Єдиний унікальний номер справи № 753/18617/24
Провадження №22-ц/824/14550/2025
30 жовтня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мазепіна Валентина Георгіївна, про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації,
24 вересня 2025 року позивач звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідачів.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що під час зареєстрованого шлюбу була набута квартира, половину якої він подарував своїй матері. Позивач зазначає, що вказаний правочин був укладений з метою уникнення арешту майна правоохоронними органами і в межах кримінального провадження під час якого у квартирі позивача проводився обшук. В подальшому позивач розлучився із дружиною, пішов на військову службу, а після повернення з чергової відпустки виявив, що замки у вхідних дверях замінені, а відповідачі повідомили, що збираються здавати в оренду квартиру. Позивач зазначає, що договір дарування є недійсним, оскільки його колишня дружина не надавала згоди на відчуження у такий спосіб половини квартири матері позивача під час перебування у шлюбі, що нотаріус не перевірила. Крім того, на час дарування позивачем своїй матері половини квартири в останній проживали малолітні діти і згоди від органу опіки та піклування під час укладення правочину також отримано не було.
Враховуючи викладене, позивач просив суд:
- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири від 27 лютого 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мазепіною В.Г. та зареєстрований в реєстрі за № 600;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51365436 від 27.02.2020, приватний нотаріус Мазепіна В.Г., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 17 липня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
13 серпня 2025 року до апеляційного суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Разом з відзивом подала заяву про відшкодування витрат на правову допомогу.
У судове засідання, призначене на 30 жовтня 2025 року, з'явився представник апелянта.
Інші учасники в судове засідання не прибули, про розгляд справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суд не повідомляли, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не направляли.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне:
В ході розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 14.09.1996 року, який був розірваний на підставі судового рішення від 08.11.2021 року.
В період з 2013 по 2015 роки колишнім подружжям було набуто квартиру за АДРЕСА_1 .
27.02.2020 року позивач подарував 1/2 частину квартири своїй матері відповідачу ОСОБА_2 .
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов до висновку, що наведені позивачем підстави для укладення оспорюваного правочину у виді страху кримінального переслідування та прагнення приховати майно від можливої конфіскації не мали місця. З приводу доводів позивача на відсутність згоди його колишньої дружини на укладення договору дарування квартири своїй матері, суд зазначив, що позивач не наділений правом на захист у такий спосіб згідно ч. 2 ст. 65 СК України, оскільки договір укладався саме ним, а не його колишньою дружиною і останньою не оспорений, що свідчить про наявну домовленість колишнього подружжя щодо розпорядження спільним сумісним майном згідно ч. 1 ст. 65 СК України на час укладення договору дарування. Недоліки допущені нотаріусом, про які зазначає позивач, на переконання суду не можуть бути підставою для визнання не дійсним договору, адже такі недоліки жодним чином не впливають на сам дарунок та мету угоди. Також позивачем не доведено будь який умисел у його матері на укладення фіктивного правочину.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо апеляційний суд звертає увагу на доводи апелянта з приводу того, що він не обґрунтовував свої вимоги нікчемністю договору, а зосереджував свою позицію лише на тому, що договір дарування квартири укладений без згоди дружини і органу опіки і піклування, у зв'язку з чим за його думкою суд вийшов за межі заявлених вимог. З такими твердженнями апеляційний суд погодитись не може, оскільки, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач зокрема і зазначав, що серед іншого вважає договір дарування недійсним, оскільки мати позивача, яка є обдарованою за спірним договором, мала отримати це майно лише номінально (а.с.6, том 1), відтак жодних реальних наслідків договір нести не мав, а укладався з метою уникнення можливості конфіскації майна. За таких умов наведені апелянтом доводи не відповідають дійсності.
Також при вирішення даної справи колегія суддів зважає на ч. 1 ст. 4 ЦПК України, згідно якої кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Дана норма передбачає, що підставою для отримання судового захисту особою може бути лише факт порушення невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів саме цієї особи.
Основою доводів апелянта було укладення ним самим договору дарування без отримання згоди дружини та органу опіки. Таким чином обрана правова конструкція могла би бути обґрунтованою за умови доведення факту порушення прав дружини, а вона за захистом своїх прав не зверталася, натомість вимоги пред'явлені до неї. Аналогічним чином не можуть бути встановлені і порушення права позивача на підставі його тверджень про відсутність згоди органу опіки і піклування, оскільки дана обставина могла б свідчити про порушення прав дитини, однак аж ніяк не прав самого позивача. По суті позивач просив визнати недійсним договір дарування на підставі тих дій, які він сам і вчинив.
Усе вищезазначене додатково до вказаного судом першої інстанції обґрунтовує відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд за результатами розгляду справи також вирішує питання про судові витрати сторін.
Разом з відзивом на апеляційну скаргу представником відповідача ОСОБА_3 подано заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зазначено, що в суді апеляційної інстанції було понесено витрати на правову допомогу на суму 40000,00 грн, які заявник просив покласти на позивача.
Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати на, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» заява №19336/04, від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95), від 06 липня 2015 року у справі «Заїченко проти України» (п.131), зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі№742/2585/19, від 03 лютого 2021 року у справі №522/24585/17.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Водночас, в постанові Верховного Суду від 20 липня 2021 року в справі № 922/2604/20 викладено правовий висновок, згідно якого відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв'язку з недоведеністю їх наявності.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції представником відповідача надано: витяг з договору про надання правничої допомоги № 0105-24 від 02 жовтня 2024 року; додаток № 3 від 11 серпня 2025 року договору про надання правничої допомоги № 0105-24 від 02 жовтня 2024 року, в якому сторони погодили гонорар у фіксованій сумі у розмірі 40000,00 грн.; акт приймання-передачі наданих послуг від 11 серпня 2025 року.
Окремо зважає апеляційний суд також і на те, що навіть при встановленні фіксованого розміру гонорару адвоката, суд має перевірити перелік і вид тих послуг, які надавав адвокат в рамках справи, з метою встановлення їх відповідності, доцільності та пов'язаності з предметом розгляду.
У той же час у наданих адвокатом документах відсутній детальний опис робіт, виконаних адвокатом, за таких умов суд позбавлений можливості перевірити обґрунтування заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу. У свою чергу це призводить до неможливості задоволення цього клопотання.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько