Єдиний унікальний номер справи № 363/3350/25
Провадження № 33/824/4131/2025
23 жовтня 2025 року суддя Київського апеляційного суду Журба С.О., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вишгородського районного суду Київської області від 03 липня 2025 року, прийняту відносно
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
за ч.1 ст.130 КУпАП,
Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 №358046 від 10.06.2025 року слідує, що 10.06.2025 року о 23 год. 25 хв. в м. Вишгороді по просп. Шевченка ОСОБА_1 керував автомобілем Форд Сієра, д.н.з. НОМЕР_1 з ознаками наркотичного сп'яніння, а саме порушення мови, координації рухів, зіниці очей не реагують на світло, почервоніння очей. Від проходження огляду на стан наркотичного сп'яніння в закладі охорони здоров'я у Вишгородській ЦРЛ водій відмовився, чим порушив п. 2.5 ПДР України та вчинив адміністративне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП.
Постановою Вишгородського районного суду Київської області від 03 липня 2025 року визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 гривень 00 копійок з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 (один) рік. Стягнуто судовий збір в розмірі 605,60 грн.
Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Вишгородського районного суду Київської області і закрити провадження у справі у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Переглянувши справу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
У судове засідання, призначене на 23.10.2025 року, з'явилися ОСОБА_1 та його захисник.
Основними доводами апеляційної скарги було те, що:
- порушено вимоги Інструкції в частині здійснення безперервності відеофіксації;
- з відеозапису не вбачаються ознаки, які відображені в протоколі;
- не встановлення наявності зовнішніх ознак сп'яніння, вимогу пройти огляд висловлено лише на підставі того, що ОСОБА_1 наявний в базі як особа, яка притягалась до адміністративної відповідальності. Вимога щодо проходження водієм огляду на стан сп'яніння без фактичного встановлення цих ознак або взагалі за їх відсутності є безпідставною та не породжує у водія обов'язку проходити огляд на стан сп'яніння;
- судом першої інстанції неправомірно відхилено пояснення особи, про те що він був зупинений, відпущений, а потім без підстав викликаний знову.
Переважна більшість доводів апеляційної скарги фактично повторюють позицію апелянта, заявлену в суді першої інстанції. Така позиція була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана відповідна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й апеляційний суд.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується й суд апеляційної інстанції.
Окремо суд апеляційної інстанції зазначає про неможливість прийняття доводів апелянта в частині порушення вимог щодо безперервності відеофіксації .
Відповідно до вимог ст.266 КУпАП огляд особи, яка керувала транспортним засобом, морським, річковим, малим, спортивним судном або водним мотоциклом, на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, проводиться поліцейським з використанням спеціальних технічних засобів. Під час проведення огляду осіб поліцейський застосовує технічні засоби відеозапису, а в разі неможливості застосування таких засобів огляд проводиться у присутності двох свідків. Матеріали відеозапису обов'язково долучаються до протоколу про адміністративне правопорушення.
Зважаючи на вказану норму, обов'язок відеофіксації встановлений лише щодо огляду на стан сп'яніння.
Наявний у матеріалах справи відеоматеріал фіксує, що ОСОБА_1 був зупинений працівниками поліції 10.06.2025 року о 23 год. 18 хв., він пред'явив їм документи та о 23 год. 20 хв. поліцейський віддав йому документи і сказав: «Не порушуйте». Далі відео переривається, відновлюється знову о 23 год. 32 хв. Після зазначеного відеозапис не перериваючись фіксує чітку і логічну послідовність подій, що стосуються огляду на стан сп'яніння ОСОБА_1 з часу отримання вимоги про проходження огляду до відмови від такого проходження відповідно до вимог Інструкції № 1026 від 18 грудня 2018 року.
Доводи апелянта в частині не встановлення наявності зовнішніх ознак стану сп'яніння спростовуються наступним.
Відповідно до «Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції» у працівника поліції виникає право візуально перевірити наявність ознак сп'яніння у водія. Не згода останнього з наявністю у нього ознак сп'яніння не надає водієві права відмовлятися від запропонованого поліцейським огляду на стан сп'яніння.
Зовнішні ознаки за своєю суттю не можуть в повній мірі відображатися у відеозаписі. При цьому такі зовнішні ознаки надають працівникам поліції лише підстави для виникнення сумнівів стосовно стану, в якому перебуває водій. З метою перевірки такої суб'єктивної підозри, яка сама по собі не має жодного юридичного значення і не може підтвердити чи спростувати стан, в якому перебуває водій, працівники поліції і заявляють вимогу щодо проходження водієм огляду на стан сп'яніння. Саме результати огляду й мають підтвердити чи спростувати обґрунтованість вказаної суб'єктивної оцінки.
З наявного у матеріалах справи відеозапису вбачається, що при пред'явленні вимоги про проходження огляду працівник поліції повідомив ОСОБА_1 що у водія є зовнішні ознаки і вказав їх, зокрема про почервоніння очей (23 год.33 хв. відеозапису).
Хибним є переконання апелянта, що вимога щодо проходження водієм огляду на стан сп'яніння без фактичного встановлення цих ознак або взагалі за їх відсутності є безпідставною та не породжує у водія обов'язку проходити огляд на стан сп'яніння, оскільки в даному випадку у разі виникнення у працівників поліції сумнівів стосовно стану, в якому перебуває водій та пред'явлення йому вимоги щодо проходження огляду, останній зобов'язаний пройти такий огляд в силу вимог п. 2.5 правил, незалежно від того вважає він наявними чи відсутніми підстави до такого огляду.
ОСОБА_1 відмовився від проходження огляду, що само по собі складає склад адміністративного правопорушення.
Вина ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.130 КУпАП, була підтверджена на підставі сукупності належних та допустимих доказів, що й було належним чином встановлено судом.
Щодо доводів в частині неправомірного відхилення судом першої інстанції пояснення особи, про те що він був зупинений, відпущений, а потім без підстав викликаний знову, то апеляційний суд зазначає, що такі доводи є неспроможними.
Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що наявність або відсутність законних причин для зупинки транспортного засобу не входять до складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.
Апеляційним судом встановлена невідповідність дійсності тих обставин, якими апелянт обґрунтовує свою апеляційну скаргу. Порушень судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, які були б підставою для скасування чи зміни постанови суду під час апеляційного перегляду справи апеляційний суд не вбачає.
Керуючись ст. 294 КУпАП, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Вишгородського районного суду Київської області від 03 липня 2025 року, прийняту відносно ОСОБА_1 , залишити без змін.
Постанова апеляційного суду є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя С.О. Журба