ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
09 грудня 2025 року Справа № 902/1331/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючий суддя Мельник О.В.
суддя Олексюк Г.Є.
суддя Гудак А.В.
секретар судового засідання Переходько К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 (суддя Тварковський А.А., повне рішення складено 13.06.2025)
за позовом Заступника керівника Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі:
1) Міністерства оборони України
2) Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця
до 1) Вінницької міської ради
2) Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви
про визнання рішень недійсними та витребування земельних ділянок
за участю:
прокурора - Щура О.В.,
позивача-1 - Москаленка А.О.,
позивача-2 - Єзерської О.С.,
відповідача-1 - Вініцької Б.А.,
відповідача-2 - Осколкова І.Л.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції встановив, що враховуючи принцип книжкового володіння одночасно фактичними володільцями спірних земельних ділянок є Вінницька міська рада як власник, а також Релігійна громада як користувач на іншому речовому праві - праві постійного користування.
Враховуючи правові висновки Верховного Суду, суд зазначив, що належному способу захисту позивачів у спорі з іншими особами щодо права власності та права користування земельними ділянками відповідає позовна вимога про витребування на їх користь у власність та постійне користування з власності та постійного користування осіб, за якими зареєстровані такі права, земельних ділянок, ідентифікованих відповідними кадастровими номерами.
Натомість, господарський суд вказав, що прокурор, заявивши позов в інтересах КЕВ м.Вінниця, жодних позовних вимог, які його стосуються взагалі не пред'явив, зокрема, щодо права постійного користування спірними земельними ділянками, а в інтересах Міністерства оборони України як уповноваженого державного органу управління майном оборони не заявив позовних вимог про витребування нерухомого майна з незаконного володіння Вінницької міської ради, що позбавляє можливість вирішити питання відносно припинення комунальної власності на спірні земельні ділянки, за наслідками чого і припинити відповідну державну реєстрацію. При цьому, до Вінницької міської ради заявлені лише вимоги про скасування рішень щодо надання земельних ділянок у постійне користування Релігійній громаді.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що за вказаної редакції заявлених прокурором позовних вимог розгляд справи по суті і встановлення порушення відповідних прав держави та позивачів не призведе до відповідного захисту цих прав, оскільки витребування на користь держави земельних ділянок з постійного користування лише Релігійної громади не призведе до автоматичного припинення права комунальної власності цих земельних ділянок, які знаходяться також і у одночасному володінні Вінницької міської ради. Тобто не зважаючи на частково вірне обрання прокурором способу судового захисту порушеного права, сформована ним редакція позовних вимог не призведе до його ефективного захисту. При цьому, суд самостійно не уповноважений вийти за межі заявлених позовних вимог.
Окрім того, суд зауважив, що навіть якщо вважати, що спірні земельні ділянки відносяться до земель оборони, то вона повинні знаходитись в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, а власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається відповідними земельними ділянками. Тобто речово-правова вимога прокурора в інтересах позивачів як власників земельних ділянок також не відповідає їх суб'єктивному праву, оскільки наявний у справі склад позивачів фактично не є тими не володіючими власниками земель оборони, які мають право заявити віндикаційний позов до незаконних володільців.
Щодо позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень Вінницької міської ради у контексті спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що вони окремо не підлягають задоволенню, оскільки за усталеною практикою Верховного Суду саме пред'явлення віндикаційного позову до володільців майна є належним та ефективним способом захисту прав власника чи титульного володільця земельної ділянки.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Міністерство оборони України звернулось до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задоволити у повному обсязі.
Апелянт, зокрема, із посиланням на ст.84 ЗК України вказує, що незалежно від будь-якої реєстрації, землі, які за функціональним цільовим призначенням належать до земель оборони, не можуть бути об'єктом права комунальної власності, а тому рішення Вінницької міської ради щодо надання ділянки оборонного призначення ухвалені із перевищенням повноважень і є нікчемними.
Відтак, зауважує, що якщо право власності на землю належить державі, то тільки держава може визначати правомірного користувача. Отже, рішення про надання права постійного користування релігійній громаді, прийняте не уповноваженим органом (міською радою), є юридично нікчемним, а сама громада - незаконним володільцем.
Вважає безпідставним висновок суду першої інстанції, що ефективним способом захисту прав держави є виключно пред'явлення віндикаційного позову до обох фактичних володільців - користувача та зареєстрованого власника, ігноруючи особливий правовий режим земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності.
Скаржник також зазначає, що висновок суду про відсутність у Міністерства оборони України правових підстав для звернення з позовом суперечить положенням законів України "Про Збройні Сили України", "Про використання земель оборони" та Земельного кодексу України.
Окрім того, звертає увагу, що судом не враховано, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду, зокрема рішень Великої Палати, особа, яка незаконно позбавлена володіння нерухомим майном, має право витребувати його з чужого незаконного володіння, незалежно від формальної реєстрації за іншою особою.
Позивач-1 також вказує, що запис у Державному реєстрі речових прав створює лише спростовувану презумпцію, яка не підтверджує беззаперечність права власності територіальної громади на спірні земельні ділянки, оскільки вони, як землі оборони, не можуть перебувати у комунальній власності.
У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач-2 подав відзив на апеляційну скаргу, у якому, зокрема, вказує, що апелянтом не спростовано висновки суду першої інстанції щодо неефективності обрання ним способу захисту, адже ефективним би вважався спосіб у разі звернення з віндикаційним позовом як до Релігійної громади, так і до Вінницької міської ради.
Релігійна громада вважає, що у Міністерства оборони України відсутні правові підстави для звернення до суду з позовом, адже відсутні будь-які докази, які б підтверджували, що спірні земельні ділянки належать до ділянок земель оборони.
Також зазначає, що апелянтом не застосовано концепцію книжкового володіння, відповідно до якої останній мав би звернутись з позовом не лише до землекористувача, а й до власника земельних ділянок (так само має правомочність володіння) з віндикаційним позовом. Ні прокурором, ні позивачами не оскаржено право власності Вінницької міської ради на земельні ділянки, тому доводи позивача-1 про незаконну реєстрацію речових прав на нерухоме майно є безпідставними.
Відповідач-2 просив апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
26.09.2025 року від відповідача-1 також надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому звертає увагу апеляційного суду, що в рішенні ІНФОРМАЦІЯ_1 №116-024 від 24.12.1948 року зазначається про земельну ділянку площею 1,2500 га, відсутня прив'язка і до будь-якої адреси такої земельної ділянки. Крім того, матеріали справи не містять, а прокурором не надано суду акти комісій про які зазначено в рішенні Вінницького ОВК №116-024 від 24.12.1948 року.
Вказує, що земельна ділянка площею 1,25 га, право власності на яку, затвердженням прокурора, належить державі в особі Міністерства оборони України, з урахуванням наданих доказів, не є конкретно визначеною, оскільки є лише суб'єктивним розумінням позивача.
Відповідач-1 вважає, що вірно застосовано як норми процесуального, так і матеріального права, в повному обсязі з'ясовано всі обставини, що мають значення для правильного вирішення правового спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх у рішенні, надано належну оцінку всім доказам. Судове рішення ґрунтується на повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та як наслідок викладено обґрунтовані висновки суду щодо спірних правовідносин, в тому числі про неефективність обраного прокурором способу захисту, про статус Міністерства оборони як належного позивача у справах про витребування земель оборони.
За таких обставин, просить апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 - без змін.
30.09.2025 року прокурор надав до суду пояснення щодо поданої апеляційної скарги, у яких повністю підтримує доводи та аргументи Міністерства оборони України, а тому просить її задоволити, а рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Позивач-2 також подав додаткові пояснення, згідно яких вважає, що Вінницька міська рада не є особою, яка уповноважена від імені держави здійснювати будь-які дії щодо спірних земельних ділянок, оскільки вони перебувають у власності держави уповноваженим органом управління якої є Міністерство оборони України, в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці, як землекористувача. Земельна ділянка, що була відведена, не вибувала з категорії земель оборони, її призначення не було змінено у встановленому законом порядку, та станом на даний час вона перебуває на обліку Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниці.
Відтак, позивач-2 просить скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задоволити у повному обсязі.
Відповідно до ч.1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, відзиви на апеляційну скаргу, пояснення сторін щодо апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, згідно з п.4 рішення Звуженого виконкому Вінницької обласної Ради депутатів трудящих №116-024 від 28.12.1948 року "Об уточнении границ землепользования Министерства Вооруженных Сил в г. Винница" (т.1, а.с.25-26), вирішено межі землекористування до окремих будівель, залишених в користуванні КЕВ згідно доданого списку, встановити відповідно до генпланів, доданих до актів комісії від 27-28 вересня 1948 року і 29 вересня 1948 року.
Прокурор ідентифікує земельну ділянку (до складу якої входять спірні земельні ділянки з к.н. 0510100000:01:037:0216 та 0510136300:01:037:0060), вказуючи на її розташування за адресою у м.Вінниця просп./вул. Коцюбинського/Бевза, 60/1 та надаючи копію свідоцтва індексний номер 35596717 про право власності на нерухоме майно за такою адресою на об'єкт нерухомого майна "будівля, центр культури".
За змістом зазначеного свідоцтва про право власності будівля загальною площею 5147,7 кв.м перебуває у власності держави в особі Міністерства оборони України. При цьому факт належності цієї будівлі Міноборони України також підтверджується витягом з Реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с.120-12).
Відповідно до індивідуальної картки №8 обліку земельної ділянки (додаток 2 до Інструкції з обліку земельних ділянок в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України) за адресою у м. Вінниця просп./вул. Коцюбинського/Бевза, 60/1 розташовано 60 Будинок офіцерів. Поряд з цим зазначено про відведення у 1931 році у постійне користування МОУ земельної ділянки площею 1,2500 га, що підтверджено рішенням Вінницького ОВК №116-024 від 24.12.1948 року (т.1, а.с.123-124).
Згідно з розпорядженням №293 від 01.04.1993 виконавчого комітету Вінницької міської ради народних депутатів "Про створення комісії по інвентаризації земель, що знаходяться в користуванні Міністерства оборони України в межах міста Вінниці" (т.1, а.с.27) проведено інвентаризацію, за результатами якої складено Акт інвентаризації земель Міністерства оборони України на території м. Вінниця із відповідними додатками (т.1, а.с.31-44).
Відповідно до вказаного Акта, на час проведення інвентаризації в користуванні гарнізонного будинку офіцерів знаходилось всього 1,25 га земель, в тому числі в постійному користуванні 1,25 га.
29.01.2020 року КЕВ м. Вінниця звернувся до Вінницької міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України у військовому містечку № НОМЕР_1 , що знаходиться на території Вінницької міської ради (т.1, а.с.125-126).
Листом від 20.03.2020 року Вінницька міська рада повідомила, що на земельній ділянці, яка зазначена КЕВ м. Вінниця, уже є сформовані земельні ділянки з кадастровими номерами 0510100000:01:037:0216 та 0510136300:01:037:0060, інформація про які внесена до Публічної кадастрової карти України (т.1, а.с.127-128).
Актуальна інформація щодо індивідуальних характеристик вказаних земельних ділянок міститься у відповідних витягах з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с.115-119), зокрема, з яких вбачається, що територіальною громадою м.Вінниці в особі Вінницької міської ради як власником передано Релігійній громаді Великомученика Георгія Побідоносця Української православної церкви (код ЄДРПОУ 35200322) на праві постійного користування дві земельних ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, із них:
- земельну ділянку кадастровий номер 0510100000:01:037:0216 площею 0,3843 га (підстава для державної реєстрації - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер: 1313, виданий 23.08.2018, видавник: Вінницька міська рада);
- земельну ділянку кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 площею 0,1745 га (підстава для державної реєстрації - рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер: 2280, виданий 27.02.2009, видавник: Вінницька міська рада).
Відповідно до рішення Вінницької міської ради №637 від 22.12.2006 Релігійній громаді надано погодження на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Коцюбинського, 60 для будівництва та експлуатації храму орієнтованою площею - 0,1745 га за рахунок земель МО України (т.1, а.с.45).
У матеріалах справи наявний проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки площею 0,1745 га (т.1, а.с.47-105)
Листом від 21.03.2007 Міністерство оборони України підтвердило готовність до передачі земельної ділянки площею 0,1745 га за адресою: м. Вінниця, площа Перемоги, 1 (біля гарнізонного будинку офіцерів) для будівництва Храму Святого Великомученика Георгія Победоносця Української Православної Церкви за умови прийняття рішення Вінницькою міською радою стосовно виділення рівноцінної земельної ділянки у м.Вінниці з метою будівництва житла для військовослужбовців (т.1, а.с.103).
Рішенням Вінницької міської ради від 19.06.2007 затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок по просп. Коцюбинського, 60 (Будинок офіцерів Повітряних сил), розроблених Подільським державним підприємством геодезії, картографії та кадастру на замовлення Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця (т.1, а.с.104-105).
Водночас, вказаним рішенням також вирішено зарезервувати МО України рівноцінну земельну ділянку площею 0,1745 га для будівництва багатоквартирного жилого будинку в мікрорайоні "Східний" передбаченої під будівництво І-ої черги; передати Релігійній громаді Великомученика Георгія Побідоносця в оренду земельну ділянку, розташовану по просп. Коцюбинського, 60 (Будинок офіцерів Повітряних сил) площею 0,1745 га для громадських потреб (будівництво та експлуатація Храму Св. ВМЧ. Георгія Побідоносця та благоустрою прилеглої території) за рахунок земель МО України терміном на 10 років.
У подальшому вказане рішення органу місцевого самоврядування фактично в частині резервування рівноцінної земельної ділянки реалізовано не було, водночас договір оренди було розірвано у зв'язку із її передачею в постійне користування.
Відповідно до рішення Вінницької міської ради від 27.02.2009 №2280 передано відповідачу-2 в постійне користування земельну ділянку площею 0,1745 га кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 (т.1, а.с.106-110).
Згідно із рішенням Вінницької міської ради від 23.08.2018 №1313 передано в постійне користування відповідачу-2 земельну ділянку площею 0,3843 га кадастровий номер 0510100000:01:037:0216 (т.1, а.с.111-114).
Прокурор, вказуючи на порушення інтересів держави, оскільки спірні земельні ділянки вилучено та передано у користування третіх осіб на підставі рішень Вінницької міської рали з порушенням норм Земельного кодексу України, без відповідних погоджень, звернувся з даним позовом до суду.
Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м.Вінниця, із врахуванням листів Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону від 11.01.2024 (т.1, а.с.131-132), від 24.04.2024 (т.1, а.с.133-136), від 17.06.2024 (т.1, а.с.138-140), від 21.11.2024 (т.1, а.с.141-144), до вказаних органів, надісланих у зв'язку із виявленими порушеннями з метою вжиття належних заходів реагування, а також про намір звернутися до суду з позовом в інтересах держави, вважає вірним висновок суду першої інстанції про дотримання прокурором вимог ст.53 ГПК України та ст.23 Закону України "Про прокуратуру" для звернення до суду з відповідним позовом та наявності законних підстав для представництва прокурором інтересів держави, оскільки позивачі належним чином не здійснили захист порушених інтересів держави в спірних правовідносинах, у зв'язку з чим у прокурора були обґрунтовані правові підстави для звернення з даним позовом до суду.
Крім того, враховуючи обізнаність Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м.Вінниця про необхідність захисту інтересів держави, наявність відповідних повноважень для їх захисту шляхом самостійного звернення з відповідним позовом до суду, приймаючи до уваги листи вказаних органів від 25.04.2024 (т.1, а.с.137), від 12.07.2024 (т.1, а.с.145-146) про невжиття заходів претензійно-позовного характеру, відсутність будь-яких посилань на вчинення дій для усунення виявлених порушень в майбутньому, колегія суддів вважає, що відповідні органи фактично усунулися від реалізації повноважень по захисту можливих порушень інтересів держави, що свідчить про їх бездіяльність.
Колегія суддів враховує, що якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування відповідного органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, а відповідний орган протягом розумного строку на таку інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про таке порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абз.1 ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру". У цьому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов'язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про свідоме нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави таким органом.
Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі №927/172/21, від 28.06.2022 у справі №916/1283/20, від 13.09.2022 у справі №910/14844/21.
Разом з тим, щодо висновків суду про неналежність позивача в особі Міністерства оборони України у спірних правовідносинах, оскільки власником земель оборони є держава в особі Кабінету Міністрів України, апеляційний суд вважає за необхідне вказати наступне.
Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Відповідно до п."в" ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.
Згідно із ч.1, 2 ст.84 ЗК України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за ч.1, 2 якої землями оборони визнаються земельні ділянки, призначені для забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Міністерства оборони України, розвідувальних органів України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, для розміщення військових частин, військових навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, що перебувають у сфері управління зазначених органів та/або входять до структури Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також для розміщення господарських товариств, у статутному капіталі яких 100 відсотків акцій (часток) належать державі та функції з управління корпоративними правами держави у статутних капіталах яких здійснюють зазначені органи, за винятком господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, набуті в результаті примусового відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану відповідно до Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (ст.113 Конституції України) визначаються розділом VІ Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до ч.2 ст.44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України.
До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин ст.13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (ч.7 ст.122, ст.149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (ст.129 ЗК України).
Законами України "Про оборону України" (ст.9) та "Про Збройні Сили України" (ст.9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).
Міністерство оборони України забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (ст.2) передбачає, що Міністерство оборони України, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється Міністерство оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації.
Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
Аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 року у справі №910/18560/16.
Таким чином, колегія суддів зауважує на безпідставному врахуванні судом першої інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12.04.2018 у справі №910/23064/16, адже, по-перше, відповідна позиція про недоведеність Міністерством оборони України наявності прав на земельну ділянку у вказаній справі ґрунтувалась на преюдиційних обставинах, встановлених у іншій справі судовим рішенням, яке набрало законної сили, тобто, у правовідносинах, які не є подібними до спірних, по-друге, така постанова ухвалена раніше, ніж постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №910/18560/16.
Апеляційний суд враховує, що Господарським процесуальним кодексом України визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.
Суди під час вирішення спору у подібних правовідносинах мають враховувати саме останню правову позицію (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/109447/17).
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство оборони України наділене повноваженнями на звернення з даним позовом до суду і, відповідно, є належним позивачем у спірних правовідносинах.
Аналізуючи встановлені обставини справи та оцінюючи наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції враховує наступне.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізовуючи передбачене ст.55 Конституції України, ст.4 ГПК України право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Згідно ст. 16 ЦК України, положення якої кореспондуються зі ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст.16 ЦК України визначає способи захисту цивільних прав та інтересів.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника.
Колегія суддів звертає увагу, що зазвичай суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Інакше кажучи, - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (п.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).
При цьому, зазвичай належний і ефективний спосіб захисту - саме той, який спрямований на ті правові наслідки, які захищають право.
Як вбачається з матеріалів справи, спір у даній справі виник щодо встановлення дійсного власника спірних земельних ділянок. Прокурор, здійснюючи захист інтересів держави та звертаючись в інтересах МО України та КЕВ м.Вінниці, доводить поданими доказами, що земельні ділянки, які розташовані за адресою: просп. Коцюбинського, буд. 60, м. Вінниця: кадастровий номер 0510136300:01:037:0060 загальною площею 0,1745 га та кадастровий номер 0510136300:01:037:0216 загальною площею 0,3843 відносяться до земель оборони ще з 1948 року, тобто перебували і мають перебувати лише у державній власності. Натомість, відповідачі стверджують, що дані земельні ділянки знаходяться у межах міста та відносяться до земель комунальної власності, відтак Вінницька міська рада правомірно розпорядилася ними, передавши у постійне користування Релігійній громаді.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку ст.387-388 ЦК України (віндикаційний позов).
Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно, який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.
Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння (п.72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц).
Разом з тим, колегія суддів враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі №357/8277/19, зокрема, що тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна; судове рішення про задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідних змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Отже, специфіка книжкового володіння полягає, серед іншого, в тому, що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, і особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди відповідно.
Апеляційний суд також зауважує, що у справі №902/1046/22, спір у якій передував існуванню даного судового спору, Верховний Суд зазначив, що належному способу захисту позивача у спорі з іншою особою щодо права користування земельною ділянкою відповідає позовна вимога про витребування на його користь у його постійне користування з постійного користування особи, за якою зареєстроване таке право, земельних ділянок, ідентифікованих відповідними кадастровими номерами.
Аналіз викладеного дає підстави для висновку, що належному способу захисту позивачів у спорі з іншими особами щодо права власності та права користування земельними ділянками відповідає позовна вимога про витребування на їх користь у власність та/або постійне користування з власності та/або постійного користування осіб, за якими зареєстровані відповідні речові права, земельних ділянок, ідентифікованих відповідними кадастровими номерами. У разі задоволення такої позовної вимоги судове рішення є підставою для внесення до Державного реєстру прав відомостей про припинення права власності та права постійного користування відповідачів і про державну реєстрацію права власності та права постійного користування за позивачами.
Судами встановлено, що згідно інформації з Реєстру речових прав (т.1, а.с.115-119), спірні земельні ділянки перебувають у власності територіальної громади м.Вінниці в особі Вінницької міської ради і на праві постійного користування у Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви.
Таким чином, враховуючи принцип книжкового володіння, одночасно фактичними володільцями спірних земельних ділянок є дві особи щодо різних речових прав, а саме Вінницька міська рада як власник, та Релігійна громада як користувач на іншому речовому праві - праві постійного користування.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, прокурор, заявивши позов в інтересах Міністерства оборони України як уповноваженого державного органу управління майном оборони, не заявив віндикаційних вимог про витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння Вінницької міської ради як зареєстрованого власника. При цьому до Вінницької міської ради заявлено лише вимоги про скасування рішень щодо надання земельних ділянок у постійне користування Релігійній громаді.
Натомість, віндикаційна позовна вимога заявлена до відповідача-2, Релігійної громади Великомученика Георгія Побідоносця Української Православної Церкви як постійного користувача земельних ділянок.
Колегія суддів зауважує, що право постійного користування земельною ділянкою є похідним від права власності на землю та не може існувати самостійно від нього. Таке право виникає виключно на підставі волевиявлення власника земельної ділянки, який, реалізуючи свої правомочності, надає іншій особі право користування відповідною земельною ділянкою.
Таким чином, за наявності зареєстрованого за Вінницькою міською радою права власності на спірну земельну ділянку, позбавлення постійного землекористувача фактичного володіння саме по собі не є належним способом захисту права власності держави. Така процесуальна конструкція позовних вимог не спрямована на усунення порушення з боку зареєстрованого власника (Вінницької міської ради) та не відповідає правовій природі віндикаційного позову, оскільки ці вимоги пред'явлено до особи, за якою зареєстровано лише похідне речове право постійного користування, що унеможливлює вирішення питання щодо припинення комунальної власності на спірні земельні ділянки та, як наслідок, скасування відповідної державної реєстрації.
Водночас власник майна, який вважає, що його право порушується діями постійного землекористувача, вправі захищати свої права шляхом пред'явлення негаторного позову у порядку ст.391 ЦК України, спрямованого на усунення перешкод у здійсненні правомочностей власника щодо користування або розпорядження земельними ділянками.
Окрім того, в позовній заяві не наведено жодних обґрунтувань щодо наявності у Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця будь-якого належного йому речового права на спірні земельні ділянки, у тому числі права постійного користування. Докази наділення КЕВ таким правом з боку Міністерства оборони України відсутні та суду не надані.
Враховуючи, що віндикаційна позовна вимога заявлена прокурором саме в інтересах Міністерства оборони України для захисту права власності держави, а не з метою захисту будь-якого похідного речового права, яке могло б належати КЕВ, апеляційний суд не вбачає також підстав для задоволення позовних вимог прокурора в інтересах Квартирно-експлуатаційного відділу м. Вінниця.
Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі №925/642/19).
У силу вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Враховуючи викладене, а також зважаючи на підстави та зміст позову, характер спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за наявної редакції заявлених прокурором позовних вимог розгляд справи по суті та встановлення порушення відповідних прав держави і позивачів не забезпечить належного захисту цих прав. Витребування на користь держави земельних ділянок лише з постійного користування Релігійної громади не призведе до автоматичного припинення права комунальної власності на ці земельні ділянки, які перебувають одночасно у володінні Вінницької міської ради, а отже, не забезпечить ефективного захисту прав, за якими позивачі звернулися до суду.
Щодо позовних вимог в частині визнання рішень Вінницької міської ради недійсними колегія суддів враховує, що за висновками Великої Палати Верховного Суду власник з дотриманням вимог ст.388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача; для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним.
Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (п.86), від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (п.38), від 01.10.2019 у справі №911/2034/16 (п.46), від 01.02.2020 у справі №922/614/19 (п.50).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 22.06.2021 року у справі №200/606/18).
З огляду на вказане, а також враховуючи, що саме пред'явлення віндикаційного позову до володільців майна є належним та ефективним способом захисту прав власника чи титульного володільця земельної ділянки, позовні вимоги щодо визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування у контексті спірних правовідносин окремо не підлягають задоволенню, про що суд першої інстанції дійшов вірного висновку.
Зважаючи на те, що обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, колегія суддів не вважає за необхідне давати відповідь на кожен аргумент апеляційної скарги з огляду на висновки Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" "Руїз Торіха проти Іспанії" (хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент), оскільки неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших, встановлених судом обставин.
У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про залишення рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 без змін, з огляду на що апеляційна скарга Міністерства оборони України задоволенню не підлягає.
Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.
Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд
Рішення Господарського суду Вінницької області від 03.06.2025 у справі №902/1331/24 залишити без змін, апеляційну скаргу Міністерства оборони України - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена "17" грудня 2025 р.
Головуючий суддя Мельник О.В.
Суддя Олексюк Г.Є.
Суддя Гудак А.В.