справа № 761/30141/25 головуючий у суді І інстанції Волошин В.О.
провадження № 22-ц/824/15259/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
16 грудня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Янковим Миколою Вікторовичем на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року, про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, про визнання договору іпотеки недійсним, відновлення становища, яке існувало до його порушення, шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,
у проваджені Шевченківського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, про визнання договору іпотеки недійсним, відновлення становища, яке існувало до його порушення, шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, у якому позивач просить суд:
визнати недійсним договір іпотеки від 11 жовтня 2021 року щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В. за реєстровим №3145;
відновити становище, яке існувало до порушення шляхом скасування реєстраційних рішень, а саме: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 60877493 від 11 жовтня 2021 13:14:22, яке вчинено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В.; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 60877283 від 11 жовтня 2021 13:07:45, яке вчинено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В.
Разом з позовом подано заяву про забезпечення позову, в якій заявник просив:
накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить ОСОБА_1 до вирішення спору по суті;
заборонити будь-яким державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії та приймати будь-які реєстраційні рішення щодо вищезгаданого об'єкту нерухомого майна до вирішення спору по суті.
Заява про забезпечення позову мотивована тим, що предметом позову є визнання договору іпотеки недійсним (фраудаторним), оскільки такий вчинений на шкоду кредитору (позивачу) та відновлення становища, яке існувало до його порушення, шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а тому, на переконання сторони позивача, невжиття заходів забезпечення позову вищезазначеним шляхом може ускладнити або унеможливити реальне виконання рішення суду у майбутньому у разі задоволення позовних вимог.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року заяву задоволено частково. Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 74,1 кв.м., житловою площею 51,5 кв.м., яка на праві власності належить ОСОБА_1 . В решті вимог заяви відмовлено.
Не погодившись із вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Янковий Микола Вікторович 04 серпня 2025 року через систему Електронний суд подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, незабезпечення балансу інтересів усіх учасників справи, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року та відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що у разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду.
Однак, жодних доказів на підтвердження обставин ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог не надано. Зокрема, суд не встановив жодного факту, який би свідчив про намір відповідача відчужити або знищити майно, яке стало предметом арешту, відсутні дані про внесення змін до реєстру речових прав; ознаки укладення або підготовки до укладення угод про відчуження майна; публічні чи приватні заяви про намір змінити статус права власності; аналіз причинно-наслідкового зв'язку між відсутністю забезпечення і можливим ускладненням виконання рішення. Не встановлено ознак недобросовісності або ухилення апелянта, порушення ним умов будь-яких попередніх договорів, відмову від участі у процесі, приховування або знищення доказів, поведінку, яка б прямо чи опосередковано вказувала на спробу уникнути відповідальності або вчинити дії на шкоду позивачу.
Відповідач не може вважатися недобросовісним лише з огляду на звернення до суду з боку позивача. Поведінка відповідача повинна бути належно досліджена та обґрунтовано оцінена судом.
В той же час, суд ухвалив рішення без повідомлення сторін, у тому числі апелянта - як відповідача, що суперечить вимогам ст. 13, 43 ЦПК України, а також ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Фактично суд вирішив важливе майнове питання щодо майна без участі апелянта, без надання йому можливості подати контраргументи, що є істотним порушенням принципів диспозитивності, гласності та рівності сторін, а також принципу довіри до судової системи, гарантованого в п. 58 рішення ЄСПЛ у справі «Бочан проти України» (заява №7577/02).
У справі відсутня вимога про витребування майна, визнання права власності, його повернення, реституцію тощо. Позовні вимоги не спрямовані на зміну статусу чи власника майна. Більше того, позивач не довів, що відчуження цього майна позбавить його можливості реалізувати своє право - у випадку, якщо договір буде визнано недійсним. У разі відсутності прямого зв'язку між предметом позову та майном, що арештовується, забезпечення позову шляхом накладення арешту є невиправданим і непропорційним втручанням у право власності відповідача. Арешт майна в межах забезпечення позову не може використовуватися як превентивна санкція чи спосіб тиску на відповідача. Майно має бути предметом спору або тісно пов'язане з ним у контексті загрози невиконання рішення.
Вважає, суд міг забезпечити позов шляхом застосування альтернативних, менш обмежувальних заходів забезпечення позову, зокрема тимчасова заборона на відчуження майна або реєстраційні дії щодо нього.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Янковим Миколою Вікторовичем на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року, про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щербак Тетяна Володимирівна, про визнання договору іпотеки недійсним, відновлення становища, яке існувало до його порушення, шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
15 жовтня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ліпінський Є.В. подав відзив, у якому заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
Ухвалою Київського апеляційного суду у судовому засіданні 16 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Ліпінського Є.В. про витребування додатків до позовної заяви.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Ліпінський Єгор Вікторович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві.
