язку з чим на нежитлові будівлі, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та належать на праві власності ОСОБА_1 , поширюється п. «є» пп. 266.2.2. п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України, та такі будівлі не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, крім тих приміщень, що здаються в оренду.
У постанові від 29.06.2023 р. в справі №520/342/21, ухваленій у подібних до цієї справи правовідносинах, Верховний Суд, застосовуючи наведену вище норму податкового законодавства, зазначив, що платник податків не позбавлений можливості надати до податкового органу уточнюючі документи щодо характеристик оподатковуваних будівель для правильного розрахунку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, шляхом застосування відповідних коефіцієнтів для обчислення такого податку.
У випадку нереалізації платником податків права на проведення звірки даних відсутні підстави для посилань в подальшому на відомості, що можуть мати вплив або на віднесення належного йому нерухомого майна до об'єкта оподаткування взагалі, або ж на розмір ставки податку. Подібний підхід Верховний Суд застосував у постанові від 09.08.2022 р. в справі № 819/1339/16.
Вирішуючи питання чи реалізоване платником податків право на проведення звірки даних та відсутності підстав для посилань у подальшому на відомості, що можуть мати вплив або на віднесення належного йому нерухомого майна до об'єкта оподаткування взагалі, або ж на розмір ставки податку, необхідно враховувати положення підпункту 4.1.4. пункту 4.1. статті 4 та пункту 56.12. статті 56 ПК України.
Судовим розглядом встановлено, що 01.11.2024 р. позивачем подано до Головного управління ДПС У Харківській області заяву про проведення звірки даних з податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки та скасування податкового повідомлення-рішення від 13.09.2024 р. № 2407149- 2417-2023-UA63120270000028556 на підставі пп. 266.7.3 п. 266.7 ст. 266 Податкового кодексу України, з усіма правовстановлюючими документами на нежитлові будівлі, для проведення звірки даних щодо: об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у його власності як платника податку; розміру загальної площі об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у його власності як платника податку; права на користування пільгою із сплати податку; розміру ставки податку; нарахованої суми податку.
Листом №57742/6/20-40-24-17-23 від 29.11.2024 р. Головне управління ДПС у Харківській області повідомило, що підстави для надання пільги з податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, а саме звільнення від сплати податку за 2023 рік відсутні. При цьому ГУ ДПС у Харківській області не було враховано, що розмір загальної площі об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності позивача, як платника податку, не відповідає розміру за який нараховано податок.
Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачу при винесенні податкового повідомлення-рішення від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556 було відомо про належність позивачу не однієї, а трьох будівель, розташованих за адресою: м.Харків, Карачівське шосе, 6, їх площу, функціональне призначення та використання у господарській діяльності, що свідчить про незаконність та необґрунтованість спірного рішення.
Стосовно приміщень, які здавалися позивачем в оренду, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Судовим розглядом встановлено, що позивач у 2023 році здавав в оренду наступні нежитлові приміщення: 1) приміщення загальною площею 154,8 кв.м., які розташовані у нежитловій будівлі Б-3, за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, буд. 6, на підставі договору оренди нерухомого майна №18 від 01.10.2020 р.; 2) приміщення загальною площею 84,3 кв.м., які розташовані у нежитловій будівлі А-2, за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, буд. 6, на підставі договору оренди нерухомого майна №17 від 01.10.2020 р.
Отже, з урахуванням п. «є» пп. 266.2.2 п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України позивач має сплачуватися податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за приміщення, які здавалися в оренду у 2023 році загальною площею 239,1 м2.
В податковому повідомленні-рішенні від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023- UA63120270000028556, яке оскаржується в цій справі, у графі «Тип об'єкта» зазначено «нежитлова будівля», без конкретизації його приналежності. Однак, з розрахунку до ППР від 13.09.2024 р. №2407149-2417-2023-UA63120270000028556, встановлено, що при обрахунку суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за адресою: місто Харків, Карачівське шосе, буд. 6, контролюючим органом застосовано ставку податку 1% від мінімальної заробітної плати.
Відповідно до п. 10.3 ст. 10 Податкового кодексу України, питання встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) вирішують місцеві ради в межах повноважень, визначених ПК України.
Згідно з пп. 12.3.1 п. 12.3 ст. 12 Податкового кодексу України, встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному ПК України.
Підпунктом 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що при прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та/або зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.
Згідно із додатком №1 до рішення 11 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про місцеві податки і збори у місті Харкові» від 22.02.2017 р. №542/17 ставки податку для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються у таких розмірах: будівлі готельні - 1 відсоток; будівлі офісні - 1 відсоток; будівлі торговельні - 1 відсоток; - гаражі - 0,1 висотка; - виключений; будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки) - 1 відсоток; - господарські (присадибні) будівлі - 0 відсотків; інші будівлі - 0,1 відсотка.
Враховуючи, що вказаний об'єкт за вимогами ДК 018-2000 належить до класу (код 1251) «Будівлі промислові та склади», а отже оскільки пп. 5 п. 5 (будівлі промислові та склади) рішенням Харківської міської ради від 28.11.2018 р. №1294/18 був виключений, то нежитлові будівлі «Будівлі підприємств легкої промисловості» належить до пп. 8 п. 5 Додатку 1 до рішення Харківської міської ради Харківської області від 22.02.2017 №542/17 - інші будівлі.
Крім того, з 01.04.2023 р. по 31.12.2023 р. відповідно до п. 8 рішення 25 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 30.04.2024 р. № 564/24 «Про пільги з місцевих податків» з урахуванням змін, внесених згідно з рішенням 29 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 19.08.2024 р. № 633/24 «Про продовження дії пільг з місцевих податків» за період з 01.04.2023 р. по 31.12.2023 р. встановлено ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що перебуває у власності фізичних осіб, на рівні 0 відсотків.
Таким чином, з аналізу положень рішення Харківської міської ради від 22.02.2017 р. №542/17 та пп. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, будівлі, які розташовані за адресою: Україна, Харківська обл., м. Харків, Карачівське шосе, будинок 6, які належать позивачу на праві власності, належать до категорії «інші будівлі», у розумінні п. 5 рішення Харківської міської ради від 22.02.2017 р. №542/17.
Отже, контролюючим органом при визначення суми податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, яке розташоване за адресою: Україна, Харківська обл., м. Харків, Карачівське шосе, будинок 6, мала враховуватись ставка податку - 0,1%.
З урахуванням п. «є» пп. 266.2.2 п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України та рішень 11 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про місцеві податки і збори у місті Харкові» від 22.02.2017 р. №542/17 та 25 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 30.04.2024 р. № 564/24 «Про пільги з місцевих податків», позивач мав сплачуватися податок за період січень-березень 2023 р. за передані в оренду нежитлові приміщення виробничих будівель загальною площею 239,1 м2, який розраховується наступним чином: 239,1*6700*0,1%/12*3=400,50 грн. (239,1 - площа приміщень переданих в оренду; 6700 - мінімальна заробітна плата у 2023 році; 0,1% - ставка податку інші будівлі 0,1; 12 - календарний рік; 3 - термін нарахування податку за ставкою 0,1%)
Отже, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2023 рік, який підлягає сплаті ОСОБА_2 становить 400,50 грн.
Суд апеляційної інстанції встановлено, що відповідач необґрунтовано кваліфікував нежитлову власність позивача у якості об'єкту оподаткування податком на нерухоме майно за ставкою 1% як до будівель готельних, офісних, торгівельних або для публічних виступів, оскільки відомостей про те, що такі докази існували у розпорядженні суб'єкта владних повноважень на момент видання оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, матеріали справи не містять.
Згідно правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 11.11.2019 р. в справі №803/1672/16, у випадку встановлення правомірності нарахування частини суми грошового зобов'язання оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням за основним платежем та можливості обрахунку розміру такої суми, суд, в силу наданих процесуальним законом повноважень, не позбавлений можливості скасувати податкове повідомлення-рішення у відповідній частині.
Враховуючі вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що податкове повідомлення-рішення від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556 в частині нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2023 рік, у розмірі 22784,85 грн. прийнято без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, отже є необґрунтованим.
Посилання відповідача на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.02.2020 р. в справі №819/2191/17 в обґрунтування своїх доводів щодо правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення суд апеляційної інстанції вважає необгрунтованими, оскільки в справі №819/2191/17 спірним питанням був об'єкт оподаткування, а у справі за позовом ОСОБА_1 спірним питанням є розмір ставки податку.
Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління ДПС в Харківській області від 13.09.2024 р. № 2407149-2417-2023-UA63120270000028556.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Стосовно вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 8000 грн., понесених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Згідно із ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз'яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. в справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. в справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. в справі № 726/549/19, від 16.11.2023 р. в справі № 640/16003/22, від 10.07.2024 р. в справі № 340/1498/22.
Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. в справі № 826/4959/16.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2023 р. в справі № 755/2587/17 та Верховного Суду від 26.06.2019 р. в справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. в справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. в справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. в справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р.
Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Судовим розглядом встановлено, що позивачем на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених ним при розгляді справи у суді першої інстанції, подано копії: договору про надання правничої (правової) допомоги від 16.01.2025 р.; акт прийому-передачі до договору про надання правничої (правової) допомоги від 16.01.2025 р. від 17.01.2025 р.; платіжне доручення №307 від 17.01.2025 р.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу, у зв'язку з чим витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області в розмірі 4000 грн.
Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення, у разі неправильного застосування норм матеріального права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає необхідним скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2025 р. в частині стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 8000 грн. та ухвалити постанову, якою стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 4000 грн.
Щодо стягнення на користь позивача з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 8000 грн. за написання відзиву на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка була викладена в додатковій постанові від 11.12.2019 р. в справі №2040/6747/18 надання правової допомоги з приводу вирішення навіть певної (усієї) сукупності процесуальних питань в апеляційному порядку не може бути об'єктивно оцінено у більшому розмірі, ніж надання первинної правничої допомоги, необхідної для звернення особи до суду з адміністративним позовом, оскільки первинна - більш складна, об'ємна і потребує повного аналізу обставин справи та нормативно-правової бази.
В будь-якому випадку надання правової допомоги з приводу вирішення певної (усієї) сукупності питань в апеляційному порядку не може бути об'єктивно оцінено у більшому розмірі, ніж надання первинної правничої допомоги, необхідної для звернення особи до суду з адміністративним позовом. Первинна - більш складна, об'ємна і потребує повного аналізу обставин справи і нормативно-правової бази.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16.05.2023 р. в справі №640/2756/19.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що участь одного адвоката при розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій (адвокат Прокопенко М.І., яка приймала участь у даній справі як представник позивача в судах першої та апеляційної інстанцій) свідчить про її обізнаність з обставинами щодо спірних правовідносин, що, поза сумнівом, істотно впливає на обсяг надання нею послуг в межах їх повторного вивчення.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.11.2020 р. в справі № 520/7431/19.
Враховуючи принцип співмірності (який, включає у себе, зокрема такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт, суд апеляційної інстанції вважає за можливе обмежити належний до стягнення з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 розмір витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, визначивши його у розмірі 1000 грн.
Відтак, суд апеляційної інстанції вважає, що заявлений у відзиві на апеляційну скарги представником позивача розмір відшкодування витрат позивача на правову допомогу в суді апеляційної інстанцій у розмірі 8000 грн. є суттєво завищеним та таким, що підлягає зменшенню.
Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, складає 1000 грн.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.09.2025 в справі № 520/1893/25 скасувати в частині стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області понесені витрати на правничу допомогу в розмірі 8000 грн.
Ухвалити постанову, якою стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень.
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.09.2025 в справі № 520/1893/25 залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич