Єдиний унікальний номер справи № 756/16097/19
Провадження №22-ц/824/13109/2025
30 жовтня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року у справі за скаргою ОСОБА_2 , суб'єкт оскарження: державний виконавець Оболонського відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедов Каміль Асіфович, боржник: ОСОБА_1 , стягувач: ОСОБА_2 , про визнання незаконними дій державного виконавця та скасування постанови державного виконавця,
26 грудня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Оболонського районного суду м. Києва зі скаргою про визнання незаконними дій державного виконавця та скасування постанови державного виконавця.
На обґрунтування вимог вказувала, що вона є стягувачем за виконавчим листом № 756/16097/19, виданим 13 травня 2021 Оболонським районним судом м. Києва, щодо зобов'язання ОСОБА_1 надати їй доступ до кімнати площею 10,7 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 .
Скаржник зазначила, що 18 грудня 2024 випадково дізналася про постанову державного виконавця Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедова К.А. про закінчення виконавчого провадження від 21 травня 2024 року, яку вона не отримувала.
На думку скаржника, державний виконавець не вчинив жодних дій для реалізації заходів примусового виконання рішення суду. Скаржниця наголосила, що всупереч вимогам ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» оскаржувану постанову їй не було надіслано, що призвело до пропуску строку на оскарження, у зв'язку з чим вона просила поновити вказаний строк.
За твердженням скаржника, державний виконавець Мамедов К.А. не вчинив жодних дій щодо виконання рішення суду, а тому постанова про закінчення виконавчого провадження від 21 травня 2024, на її думку, є необґрунтованою, оскільки рішення суду фактично не виконано.
Враховуючи викладене, скаржник просила суд:
- визнати незаконними дії державного виконавця Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедова Каміля Асіфовича щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження від 21 травня 2024 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1;
- скасувати постанову державного виконавця Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедова Каміля Асіфовича про закінчення виконавчого провадження від 21 травня 2024 року.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року поновлено стягувачу строк оскарження постанови державного виконавця, скаргу задоволено, скасовано постанову державного виконавця Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедова Каміля Асіфовича про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 21 травня 2024 року.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 16 червня 2025 року ОСОБА_1 подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду і прийняти нову, якою відмовити у задоволенні скарги про визнання незаконними дій державного виконавця та скасування постанови державного виконавця.
02 вересня 2025 року до апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просила апеляційну скаргу відхилити, ухвалу залишити без змін.
У судове засідання, призначене на 30 жовтня 2025 року, сторони не з'явилися, про розгляд справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суд не повідомляли, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не направляли.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне:
В ході розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_2 є стягувачем за виконавчим листом № 756/16097/19, виданим 13 травня 2021 Оболонським районним судом м. Києва, щодо зобов'язання ОСОБА_1 надати їй доступ до кімнати площею 10,7 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 , та передати ключі від кімнати.
Постановою державного виконавця Оболонського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Мамедова Каміля Асіфовича від 21 травня 2024 року виконавче провадження закінчене.
Як зазначено у постанові, 01 травня 2024 року від боржника надійшла заява з копією клопотання стягувача від 15 лютого 2024 року у судовій справі № 756/13061/23, у якому зазначено, що стягувач та її син проживають у вказаній квартирі, зокрема син проживає саме у кімнаті площею 10,7 кв.м.
Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив із того, що постанова про закінчення виконавчого провадження була винесена державним виконавцем без фактичної перевірки виконання рішення суду. Також до державного виконавця не зверталася стягувач із заявою про його фактичне виконання. Постанову про закінчення виконавчого провадження винесено виключно на підставі заяви боржника, до якої було долучено копію заяви стягувача, подану у межах іншої справи. Разом з тим, стягувач не надавала державному виконавцю відповідних підтверджень та заперечує факт виконання рішення суду. Тому суд прийшов до висновку, що постанову про закінчення виконавчого провадження винесено за відсутності належних та достовірних доказів виконання рішення суду.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо колегія суддів при вирішенні апеляційної скарги звертає увагу на те, що виходячи зі змісту апеляційної скарги апелянт насамперед фактично висловлює критику рішення суду першої інстанції, яке перебуває на виконанні. Варто вказати, що це питання не є предметом розгляду в даній справі, оскільки спір судом уже було вирішено по суті, рішення набрало законної сили, тому є обов'язковим до виконання, з огляду на що питання його правильності чи реалістичності предметом дослідження бути не може.
Натомість предметом дослідження в даній справі є питання виконання державним виконавцем даного рішення, державний виконавець перед прийняттям оскарженої постанови був зобов'язаний пересвідчитися, що боржник виконав відповідне зобов'язання відповідно до резолютивної частини рішення суду, наведеної у виконавчому листі. Відтак суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, оскільки доказів того, що державний виконавець пересвідчився у повноті виконання рішення відсутні.
З урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни оскаржуваної ухвали при апеляційному розгляді відсутні.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько