Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
16.12.2025 р. справа №520/29698/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІКІНГ - АВТО" (далі за текстом - позивач, заявник)
до Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання протиправною та скасування постанови,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про: 1) визнання протиправною та скасування Постанови про застосування адміністративно господарського штрафу №084460 від 22 липня 2025 року, винесену Відділом державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті, справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт, ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» (Код ЄДРПОУ: 35659127), шляхом накладення адміністративно-господарського штрафу в розмірі 17.000,00 грн. 2) стягнення за рахунок бюджетних асигнувань з Державної служби України з безпеки на транспорті (Код ЄДРПОУ 39816845, 03150, місто Київ, вул. Антоновича, будинок 51) на користь ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» (Код ЄДРПОУ: 35659127) судові витрати понесені щодо розгляду справи в суді саме Постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу №084460 від 22 липня 2025 року, в розмірі 17.000 (шістнадцять тисяч) грн. 00 коп.
Аргументуючи цю вимогу, зазначив, що транспортний засіб «Volkswagen Crafter» реєстраційний номер НОМЕР_1 на момент перевірки 19.06.2025 року у населеному пункті Різуненкове не здійснював жодного виду пасажирських перевезень, а прямував до м.Полтава (як указано у позові) або до м.Суми (як указано у відповіді на відзив) виключно для проведення комп'ютерної діагностики та подальшого встановлення тахографа відповідно до розпорядження керівника підприємства. Особи, які перебували в салоні, не були пасажирами регулярних або нерегулярних перевезень, не здійснювали оплату за проїзд та їх присутність інспекторами була помилково ідентифікована як ознака комерційного перевезення. Позивач наголошує на відсутності події та складу правопорушення, оскільки підприємство не надавало послуги з перевезення пасажирів, а акт перевірки № ОАР 063301 від 19.06.2025 року та постанова № 084460 від 22.07.2025 р. ґрунтуються на припущеннях і не підтверджені належними та допустимими доказами, що виключає відповідальність, передбачену абз.3 ч.1 ст.60 Закону України «Про автомобільний транспорт». Також у якості підстав позову заявник зазначив: 1) відсутність факту перевезення пасажирів; 2) проведення візуального спостереження як заходу оперативно-розшукових дій поза межами повноважень; 3) порушення порядку проведення рейдових перевірок у спосіб пред"явлення направлення на проведення перевірки лише на 30 хвилині контрольного заходу; 4) безпідставна участь у перевірці старшого державного інспектора Пархоменка О.В.; 5) не повідомлення про проведення відеофіксації, початок відеофіксації з моменту візуального спостереження за автомобілем, перерви у записі, невідповідність часових міток та зображень, фіксація обставин події за допомогою власних технічних засобів працівників державного органу; 6) вчинення психологічного тиску на водія у спосіб виклику працівників патрульної поліції; 7) замовний характер заходу державного нагляду (контролю).
Відповідач, Відділ державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті, із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що під час рейдової перевірки встановлено факт використання транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN CRAFTER» державний номер НОМЕР_1 для здійснення пасажирських перевезень без наявності у водія документів, визначених статтею 39 Закону України «Про автомобільний транспорт», зокрема: витягу з дозволу на міжобласний маршрут, схеми маршруту та таблиці вартості проїзду. За результатами відеофіксації підтверджено висадку пасажирів, наявність у салоні чотирьох осіб, які прямували до м. Полтава, а також здійснення посадки та висадки на зупинках регулярних перевезень. Відповідач вважає безпідставними твердження позивача про відсутність перевезень та мету поїздки до СТО, оскільки такі обставини не були повідомлені водієм під час перевірки та спростовуються матеріалами відеозаписів.
Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, які відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні учасниками суспільних відносин до суду доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
За викладеними у матеріалах справи обставинами встановлено, що 13.06.2025р. суб"єктом владних повноважень було видано направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) №ОНР 002306 (далі за текстом - Направлення).
У тексті направлення згадані працівники суб"єкта владних повноважень - старші державні інспектори Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті: Коляда А.Ю., Пархоменко В.В., Педоренко С.О., Різник М.О., Філь С.О., Целогородцев А.В.
Предметом заходу державного нагляду (контролю) у межах спірних правовідносин згідно з направленням Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті від 13.06.2025р. №ОНР 002306 визначено перевірка автомобільних перевізників, резидентів/нерезидентів громадян, водіїв з приводу дотримання Закону України «Про автомобільний транспорт» на інших нормативно-правових актів у сфері автомобільного транспорту на адміністративній території Донецької, луганської, Харківської областей та міста Харкова.
Часові межі проведення означеного заходу державного нагляду (контролю) 16.06.2025р.-22.06.2025р.
19.06.2025р. у населеному пункті Різуненкове на підставі направлення на рейдову перевірку ОНР №002306 від 13.06.2025р., працівниками суб"єкта владних повноважень, зокрема і старшим державним інспектором Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях - Целогородцевим А.В. було проведено рейдову перевірку транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN CRAFTER», державний номер НОМЕР_1 (далі за текстом - Автомобіль), що використовується ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» у господарській діяльності.
Перевірку здійснено за адресою: Харківська область, Валківський район, с. Різуненкове, вул. Нова, 5, у межах контролю за дотриманням вимог законодавства про регулярні міжобласні пасажирські перевезення за маршрутом «Богодухів - Полтава (Коломак - Полтава)».
У ході перевірки водієм працівникові суб"єкта владних повноважень було надано: страховий сертифікат №1 від 28.01.2025р., згідно з яким заявник у якості страхувальника уклав договір страхування відповідальності перевізника за шкоду, заподіяну пасажирам або багажу під час перевезення автомобільним транспортом відносно транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN CRAFTER», державний номер НОМЕР_1 ; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу - автомобілю марки «VOLKSWAGEN CRAFTER», державний номер НОМЕР_1 за громадянкою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ); протокол перевірки технічного стану транспортного засобу від 29.01.2025р. №01535-00281-25 відносно автомобілю марки «VOLKSWAGEN CRAFTER», державний номер НОМЕР_1 , із календарною датою наступного технічного контролю - 29.07.2025р.; посвідчення водія.
Доказів подання від імені заявника будь-яких інших документів під час рейдової перевірки матеріали справи не містять.
За результатами перевірки працівником суб'єкта владних повноважень - старшим державним інспектором Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях - Целогородцевим А.В. було складено Акт проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт №ОАР063301 від 19.06.2025р. (далі за текстом - Акт №ОАР063301).
За змістом Акта №ОАР063301 часом перевірки є 15:10год. 19.06.2025р.
У тексті Акта №ОАР063301 викладені твердження суб"єкта владних повноважень про те, що водій ОСОБА_2 здійснював пасажирські перевезення за відсутності документів, визначених ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме: витягу з дозволу; схеми маршруту; таблиці вартості проїзду; а також здійснював посадку та висадку пасажирів на зупинках регулярних перевезень, що, на думку інспекторів, порушує п.53 Правил №176, затверджених постановою КМУ від 18.02.1997 №176.
Заявник - ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» після перевірки звернувся до органу контролю із листом вих. №61 від 24.06.2025, у якому повідомив, що автомобіль не здійснював перевезення пасажирів, а згідно з розпорядженням керівника підприємства №01/06-25 від 18.06.2025 прямував із автопарку ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» до м. Полтави на станцію технічного обслуговування для проведення комп'ютерної діагностики та встановлення тахографа. У листі також зазначено, що три особи у салоні не були пасажирами регулярного маршруту та не сплачували вартість проїзду.
Позивач також звернувся із запитом №81 від 28.07.2025, в якому просив надати відеозаписи, зафіксовані портативним відеореєстратором інспектора. У відповідь надано посилання на відеофайли, що містять матеріали з нагрудних камер інспекторів Целогородцева А.В. та Пархоменка В.В.
Після отримання пояснень, орган державного контролю направив позивачу Повідомлення про розгляд справи №58251/40/24-25 від 01.07.2025р.
За результатами розгляду Акта №ОАР063301 начальником Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях було прийнято постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №084460 від 22.07.2025р. у розмірі 17.000,00 грн.
Копію постанови направлено заявнику супровідним листом від 02.09.2025р. №64687/40/24-25, що підтверджується даними трекінгу Укрпошти: повідомлення №0601165217750, відправлення №0601172535929, долученими до відзиву.
Юридичною підставою прийняття постанови орган державного контролю визначив норми ст.39 та абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт", а фактичною підставою - зазначені в Акті №ОАР063301 твердження інспекторів про надання ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» послуг з регулярних пасажирських перевезень без необхідних документів на момент перевірки.
Позивач не погодився з висновками інспекторів та у скарзі вих. №86 від 31.07.2025р. вказав на істотні порушення процедури перевірки, недотримання положень Порядку №1567, незаконне використання відеофіксації та помилкову ідентифікацію осіб у салоні як пасажирів. Крім того, позивач подав окрему скаргу на дії інспекторів, вих. №91 від 07.08.2025р., у якій наполягав на проведенні службового розслідування щодо Целогородцева А.В. та Пархоменка В.В.
Постанова начальника Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях №084460 від 22.07.2025р. була оскаржена заявником у позасудовому (адміністративному) порядку до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпеки).
Рішенням Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпеки) у формі листа від 11.08.2025р. №6947/3.3/15-25 адміністративна скарга заявника була відхилена.
До суду заявник подав копію письмових пояснень водія ОСОБА_2 на ім'я керівника ТОВ "Вікінг-авто" Худікяна Валерія Хачіковича, згідно з якими метою руху Автомобілю 19.06.2025р. (подія виїзду з гаражу о 13:40год.) через населений пункт - Краснокутськ до м.Полтави є прибуття о 16:00год. до м.Суми через м.Полтаву з метою проведення робіт на СТО (діагностика та встановлення тахографа). (т.1 а.с.39).
У відповіді на відзив заявник зазначає, що 19.06.2025р. автомобіль прямував з автопарку підприємства до м.Суми на СТО для проведення монтажних робіт із встановлення тахографа, що підтверджується складеною ФОП ОСОБА_3 (р.н.о.к.п.п. - 2414414651, м.Суми, вул.Дубровського, 26) рахунком - фактурою від 29.06.2025р. №ЦГ-0000260.
Указаний письмовий документ заявником до матеріалів справи не поданий.
Доказів подання цього документу водієм під час рейдової перевірки або заявником до Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях матеріали справи не містять.
За викладеним у відповіді на відзив твердженням заявника 19.06.2025р. маршрут руху Автомобіля мав такий вигляд: с.Козіївка - м.Полтава - м.Суми.
Суд зазначає, що згідно з відомостями інформаційного ресурсу - Google Maps найкоротший маршрут руху між указаними населеними пунктами складає близько 120км., не пролягає через м.Полтава, потребує часу близько 1год. 52хв.
При цьому, с.Козіївка Богодухівського району Харківської області розташовано між м.Полтава та м.Суми, а тому рух до м.Суми через м.Полтава потребує початкового руху у зворотньому (прямо протилежному напрямку) із подальшим рухом з м.Полтава до м.Суми за відсутності дороги прямого сполучення.
Згідно з відомостями інформаційного ресурсу - Google Maps відстань руху Автомобілю з с.Козіївка Богодухівського району Харківської області через населений пункт - Різуненкове та через місто Полтава та до суми складає близько 291км., потребує часу близько 4год. 49хв.
Відтак, виїзд Автомобіля з населеного пункту Козіївка о 13:40год. із подальшим рухом через населений пункт Різуненкове та через м.Полтаву до м.Суми не обумовлений дією підтверджених матеріалами справи розумних та доброчесних факторів звичайної поведінки сумлінного суб'єкта права та об"єктивно не здатний забезпечити прибуття автомобіля до м.Суми о 16:00год.
Оглянуті судом відеозаписи перебігу подій від 19.06.2025 року у межах спірних правовідносин засвідчують, що працівники суб'єкта владних повноважень (Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті) здійснювали слідування за автомобілем марки «VOLKSWAGEN CRAFTER», державний номер НОМЕР_1 . На відеозаписі інспектори зазначили, що даний автомобіль здійснює висадку пасажирів та належить ТОВ «ВІКІНГ-АВТО», після чого здійснили обгін Автомобілю та через певний час зупинили вказаний транспортний засіб.
Відповідаючи на запитання інспектора - «Це ви на Полтаву?», водій повідомив, що прямує на СТО. На запитання щодо висадки пасажирів водій відповів нерозбірливо («…ну махали люди…»). Інспектор поінформував водія про здійснення перевірки перевізника ТОВ «ВІКІНГ-АВТО» та зазначив, що в мережі Інтернет можливо придбати квитки за маршрутом Богодухів - Коломак - Полтава вартістю 203 грн.
Інспектор також повідомив, що у селищі Коломак автомобіль був зафіксований о 14:40 год. під час висадки пасажирів на зупинці. На це водій пояснив, що «просто довозив бабусю».
На додаткове запитання інспектора: «Ви на ремонт у Полтаву їдете?» - водій відповів: «Так».
Стосовно наявності пасажирів у салоні водій зазначив, що це «просто знайомі, сусіди».
На запит інспектора водій повідомив, що тахограф відсутній, сьогодні водій вихідний та лише транспортує автомобіль до м.Полтави «на 16:00 год. на СТО». Стосовно продажу квитків у мережі Інтернет водій зазначив, що йому про це нічого не відомо.
Інспектор повідомив водія про виклик поліції для відібрання пояснень у пасажирів, зокрема щодо вартості квитків, на що водій відповів, що він поспішає. На запитання щодо наявності договору на перевезення та свідоцтва водій повідомив, що «везе тільки авто». Під час перевірки також встановлено відсутність двох аптечок.
Під час огляду салону транспортного засобу працівниками відповідача було встановлено наявність чотирьох пасажирів, один з яких повідомив, що прямує до м. Полтава.
Стверджуючи про невідповідність закону рішення суб'єкта владних повноважень у формі постанови начальника Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях від 22.07.2025р. №084460, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб'єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суспільні відносини з приводу організації та здійснення пасажирських перевезень автомобільним транспортом загального користування унормовані, зокрема, приписами Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" (далі за текстом - Закон України від 05.04.2001 №2344-ІІІ), Закону України "Про транспорт", Закону України "Про дорожній рух", Правил дорожнього руху (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306), Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 №176) Порядку здійснення державного контролю на автомобільному транспорті (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567 (далі за текстом - Порядок №1567), а також Порядку розроблення та затвердження паспорта автобусного маршруту регулярних перевезень (затверджений наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 07.05.2010 №278 (далі за текстом - Порядок №278)), які у взаємному зв'язку визначають правовий статус автомобільного перевізника, порядок організації регулярних перевезень, вимоги до документального оформлення маршруту та розкладу руху, а також механізми державного контролю за дотриманням цих вимог. Закон України №2344-ІІІ виходить з того, що регулярні пасажирські перевезення на автобусних маршрутах загального користування здійснюються виключно за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку організатором перевезень, та відповідним розкладом руху, а тому документальний супровід кожного рейсу є не факультативним, а обов'язковим елементом правомірного здійснення діяльності перевізника.
За визначенням статті 1 Закону України №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів транспортними засобами, автобусний маршрут загального користування - шлях проходження автобуса між початковим та кінцевим пунктами з визначеними місцями для посадки та висадки пасажирів, регулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування за умовами, визначеними паспортом маршруту, розкладом руху та іншими обов'язковими документами.
Тож, законодавець пов'язує наявність у суб'єкта господарювання статусу автомобільного перевізника не лише з фактом фізичного переміщення пасажирів, а й з виконанням комплексу організаційно-правових та документальних обов'язків, які забезпечують передбачуваність, безпечність та контрольованість такого перевезення, у тому числі для пасажирів і для органів державного контролю.
У межах спірних правовідносин факт укладання заявником договору страхування відповідальності перевізника за шкоду, завдану пасажирам, стосовно Автомобіля визнається судом неспростовним та беззаперечним доказом набуття правового статусу автомобільного перевізника.
Частина 1 ст.34 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ покладає на автомобільного перевізника обов'язок виконувати вимоги цього Закону та інших актів законодавства у сфері перевезення пасажирів, забезпечувати безпеку дорожнього руху, умови праці та відпочинку водіїв, а також забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.
Частини 1 і 2 ст.39 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ конкретизують, що автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред'являти особам, уповноваженим здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення, причому для регулярних пасажирських перевезень водій автобуса зобов'язаний мати при собі посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, квитково-касовий лист, схему маршруту, розклад руху, таблицю вартості проїзду та інші документи, передбачені законодавством.
Отже, закон встановлює імперативний обов'язок як для перевізника (забезпечити наявність та видачу документів), так і для водія (мати їх при собі та пред'являти під час контролю), причому юридично визначальним є саме обставини наявності або відсутності цих документів на момент здійснення перевірки.
Суд відмічає, що за наведеними у ст.1 Закону України від 05.04.2001р. № 2344-III "Про автомобільний транспорт" визначеннями: нерегулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів автобусом, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу, в якому визначають маршрут руху, дату та час перевезень, інші умови перевезень та форму оплати послуги, або перевезення за власний кошт; регулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування за умовами, визначеними паспортом маршруту, затвердженим в установленому порядку органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування або уповноваженими органами Договірних Сторін у разі міжнародних перевезень; зупинка - спеціально обладнаний пункт для очікування автобуса та посадки і висадки пасажирів.
Пунктами 13-14 Розділу ІІ Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997р. №176 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007р. №1184; далі за текстом - Правила №176) установлено, що перевезення пасажирів автобусами залежно від режиму їх організації можуть бути: регулярними, регулярними спеціальними та нерегулярними.
Умови регулярних та регулярних спеціальних перевезень зазначаються у паспорті маршруту.
Регулярні перевезення організовують відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (організатори регулярних перевезень) згідно з програмами розвитку автомобільного транспорту на відповідній території з метою задоволення потреби населення у перевезеннях з урахуванням пропозицій громадян, підприємств, установ, організацій і автомобільних перевізників.
Згідно з п.п. 51-52 Правил №176 нерегулярні перевезення пасажирів здійснюються юридичною або фізичною особою як разові перевезення пасажирів за визначеним маршрутом згідно з договором про замовлення послуг з нерегулярних пасажирських перевезень та з внесенням автомобільним перевізником інформації про здійснення нерегулярних перевезень до Єдиного комплексу інформаційних систем у сфері безпеки на наземному транспорті.
До нерегулярних перевезень належать: туристично-екскурсійні; весільні та святкові; ритуальні; одноразові перевезення до місць відпочинку; інші перевезення, що не заборонені пунктом 55 цих Правил.
Згідно з п. 23-24 Розділу ІІ Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997р. № 176 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007р. №1184) місця зупинки автобуса, який здійснює перевезення у звичайному режимі руху на міському маршруті, встановлюються організатором перевезень з урахуванням вимог Правил дорожнього руху.
Місцями зупинки автобуса, який здійснює перевезення у режимі маршрутного таксі, визначаються кінцеві пункти маршруту. Посадка та висадка пасажирів з автобуса проводиться на їх вимогу у місцях зупинки громадського транспорту, а також в інших місцях з обов'язковим дотриманням Правил дорожнього руху.
З огляду на зміст наведених вище норм права суд доходить до переконання, що зовнішньою кваліфікуючою умовою відмінності руху транспортного засобу у правовому режимі регулярних пасажирських перевезень від руху транспортного засобу у правовому режимі нерегулярних пасажирських перевезень є наявність або відсутність зупинок, на яких громадяни, котрі фактично споживають послугу з перевезення можуть зайти до салону транспортного засобу або вийти з салону транспортного засобу.
Тож, характер перевезення проявляється у фактичних діях перевізника - способі організації посадки та висадки пасажирів, дотриманні або недотриманні встановлених місць зупинок, повторюваності маршруту та часу відправлення, ознаках організованої групи чи разовості поїздки.
Відтак, обставини руху транспортного засобу протягом певного проміжку часу підлягають безпосередній фіксації та дослідженню працівниками суб"єкта владних повноважень у межах рейдової перевірки і діяння з такої фіксації не є втручанням у сферу дії ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, позаяк стосуються публічного сегменту діяльності учасника суспільних відносин, котрий виконує функцію з перевезення пасажирів та спрямовані виключно на забезпечення публічного інтересу суспільства на безпеку життя та здоров"я у справі автомобільного транспорту.
Враховуючи викладене, суд вважає, що безпосередня відеофіксація посадовими особами відповідача у межах рейдової перевірки обставин руху транспортного засобу протягом певного проміжку часу є належним та допустимим засобом встановлення наявності чи відсутності ознак регулярних або нерегулярних пасажирських перевезень, оскільки дозволяє зафіксувати фактичну поведінку перевізника на маршруті та підтвердити дотримання або порушення вимог законодавства щодо режиму перевезень.
При цьому, суд відмічає, що Порядок №278 розкриває зміст паспорта автобусного маршруту регулярних перевезень та пов'язаних з ним документів.
Відповідно до пункту 2.1 Порядку №278 паспорт маршруту включає, зокрема, схему маршруту, копію затвердженого організатором розкладу руху автобусів, графік режиму праці та відпочинку водіїв, таблицю вартості проїзду, відомості про зміни на маршруті, при цьому пункт 1.3 Порядку №278 прямо зобов'язує автомобільного перевізника забезпечити водія автобуса, що здійснює перевезення пасажирів за маршрутом регулярних перевезень, таблицею вартості проїзду (крім міських перевезень), схемою маршруту та копією затвердженого організатором перевезень розкладу руху.
Пункт 1.4 Порядку №278 встановлює, що схема маршруту та розклад руху пред'являються водієм під час здійснення перевезень пасажирів для перевірки представникам Державної служби України з безпеки на транспорті та працівникам уповноважених підрозділів Національної поліції України.
З наведених норм випливає, що відсутність у водія саме затвердженого організатором перевезень розкладу руху на момент здійснення перевезення та перевірки означає неналежне виконання перевізником свого обов'язку щодо документального забезпечення рейсу та порушення вимог статті 39 Закону №2344-ІІІ.
Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що положеннями Порядку №1567 визначено механізм державного контролю за додержанням суб'єктами господарювання вимог законодавства про автомобільний транспорт.
Так, відповідно до пункту 12 Порядку №1567 рейдова перевірка здійснюється на підставі щотижневих графіків, а пункт 14 цього Порядку передбачає можливість проведення такої перевірки в будь-який час на маршрутах руху, автовокзалах, автостанціях, автобусних зупинках, місцях посадки і висадки пасажирів, інших об'єктах, що використовуються перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту.
Пункт 15 Порядку №1567 визначає предмет рейдової перевірки, зокрема наявність визначених статтями 39 і 48 Закону №2344-ІІІ документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом, а також дотримання водієм інших вимог законодавства.
Пункти 20 - 21 Порядку №1567 встановлюють, що виявлені порушення зазначаються в акті з посиланням на порушену норму, який і є первинним документом, що фіксує подію правопорушення.
З наведеного слідує, що законодавець пов'язує достатність підтвердження факту вчинення суб"єктом права протиправного діяння у сфері автомобільних перевезень саме із результатами документальної фіксації обставин об"єктивної дійсності у матеріалах заходу державного нагляду (контролю) на момент рейдової перевірки, а не з подальшою поведінкою чи поясненнями перевізника.
В аспекті застосування адміністративно-господарської відповідальності за абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ ключовим та юридично визначальним фактором є те, що міра юридичної відповідальності підлягає застосуванню саме за фізичну відсутність на момент проведення перевірки визначених статтею 39 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ документів, а не за відсутність цих документів взагалі як речей матеріального світу.
Тобто склад правопорушення складається з двох невід'ємних елементів: фактичного здійснення перевезення та відсутності у водія передбачених законом документів, причому юридично значущим є саме момент перевірки, а не подальше подання документів у ході судового процесу.
Такий підхід відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 11.02.2020 у справі №820/4624/17 та від 19.03.2020 у справі №823/1199/17, де наголошено, що приписи Закону №2344-ІІІ щодо обов'язку автомобільних перевізників та водіїв мати і пред'являти визначені законом документи є імперативними, спрямованими на забезпечення безпеки дорожнього руху та захист публічного інтересу, не допускають довільного чи звужувального тлумачення, а наявність або відсутність документів оцінюється саме станом на час здійснення контролю.
Аналогічно у постанові Верховного Суду від 31.07.2024 у справі №440/5873/23 у контексті застосування законодавства про автомобільний транспорт зроблено висновок про те, що вимоги щодо наявності засобів та документів контролю, спрямованих на фіксацію параметрів перевезення, встановлені не як формальність, а як інструмент недопущення аварійних ситуацій та забезпечення належних трудових прав водіїв, а тому ігнорування цих вимог або їх відкладене виконання не може виправдовувати відсутність контролю у конкретний момент часу.
Суд відзначає, що у даному конкретному випадку позивач не заперечує обставин знаходження під час проведення рейдової перевірки в салоні транспортного засобу марки «Volkswagen Crafter», д.н.з. НОМЕР_1 трьох громадян, які не є працівниками підприємства та не виконували жодних функціональних обов'язків, пов'язаних із господарською діяльністю позивача.
Згідно з ч.1 ст.78 КАС України, обставини, визнані учасниками справи, не потребують доказування, якщо інше прямо не випливає з характеру спору.
У даному конкретному випадку з огляду на зафіксовані на відеозаписі обставини руху через населені пункти Коломак та Різуненкове та зупинок для висадки пасажирів, а також обставини фактичною наявності сторонніх осіб у салоні транспортного засобу підтверджують подію та склад правопорушення, який за загальним змістом ч.1 ст.39 та ст.60 Закону України «Про автомобільний транспорт» є типовою ознакою надання послуги з перевезення пасажирів, що, у свою чергу, вимагає наявності визначених законом документів.
Водночас позивачем не надано доказів того, що ці особи перебували у салоні з підстав, прямо пов'язаних із виконанням підприємницької діяльності заявника або входили до складу родини водія, що могло б виключати кваліфікацію такої ситуації як перевезення пасажирів.
Суд зауважує, що позивач посилається на розпорядження керівника №01/06-25 від 18.06.2025, яким визначено мету поїздки як проведення технічного діагностування транспортного засобу до м.Суми.
Проте під час проведення рейдової перевірки водієм працівникам суб"єкта владних повноважень не було пред'явлено жодного документа, що підтверджував би таке службове завдання.
Відповідно до вимог ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт», водій зобов'язаний мати при собі та пред'являти на вимогу інспектора документи, які підтверджують ціль поїздки та правомірність використання транспортного засобу. Непред'явлення водієм розпорядження чи будь-якого іншого документа усуває можливість у інспектора встановити відсутність ознак перевезення пасажирів.
До того ж і порушення водієм будь-якої вказівки керівника ТОВ "Вікінг-Авто" та використання Автомобіля для виконання функції, аналогічної регулярному перевезенню пасажирів за власним розсудом з наведених нижче міркувань не призводить до відсутності підстав для незастосування міри юридичної відповідальності за абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ.
Таким чином, сукупність виявлених працівниками суб"єкта владних повноважень обставин, а саме: - наявність у салоні Автомобіля сторонніх осіб; - перебування транспортного засобу у місці посадки/висадки за маршрутом регулярних перевезень; - відсутність у водія будь-яких підтверджуючих документів про рух Автомобіля саме до СТО правомірно була ідентифікована як здійснення перевезення пасажирів без належних документів, що утворює склад правопорушення, передбаченого абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001 №2344-ІІІ.
На переконання суду працівники суб"єкта владних повноважень у межах спірних правовідносин діяли в межах повноважень, а їх висновки були об'єктивно обґрунтованими.
Стосовно доводів заявника: про проведення візуального спостереження як заходу оперативно-розшукових дій поза межами повноважень; про безпідставну участь у перевірці старшого державного інспектора ОСОБА_4 ; про не повідомлення стосовно проведення відеофіксації, початок відеофіксації з моменту візуального спостереження за автомобілем, перерви у записі, невідповідність часових міток та зображень, фіксація обставин події за допомогою власних технічних засобів працівників державного органу, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до ч.3 ст.13 Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
За застереженням ч.1 ст.27 Конституції України ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.
Частиною 1 ст.50 Конституції України передбачено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Як то указано у ч.2 ст.13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
Суд зважає, що за визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2007р. №877-V "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища; заходи державного нагляду (контролю) - планові та позапланові заходи, які здійснюються у формі перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та в інших формах, визначених законом; спосіб здійснення державного нагляду (контролю) - процедура здійснення державного нагляду (контролю), визначена законом.
За правилами ст.3 Закону України від 05.04.2007р. №877-V "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" державний нагляд (контроль) здійснюється за принципами, зокрема, пріоритетності безпеки у питаннях життя і здоров'я людини, функціонування і розвитку суспільства, середовища проживання і життєдіяльності перед будь-якими іншими інтересами і цілями у сфері господарської діяльності.
Частиною 8 ст.4 Закону України від 05.04.2007р. №877-V "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" передбачено, що органи державного нагляду (контролю) та суб'єкти господарювання мають право фіксувати процес здійснення планового або позапланового заходу чи кожну окрему дію засобами аудіо- та відеотехніки, не перешкоджаючи здійсненню такого заходу.
За змістом ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі).
Планові перевірки проводяться не частіше одного разу на рік. Орган державного контролю не пізніше ніж за 10 календарних днів до початку проведення планової перевірки письмово повідомляє про це автомобільного перевізника, якого буде перевіряти.
Позапланові перевірки проводяться лише на підставі заяви (повідомлення в письмовій формі) про порушення автомобільним перевізником вимог законодавства про автомобільний транспорт уповноваженими особами органів, яким надано право здійснення державного контролю, з метою перевірки наведених фактів та виконання припису про порушення зазначеного законодавства.
Рейдові перевірки (перевірки на дорозі) дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без такої зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, та його територіальних органів, які мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
У разі проведення позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі) автомобільний перевізник, що буде перевірятися, про час проведення перевірки не інформується.
Окрім того, за правилами ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" під час проведення рейдової перевірки (перевірки на дорозі) посадові особи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, мають право, зокрема, використовувати засоби фото- і відеофіксації процесу перевірки, у тому числі в автоматичному режимі.
Згідно з п.6 Порядку №1567 під час проведення рейдової перевірки посадові особи мають право, зокрема: використовувати засоби фото- і відеофіксації процесу перевірки, зокрема в автоматичному режимі; використовувати пристрої для копіювання, сканування інформації, що свідчить про правопорушення.
Порядок застосування засобів фото- і відеофіксації посадовими особами Державної служби України з безпеки на транспорті затверджений наказом Міністерства інфраструктури України від 09.08.2022р. №590 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 14.09.2022р. за №№1053/38389; далі за текстом - Порядок №589) регулює застосування, зберігання, видачу, приймання (повернення) засобів фото- і відеофіксації, доступу до фото- і відеозаписів посадовими особами Укртрансбезпеки під час здійснення їхніх повноважень, а також зберігання, видалення та використання інформації, отриманої за допомогою засобів фото- і відеофіксації.
Згідно з п.п.1 п. 3 Розділу І Порядку №589 застосування засобів фото- і відеофіксації посадовими особами Укртрансбезпеки здійснюється під час планових, позапланових та рейдових перевірок (перевірок на дорозі).
За правилами п.5 Розділу ІІ Порядку №589 портативний відеореєстратор вмикається посадовою особою Укртрансбезпеки та повинен перебувати в режимі відеозйомки з аудіо супроводженням під час здійснення відповідних заходів, визначених пунктом 3 розділу I цього Порядку, крім випадків, пов'язаних з виникненням у посадової особи Укртрансбезпеки приватного становища (відвідування вбиральні, кімнати відпочинку, перерви для приймання їжі тощо).
Посадова особа Укртрансбезпеки зобов'язана вмикати портативний відеореєстратор під час:
1) рейдових перевірок (перевірок на дорозі): зупинення транспортного засобу, процесів виявлення та фіксування порушень, спілкування з фізичними особами;
2) планових, позапланових перевірок: під час спілкування з суб'єктами господарювання, визначеними Законами України "Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції", "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", "Про ліцензування видів господарської діяльності", та їхніми представниками; процесу вручення посвідчення (направлення); виявлення недоліків у процесі перевірки (на усну вимогу не надано запитуваної інформації); процесу вручення акта, складеного за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) та ознайомлення з ним; процесу вручення припису/розпорядження; процесу вручення протоколу про адміністративне правопорушення.
Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що з 00:01 год. 16.06.2025р. працівниками суб"єкта владних повноважень (старшими державними інспекторами Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті: Колядою А.Ю., Пархоменком В.В., Педоренком С.О., Різником М.О., Філь С.О., Целогородцевим А.В.) було розпочато виконання службових завдань за посадою державної служби на підставі складеного Відділом державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 13.06.2025р. №ОНР 002306 (далі за текстом - Направлення).
З цього моменту кожен із перелічених вище працівників суб"єкта владних повноважень мав право застосовувати як службові, так і власні засоби технічної фіксації для документування усіх обставин фізичного переміщення (руху) транспортних засобів з метою виконання доведеного завдання державного нагляду (контролю).
Використання з цією метою як службових, так і власних технічних засобів не суперечить вимогам національного закону України та об"єктивно не здатне спричинити настання будь-яких негативних наслідків чи погіршити правове становище будь-якого учасника суспільних відносин, а навпаки є проявом доброчесного та сумлінного ставлення до інтересів служби у розумінні ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" (за критеріями доброчесності (спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень) та ефективності (раціональне і результативне використання ресурсів для досягнення цілей державної політики) і спрямоване виключно на досягнення легітимної мети - безсторонню та неупереджену фіксацію обставин фактичної дійсності.
Суд ураховує, що за визначенням ст.1 Закону України від 18.02.1992р. №2135-ХІІ "Про оперативно-розшукову діяльність" завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.
У розумінні ст.2 Закону України від 18.02.1992р. №2135-ХІІ "Про оперативно-розшукову діяльність" оперативно-розшукова діяльність - це система гласних і негласних пошукових та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.
Наведені норми законодавства прямо передбачають право посадових осіб Укртрансбезпеки застосовувати засоби фото- і відеофіксації під час здійснення планових, позапланових та рейдових перевірок, у тому числі із моменту їх початку відповідно до доведеного службового завдання. Порядок №589 встановлює обов'язок інспектора вмикати портативний відеореєстратор у визначені законодавством моменти та вести відеозйомку у відкритий спосіб, без будь-яких вимог щодо прихованості чи таємності такого процесу.
Суд бере до уваги, що портативний відеореєстратор є зовнішнім технічним засобом, який за характером конструкції та способом застосування не може бути кваліфікований у якості засобу прихованого спостереження.
Фізичне розміщення такого пристрою на форменому одязі інспектора або в його безпосередньому доступі, так само як і здійснення відеофіксації у службовому автомобілі, об'єктивно свідчить про відкритий характер зйомки.
Відеореєстратор фіксує дії посадової особи у процесі виконання службових повноважень, а не здійснює непомітного, негласного чи таємного стеження за особою.
У зв'язку з цим суд доходить висновку, що законодавче визначення статусу портативного відеореєстратора, умови його застосування та фактичний відкритий спосіб фіксації під час рейдової перевірки виключають можливість розцінювати такі дії як приховане спостереження чи оперативно-розшуковий захід у розумінні Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».
Окреслені вище діяння працівників суб"єкта владних повноважень з приводу відеофіксації обставин руху транспортного засобу у вигляді Автомобіля не можуть бути кваліфіковані ані у якості втручання у сферу приватного життя громадян у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ані у якості заходу оперативно-розшукової діяльності та не призводять до набуття одержаними доказами дефектів (недоліків, вад) (безвідносно до події повідомлення чи неповідомлення водія про застосування засобів відеофіксації), позаяк є визначеним національним законом способом здобуття об"єктивних даних про суть, характер, спрямованість, ціль та зміст правової поведінки конкретного учасника суспільних відносин у справі здійснення автомобільних перевезень.
Технічний пристрій відеофіксації як річ матеріального світу виступає у означеному випадку виключно у якості джерела зберігання здобутих об"єктивних даних, а тому питання речових прав власності на цей пристрій не мають жодного юридичного значення (як прямого, так і опосередкованого) для правдивості та достовірності зафіксованих відомостей.
Оскільки право на здійснення працівниками суб'"єкта владних повноважень відеофіксації подій рейдової перевірки прямо визначено національним законом України (який є офіційно оприлюдненим та загально доступним), то сповіщення чи несповіщення водія про здійснення відеофіксації не має жодного юридичного значення, позаяк водій об'єктивно не може мати розумних очікувань або легітимних сподівань на незастосування відеофіксації перевірки.
Суд вважає, що саме застосування безперервної відеофіксації обставин руху транспортного засобу протягом певного періоду часу дозволяє з"ясувати наявність або відсутність ознак провадження діяльності, аналогічної/подібної до регулярних пасажирських перевезень (як то місця зупинок Автомобіля для висадки пасажирів, кількість зупинок автомобіля для посадки - висадки пасажирів тощо).
Таким чином, суд констатує, що відеофіксація дій інспекторів у службовому автомобілі та під час виконання завдання державного контролю є відкритою, здійснюється у передбачений законом спосіб, не має ознак негласності та не порушує прав заявника.
З наведених міркувань доводи заявника кваліфікуються судом у якості юридично неспроможних, позаяк сукупністю здобутих суб"єктом владних повноважень доказів підтверджуються обставини фактичного та реального заявником у межах спірних правовідносин функцій автомобільного перевізника.
Стосовно доводу заявника про відсутність факту перевезення пасажирів суд зазначає, що за визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" квиток - проїзний документ встановленої форми, що містить обов'язкові реквізити та відомості, який надає пасажиру право на одержання транспортних послуг; пасажирські перевезення - перевезення пасажирів легковими автомобілями або автобусами.
У розумінні ч.2 ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Згідно з абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Суд вважає, що учасник суспільних відносин, котрий набув правового статусу суб"єкта господарювання та із використанням призначеного для перевезення пасажирів та застрахованого транспортного засобу здійснює фактичну діяльність, аналогічну до регулярних пасажирських перевезень без документів про затвердження відповідного маршруту або без подання таких документів працівникам Державної служби України з безпеки на транспорті у межах рейдової перевірки підлягає притягненню до відповідальності саме на підставі абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" безвідносно до наявності чи відсутності у громадян, котрі знаходяться у салоні транспортного засобу та реально отримують послугу з перевезення квитків або інших доказів оплатності перевезення, позаяк у межах нелегальної господарської діяльності існування чи відсутність таких документів не можуть бути кваліфіковані у якості визначальних юридично значимих факторів.
Сукупність та обсяг здобутих суб"єктом владних повноважень доказів засвідчують, що у даному конкретному випадку водій заявника вдався до використання Автомобіля в умовах, аналогічних до регулярних пасажирських перевезень, а тому обставини знаходження в салоні Автомобіля інших громадян, котрі не входять до складу родини водія (і за поясненнями водія є сусідами (попри те, що згідно з договором від 18.06.2025р. (т.1 а.с.31-32 зворот) водій мешкає за адресою: Харківська область, Богодухівський район, м.Богодухів, вул.Піщана, б.39, а за доводами позову рух Автомобілю було розпочато з населеного пункту - Козіївка), а за доводами позову є особами, котрі прямували для задоволення релігійних інтересів до м.Полтави) та не є працівниками заявника безвідносно до наявності або відсутності у таких осіб квитків як реально існуючої фізичної речі матеріального світу є достатнім доказом переміщення у просторі цих громадян як пасажирів, а відтак, саме заявник має нести тягар юридичної відповідальності за ці діяння в аспекті абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" незалежно від того, чи були узгоджені дії водія із керівництвом суб"єкта господарювання або вчинялись на власний розсуд.
Тож, доводи заявника про умови використання працівниками суб"єкта владних повноважень технічних засобів відеореєстрації (відеофіксації), про приналежність засобів відеореєстрації, про копіювання документів у спосіб фотографування із використанням власних технічних пристроїв, про неповідомлення водія стосовно здійснення відеофіксації та усі суміжні до них не можуть бути кваліфіковану судом у даному конкретному випадку у якості підстав для скасування оскарженого рішення органу публічної адміністрації.
Стосовно доводу заявника про порушення порядку проведення рейдових перевірок у спосіб пред"явлення направлення на проведення перевірки лише на 30 хвилині контрольного заходу та про безпідставну участь у перевірці старшого державного інспектора Пархоменка О.В. суд зазначає, що згідно з п.13 Порядку №1567 у разі виявлення в ході рейдової перевірки транспортного засобу порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт посадовою особою, яка провела перевірку, складається акт проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом за формою згідно з додатком 2.
У даному конкретному випадку на підставі складеного Відділом державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 13.06.2025р. №ОНР 002306 захід державного нагляду (контролю) у формі рейдової перевірки міг здійснюватись одночасно усіма згаданими у направленні працівниками (а саме: старшими державними інспекторами Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті: Колядою А.Ю., Пархоменком В.В., Педоренком С.О., Різником М.О., Філь С.О., Целогородцевим А.В.).
Оформлення акту перевірки лише одним із цих працівників не означає, що інші працівники не брали участі у заході державного нагляду (контролю) і не є порушенням закону.
Окрім того, у даному випадку сам факт того, що направлення на рейдову перевірку було пред'явлено не в момент першого звернення до водія, а дещо пізніше, не спричинив жодних самостійних істотних юридичних наслідків.
Суд зазначає, що рейдова перевірка проводилася в присутності водія транспортного засобу, водій транспортного засобу був ознайомлений зі складеним Актом та не був позбавлений можливості письмово висловити свої зауваження щодо порушення процедури проведення рейдових перевірок, у разі якщо такі порушення мали місце. Будь-яких зауважень чи письмових пояснень водієм транспортного засобу з цього приводу надано не було, що свідчить про відсутність підстав стверджувати про порушення посадовими особами відповідача процедури проведення рейдових перевірок.
Матеріали справи не містять даних про те, що це вплинуло на перебіг перевірки, обмежило права водія чи призвело до спотворення встановлених обставин, а тому об"єктивно не здатний призвести до викривлення чи перекручення обставин об"єктивної дійсності.
Оскільки відповідач за змістом поданого ним відзиву на позовну заяву жодним чином не спростовує твердження позивача щодо непред'явлення державним інспектором Укртрансбезпеки належного йому службового посвідчення та направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) до її початку, а лише на 30 хвилині контрольного заходу, суд погоджується з висновками позивача щодо допущення посадовою особою відповідача окремих процедурних порушень при проведенні перевірки.
Водночас, суд відхиляє як необґрунтовані доводи позивача про те, що наявність таких процедурних порушень є підставою для скасування оскаржуваної постанови про накладення штрафу, та зазначає, що порушення процедури перевірки чи прийняття рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.
Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі). Отже, саме по собі порушення процедури перевірки чи прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Суд наголошує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу виключно з формальних підстав не забезпечує належного балансу між принципом правової стабільності та принципом справедливості. У зв'язку з цим ключовим при оцінці процедурних порушень є співвідношення двох фундаментальних засад: з одного боку - принципу про те, що протиправні дії не породжують правомірних наслідків, а з іншого - принципу, за яким суто формальне порушення процедури не може зумовлювати скасування рішення, яке є правильним по суті.
Межа між істотним і неістотним порушенням процедури полягає у з'ясуванні того, чи могло б бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень, якби він дотримався всіх вимог процедури. Якщо відповідь негативна, таке порушення не може вважатися істотним.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 30.04.2020 у справі №813/1790/18, яка відповідно до ч.5 ст.242 КАС України враховується судом при вирішенні цієї справи.
Стосовно доводу заявника про вчинення психологічного тиску на водія у спосіб виклику працівників патрульної поліції та про замовний характер заходу державного нагляду (контролю) суд зазначає, що за визначенням ст.1 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Згідно з ст.6 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію" поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Визначення поліцейського наведено законодавцем у ч.1 ст.17 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію", а обов'язки поліцейського сформульовані законодавцем у ст.18 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про національну поліцію".
Статтею 1 Дисциплінарного статуту Національної поліції України (затверджений законом України від 15.03.2018р. №2337-VIII) передбачено, що службова дисципліна - дотримання поліцейським Конституції і законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів Національної поліції України, нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, Присяги поліцейського, наказів керівників.
Статтею 3 Дисциплінарного статуту Національної поліції України (затверджений законом України від 15.03.2018р. №2337-VIII) визначено, що службова дисципліна, крім основних обов'язків поліцейського, визначених статтею 18 Закону України "Про Національну поліцію", зобов'язує поліцейського: 1) бути вірним Присязі поліцейського, мужньо і вправно служити народу України; 2) знати закони, інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження поліції, а також свої посадові (функціональні) обов'язки; 3) поважати права, честь і гідність людини, надавати допомогу та запобігати вчиненню правопорушень; 4) безумовно виконувати накази керівників, віддані (видані) в межах наданих їм повноважень та відповідно до закону; 5) вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що ускладнюють виконання обов'язків поліцейського, та негайно інформувати про це безпосереднього керівника; 6) утримуватися від дій, що перешкоджають іншим поліцейським виконувати їхні обов'язки, а також які підривають авторитет Національної поліції України; 7) утримуватися від висловлювань та дій, що порушують права людини або принижують честь і гідність людини; 8) знати і виконувати заходи безпеки під час несення служби, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку; 9) підтримувати рівень своєї підготовки (кваліфікації), необхідний для виконання службових повноважень; 10) берегти службове майно, забезпечувати належний стан зброї та спеціальних засобів; 11) поважати честь і гідність інших поліцейських і працівників поліції, надавати їм допомогу та стримувати їх від вчинення правопорушень; 12) дотримуватися правил носіння однострою та знаків розрізнення; 13) сприяти керівникові в організації дотримання службової дисципліни, інформувати його про виявлені порушення, у тому числі вчинені іншими працівниками поліції; 14) під час несення служби поліцейському заборонено перебувати у стані алкогольного, наркотичного та/або іншого сп'яніння.
Застосовуючи положення наведених норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що з огляду на суть та спрямованість публічної поліцейської служби виклик поліцейського будь-якою особою до місця події за жодних обставин та умов не може бути кваліфікований у якості тиску чи примусу, об"єктивно не здатний призвести до виникнення стану стресу, адже фізична наявність поліцейського є гарантією забезпечення законності та правопорядку.
Тож, доводи заявника про протилежне належить кваліфікувати у якості юридично неспроможних.
Доводи заявника про замовний характер проведеного у межах спірних правовідносин заходу державного нагляду (контролю) не підтверджені жодним із приєднаних до справи доказів.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов'язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб'єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі рішення про застосування 17.000,00грн. штрафу.
Згідно з абз.3 ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб"єкт владних повноважень забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин з"ясував із достатньою повнотою, положення належної норми закону витлумачив вірно, правильно зважив на те, що найманий водій не подав працівникам суб»єкта владних повноважень на момент проведення рейдової перевірки визначених ст.39 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" документів попри реальне та фактичне провадження діяльності, аналогічної до регулярних пасажирських перевезень.
Під час вирішення спору окружний адміністративний суд на виконання ч.5 ст.242 КАС України зважає, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб'єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 6) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 7) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 8) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: “протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип “формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення»; 9) межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття; 10) така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі №804/639/18.
У ході розгляду справи судом не знайдено доказів існування у межах спірних правовідносин таких дефектів (недоліків, вад) у реалізації суб»єктом владних повноважень управлінської функції контролю, котрі б призвели або були об»єктивно здатні спричинити викривлення (спотворення, перекручення) справжніх обставин фактичної дійсності або порушення права заявника на участь у процедурі прийняття рішення за рахунок позбавлення можливості подання істотних, вагомих та доречних аргументів.
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував усі діючі механізми з'ясування об'єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам та нормам закону, котрі здатні вплинути на правильне вирішення спору; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; повно та детально виклав власні висновки та міркування як з приводу тлумачення належних норм права, так і з приводу усіх слушних доводів поданих учасниками спору процесуальних документів.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-78, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко