16 грудня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/13746/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І.М. (головуючий), Власова Ю. Л., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Чорномаз А. В. (адвокат), Олексін С. С. (адвокат),
відповідача -Нестеров Е. Г. (адвокат),
третьої особи - Дядюк Є. М. (адвокат)
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.08.2025 та
додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025
за позовом Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"
до Акціонерного товариства "Комінбанк"
про стягнення 4 909 166,33 грн
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Арес-С".
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - НЕК "Укренерго", Товариство, позивач, скаржник) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Комінбанк" (далі - АТ "Комінбанк", Банк, відповідач) про стягнення 4 254 381,12 грн за гарантією виконання зобов'язань від 01.12.2020 № G8696/20, виданою Банком на забезпечення виконання підрядником - Товариством з обмеженою відповідальністю "Арес-С" (принципал) своїх зобов'язань за договором, укладеним із позивачем; 434 438,27 грн інфляційних втрат та 220 346,94 грн - 3 % річних.
1.2. У позові НЕК "Укренерго" також просило залучити до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "Арес-С" (далі - ТОВ "Арес-С") третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача (далі також - третя особа).
1.3. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено гарантійні зобов'язання, якими забезпечувалось повернення авансового платежу. Зокрема, в частині сплати суми гарантії у зв'язку з неналежним виконанням принципалом своїх зобов'язань за Договором.
2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.02.2025 (суддя Кирилюк Т. Ю.) у справі № 910/13746/24 позов задоволено повністю.
2.2. Судове рішення обґрунтовано, зокрема тим, що спірна гарантія видана щодо забезпечення виконання зобов'язань за Договором від 12.10.2020 № 01-078317-20 (далі - Договір), є безумовною та безвідкличною, і відповідач зобов'язався виплатити передбачену гарантією суму коштів за першою вимогою бенефіціара без подання будь-яких документів або виконання будь-яких інших умов.
2.3. Суд встановив, що строк виконання робіт за Договором, укладеним між позивачем та третьою особою погоджено до 31.12.2021 (включно), проте доказів виконання третьою особою зобов'язань за Договором у встановлені строки матеріали справи не містять. Позивачем повідомлено третю особу про відмову від договору, починаючи з 01.02.2023, а також заявлено вимогу від 01.02.2023 № 01/5851 про повернення 4 254 381,12 грн сплаченого авансу за Договором.
2.4. Оскільки підрядником (принципалом) порушено зобов'язання за Договором (повернення суми авансу), у позивача виникло право на звернення до відповідача з вимогою про сплату коштів за гарантією в сумі 4 254 381,12 грн. При цьому, за висновком суду першої інстанції, до предмета доказування у цій справі не входить дослідження наявності чи відсутності порушення боржником (принципалом) зобов'язання, забезпеченого гарантією, відповідно для настання гарантійного випадку наявність вини боржника (принципала) не має значення, а тому підстави, з яких принципал прострочив свої зобов'язання, не є такими, що зумовлюють ненастання такого випадку. Суд першої інстанції констатував дійсність вимоги і належне її представлення, до закінчення дії гарантії.
2.5. Також у зв'язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов'язання, суд першої інстанції стягнув три проценти річних та інфляційні втрати.
2.6. Північний апеляційний господарський суд постановою від 20.08.2025 (колегія суддів: Ходаківська І. П., Демидова А. М., Владимиренко С. В.) скасував рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2025 та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовив повністю. Стягнув із Товариства на користь Банку 88 364,98 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
2.7. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що при вирішенні спору про існування обов'язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією. Позивачем не доведено, як того вимагають положення частини першої статті 563 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а судом першої інстанції не встановлено факту порушення третьою особою зобов'язань за Договором, укладеним з позивачем та в забезпечення порушення яких відповідачем була надана банківська гарантія.
2.8. Суд апеляційної інстанції мотивував свої висновки з посиланням на те, що Договір підряду, укладений між позивачем та третьою особою не розірваний. Натомість строк дії Договору припинився 31.01.2023. З огляду на що, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність обов'язкових умов для третьої особи щодо повернення позивачу авансу, а саме: відсутність вини з боку третьої особи, оскільки сторони домовилися про невиконання умов Договору на період воєнного стану та розірвання Договору. Тобто відсутній гарантійний випадок, при наявності якого відповідач, як гарант, повинен платити за банківською гарантією.
2.9. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 заяву ТОВ "Арес-С" про розподіл судових витрат задоволено; стягнуто з НЕК "Укренерго" на користь ТОВ "Арес-С" 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
3.1. У касаційній скарзі Товариство, з посиланням на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.08.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 у справі № 910/13746/24; рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2025 залишити без змін.
4. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4.1. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1.1. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.1.2. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову (по суті спору), неправильно застосував положення статті 562 ЦК України у системному взаємозв'язку із положеннями статті 565 ЦК України та не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права, які викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 (щодо право режиму безумовної та безвідкличної банківської гарантії наданої на забезпечення зобов'язання, її незалежності від основного зобов'язання, що обумовлює безумовне виконання вимог Бенефіціара в незалежності від позиції Принципала та чинності основного зобов'язання).
4.1.3. На переконання скаржника, суд апеляційної інстанції у вирішенні питання правової суті гарантії безпідставно послався на застарілу практику Верховного Суду в частині того, що при вирішенні спору про існування обов'язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.
4.1.4. Скаржник вважає безпідставними висновки суду апеляційної інстанції, зокрема, щодо наявності трьох сторін у правочині гарантії та наголошує на тому, що гарантія є самостійним одностороннім правочином, за яким Гарант несе зобов'язання з оплати суми визначеної гарантією перед Бенефіціаром та є незалежним від основного зобов'язання, а отже і не може залежати від його чинності.
4.1.5. У цьому контексті скаржник наголошує, що з моменту отримання третьою особою (Принципалом) повідомлення про відмову від Договору у останньої відпала правова підстава для збереження авансового платежу (коштів), сплаченого позивачем на умовах Договору. При цьому, правовий обов'язок третьої особи щодо повернення невикористаного авансу є таким, що виникає безпосередньо з умов Договору. Невиконання третьою особою цього зобов'язання є порушенням умов Договору (основного зобов'язання), а відтак, свідчить про наявність гарантійного випадку - неповернення авансового платежу. На переконання скаржника, відповідні висновки суду апеляційної інстанції нівелюють саму суть гарантії, яка полягає в можливості Бенефіціара отримати задоволення своїх вимог в незалежності від виконання Принципалом своїх зобов'язань за основним зобов'язанням та його позиції щодо стягнення за банківською гарантією.
4.1.6. Товариство наголошує, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що предметом спору є вимоги про стягнення з Гаранта (Банку) коштів за Банківською гарантією, наданою на забезпечення авансового платежу, а підставою є саме неповернення третьою особою (Принципалом/Підрядником) авансового платежу за вимогою Бенефіціара (Замовника за Договором). Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що позивач, як Замовник за Договором не вказує підставою стягнення коштів за банківською гарантією порушення третьою особою (Принципалом/Підрядником) істотних умов Договору в частині невиконання робіт. Натомість порушення умов Договору третя особа допустила в частині виконання зобов'язань з повернення сплаченого та невикористаного авансу, що, відповідно є самостійною підставою для задоволення вимоги позивача.
4.1.7. Скаржник у своїй касаційній скарзі також зазначає про відсутність висновків Верховного Суду, зокрема: "щодо чинності зобов'язання забезпеченого Банківською гарантією в момент отримання Підрядником вимоги Замовника про повернення авансу за умови одночасного отримання вимоги про повернення авансу та повідомлення про відмову від зобов'язання (Договору)".
4.1.8. На переконання скаржника, такі фактичні обставини спору обумовлюють необхідність тлумачення Верховним Судом у системному зв'язку норм статей 598 ЦК України (підстави припинення зобов'язання ), статті 631 ЦК України (строк дії Договору) та статті 563 ЦК України (правові наслідки порушення зобов'язання забезпеченого гарантією). Скаржник вважає, що таке тлумачення означених вище норм у спірних відносинах має істотний вплив на право позивача, оскільки дає можливість визначити наявність чи відсутність "кондикційних зобов'язань" між позивачем та третьою особою станом на час отримання вимоги про повернення авансу, а відтак, безпосередньо матиме вплив на правовий висновок щодо наявності підстав для стягнення з відповідача суми за Банківською гарантією.
4.1.9. Аргументами скаржника, зокрема, є те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що позивач направив на адресу третьої особи (ТОВ "Арес-С") одним поштовим відправленням повідомлення від 01.02.2023 № 01/5852 про відмову від Договору та вимогу від 01.02.2023 № 01/5851 про повернення отриманого за Договором авансового платежу. Відмова від Договору та вимога про повернення авансового платежу отримані ТОВ "Арес-С" одночасно, вказане, зокрема, підтверджується листом третьої особи від 08.02.2023 № 018/23. Наведене, на переконання скаржника, свідчить про те, що станом на час отримання ТОВ "Арес-С" вимоги про повернення отриманого за Договором авансового платежу від 01.02.2023 № 01/5851, основне зобов'язання підрядника (щодо виконання робіт) було чинним, оскільки закінчення строку дії Договору не звільняє сторони від відповідальності та не позбавляє управлену сторону права прийняти належним чином виконані роботи. Однак, матеріали справи не містять доказів того, що роботи передбачені умовами Договору ТОВ "Арес-С" було виконано.
4.1.10. При цьому, матеріалами справи підтверджується факт, що відповідач 10.02.2023 отримав вимогу позивача від 09.02.2023 № 01/7400 про сплату коштів за Банківською гарантією № G8696/20 від 01.12.2020 (вказане підтверджується листом відповідача від 15.02.2023 № 04.1/809). Тобто, вимога позивачем надіслана та отримана відповідачем в межах строку дії гарантії. Враховуючи умови Банківської гарантії, а також, дату отримання відповідачем вимоги позивача, Банк мав обов'язок перерахувати грошові кошти за гарантією у строк до 15.02.2023.
4.1.11. На обґрунтування підстав касаційного оскарження додаткової постанови суду апеляційної інстанції скаржник посилається на положення пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та вказує про неправильне застосування судом положень статей 123, 126, 129 ГПК України, без урахування висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 19.04.2024 у справі № 916/101/23. У цьому аспекті скаржник наголошує, що сума витрат третьої особи на професійну правничу допомогу яку стягнув суд апеляційної інстанції з позивача не є співмірною зі складністю справи та не відповідає критерію реальності витрат. Зокрема, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що фактично ТОВ "Арес-С" брало участь у розгляді справи лише в суді апеляційної інстанції. Участь третьої особи у розгляді справи обмежується виключно поданням відзиву на апеляційну скаргу та клопотання про долучення та дослідження додаткових доказів. При цьому, суд апеляційної інстанції відмовив третій особі у долученні до матеріалів справи та дослідженні додаткових доказів. Наведене, на переконання скаржника, свідчить, що вартість заявлених ТОВ "Арес-С" до стягнення послуг (35 000,00 грн) та обсяг наданих адвокатом послуг є неспівмірними і значно завищеними.
4.1.12. Також скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування положень частини четвертої статті 129 ГПК України у подібних правовідносинах.
4.1.13. У цьому контексті скаржник наголошує, що відмова третьої особи у задоволенні вимог позивача і стала підставою виникнення спору між Товариством та Банком. При цьому третя особа без поважних причин не брала участь у розгляді справи в суді першої інстанції. Водночас, єдине клопотання представника третьої особи про долучення до матеріалів справи додаткових доказів та їх дослідження відхиллено судом апеляційної інстанції. Наведене, на думку скаржника, свідчить, що позиція третьої особи була відхилена судом апеляційної інстанції, а тому, задоволення заяви ТОВ "Арес-С" є проявом суперечливої позиції суду, яка не у повній мірі відповідає вимогам положенням наведених вище статей ГПК України.
4.2. Доводи інших учасників справи, розгляд заяв, клопотань учасників справи
4.2.1. Банк у відзиві на касаційну скаргу просив Суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
4.2.2. ТОВ "Арес-С" своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористалося.
5. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
5.1. Між НЕК "Укренерго" (замовник) та ТОВ "Арес-С" (підрядник) 12.10.2020 укладений Договір, за умовами якого підрядник зобов'язався виконати за завданням позивача (додаток 1 до Договору) роботи з технічного переоснащення ПЛ 330 кв Тернопільська - Хмельницька інв.№230022, інв.№230106, Тернопільська 1 область (Тернопільський та Підволочиський райони, Хмельницька область (Волочиський, Городоцький та Хмельницький райони; (2-га черга будівництва, ділянка опор № 171-389) (далі - роботи), з передачею позивачу результату робіт (закінчені роботи), а позивач зобов'язався відповідно до правил безпечної експлуатації електроустановок організувати допуск третьої особи до фронту робіт (будівельного майданчика), та передати проектну документацію, прийняти належно виконані роботи та здійснити оплату прийнятих належно виконаних робіт на умовах договору.
5.2. Відповідно до розділу 3 Договору визначено ціну договору. Загальна ціна договору, розрахована відповідно до ДСТУ 5 Д.1.1-7:2013, ДСТУ Б Д.1.1-1:2013, становить 21 376 380,00 грн та складається з:
- вартості проєктних робіт, яка відповідно до додатку 2 до договору становить 104 474,40 грн. ;
- вартості будівельних робіт, яка відповідно до додатку 3 до договору становить 18 352 870,08 грн.;
- вартості устаткування, яка відповідно до додатку 3 до договору становить 2 919 035,52 грн.
5.3. Відповідно до підпункту 3.3.1 Договору, розрахунки за проєктні роботи проводяться шляхом перерахування попередньої оплати в розмірі, що становить 20 894,88 грн, на підставі рахунку фактури, наданого третьою особою. Остаточний розрахунок за виконані проєктні роботи, здійснюється з врахуванням суми отриманого авансу, протягом 25 банківських днів з дати підписання сторонами акту, про належно виконані проєктні роботи, на підставі рахунку-фактури, наданого третьою особою.
5.4. Умовами підпункту 3.3.2 Договору встановлено, що розрахунки за будівельні роботи проводяться шляхом перерахування попередньої оплати в розмірі, що становить 3 670 574,02 грн, на підставі рахунку-фактури, наданого третьою особою. Розрахунки проводяться за виконані будівельні роботи, після повного погашення третьою особою авансового платежу (на роботи), протягом 25 банківських днів з дати підписання сторонами актів приймання виконаних будівельних робіт за звітний місяць за формою № КБ-2в. (далі - акт КБ-2в) та довідки про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за формою № КБ-3 (далі - довідка КБ-3), з врахуванням суми отриманого авансу, на підставі рахунку-фактури, наданого третьою особою.
5.5. Згідно з підпунктом 3.3.3 Договору, розрахунки за устаткування проводяться шляхом перерахування попередньої оплати в розмірі, що становить 583 807,10 грн на підставі рахунку-фактури, наданого третьою особою. Розрахунки проводяться за змонтоване устаткування, після повного погашення третьою особою авансового платежу (на устаткування), протягом 25 банківських днів з дати підписання сторонами актів приймання виконаних будівельних робіт за звітний місяць за формою №КБ-2в (далі - акт КБ-2в) та довідки про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за формою № КБ-3 (далі-довідка КБ-3), актів приймання-передачі змонтованого устаткування врахуванням суми отриманого авансу, на підставі рахунку-фактури, наданого третьою особою. Позивач має право повернути рахунок-фактуру третій особі для виправлення або заміни у разі відсутності в рахунку-фактурі необхідної для оплати інформації чи в результаті виявленої технічної або математичної помилки.
5.6. Відповідно до пункту 3.7. Договору, позивач здійснює попередню оплату (аванс), протягом 25 банківських днів з дати отримання від третьої особи рахунку-фактури, за умови надання третьою особою забезпечення авансового платежу у формі безвідкличної та безумовної Банківської гарантії на суму авансового платежу (додаток № 4 до Договору). Під безумовною гарантією сторони розуміють банківську гарантію, за якою гарант у разі порушення третьою особою свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти позивачу за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов. Строк дії гарантії на авансовий платіж повинен закінчуватись не раніше ніж через 7 (сім) банківських днів після закінчення дії Договору.
5.7. Згідно з пунктом 9.3 Договору, передача третьою особою виконаних робіт та приймання їх позивачем оформлюється актом(-ами) приймання виконаних будівельних робіт (етапу робіт за визначений звітний період).
5.8. Умовами пункту 16.1 Договору визначено, що третя особа повинна виконати проєктні роботи - до 31.12.2020 (включно); будівельні роботи - до 31.12.2021 (включно); постачання устаткування до 31.12.2021 (включно).
5.9. Договір набуває чинності з дати його підписання обома сторонами та діє до 31.01.2022 (включно), а в частині розрахунків - до повного виконання (пункт 16.2. Договору).
5.10. На виконання умов Договору, 01.01.2020 відповідачем надано позивачу гарантію № G8696/20, умовами якої передбачено, що за першою вимогою позивача без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов, та безвідклично відповідач прийняв на себе зобов'язання заплатити позивачу грошову суму у розмірі 4 254 381,12 грн протягом 3 робочих днів з моменту отримання письмової вимоги позивача, що містить твердження про те, що третя особа не виконала або неналежно виконала зобов'язання на суму авансового платежу або не виконала вимоги позивача щодо повернення авансового платежу у випадках та на умовах, передбачених договором. Виплата за гарантією здійснюється на користь позивача. Ця гарантія набирає чинності з 01.12.2020 та діє до 11.02.2022 включно.
5.11. У подальшому, 20.12.2021 відповідач продовжив термін дії гарантії до 11.02.2023 (зміна № 1 до банківської гарантії).
5.12. Судами також встановлено, що в межах дії Договору, позивач перерахував на користь третьої особи авансовий платіж у загальному розмірі 4 275 276,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями від 08.12.2020 за № 455, від 15.12.2020 за №1221 та від 15.12.2020 за № 1223.
5.13. На виконання умов Договору третя особа виконала проектні роботи вартістю 103 652,39 грн (акт здачі-приймання виконаних проектних робіт від 23.02.2021 № 1 ).
5.14. Платіжним дорученням від 06.05.2021 № 641 позивач здійснив остаточний розрахунок за виконані проектні роботи у розмірі 82 757,51 грн.
5.15. Листом від 28.02.2022 № 022/22 третя особа повідомила позивача про неможливість виконання умов Договору у зв'язку із форс-мажорними обставинами на строк дії воєнного стану в Україні.
5.16.
5.17. Позивач 12.03.2022 листом № 01/10499 повідомив третю особу про неможливість виконання умов договору у зв'язку із форс-мажорними обставинами в період дії воєнного стану в Україні.
5.18. З огляду на зазначені обставини, інші роботи передбачені Договором, а також поставка устаткування в межах дії Договору сторонами не виконувалися.
5.19. У подальшому позивач листом від 01.02.2023 № 01/5852 повідомив третю особу про відмову від договору, починаючи з 01.02.2023, а також заявлено вимогу від 01.02.2023 № 01/5851 про повернення авансу у розмірі 4 254 381,12 грн.
5.20. Третя особа зазначене повідомлення вважає незаконним та таким, що не тягне за собою юридичних наслідків, про що листом від 08.02.2023 № 017/23 повідомила позивача.
5.21. Також листом від 08.02.2023 № 018/23 третя особа повідомила позивача про те, що немає наміру відмовлятися від повернення авансу та запропонувала розглянути можливість підпису додаткової угоди № 4 до Договору.
5.22. Невиконання третьою особою вимог позивача про повернення авансового платежу стало підставою звернення позивача до відповідача з вимогою від 09.02.2023 № 01/7400 про сплату коштів за банківською гарантією.
5.23. Вимога отримана 10.02.2023, що підтверджується відповідною відміткою на вимозі та не заперечується відповідачем.
5.24. Листом від 15.02.2023 № 04.1/809 Банк (відповідач) повідомив позивача, що у зв'язку із невідповідністю вимоги від 08.02.2023 № 01/7400 умовам Банківської гарантії від 26.08.2021 № G8696/20, у нього відсутні правові підстави для задоволення вимоги.
5.25. Незадоволення Банком вимог позивача про сплату коштів за гарантією у розмірі 4 254 381,12 грн і стало причиною звернення до суду з даним позовом.
5.26. Банк заперечуючи проти задоволення вимог Товариства вказує на те, що вимога позивача про сплату коштів за гарантією у розмірі 4 254 381,12 грн заявлена не в межах гарантійного випадку. Зокрема, відсутнє порушення зобов'язань з боку третьої особи за Договором. Відповідач вважає, що позивач має звертатись безпосередньо до третьої особи на підставі статті 1212 ЦК України про повернення майна, коли підстава, на якій воно було набуто, згодом відпала.
6. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
6.1. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
6.2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).
7. Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
7.1. Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми коштів у розмірі 4 254 381,12 грн за банківською гарантією та нарахованих на цю суму інфляційних втрат і 3 % річних.
7.2. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
7.3. Предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні вимог Товариства.
7.4. Так, обґрунтовуючи свої вимоги, Товариство у касаційній скарзі, з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував положення статті 562 ЦК України у системному взаємозв'язку із положеннями статті 565 ЦК України та не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права, які викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 у подібних правовідносинах.
7.5. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
7.6. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
7.7. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
7.8. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у пунктах 25, 26, 32 постанови від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
7.9. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника та доводам Банку, викладеним у відзиві, колегія суддів виходить з такого.
7.10. Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції мотивував свої висновки, зокрема, тим, що при вирішенні спору про існування обов'язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить, у першу чергу, дослідження наявності чи відсутності виникнення відповідного обов'язку - гарантійного випадку (порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією), а не формальне дослідження виключно наявності заяви про сплату за гарантією.
7.11. Суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що позивачем не доведено, як того вимагають положення частини першої статті 563 ЦК України, а судом першої інстанції не встановлено факту порушення третьою особою зобов'язань за Договором, укладеним з позивачем та в забезпечення порушення яких відповідачем була надана банківська гарантія.
7.12. Так, за висновком суду апеляційної інстанції, поза увагою суду першої інстанції залишились положення Договору, укладеного між позивачем та третьою особою, зокрема ті, що регламентують порядок повернення авансу. Враховуючи відсутність порушення з боку третьої особи зобов'язань за Договором, а також факт припинення дії Договору (закінчився 31.01.2023), суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у третьої особи відсутні правові підстави для повернення позивачу авансу сплаченого за Договором. Відповідно, у відповідача відсутні підстави сплатити за банківською гарантією.
7.13. За висновками суду апеляційної інстанції, у спірному випадку станом на дату пред'явлення позивачем до відповідача вимоги, у третьої особи перед позивачем наявні "кондикційні зобов'язання", забезпечення яких не гарантувалося відповідачем.
7.14. Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
7.15. У контексті доводів касаційної скарги та висновків суду апеляційної інстанції Суд зазначає, що спір у справі виник щодо порядку виконання гарантії наданої Банком в забезпечення виконання зобов'язань за договором підряду.
7.16. Суд касаційної інстанції також наголошує на тому, що за змістовим, суб'єктним і об'єктним критеріями спірні процесуальні правовідносини в цій справі та в зазначеній скаржником справі (№910/17772/20) є подібними.
7.17. Зокрема, у постанові від 17.05.2024 зі справи №910/17772/20 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала таке:
"Відповідно до частин першої, четвертої статті 200 Господарського кодексу України (у редакції чинній станом на час ухвалення судових рішень у справі) гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно із статтею 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Відповідно до статті 562 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.
Частинами першою, третьою статті 563 ЦК України унормовано, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.
Як передбачено частиною другою статті 564 ЦК України, гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.
Відповідно до частин першої, третьої статті 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника; повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.
Таким чином відповідно до наведених законодавчих положень, з одного боку, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником; гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією; кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. З іншого боку, зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання; якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника; але повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.
Тлумачення наведених законодавчих положень таким чином, що гарант повинен перевірити, чи дійсно принципал порушив основне зобов'язання, і що він має платити виключно в разі, якщо бенефіціар довів гаранту порушення основного зобов'язання принципалом, тобто те, що основне зобов'язання не припинено виконанням, унеможливлює застосування імперативних законодавчих положень про те, що зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання, зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання, та про те, що повторна вимога кредитора, одержана гарантом після повідомлення кредитора про недійсність або припинення основного зобов'язання, підлягає задоволенню. Іншими словами, таке розуміння законодавства призводить до врахування одних законодавчих положень і до ігнорування інших. Тому об'єднана палата відхиляє таке тлумачення законодавства.
Механізм забезпечувального інституту гарантії, на відміну від інших видів забезпечення виконання зобов'язань, передбачає укладення не двох (основного та забезпечувального), а трьох правочинів.
Перш за все- це договір між бенефіціаром (боржником) та принципалом (кредитором), який спрямований на виникнення основного зобов'язання. Умова щодо забезпечення основного зобов'язання гарантією може передбачатися таким договором або висуватися бенефіціаром як передумова укладення такого договору.
Обов'язок банку чи іншої фінансової установи щодо видачі банківської гарантії виникає з договору між принципалом і такою фінансовою установою. Надання гарантії є фінансовою послугою, яка надається на підставі договору (пункт 6 частини першої статті 4, стаття 9 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії" у чинній редакції, пункт 7 частини першої статті 4, стаття 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у редакції, що діяла на час видачі гарантії у справі, що розглядається). Цим договором можуть визначатися, серед іншого, умови гарантії, строк її дії, сума, на яку видається гарантія, строк видачі гарантії, розмір оплати послуг гаранта тощо.
Третім правочином у механізмі забезпечувального інституту гарантії є видача гарантії на користь бенефіціара, яка є одностороннім правочином. Саме з цього правочину виникає грошове зобов'язання гаранта.
Хоча у механізмі забезпечувального інституту гарантії беруть участь три суб'єкти - бенефіціар, принципал та гарант, зазначені вище правочини не зв'язують всіх їх одночасно. Так, договір між бенефіціаром і принципалом, з якого виникає основне зобов'язання, зв'язує лише бенефіціара і принципала, але не гаранта. Договір між принципалом і гарантом зв'язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов'язки лише для гаранта (частина третя статті 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов'язанні.
Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром та принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов'язання, незалежне від зобов'язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов'язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов'язання виконанням, гарант не вправі.
Виходячи з викладеного, законодавчі положення про те, що гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником; гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, необхідно розуміти таким чином, що звернення бенефіціара до гаранта з вимогою про сплати грошової суми у випадку, коли принципал не порушив основного зобов'язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням або з інших підстав, чи є недійсним) є правопорушенням. Водночас це правопорушення спрямоване проти принципала, а не проти гаранта, і воно не впливає на обов'язок гаранта по сплаті відповідної суми за гарантією.
Положення закону про те, що кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією (частина 3 статті 563 ЦК України), слугує меті ідентифікації порушення зобов'язання, а відтак, конкретизації банківської гарантії, і не вказує на обов'язок гаранта перевіряти таке порушення. Адже гарант може видати на користь одного й того ж бенефіціара декілька банківських гарантій за зверненням одного й того ж принципала у зв'язку з одним чи декількома договорами з бенефіціаром з різними умовами, що передбачають сплату за гарантіями у різних випадках.
Наведені вище норми ГК України і ЦК України необхідно розуміти таким чином, що гарант не вправі робити власних висновків щодо наявності чи відсутності обов'язку принципала, а зобов'язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК України визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу, як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов'язання боржником".
7.18. Тобто у означеній вище постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20 (на неврахування висновків у якій посилається скаржник) об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, відступила від власного попереднього висновку, наголосивши, що гарант не вправі оцінювати наявність чи відсутність обов'язку принципала, а зобов'язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов'язання боржником. У відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов'язання, яке не залежить від зобов'язання за участю бенефіціара та принципала. Отже, гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема, вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов'язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а відтак і про те, чи припинене основне зобов'язання виконанням, гарант не вправі.
7.19. Суд апеляційної інстанції наведених вище висновків не врахував та помилково вдався до дослідження та аналізу стосовно достовірності пред'явлених Товариством відповідачу вимог, зокрема, у контексті доведення позивачем, як бенефіціаром перед Банком наявності/відсутності чи недоведення обставин порушення основного зобов'язання третьою особою, як боржником.
7.20. Здійснивши аналіз оскаржуваної постанови, Верховний Суд вважає, що, вирішуючи спір, апеляційний господарський суд не врахував вищенаведених висновків Верховного Суду (об'єднаної палати) щодо застосування статей 560, 562, 563, 565 ЦК України та за встановлених ним обставин (не досягнення між позивачем та відповідачем згоди щодо продовження Договору, факт звернення позивача із вимогою про розірвання Договору та факт отримання третьою особою вимоги про повернення авансового платежу) дійшов помилкового висновку про ненастання гарантованого випадку у цьому випадку (чим фактично і здійснив переоцінку встановлених судом першої інстанції обставин справи).
7.21. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою і те, що, за умовами Банківської гарантії відповідач взяв на себе зобов'язання за першою вимогою позивача без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов, безвідклично виплатити позивачу грошову суму у розмірі 4 254 381,12 грн. протягом 3 робочих днів з моменту отримання письмової вимоги позивача, що містить твердження про те, що третя особа не виконала або неналежно виконала зобов'язання на суму авансового платежу або не виконала вимоги позивача щодо повернення авансового платежу у випадках та на умовах, передбачених договором.
7.22. Натомість суд першої інстанції задовольняючи позов належним чином надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам та встановив: відсутність доказів виконання третьою особою своїх зобов'язань за Договором щодо виконання робіт; факт повідомлення Товариством третю особу про розірвання Договору; факт отримання третьою особою вимоги позивача про повернення 4 254 381,12 грн сплаченого авансу за Договором та невиконання вимог позивача та дійшов заснованого на вимогах закону та умовах Банківської гарантії висновку про те, що у позивача виникло право на звернення до відповідача з вимогою про сплату коштів за гарантією в сумі 4 254 381,12 грн.