У судове засідання апелянт ОСОБА_1 та його представник адвокат Янковий М.В., а також інші учасники справи не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши думку учасника справи, який прибув у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи частково заяву позивача про забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що їх невжиття може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист прав позивача, оскільки за умови зміни власника або застосування обтяження відповідне утруднить виконання рішення суду та породить необхідність подальших звернень позивача до суду.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається, як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав, або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся чи має намір звернутися до суду.
Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Таким чином, постановляючи ухвалу суд першої інстанції, на переконання апеляційного суду, повністю дотримався вимог ст. ст. 149, 150, 153 ЦПК України та положень постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову».
Судом першої інстанції встановлено, що між сторонами виник спір щодо дійсності договору іпотеки від 11 жовтня 2021 року, укладеного між відповідачами та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербак Т.В. Предметом договору є квартира за адресою: АДРЕСА_1 .
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши суть спору, що виник між сторонами, можливість реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, відповідність виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, правильно прийшов до висновку про часткову обґрунтованість заяви, оскільки між сторонами дійсно існує спір, який перебуває на розгляді у суді, а спірне нерухоме майно, щодо якого накладено арешт, є предметом спору.
Апеляційний суд вважає, що таке втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку, є виправданим та вкрай необхідним, оскільки воно спрямовано виключно на забезпечення цивільного судочинства. Арешт майна полягає у позбавленні можливості лише розпоряджатись цими об'єктами нерухомого майна та не призведе до жодних негативних наслідків. Вжиття цього процесуального заходу не порушить вимоги ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а навпаки сприятиме захисту права позивача на справедливий суд, гарантованого ч.1 ст.6 цієї ж Конвенції.
При цьому колегія суддів зазначає, що адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Такі заходи мають на меті, зокрема, запобігти невиправданому розширенню кола осіб, прав та інтересів яких стосуватиметься судове рішення, а відтак - утрудненню чи неможливості виконання цього рішення.
При цьому, підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог.
Верховний Суду у постанові від 13 грудня 2023 року у справі №522/21977/21 зазначив, що загроза утруднення або неможливості виконання рішення суду наявні тоді, коли у сторони спору до його вирішення є можливість розпорядитися об'єктом прав, що став предметом спору.
За таких умов, на думку апеляційного суду вимога надання позивачем доказів щодо доведення нічим не обмеженого права власника у будь-який момент розпорядитися спірним майном призведе до застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.
Отже, доводи скаржника щодо недоведеності існування об'єктивних ризиків, що можуть утруднити або унеможливити виконання рішення у цій справі за умови задоволення судом позову, є неприйнятними.
При цьому, такий вид забезпечення позову, як арешт майна не призводить до невиправданого обмеження майнових прав апелянта оскільки обмежується лише можливість вчиняти дії щодо розпорядження спірним майном.
Колегія суддів наголошує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача. Таке тимчасове обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.
Викладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 14 лютого 2022 року в справі №367/3628/21.
За змістом статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі визнання на підставі судового рішення недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором.
Оскільки визнання недійсним правочину, який є безпосередньою підставою для зміни власника спірного нежитлового приміщення, так чи інакше вплине на подальший правовий режим цього нерухомого майна, то обраний позивачем вид забезпечення позову є співмірним із заявленою в цій справі вимогою позову.
Апеляційний суд зауважує, що можливе подальше відчуження відповідачем спірної квартири об'єктивно перешкоджатиме ефективному захисту порушених прав позивача з огляду на те, що оспорюваний у цій справі правочин не буде підставою для наступної зміни власника квартири, а тому визнання його недійсним не відновлюватиме порушене право позивача та спонукатиме останнього до ініціювання нових судових спорів та розширенню кола учасників справи.
За встановлених обставин, колегія суддів вважає цілком обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що вжиті заходи забезпечення позову є необхідними, достатніми та співмірними із заявленими позовними вимогами.
За правилами ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті.
Відповідно до ч. 5 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову шляхом накладення арешту на активи, які є предметом спору у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, чи на інші активи відповідача, які відповідають вартості оспорюваних активів, розглядається судом не пізніше трьох днів з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Оскільки у цій справі заява про забезпечення позову стосувалася накладення арешту на квартиру, а не активів у розумінні ч. 5 ст. 153 ЦПК України, місцевий суд мав право розглянути заяву про забезпечення позову без виклику учасників справи, у т.ч. апелянта, а тому не було порушення його прав та свобод.
Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм процесуального права при його постановленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і спростовуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала не підлягає скасуванню, як така, що постановлена з додержанням вимог закону.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Янковим Миколою Вікторовичем - залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 21 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 18 грудня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова