Справа № 752/11170/24
Провадження №: 2/752/1386/25
17 грудня 2025 року Голосіївський районний суд міста Києва в складі головуючої судді Митрофанової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди,
У травні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_4 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди у розмірі 200000 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він, його колишня дружина та їхня донька - відповідач ОСОБА_2 є співвласниками чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 , де позивачеві на праві приватної власності належить її 1/5 частина. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року по справі №752/21822/16-ц позивачеві у вказаній квартирі було виділено у користування житлову кімнату №3 площею 10,8 кв.м, яку він на вимогу дружини уступив останній.
Вказував, що ОСОБА_2 та її співмешканець ОСОБА_3 тривалий час уживають усіляких заходів щодо відібрання у позивача його житла, що виражається у примушуванні продати його свою дачу і купити собі квартиру на ім'я доньки, а також у перешкоджанні позивачу користуватися приміщеннями загального користування, у тому числі навчанні малолітньої доньки відповідачів та онуки позивача відслідковувати, коли позивач прямує до санвузла квартири та займати його першою. Окрім того, відповідачі систематично вчиняють відносно позивача насильницькі дії, зокрема, фізичне та психологічне насильство, по факту вчинення яких правоохоронними органами порушені кримінальні провадження, відносно відповідачів неодноразово складалися протоколи про вчинення адміністративного правопорушення за вчинення домашнього насильства, вони притягалися до адміністративної відповідальності.
У подальшому 08.10.2022 відповідачі, зібравши свої речі, покинули місце спільного проживання та орендували квартиру поверхом вище, задля здійснення довготривалих ремонтних робіт у квартирі, де мешкає ОСОБА_1 . Як вказував позивач у своїй позовній заяві, 10.10.2022 позивач виявив відсутність у своїй кімнаті радіатора централізованого опалення, з'ясувавши, що їх демонтувала відповідач ОСОБА_2 , яка пізніше демонтувала у спірній квартирі також кухню та решту системи водозабезпечення. Через вказані дії відповідача ОСОБА_1 повністю став обмежений у можливості проживання у вказаній квартирі та змушений був винаймати ліжко-місце у гуртожитку, а пізніше за власні кошти в сумі 6243 грн встановити радіатор у відведеній йому кімнаті.
При цьому, у період з 10.10.2022 до 15.12.2023 позивач мешкав у квартирі, де було відсутнє опалення, а пізніше санвузол і кухня. Вказував, що у подальшому 30.01.2024 після повернення з роботи ОСОБА_1 виявив відсутність сантехнічних приладів у санвузлах квартири, а також кахлю на стелях санвузлів та певних його особистих речей, що перебували у коридорі квартири. ОСОБА_2 , яка черговий раз відвідала квартиру, замовила там ремонтні роботи та почала вимагати від позивача оплати половини його вартості у розмірі 180000 грн.
Оскільки протиправними діями відповідачів, які полягали у створенні позивачеві нестерпних умов для проживання у спільній квартирі позивач отримав хворобу суглобів та два мікроінсульти, а також такими діями йому було завдано моральну шкоду, яка полягає у тому, що він постійно нервував, був змушений звертатися до лікаря через розлад здоров'я, вживати ліки, а також принижуватися та пояснювати своє становище знайомим та друзям, звертатися за юридичною допомогою та винаймати тимчасове житло. Відтак, з метою відшкодування завданих протиправними діями відповідачів моральних страждань, він змушений був звертатися до суду із даним позовом, відповідно до вимог якого просив суд стягнути з останній на його користь у солідарному порядку відшкодування моральної шкоди, яку він оцінив у 200000 грн.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.05.2024 для розгляду цивільної справи №752/11170/24 визначено суддю Голосіївського районного суду міста Києва Митрофанову А.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 03 червня 2024 року було відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, установлено відповідачу у 15-денний строк з дня вручення копії цієї ухвали суду для подання суду відзиву на позов.
У червні 2024 року на адресу суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, поданий представником ОСОБА_5 , у якому останні повністю заперечували проти вимог ОСОБА_1 та просили суд відмовити у його задоволенні, з огляду на безпідставність та необґрунтованість.
В обґрунтування своїх заперечень відповідач ОСОБА_2 посилалася на те, що викладені у позовній заяві посилання позивача не відповідають дійсним обставинам справи. А саме, вказувала, що до 2022 року сторони спільно проживали у квартирі АДРЕСА_1 , та де за час спільного проживання між ними неодноразово виникали конфліктні ситуації. В більшості випадків вони розпочиналися після того, як позивач вживав алкогольні напої під дією яких, ставав агресивним та не контролював свої емоції. У зв'язку із такою поведінкою ОСОБА_1 відповідачі були вимушені неодноразово звертатись до правоохоронних органів з повідомленням про вчинення по відношенню до них фізичного та психологічного насильства, а відносно позивача неодноразово було порушено справи про адміністративні правопорушення за фактом вчинення домашнього насильства.
У поданому відзиві відповідач ОСОБА_2 зазначала, що саме через агресивну поведінку позивача та її впливу на психоемоційний стан її малолітньої доньки та відповідачів в цілому, вона намагалася врегулювати мирним шляхом питання щодо окремого проживання, вона разом зі своєю матір'ю неодноразово пропонувала батькові безліч варіантів розв'язання виниклої ситуації, зокрема викупу у нього його частки та надання допомоги у придбанні йому квартири і проведення там ремонтних робіт. Проте, жоден із запропонованих варіантів не влаштовував позивача, а подальше проживання із ним виявилося неможливим, у зв'язку із чим ОСОБА_2 разом із своєю родиною у жовтні 2022 року змушена була орендувати інше житло.
За період, коли позивач залишився проживати у їхній квартирі, він не прибирав у ній, не ремонтував речі, які виходили з ладу, не утримував належне йому на праві часткової власності майно, що призвело до непридатності побутових умов проживання у квартирі. Тож, оскільки ОСОБА_1 категорично відмовився продавати свою частку в квартирі і переїздити у власне житло, відповідач зробила чергову спробу з ним домовитися та запропонувала зробити у їхній квартирі ремонт, розділивши витрати порівну, на що батько погодився. Проте, після початку ремонтних робіт відмовився сплачувати свою частину за його проведення та почав всіляко заважати проведенню робіт, вона тричі намагалася завершити робити по заміні радіаторів у квартирі, але позивач не пускав ані її, ані майстрів до помешкання. Відтак, відсутність радіаторів і відповідно опалення у спірній квартирі є наслідком дій саме позивача, в розпорядженні якого залишились такі радіатори.
Також, у поданому відзиві ОСОБА_2 вказувала на те, що початок ремонтних робіт у квартирі було здійснено за згоди самого позивача, оскільки у квартирі багато років не виконувався ремонт, тож дії відповідачів з проведення ремонту проводились у зв'язку з об'єктивною неможливості проживання у квартирі, де без проведення заміни сантехніки існували високі ризики можливого затоплення сусідів, а без заміни старих кухонних приладів могла виникнути пожежа. Саме у зв'язку із тим, що позивач не погодився на жодні умови та не запропонував ніяких дієвих заходів для врегулювання виниклої ситуації, які могли б його влаштувати, наразі неможливо дійти консенсусу та уникнути ускладнення відносин між сторонами, а їхнє спільне проживання наносить психологічні травми не лише відповідачам, а й іншим членам їхньої родини. Відтак, оскільки саме агресивна поведінка позивача, який перебуває у стані алкогольного сп'яніння, призводить до конфліктних відносин між сторонами, а тому відсутні будь-які підстави для покладення на відповідачів обов'язку з відшкодування моральної шкоди. Окрім того, позивачем не було надано жодних належних доказів вчинення відносно нього насильства, яке могло призвести до моральних страждань, а надана ним медична документація про наявні у нього хвороби не містить жодного посилання на наявність причинно-наслідкового зв'язку між ними та поведінкою позивачів, враховуючи також вік ОСОБА_1 та тривале вживання ним алкогольних напоїв, які впливають на стан його здоров'я.
Надалі, позивач своїм процесуальним правом на подання до суду відповіді на відзив не скористався.
Від відповідача ОСОБА_3 , який належним чином повідомлявся про розгляд даного судового провадження, відзиву на позовну заяву або інших письмових пояснень щодо суті спору на адресу суду не надходило.
Згідно вимог частини тринадцятої статті 7 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У відповідності до вимог частини восьмої статті 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Положеннями статті 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Оскільки відповідач ОСОБА_3 у встановлений судом строк не подав до суду відзив на позовну заяву, тому суд на підставі частини восьмої статті 178 ЦПК України вирішує справу за наявними матеріалами.
Суд, дослідивши подані учасниками справи заяви по суті спору, а також наявні матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи та установлено судом, відповідач ОСОБА_2 являється донькою позивача ОСОБА_1 , що підтверджується наданою суду копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження від 03.02.2023 за №00038366174 (а.с.13).
У поданих до суду заявах по суті спору позивач та відповідач ОСОБА_2 зазначали, що їм на праві приватної часткової власності належить чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 , а рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року по справі №752/21822/16-ц позивачу була виділена у користування житлова кімната площею 10,8 кв.м та лоджію площею 2 кв.м.
Положеннями частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
За офіційними даними Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року по справі №752/21822/16-ц було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_6 та ОСОБА_2 про визначення порядку користування жилим приміщенням, визначено порядок користування вищевказаною квартирою та виділено у спільне користування ОСОБА_6 та ОСОБА_2 кімнату 1 площею 18,5 кв.м, кімнату 2 площею 9,6 кв.м, кімнату 4 площею 12,8 кв.м, лоджію площею 2,8 кв.м, а ОСОБА_1 виділено у користування кімнату 3 площею 10,8 кв.м та лоджію площею 2 кв.м, місця загального користування залишено у спільному користуванні.
Як передбачено частиною четвертою статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Отже, оскільки в межах судової справи №752/21822/16-ц, предметом спору якої, було визначення порядку користування жилим приміщенням, яке на праві часткової власності належить сторонам у даній справі, що розглядається, то установлені у рішенні Голосіївського районного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року обставини мають преюдиційне значення для вирішення спору у справі, що розглядається, зважаючи на предмет її спору та склад учасників справи.
Зі змісту описової та мотивувальної частини вказаного вище судового рішення убачається, що судом було установлено такі факти:
«Квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить на праві власності по 1/5 частини квартири кожному на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 30.01.1996 р.
ОСОБА_6 належить 3/5 частини зазначеної квартири на підставі Свідоцтва про право власності на житло та Свідоцтва про право на спадщину.
Квартира складається з чотирьох жилих кімнат: кімнати 1 площею 18,5 кв.м., кімнати 2 площею 9,6 кв.м., кімнати 3 площею 10,8 кв.м., кімнати 4 площею 12,8 кв.м., лоджії площею 2,8 кв.м., лоджії площею 2 кв.м.
Всі кімнати є ізольованими.
Як встановлено судом між сторонами виникають конфлікти щодо порядку користування спірною квартирою.».
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_1 посилався на те, що після ухвалення судом вказаного вище рішення щодо визначення порядку користування спільною квартирою він уступив свою кімнату дружині ОСОБА_6 на її вимогу. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалий час вживають усіляких заходів щодо відібрання у позивача його житла, що виражається примушуванням його продати свою дачу і купити собі квартиру на ім'я відповідача ОСОБА_2 , а також виражається перешкоджанням у користуванні приміщеннями загального користування, де у тому числі відповідачі навчили свою малолітню доньку відслідковувати, коли позивач прямує до санвузла та швидко займати це приміщення першою. Вказував, що відповідачі постійно застосовують до нього психологічне та фізичне насильство, на підтвердження чого надав суду копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань та постанов у справах про адміністративні правопорушення по факту вчинення відносно нього домашнього насильства.
Так, відповідно до статтей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як установлено судом, згідно наданої суду копії постанови Голосіївського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2017 року у справі №752/20613/17 ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП) та звільнено її від адміністративної відповідальності за вчинення вказаного адміністративного правопорушення та оголошено усне зауваження із закриттям провадження у справі.
Згідно описової частини вказаного судового рішення зазначено: «з протоколу про адміністративне правопорушення серії АА №663441 від 26.09.2107 убачається, що 18.09.2017 о 23 годині ОСОБА_2 перебуваючи за адресою АДРЕСА_2 вчинила насильство в сім'ї психологічного характеру відносно свого батька ОСОБА_1 , чим вчинила правопорушення, передбачене ч.1 ст.173-2 КУпАП…
Оцінивши викладені докази в їх сукупності, суд вважає доведеною вину ОСОБА_2 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, оскільки остання в судовому засіданні підтвердила, що під час конфлікту вилила на нього склянку води та підвищувала на нього голос.» (а.с.35-36).
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Апеляційного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року постанову Голосіївського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2017 року було залишено без змін.
Відповідно до наданої суду копії постанови Голосіївського районного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року у справі №752/14855/16-п ОСОБА_3 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у виді адміністративного арештом строком на 1 добу.
У описовій частині вказаної постанови зазначено: « ОСОБА_3 14.09.2016 о 20-30 год. в АДРЕСА_2 , вчинив дії фізичного характеру відносно тестя ОСОБА_1 , тобто вчинив насильство в сім'ї, тим самим ОСОБА_3 здійснив дії, передбачені ч.1 ст.173-2 КУпАП (а.с.38)
Згідно зробленої на копії вказаного судового рішення відмітки відповідальної особи, ця постанова станом на 26.09.2016 не набрала законної сили.
З офіційних даних Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Апеляційного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року вказану вище постанову Голосіївського районного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року у справі №752/14855/16-п скасовано та закрито провадження у справі на підставі пункту 1 статті 247 КУпАП, тобто у зв'язку із відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Відповідно до положень частини шостої статті 82 ЦПК України постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, яка набрала законної сили, є обов'язковою для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалена постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Таким чином, з огляду на вказані вище судові рішення, які були надані суду, убачається наявність вини ОСОБА_2 у вчиненні домашнього насильства відносно ОСОБА_1 , яке було вчинене 18.09.2017.
При цьому, зважаючи на скасування судом апеляційної інстанції вказаної вище постанови Голосіївського районного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року у справі №752/14855/16-п із закриттям провадження у справі, вина ОСОБА_3 у вчиненні ним психологічного, фізичного або економічного домашнього насильства відносно ОСОБА_1 не встановлена.
Звертаючись до суду з вимогами про відшкодуванню ОСОБА_1 завданої відповідачами моральної шкоди у розмірі 200000 грн, останній, обґрунтовуючи розмір вказаної компенсації, посилався на те, що за наслідками його виживання із спільної із відповідачем ОСОБА_2 квартири він нервував, був змушений звертатися до лікаря через розлад здоров'я, вживати ліки, був змушений принижуватися та пояснювати своє становище знайомим та друзям, а також змушений був звертатися задля отримання адвокатських послуг, оплачувати їх, винаймати інше житлове приміщення для тимчасового проживання. Завдану йому моральну шкоду позивач пов'язував саме із фактичними перешкодами у користуванні спільним майном, а також із вчиненням відносно нього психологічного та фізичного насильства й інших протиправних дій.
В обґрунтування завдання позивачеві шкоди його здоров'ю зі сторони відповідачів, ним було надано суду ряд наступної медичної документації.
Згідно довідки №9233, виданої Травматологічним пунктом КНП «Консультативно-діагностичного центру» Голосіївського району м.Києва, ОСОБА_1 19.09.2017 звернувся до травмпункту із травмою, яка була завдана йому 18.09.2017 та діагностовано лікарем як забій правого плеча (а.с.37).
Вказуючи на заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень з боку відповідача ОСОБА_3 , позивачем, окрім витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань про реєстрацію кримінального провадження №12019100010010660, також надано суду копію листа КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва» від 26.10.2020 №2300/5, де вказано про здійснення позивачем 15.12.2019 виклику бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги та відповідно до картки виїзду зафіксовано діагноз ОСОБА_1 - термічний опік І-ІІ ступеня (4%) (а.с.26, 27-28).
Відповідно до наданої суду копії довідки №6940, виданої Травматологічним пунктом КНП «Консультативно-діагностичного центру» Голосіївського району м.Києва, ОСОБА_1 15.09.2022 звернувся до травмпункту, де останньому лікарем було встановлено діагноз - забій, синець правого плеча (а.с.34).
З наданих суду виписок №6786 від 30.06.2023 та №6977 від 14.07.2023 убачається, що позивач у період з 26.06.2023 по 14.07.2023 перебував на стаціонарному лікуванні КНП Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київська міська клінічна лікарня №7» з поставленим діагнозом - інфаркт головного мозку (від 26.06.2023) з наявними супутніми хронічними хворобами.
Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Відшкодування шкоди - один з найважливіших інститутів сучасної правової науки. У законодавстві України передбачено два види шкоди, що підлягає відшкодуванню - шкоду матеріальну і шкоду моральну.
Моральна шкода - це протиправне приниження (або замах на приниження) гідності людини, яке викликає в її психіці негативні процеси і стани. Вона полягає саме у втратах, тих негативних наслідках немайнового характеру, які виникли через страждання.
Згідно із частинами першою, другою статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною першою статті 1167 ЦК України визначено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Крім того, у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №686/23731/15-ц зроблено висновок про те, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь - якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі №487/6970/20).
Відповідно до частини третьої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд першої інстанції, який заслуховує сторін та встановлює фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
У справі «Недайборщ проти РФ» від 01 липня 2010 року (Скарга №42255/04) Європейський суд з прав людини у пункті 37 зазначив, що заявник не зобов'язаний надавати будь-які докази наявності понесеної ним моральної шкоди (див., серед численних інших джерел, Рішення Європейського суду від 15 жовтня 2009 року у справі «Антипенков проти Російської Федерації» (Antipenkov v. Russia) пункт 82, скарга №33470/03; Рішення Європейського суду від 14 лютого 2008 року у справі «Пшеничний проти Російської Федерації» (Pshenichnyy v. Russia), пункт 35, скарга №30422/03; Рішення Європейського Суду у справі «Гарабаєв проти Російської Федерації» (Garabayev v. Russia), пункт 113, скарга №38411/02, ЕСПЧ 2007-VII (витяг); а також Рішення Європейського Суду від 01 червня 2006 року у справі «Грідін проти Російської Федерації» (Gridin v. Russia), пункт 20, скарга №4171/04).
Водночас, у справі «Ромашов проти України» від 27 липня 2004 року (Заява №67534/01) Європейським судом у пункті 52 зазначено, що Суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації Судом факту порушення. Проте розмір заявленої суми надмірний.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 25 травня 2001 року №5 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
У пункті 9 постанови Пленум Верховного Суду України також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо.
Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_1 просив стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на відшкодування завданої йому моральної шкоди грошові кошти в розмірі 200000 грн. На обґрунтування заявленої до стягнення суми позивач посилається на факти вчинення відносно нього протиправних дій, а саме умисного створення у спільному помешканні умов, які на переконання позивача унеможливлюють його подальше проживання у спірній квартирі. Також, посилався на вчинення відносно нього психологічного, фізичного та економічного насильства, що вчинялося відносно нього у побуті.
Організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, врегульовано Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Тлумачення статей 11 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. І саме у такому випадку суд має визначити належний розмір компенсації заподіяної постраждалій стороні моральної шкоди.
Згідно із частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини другої статті 76 ЦПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Слід зауважити, що Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
На підтвердження заявленого, а саме вчинення відповідачами домашнього насильства ОСОБА_1 надано суду копію постанови Голосіївського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2017 року у справі №752/20613/17, залишеної без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року, якими ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення за фактом вчинення домашнього насильства відносно батька та позивача у справі ОСОБА_1 .
При цьому, як було зазначено судом вище, судовим рішенням у справі №752/14855/16-п не встановлено вини відповідача ОСОБА_3 , оскільки прийнята у ній постанова Голосіївського районного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року була скасована в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі за відсутності складу адміністративного правопорушення.
Разом з тим, у позовній заяві ОСОБА_1 зазначає про систематичне вчинення відповідачами відносно нього та його майна злочинних дій, зокрема застосування фізичного насильства, погрози фізичною розправою, нанесення тілесних ушкоджень, викрадення сейфу з документами.
Однак, позивачем в ході судового розгляду не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення заявленого відповідачами.
Так, в обґрунтування вчинення відповідачами відносно позивача протиправної поведінки, яка за його доводами полягає у тому, що останні тривалий час вчиняють відносно нього психологічне та фізичне насильство, а також крадіжку, ОСОБА_1 надані суду копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань про реєстрацію таких кримінальних проваджень: №12016100010010782 від 08.11.2016 за ч.1 ст.185 КК України за заявою ОСОБА_1 про викрадення у його помешканні 19.10.2016 сейфу з документами та грошовими коштами; №12022105010000968 від 23.07.2022 за ч.1 ст.129 КК України щодо вчинення протиправних дій відносно ОСОБА_1 ; №12022105010002038 від 06.12.2022 за ч.1 ст.125 КК України щодо нанесення 04.11.2022 невстановленою особою тілесних ушкоджень ОСОБА_1 .
В матеріалах справи також наявна копія ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2020 року у справі №752/20801/20, якою було задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову слідчого СВ Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м.Києві від 19.02.2020 про закриття кримінального провадження №12019100010010660, відомості щодо якого внесені 17.12.2019 до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.123 КК України. Зобов'язано уповноважено особу СВ Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м.Києві відновити досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні і провести досудове розслідування (а.с.24-25).
Втім, зі змісту вказаного судового рішення не убачається за можливе установити по факту якого кримінального правопорушення за заявою позивача було порушене вказане кримінальне провадження.
Окрім того, надана позивачем копія вищевказаної ухвали суду на рівні з іншими наданими копіями витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань, не можуть підтвердити наявність у діях відповідачів винної та протиправної поведінки відносно позивача, з огляду на установлену статтею 62 Конституції України презумпцію невинуватості особи. Надані позивачем витяги з ЄРДР самі по собі не є процесуальним джерелом доказів, а лише підтверджують факт звернення позивача до правоохоронних органів, що у свою чергу не є підтвердженням незаконності або протиправності дій відповідача. Така позиція також узгоджується з послідовною практикою Верховного Суду (наприклад, див. постанови ВС у справах №761/28347/15-к).
За наданими відповідями Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції в м.Києві від 30.01.2023 та від 07.02.202, кримінальні провадження відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не реєструвалися, згідно зі статтею 42 КПК України в статусі підозрюваного та/або обвинуваченого в слідчому відділі та відділі дізнання управління не перебували (а.с.73, 74).
Отже, зважаючи на те, що за вказаними ОСОБА_1 у позовній заяві кримінальними провадженнями, суду не було надано будь-яких відомостей щодо руху цих проваджень, повідомлення про підозру, надання позивачеві статусу потерпілого, а також не надано відповідного судового рішення про визнання відповідачів винуватими у вчиненні заявлених ОСОБА_1 кримінальних правопорушень, відсутні підстави для висновку уважати відповідачів винними у заявленому, та відповідно відсутні підстави для притягнення їх до цивільної відповідальності за завдану позивачеві моральну шкоду.
Будь-яких клопотань про витребування доказів чи допит свідків позивач також не заявляв.
Так, вирішуючи спір у даній справі, при оцінці обґрунтованості вимог позивача у справах про відшкодування моральної шкоди слід керуватися принципом розумності, тобто виходити з об'єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.
Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Відтак, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, а також ураховуючи встановлений Голосіївським районним судом міста Києва під час розгляду справи №752/20613/17 факт вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства, а також малозначності такого діяння, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню. А саме, керуючись принципами принципів рівності, поміркованості, розумності та справедливості, суд уважає наявними підстави для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача в рахунок компенсації моральної шкоди суми в розмірі 2000 грн.
Водночас, при визначенні розміру компенсації моральної шкоди судом враховано факт наявності між сторонами тривалого конфлікту щодо порядку користування належною їхній родині квартирою, під час проживання у якій позивачем також вчинялися випадки домашнього насильства, що підтверджується постановами Голосіївського районного суду міста Києва від 19 січня 2023 року у справі №752/13036/22, від 21 лютого 2023 року у справі №752/17915/22 та від 21 лютого 2023 року у справі №752/17917/22, у яких провадження у справах про адміністративні правопорушення, передбачених ч.1 ст.173-2 КУпАП, відносно ОСОБА_1 було закрито з нереабілітуючих підстав.
При цьому, не підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення з відповідача ОСОБА_3 відшкодування моральної шкоди, оскільки ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження того, що саме діями ОСОБА_3 йому було завдано моральних страждань, які полягали б у фізичному болю та душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку протиправною поведінкою щодо нього.
Що стосується доводів позивача про те, що відповідачами завдано йому моральної шкоди через систематичне вчинення дій, направлених на створення несприятливих умов для подальшого проживання у спірній квартирі, то суд зазначає таке.
З поданих сторонами заяв по суті спору убачається, що після тривалих конфліктів, які виникали між сторонами, саме відповідачі покинули спільну квартиру та винайняли інше житло, а позивач залишився проживати сам у спільній чотирьохкімнатній квартирі.
Відповідач ОСОБА_2 пропонувала позивачеві декілька варіантів вирішення між ними спору щодо викупу його частки у праві власності на спільну квартиру, зокрема, згідно письмової пропозиції запропонувала позивачеві варіант продажу належної йому частини квартири із наданням йому допомоги у придбанні окремого житла за кошти, виручені від продажу цієї частки квартири та дачі, які належать позивачеві (а.с.39-40).
Убачається, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач ОСОБА_2 здійснила демонтаж радіаторів централізованого опалення та сантехнічних приладів, а також розпочала ремонт у спільній квартирі, що призвело до обмеження позивача у можливості проживати у квартирі.
Водночас, на противагу вказаним доводам, відповідач ОСОБА_2 у своєму відзиві вказувала на те, що у спільній квартирі давно не виконувався ремонт, установлені у ній прилади почали виходити з ладу, позивач не бере участі в утриманні спільного майна. Після того, як ОСОБА_1 залишився один проживати у квартирі, помешкання прийшло у занедбаний стан. Вказувала, що позивач погодився на проведення ремонту в квартирі, але пізніше не допускав до помешкання ОСОБА_2 та майстрів задля заміни радіаторів, залишивши їх у своєму розпорядженні. Тобто, саме позивач погодився на проведення ремонту, після чого змінив свою думку та почав перешкоджати відповідачу у його завершенні.
Дослідивши надані сторонами суду докази у їх сукупності, суд убачає, що позивачем не доведено факту умисного створення відповідачами умов для проживання у спільній квартирі, які унеможливлюють проживання там її мешканців.
Разом з тим, суд не приймає до уваги долучені фотознімки на підтвердження позовних вимог, оскільки, по-перше, неможливо встановити належність вказаних фото, а по-друге, з них не можливо зробити висновок про демонтаж радіаторів у кімнаті позивача, яка була йому виділена у користування за судовим рішенням.
Відтак, доказів на підтвердження факту будь-якої умисної поведінки з боку відповідачів щодо вчинення ними перешкод у користуванні спільною власністю, суду в ході розгляду даної справи надано не було.
Подана позивачем медична документація про встановлені йому діагнозу - інфаркту головного мозку із супутніми хронічними захворюваннями, а також проходження ОСОБА_1 відповідного лікування, жодним чином не підтверджують наявності причинно-наслідкового зв'язку між будь-якими заявленими позивачем протиправними діями відповідачів та виникнення у нього вказаних хвороб.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд бере до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 2958, Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку №11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
В контексті вказаної практики суд вважає обґрунтування цього рішення достатнім.
Згідно вимог статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат.
Положеннями частини першої статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до вимог пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язанні з розглядом справи покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на те, що за наслідками розгляду даної справи суд ухвалює рішення про часткове задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, відповідно, з відповідача ОСОБА_2 на користь останнього підлягають стягненню судові витрати у вигляді сплаченої суми судового збору за подання позовної заяви в розмірі 30,28 грн, тобто пропорційно до загального розміру задоволених позовних вимог (1%).
У позовні заяві позивач також просив суд стягнути з відповідача на його користь понесені у справі витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн.
Що стосується вказаних вимог позивача, то суд зазначає таке.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат : 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою , включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно із частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
Витрати на правничу допомогу визначаються сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом (професійна правнича допомога) робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг; ціною позову та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи та репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог співмірності, за клопотанням іншої сторони, суд може зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Також діючим законодавством передбачено, що при визначенні розміру компенсації суду слід враховувати (а сторонам доводити) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката у конкретній справі, адресований клієнту.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам (наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу).
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано: копію ордера на надання адвокатом Вороновим Є.Є. правничої (правової) допомоги серії АА №1202826; копію квитанції до прибуткового касового ордера №36/24 від 20.05.2024 про сплату 10000 грн.
Велика Палата Верховного Суду, у справі №910/12876/19, звернула увагу на те, що при зверненні з клопотанням про стягнення витрат на правничу допомогу, адвокатом повинно бути надано детальний опис витраченого часу на певний вид робіт (підготовка додаткових пояснень, підготовка до судових засідань, аналіз матеріалів судової справи, тощо).
Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Інформація, яка міститься в акті приймання-передачі виконаних робіт, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатись тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Крім того, неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.
Також, відповідно до позиції Верховного Суду у справі №922/2604/20, відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв'язку з недоведеністю їх наявності.
Отже, стороною, яка просить стягнути на її користь витрати на професійну правничу допомогу, має бути надано детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та докази здійснення стороною таких витрат.
Проте, всупереч вищезазначеному, позивача та його представником не було надано суду достатніх доказів понесених витрат, а саме: договору про надання професійної правничої допомоги; доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Вказана позиція відповідає висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року у справі №509/5043/17 (провадження №61-5662св20).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката відсутні.
Керуючись статтями 2, 4, 7, 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 263, 264, 265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2000 грн в рахунок компенсації заподіяної моральної шкоди.
В задоволенні інших вимог позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору у сумі 30,28 грн.
У відшкодуванні решти судових витрат у справі, понесених ОСОБА_1 , відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
1. Позивач - ОСОБА_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП - НОМЕР_1 ;
2. Відповідач - ОСОБА_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП - НОМЕР_2 .
Повне рішення складено 17.12.2025.
Суддя А.О. Митрофанова