7.23. Надавши оцінку умовам Банківської гарантії та доказам отримання Банком вимоги позивача в межах строку дії Банківської гарантії, суд першої інстанції обґрунтовано констатував дійсність вимоги і належне її представлення, до закінчення строку її дії.
7.24. Отже, суд першої інстанції на відміну від суду апеляційної інстанції дійшов заснованого на вимогах статей 560, 563, 565 ЦК України висновку, що у відповідача виник обов'язок сплатити позивачу кошти відповідно до умов гарантії, оскільки принципал (третя особа) порушив зобов'язання, яке було забезпечено банківською гарантією, наданою Банком.
7.25. Таким чином, апеляційний господарський суд, не спростувавши правильні та законні висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог Товариства, дійшовши власних помилкових, безпідставно скасував рішення місцевого господарського суду, яке відповідає закону.
7.26. Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції в цій частині підтвердилися.
7.27. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вбачає підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, а тому інші доводи касаційної скарги Товариства, із посиланням на положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, не розглядає.
Щодо доводів касаційної скарги на додаткову постанову суду апеляційної інстанції, Суд зазначає таке
7.28. Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).
7.29. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
7.30. В аспекті порушених скаржником у касаційній скарзі питань Верховний Суд зазначає, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
7.31. Положеннями частини тринадцятої статті 129 ГПК України визначено, що судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.
7.32. У цьому контексті Суд також звертається до висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 19.10.2023 у справі № 924/544/22, згідно з яким: "… за результатами розгляду та вирішення справи по суті при розподілі судових витрат суди мають вирішити щодо сторони, не на користь якої ухвалено остаточне судове рішення, питання відшкодування (компенсації) іншій стороні понесених судових витрат по справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, а відповідний механізм щодо відшкодування (компенсації) понесених судових витрат застосовується й до третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору в порядку, визначеному частиною тринадцятою статті 129 ГПК України".
7.33. Таким чином системний аналіз положень статей 41, 45, 126 та частини тринадцятої статті 129 ГПК України дає підстави для висновку, що судові витрати та витрати, пов'язані з розглядом справи, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу, можуть бути покладені за результатами вирішення спору лише на сторони такого спору (позивача та відповідача). Водночас у силу приписів частини тринадцятої статті 129 ГПК України судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги.
7.34. У цьому аспекті Суд зауважує, що висновки суду апеляційної інстанції у вирішенні заяви ТОВ "Арес-С" про розподіл судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) у загальному в повній мірі узгоджуються та не суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування положень частини четвертої та частини тринадцятої статті 129 ГПК України.
7.35. Разом із тим, зі змісту статті 244 ГПК України убачається, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою та ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й судове рішення; додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21).
7.36. У постанові від 05.07.2023 у справі № 904/8884/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що: "… додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу".
7.37. Отже, у випадку скасування первісного судового рішення за результатом вирішення спору по суті є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього.
7.38. Таким чином з огляду на висновки Суду про наявність підстав для скасування постанови Північного апеляційного господарського суду від 20.08.2025 у справі № 910/13764/24, незалежно від вимог та доводів касаційної скарги Товариства, підлягає скасуванню також і додаткова постанова Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025, яка є похідною від постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої по суті спору.
7.39. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
7.40. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
7.41. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
7.42. Верховний Суд, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" та у справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року), зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
8.1. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
8.2. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 312 ГПК України).
8.3. З огляду на викладене колегія суддів вважає наведені у касаційній скарзі доводи обґрунтованими, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду із залишенням у силі рішення місцевого господарського суду з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
8.4. Скасуванню також підлягає додаткова постанова Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025, яка є похідною від постанови суду апеляційної інстанції, ухваленої по суті спору.
9. Судові витрати
9.1. Судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.08.2025, покладається на відповідача.
Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" задовольнити.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.08.2025 скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2025 від 27.02.2024 у справі № 910/13746/24 залишити в силі.
3. Додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2025 у справі № 910/13746/24 скасувати.
4. Стягнути з Акціонерного товариства "Комінбанк" на користь Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" 117 819 (сто сімнадцять тисяч вісімсот дев'ятнадцять) грн 98 коп. судового збору за подання касаційної скарги.
5. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова